ПОЄДИНОК


«У ніч на 19 серпня 1944 року з аеродрому Єжове на літаку ЛІ-2 закинута у ворожий тил група «Голос»… Місце висадки: висота 43 — в 20 кілометрах на північний захід від села Рибна. Висадка вдала».

(З донесення екіпажу літака штабові Першого Українського фронту)


… Мене немов обкутали товстим шаром вати: удари сиплються з усіх бойків, а я майже не відчуваю болю. Опритомнюю і чую голоси: різкі, гортанні — німці. Розплющую очі: впритул чорні дула автоматів. Шарпнувся до зброї — руки намертво сковані сталевою браслеткою. Лежу і, мов у поганому сні, спостерігаю, як гітлерівці (по нашивках упізнаю: польові жандарми) риються в моїх кишенях, портфелі, рюкзаку. Трофеї багаті: батареї радіоживлення, німецькі рейхсмарки, польські злоті, пістолет, фінка. Оце б гранату! Зубами підірвав би! І себе, і цих гадів.

Так провалити справу! На самому початку!..

Волочать по дорозі, але більше не б'ють. Чую: «гольдфіш, гольдфіш». Це, виходить, я — золота рибка, яку треба доставити начальству. Звідки не візьмись — візок. Туди летить мій рюкзак, потім — я. Довго трясемося путівцем.

Смеркає. Зупиняємося біля жандармського поста Войковіц. Вштовхують у камеру. Голова гуде, як дзвін: провал, провал…

Спокійно! Не панікувати. Не втрачати надії.

Навалююсь на двері: заперті наглухо. Стіни — бетон! І зачепитися нема за що.

А готувалися ж. І як готувалися до цієї ночі! Всю весну і все літо сорок четвертого року. А втім, для мене підготовка почалася ще раніше…


Стою зі зв'язаними руками перед… командиром Червоної Армії. В його стомлених очах стільки презирства до «дезертира», «перебіжчика», що я прочитав у них собі вирок ще до того, як він прохрипів моєму конвоїрові:

— Навіщо привів сюди цю сволоту? Міг розстріляти на місці. У мене й без нього турбот повен рот.

Так безглуздо загинути від рук своїх! Внутрішньо я був готовий на всяку муку. Тільки не на цю.

Підстав для розстрілу більше ніж досить. Червоноармієць затримав мене в цивільному одязі біля лінії фронту. При обшуку в кишені піджака виявив дві німецькі листівки — так звані «перепустки» в полон. У них із зухвалою категоричністю твердилося, що Червона Армія розбита, Ленінград оточений, що солдати фюрера вже обстрілюють Кремль. І пропонувалося, здаючись у полон, де чекає мало не райське життя, мати при собі комплект чистої білизни, мило, казанок і ложку.

Командир читав листівку повільно, вголос. Вилицювате обличчя його блідло від гніву.

— Куди ж ти, паскудо, подів казанок і ложку? З чого хлебтатимеш на тім світі гітлерівську юшку?

Я мовчав. Як йому сказати про мету моєї «прогулянки» біля лінії фронту? Та й чи повірить?

Командир наказав відвести «сволоту», тобто мене, за хлів і там…

Тоді я зважився.

— Хай нас залишать удвох, — виразно глянувши у бік вартового, звернувся я до командира.

Він здивувався, але вимогу мою задовольнив.

— Виконую спеціальне завдання командування, — сказав я. — Листівки ж прихопив на випадок, якщо не вдасться уникнути зустрічі з німцями.

— Чим ви можете це довести? — тон командира ледь пом'якшав.

— На жаль, нічим… Подумайте самі, товаришу, чи доречні при зустрічі з ворогом різні довідки і посвідчення?

Командир замислився.

Я не дуже сподівався на благополучний кінець. Та, мабуть, було в моєму голосі щось таке, чому він повірив. Ми розлучилися друзями.

Довіряти — не довіряти? В тилу ворога — це питання життя і смерті. И коли треба було вирішувати вже мені, я згадував «свого» знайомого командира, його довір'я авансом.

А було ж усяко на війні — в дні суворого випробування на міцність характеру, на стійкість. Знав я людей: на словах — кремінь, а на перевірку — трухляк. Не приведи, доле, обіпертися на такого в скрутну хвилину…


В січні 1942 року на Дніпропетровщині гітлерівці захопили групу наших товаришів. Я втратив зв'язок з підпільним райкомом. Поліцаї шукали і мене. На моїй квартирі вчинили трус.

Звечоріло — і я подався у степ.

Ніч застала м» не на околиці хутора Солдатського[1]. Тут жив учитель місцевої початкової школи Василь Іванович Перекатов[2]. З цим чоловіком я в свій час, як-то кажуть, пуд солі з'їв. До мене він завжди ставився прихильно.

Перекатов мав бути вдома. В армію його не взяли за станом здоров'я. Евакуюватися не встиг.

Добре знаючи розташування кімнат в його будинку, я постукав у кухонне вікно. Господар кілька разів перепитав «хто» і відчинив двері. В сінях при тьмяному світлі гасової лампи він оглянув мене з голови до ніг.

— Євген Степанович?! Ви… — промовив тремтячим голосом.

На моє прохання дозволити в нього переночувати рішуче замахав руками. Прошепотів:

— На хуторі зараз каральний загін… Я вас не знаю. І ви мене не знаєте. Кожний сам по собі — такий тепер час.

Що робити? Мороз до сорока градусів. На хуторі я знав лише Перекатова. Вночі дорога патрулювалась фашистами.

— То з вашого дозволу я перебуду ніч у корівнику.

Василь Іванович заперечливо крутнув головою.

І цього чоловіка я поважав?.. Він завжди мені здавався добрим, справедливим, чесним. На ділі ж виявився зовсім іншою людиною. Коли б не вчинив ще гірше: не видав мене гітлерівцям. Всього можна чекати від боягуза.

Зачинилися двері. Майнула тінь з лампою.

Городами я вийшов у поле. За кілометр від хутора стояв осиротілий, забутий, нікому тепер не потрібний комбайн. Він і «прийняв» мене на ночівлю. Тут не так мело.

Хилило на сон. Солодка знемога розпливлася по всьому тілу… Запахло свіжоскошеним сіном, медвянистими квітами. І я вже на луках. Пливу в зеленому човні. Наді мною в гостроверхих шоломах не то хмари, не то воїни дружини Буй-тура Всеволода. На якусь мить я вирвався з полону видінь і відчув: замерзаю. Задубієш, і знайдуть тебе тут аж весною…. Байдужість охопила мене. Спати… Спати…

Ні! Я ще живий! Не здамся!

Вивалився з бункера комбайна. Ніг зовсім не відчуваю. Я зробив крок, другий… Падаю, піднімаюся, знову падаю…

Тепер у камері я ніби знову пережив ту ніч у комбайні, згадуючи Перекатова.

Як не дивно, але саме цей давній епізод струсонув мене, примусив опанувати себе.

Спокійно! Спокійно! Проаналізуй усе спочатку. Де допущена помилка?

Знову й знову перебираю в пам'яті події останніх днів…

Понад місяць ми чекали тієї хвилини, коли скажуть: летимо.

Останній раз усією групою відпрацьовуємо сигнал збору: водимо фінкою по лопаті. Звук скреготливий, як у нічного зляканого птаха. Прискіпливо допитуємо один одного.

Нарешті підійшла штабна машина. На аеродромі нас зустрічає «Павлов». Наша група підпорядкована йому. З ним будемо підтримувати зв'язок.

Майже годину летимо над визволеною територією. На прифронтовому аеродромі під Жешувом нас уже чекає спеціальний літак ЛІ-2. Приємна новина: війська Першого Українського фронту штурмом оволоділи Сандомиром. Продовжуючи розширювати плацдарм, вони зайняли десятки населених пунктів, завершили оточення угруповання противника і ведуть успішні бої щодо його ліквідації.

Поява цивільних осіб на прифронтовому аеродромі — та ще в День авіації — сенсація. Льотчики приймають нас за артистів. Цікавляться, коли почнеться концерт. Ну, що ж, артисти, то й артисти. З штурманом нашого ЛІ-2 уточнюємо програму «концерту». По карті визначаємо координати висадки.

Незабаром прийшов інструктор — бог парашутистів майор «Василь». Прискіпується. Зважує кожен рюкзак. Інакше й не можна: поклади зайвий кілограм — без ніг залишишся. Майор старанно оглядає парашути. Починається посадка.

— Ну, ні пуху ні пера, — каже інструктор, і обличчя його стає якимось розгубленим, винуватим. Певно, важко залишатися, коли інші відлітають. Дуже важко.

Літак швидко відривається від землі й набирає висоту. Ось і лінія фронту. Палають села. То зліва, то справа нишпорять по небу довгі щупальці прожекторів. Через кілька хвилин нас атакував ворожий винищувач-перехоплювач. Довга вогняна черга прошиває небо. «Мессер» робить ще один захід — знизу. Попереджаю групу: можливо, доведеться стрибати. Та винищувач, на щастя, так само раптово «відвалив» од нас, як і з'явився. Летимо на південний захід. Нарешті, протяжний гудок. Двері навстіж. Під нами непроглядна пітьма. Що чекає внизу? Головне: точніше стрибнути, щоб не розсіятися. Знову гудок. Першим стрибає мій поміч? ник «Гроза». За ним — радистка «Груша», потім я.

Мій парашут розкривається відразу. Підгинаю ноги. Чекаю — землі нема. Дивне відчуття: немов завис у повітрі. І кудись несе, несе. Внизу зоріють якісь світлячки. Рухаються в одному напрямку. Приземляюсь прямо на шосейну дорогу. Світлячки — замасковані фари машин. Гудіння наростає. Ледве встигаю відтягнути парашут у кювет. Напоготові автомат, граната. Машини проносяться мимо. Стихають уривки німецької пісні…

Парашут зариваю в полі. Скребу фінкою по лопаті — у відповідь ні звуку. Чути тільки гавкіт собак та свисток стрілочника. Десь поруч станція. Звідки вона тут? Не видно і лісових масивів, позначених на карті. Голий степ. Дороги — шосейні. І залізниця. Навколо населені пункти. Продовжую давати сигнали — відгуку нема. Певно, скинули з великої висоти і зовсім не «тютілька в тютільку», як обіцяв штурман. От і розвіяло нас у різні сторони. До світанку йшов полем на південний захід. Забрів у гайок. Рюкзак, портфель заховав у кущі. Став стягувати чоботи, раптом — шурхіт. Відчуваю: хтось позаду пильно на мене дивиться. Я — за пістолет, оглянувся: очі. Великі, сірі очі. Маленька козуля в жовтих цяточках. Я тихо свиснув. Вона стрепенулася: скік — тільки ніжки-сірнички замиготіли. Розсміявся: козулі наполохався.

Тепер на мені костюм, черевики. Забираю документи, гроші. Виходжу на трасу. З'являються перші велосипедисти — місцеві жителі. Їх обганяють фашистські вантажні машини.

Будинки під червоною черепицею. Заглядаю в крайнє обійстя. На порозі — бабуся. Обличчя зморшкувате, як сушена груша. Зустрічає не дуже привітно.

— Цо то пан муві? Ніц по-германську не розумє.

Виявляється, я в Псарі. Краків? Краків далеко. Може сто верстов, а може сто десять. І кордон. Який кордон? Звичайний. Тут Германія, рейх. Там — Польща, генерал-губернаторство.

Бабуся дивиться на мене, немов я з місяця звалився. І раптом заклопоталася:

— Проше пана, кави.

Каву я випив, бабусі подякував і — назад, у гай. Треба обдивитися, обдумати план дій, прийняти рішення.

Розгорнув карту — не обманула стара. Сілезія — ось куди занесло нас. На всі заставки лаю штурмана, пілота. Та що з них тепер візьмеш. Треба шукати вихід самому. Вирішую: забрати найнеобхідніше і прямувати в бік Олькуш — до кордону. З моїми документами в Німеччині ні в селі, ні в місті з'являтися не можна.

Взяв рюкзак, портфель. І знову присів на пеньок. Не спав майже дві доби. Треба хоч трохи перепочити. Незчувся, як і задрімав. Розбудили жандарми. І все… Був «Голос» і нема «Голоса». Попереду — допити, тортури. Залишається одне — гідно вмерти. Але хто сказав, що все скінчено? Де ви тепер, мої товариші? Що з вами?

Минає година, друга… В камеру долинають звуки губної гармошки, п'яні голоси. Субота… Гуляє жандармерія… А що буде завтра? Скинули нас у ніч на суботу. Гроза і Груша, якщо їх не затримали, встигли відійти далеко… Даленіє, глухне надоїдлива пісенька про безталанного єфрейтора. Провалююсь. Прокидаюсь. Бік продовжує нити. Голову розламує від болю. Жандарм ставить поруч кварту води, кидає шматок хліба і виходить. Чую, як тричі повертає ключ у замку. Ледве підводжуся з цементної підлоги. Їсти зовсім не хочеться, а воду випиваю одним духом.

Неділя… Вже й спливає день, а мене все ще не викликають. Начальство, видно, відпочиває. Здається, я знову задрімав удень. Надвечір думка прояснилася. Допитувати, певно, будуть уночі або вранці. Кинутися на конвоїрів і офіцерів? Чи не шукаєш ти, капітане Михайлов, легкої смерті? Просто мовчати? Тоді ніяких ілюзій. Будуть катувати і розстріляють, а то й удостоять вищої «честі»: відправлять під сокиру ката в Берлін чи Дрезден. «Герой, хто гине з честю, та двічі герой той, хто виконує свій обов'язок і залишається живим», — цьому теж учили в розвідшколі. Вчили шукати вихід із найскрутнішого становища.

Розвідшкола… В ній ми відчужувалися од свого минулого, від свого «я», наполегливо вживалися в нові імена, в нову, придуману для нас біографію — в свою легенду. Десятки людей трудилися над кожною такою легендою, звіряючи імена, факти, деталі.

Найближчою метою була легалізація в Кракові. Легенди мали виправдати в очах окупантів наше перебування в цьому місті. Так, мій помічник Гроза за легендою — житель міста Львова. Він нібито працював на одному з заводів, утік від більшовиків. Радистка Груша за новими документами — Анна Молодій. Виховувалась у дитячому будинку. Із Вінниці була відправлена в рейх. Працювала в Берліні на воєнному заводі. З роботи за станом здоров'я звільнена. Тепер добирається додому. В Груші папери — комар носа не підточить: аусвайс — німецьке посвідчення, медична довідка. Штамп, печатка — все справжнє.

У ту хвилину, коли я здавав свої документи в штабі фронту, вмер і в мені Євген Степанович Березняк. Народився Голос: для своїх — капітан Михайлов, він же, за легендою, — Володимир Гурський, безробітний бухгалтер.

І от ретельно розроблена легенда про бухгалтера вщент перекреслена. Вона ніяк не в'яжеться ні з пістолетом, ні з гранатами, ні тим більше з батареями і грошовими знаками.

Спокійніше, спокійніше. Тебе не розстріляли і ще не допитували. Певно, чекають вказівок зверху. Яка в тебе мета? Вижити. Обдурити, перехитрити гестапівців. Про це, і тільки про це думай.

Твоя явка — Рибна. Рибна — під Краковом. На землях так званого Польського генерал-губернаторства. А ти в Обершлейзені — Верхній Сілезії. Це — рейх. Кордон рейху посилено охороняється…

А що, коли б гітлерівці самі перевезли тебе через кордон?! Цього і домагайся.

Краків… Звідти рукою подати до явочних квартир. Отже, — Краків! Рішення приходить в одному слові: марш-агент.

Всю ніч шліфую своє «зізнання». Зважую кожне слово, пробую на зубок і так, і сяк. Недосолити — погано, пересолити: як кажуть поляки, «цо занадто, то нездрово».

Зразу «скиснути» і «зізнатися»? Ламаний гріш такому «зізнанню». Фашисти знають: наші люди вміють тримати язик за зубами.

Який же вихід? Набити собі ціну? Так. Показати, що мають справу з особистістю, а не з покидьком. На першому допиті, як би не мучили, мовчати. «Заговорити» на другому. І так, щоб повірили: не страх, не слабкість, а тверезий розрахунок, інстинкт до життя змусили це зробити.

А чи витримаю? З дитинства почував фізичну огиду навіть до самого доторку непроханої руки. Звичайно, траплялось, — а з ким із хлопців цього не буває — і давати бубни, і одержувати здачу. Але чесний бій, навіть вулична бійка — одне, інше — коли тебе б'ють, а ти — не можеш.

Під час Дніпропетровського підпілля били мене при арештах поліцаї, били слідчі на допитах. Але з розповідей Олега — мого товариша по розвідшколі — я знав, що все це «квіточки» порівняно з польовою жандармерією і гестапо.

Олег побував у руках і тих, і других. Обробляли його і вручну, і, як невесело жартував Олег, «технічними засобами». В спецблоці підвішували, розтягували за допомогою особливих хитромудрих приладів. Найчастіше били гумовою палицею. Бувало, начіплювали на неї вугласті металеві гайки, наждачні «вінчальні» кільця — шкіру з м'ясом здирали.

Олега разів два виносили, і в'язні відвозили його в камеру на носилках з велосипедними колесами.

І так протягом усієї доби, вдень і вночі, в три зміни.

— Тут головне, друже, — повторював Олег, — не втратити контролю над самим собою. Підступна штука — непритомність. Уб'ють — ну що ж, і куля в бою вбиває. Зломити! — ось чого прагнуть гітлерівці. Сильного біль не зломить. А вивести за межу самоконтролю може. Цього й сподіваються гади — марення, непритомності.

Тепер усе це чекало і мене. Не можу сказати, що зовсім не відчував страху перед фізичним болем. Та над усе я боявся, щоб не упустити момент у вибраній мною грі, щоб не переступити межі можливого, не потрапити в полон темних сил, які не підвладні волі.

Вранці в камеру зайшли два жандарми. В їх супроводі я постав перед гером комендантом і гестапівцями. Один із них сидів за столом. Худий, насуплений. На столі — речові докази: мій «ТТ», фінка, гроші, документи, батареї радіоживлення. Гестапівець, що стояв поруч, поштиво нахилився до худого і щось зашепотів йому на вухо. Той у відповідь скрипучо засміявся і підвівся до мене:

— Ві ест золота рипка. Я ест старий рипак. Пудет рипка говорійт чи молчайт?! — і, не чекаючи відповіді, різко змахнув рукою. Мене мов струмом ударило. На губах солоний присмак крові.

Жандарми схопили за руки. Смикнули. Заломили до хрускоту в кістках. Посипались удари. Били з якоюсь методичною послідовністю, мов роботи: кулаками, чобітьми, палицями. Триматися! Зціпивши зуби, ковтаючи кров, обливаючись потом, мовчав. Біль врізався в серце, паморочилась голова.

Тільки б не втратити свідомість.


«В парку Чаїр розпускаються рози.

Віє в обличчя їх запах густий…»


Удар по голові… Квіти, квіти, квіти… Спухлі, покусані до крові губи:


«Сняться твої золотавії коси,

Хвиля прибою, і сонце, і ти…»


Знову удар. Стіл, гестапівці й жандарми попливли, завертілись в оранжевій каруселі. Біль зник. Чиїсь м'які руки підхоплюють і несуть мене. Опритомнюю на підлозі. Жандарм байдуже, мов неживий предмет, поливає мене крижаною водою.

Все пливе перед очима. Широко розставивши ноги, наді мною, мов маятник, хитається мій головний катюга:

— Жіф курілька! Ну? Пудем молчайт, говорійт?

Спокійно, спокійно. Зізнання повинні вимучити, тоді в нього повірять. Знову б'ють…

Що ж, вимучували довго, старанно. Здається, час.

Намагаюсь підвестися. Ослаблене тіло ледве піддається моїм зусиллям.

Гестапівець жестом зупинив жандарма, що знову заніс кулак над моєю головою.

Піднімаю руку:

— Досить. Нікуди дітись. Я — радянський розвідник.

— Гут. Гут. Отвічайт, де група?

— Я один.

— Докази?

— Мої речі й документи.

— Речі й документи?

— Так. Я — марш-агент.

Гестапівський офіцер примружив око.

В усіх розвідках світу є такі люди — зв'язкові, «листоноші», їх часто посилають через лінію фронту на зустріч з керівником розвідгрупи, передати діючим групам батареї радіоживлення, гроші, вибухівку тощо.

Речі, знайдені у мене, якраз і «видавали» зв'язкового — марш-агента.

Чи повірить? Якщо повірить, значить, Гроза і Груша на волі. Нескінченною здається хвилина. Нарешті офіцер перестає свердлити мене очима і тягнеться до телефонної трубки. «Наверху» — це видно по його ледве помітній сухій усмішці — задоволені.

— Якщо все це правда, — карбує він кожне слово, звертаючись до мене, — можеш розраховувати на доброту фюрера. Та боже борони водити гестапо за ніс.

Комендант на радощах розщедрився. Мені дозволили помитися. В камеру принесли обід: лапшу із свининою, пиво, навіть баночку штучного меду.

Завертілась, закрутилася карусель таємної поліції рейху.

22 серпня мене відвезли в Сосновець. «Браслетки» з рук не знімали.

Того ж дня — катовіцьке гестапо. Знову допит. Цього разу з більшою увагою до деталей. Допитував моложавий гестапівець у цивільному. Перекладала маленька блондинка «фрейлейн Віра». В її очах були і собача відданість шефові, і страх. На мене вона поглядала з неприхованою цікавістю.

Офіцер вів допит у швидкому темпі. Але я вже увійшов у роль і не збивався.

— Хто такий?

— Марш-агент, посланий для зв'язку.

— Завдання?

— Зустрітися в Кракові з керівником групи. Передати йому гроші, радіоживлення. Взяти пакет і до п'ятого вересня повернутися назад.

— Адреси? Явка? Де призначена зустріч?

— Ніяких адрес у мене нема. Зустріч на краківському ринку Тандета.

— Точніше. Строки?

— З двадцять четвертого по двадцять сьоме серпня.

— Прикмети? Пароль?

— До мене повинен підійти чоловік середнього зросту, середніх років. Він знає мої прикмети: із англійського бостону темно-синій костюм. Такого ж кольору кепі. З верхньої кишені піджака виглядає рожева хусточка. Пароль: «Коли ви виїхали з Києва?» Відповідь: «У середу».

— Як потрапив у марш-агенти?

— Це довга історія, пане офіцер. Та ви й не повірите.

— Ну?!

Тут я повідомив нові «деталі». Я — Гордієнко. Родом із Кіровограда. Українець. Працював при німцях секретарем в українській поліції. Не встиг евакуюватися з вермахтом. Перед приходом червоних роздобув «чисті» документи. Перебрався в сусідній район. Сам з'явився у військкомат. Мобілізували. Направили в спеціальну частину в Житомир. Звідти в Тернопіль. Із Тернополя на літаку закинули в тил: що й входило в мої плани. Чим далі від гепеушників, тим краще.

— Чому не зізнався в цьому відразу?

— А хто повірив би?

— І я не вірю…

— Як вам завгодно. Тепер уже однаково.

Нові питання — нові пастки.

— Де приземлився? З ким? Прізвище? Швидше!

Я знову своє:

— Скинутий один. Приземлився в лісі західніше Псари.

Два дні просидів я в одиночці катовіцького гестапо. Вранці 23 серпня мене знову привели до знайомого слідчого. Той звів на мене очі, заговорив уривчасто, сердито. Фрейлейн Віра стріпнулась, почала вистрілювати фразу за фразою. І я дізнався, що її шеф охоче, навіть особисто, розстріляв би мене — хай на тому світі розбираються, яка в марш-агента душа: червона, біла чи коричнева. Але наказ є наказ. І, на превеликий його жаль, мене зараз відправлять у Краків. А втім, у краківському гестапо жартувати не люблять. І він радить це добре затямити.

Після такого напутнього слова мене поголили, підстригли, посадили в чорну машину.


Загрузка...