«Павлову. Прибув у Рибну. Вступив у контакт з Комаром. Груша на місці. Грози нема. Рація залишена біля Бендзина. Вантаж пропав.
Голос».
Я передав це донесення в Центр 1 вересня, майже втративши надію на прихід Грози. Про себе вирішив: розгорнемо роботу без нього. А він з'явився шість днів по тому. Сяючий, з усмішкою на все обличчя. Виклав з гамана справжні документи: німецьку перепустку — аусвайс, посвідчення робітника воєнного заводу «Остхютте», продовольчі картки.
— Доповідай.
Олексій стріпнув чорними кучерями.
— Єсть доповідати!
Парашут його віднесло далеко вбік. Не приземлився, а, власне, приводнився. Прямо в озерце чи ставок. Вибрався, переодягся. На сигнали ніхто не відповів. Вдосвіта вийшов на шосе і подався до міста. Незабаром визначив: приземлився біля Домброви-Гурнічої в 128 кілометрах від Кракова.
У Верхній Сілезії міста поруч. Між ними ходять трамваї.
— І я подумав, — розповідає Гроза, — в трамваї безпечніше. Добрався до Сосновця, вийшов на базарній площі. Побачив ресторан з написами метровими літерами «Нур фюр дойче», тобто тільки для німців. Зайшов, підкріпився, розрахувався рейхсмарками, — поблукав по місту. За сквериком, на Модровгассе, впали в око знайомі з дитинства букви. Вивіска: «Український допомоговий комітет». Ну, ясно, кому цей комітет допомагає. А я хіба не потребую допомоги? Не довго думаючи, вриваюся туди. За столом якийсь тип у вишиваній сорочці. Я до нього:
«Сидите тут, у тилу, як у Христа за пазухою! А нам, постраждалим від совєтів, хоч пропадай?!»
«Заспокойтесь, добродію, — приклав руку до серця панок. — Розповідайте, що до чого».
Я й видав свою легенду: мовляв, родом з Підволочиська, працював у Львові, за переконанням націоналіст, тікав від совєтів, і ось, будь ласка, — без грошей, без роботи.
«Видно одразу, що хороший чоловік, — розцвів панок. — Допоможемо».
Дав мені грошей — компенсацію за збитки, яких нібито я зазнав під час поспішного драп-маршу, продовольчі картки і додав:
«Підеш, хлопче, в «Остхютте» — на завод. По нашій рекомендації. Потім щось ліпше підшукаємо. Макітра у тебе, бачу, варить».
«Стараюсь, пане комендант!»
«З богом».
За рекомендацією комітету Олексія того ж дня зарахували на роботу. Поставили в цех відрізати трубки-детонатори для снарядів. Незабаром він налагодив контакт з польськими патріотами. Один із них познайомив Грозу з контрабандистами. Ті знали всі ходи й виходи, регулярно переходили кордон, переправляючи з рейху в генерал-губернаторство і назад дефіцитні товари. Вони ж допомогли Олексію дістатися до Кракова. В Санку Олексія привів Генрик Малик, син Станіслава