Пароль «Dum Spiro…»

ЯК ЦЕ ПОЧИНАЛОСЯ

Моє довоєнне житія мало чим відрізнялося від життя мільйонів радянських людей. Я народився в Катеринославі (Дніпропетровськ) за три роки до революції, на Першій Чечелівці — брудній робітничій околиці. Батька, Степана Березняка, забрали в солдати ще до мого народження. Провоював він всю імперіалістичну. Перший мій спогад пов'язаний саме з ним…

Мене, трирічне хлопченя, дуже налякав чужий дядько своєю густою рудою щетиною. Щетина кололася, я став вириватися, заплакав і з місяць уперто називав батька дядьком. А «дядько» побрився, попарився в бані, відмив окопний бруд — і виявився молодою, веселою, невичерпною на витівки людиною.

З фронту він привіз лише гармошку. Репертуар його був великий. Батько воював під Бобруйськом, у Пінських болотах, де, очевидно, подружився з «Лявонихою». Пам'ятаю ще «На сопках Маньчжурії», «Ой під вишнею, під черешнею», «їхав козак на війноньку», «Ой, степ, ти мій степ»…

Все життя батько столярував. Ніколи не хворів. До останнього дня рішуче відмовлявся йти на пенсію. Так і помер робітником на семидесятому році, в 1954-у. І не довідався, чим же насправді займався його син на війні, відбувши в невідомому напрямку в січні 1944 року…. Незабутні піонерські роки!..

На станції Помічна я навчався в залізничній семирічній школі. Співав про картоплю-розкартоплю, смачнішої за яку не знайти на всьому білому світі. Вогнищами прокрилювалися сині ночі в степу за Помічною. А ми, притулившись один до одного, затамувавши подих, слухали нашого директора Івана Степановича. Тепер я розумію, який то був чудовий історик. В його розповідях оживали Спартак і Рилєєв, Гарібальді й комунари Парижа. Плив назустріч своєму безсмертю «Потёмкин»… І ніби із полум'я зводилися Котовський, Блюхер, Фрунзе, Дзержинський — справжні рицарі революції, а поруч з ними — перші комсомольці нашого краю.

В таку ніч я вперше почув слово «підпільник». Коли денікінці захопили Катеринослав, багато комсомольців пішло в підпілля. Їх вистежувала денікінська контррозвідка, смерть чатувала на них, а вони боролися.

Бачу задумливе, у відблисках згасаючого багаття обличчя Івана Степановича, чую його глухуватий голос:

Я вступив до комсомолу в 1930 році, у самий розпал колективізації. За порадою директора став студентом Кіровоградського педтехнікуму.

В сімнадцять років одержав призначення в Іванівську початкову школу на Кіровоградщині. Як я кляв себе, свій вибір професії в перші дні роботи! Що й казати, спогади не з приємних. Але… з пісні слова не викинеш. Невдалі були мої перші кроки на педагогічній ниві.

Тридцять сім пар очей вимагали уваги, тридцять сім дитячих ротів запитували, скаржились, пхинькали, розмовляли, коли треба було слухати мене, і мовчали, звичайно, на зло вчителю, коли той домагався відповіді.

Розчарування охопило мене і я… втік у Дніпропетровськ. Поступив у гірничий інститут. Але, провчившись два роки, відчув, що геологом не стану. Чим далі відходив од школи, тим більше вабило до неї. І пішов я з повинною в облвно.

І знову школа. Тепер я в селі Веселому на Дніпропетровщині викладаю математику в 5–7 класах. Уже було більше знань, більше життєвого досвіду, зникли розгубленість і страх перед дітьми. Проте вчителем мене зробило інше: мужність, душевна краса моїх школярів у ту тяжку, голодну зиму.

Радянська влада зробила все, щоб врятувати дітей.

У школі готували гарячі сніданки: чай, пшоняний суп. Я не пригадую випадку, щоб хтось із моїх учнів перехопив сніданок свого товариша. Ослаблим, знесиленим, які не могли ходити до школи, мої учні носили їжу додому. І знову ж таки не було випадку, щоб хтось дорогою з'їв сніданок хворого товариша.

Багато чого навчили мене тієї зими мої учні. Два уроки я засвоїв назавжди: в будь-якій біді, за будь-яких обставин залишатися людиною; і — завжди бачити, будити в людині Людину.

Я і понині вдячний моїм веселівським учням: вони зробили мене вчителем.

Що було потім?

Викладаючи в школі, заочно навчався в учительському, потім педагогічному інституті. Пройшов по всіх наросвітівських щаблях: учитель, завуч, директор школи, інспектор райвно, завідуючий районним відділом народної освіти в Петропавлівському районі.

Багатим подіями був для мене, зокрема, 1939 рік. У червні мене нагородили медаллю «За трудову доблесть». У жовтні прийняли в партію. Минуло кілька днів після партійних зборів — викликають в обком, потім у Центральний Комітет КП(б)У. В Києві дізнався: посилають на роботу в щойно визволені західні області України. Так я став завідуючим Шевченківським райвно міста Львова.

Влітку 1940 року мене обрали депутатом Львівської міськради, а незабаром призначили завідуючим Львівським міським відділом народної освіти.

Досвіду, знань, уміння розбиратися в людях — багато чого не вистачало двадцятип'ятирічному завідуючому міськвно. Виручала молодість — енергія, завзяття.

Львів'яни жадібно потяглися до знань. Протягом кількох передвоєнних місяців ми відкрили у місті десятки нових шкіл, два педучилища. Вперше за багато років у древніх стінах університету знову залунала українська мова.

Роботи було багато. Прийом відвідувачів, інспектування шкіл, засідання, численні депутатські обов'язки.

Мені щастило на хороших людей. Звела мене доля, зокрема, з талановитим журналістом і чудовою людиною — Кузьмою Пелехатим. З ним не раз прогулювався тихими нічними вулицями. Невтомний ходак і оповідач, Кузьма, як із рогу достатку, обдаровував мене билицями і легендами древнього міста.

Найбільше мені пам'ятається Львів тріумфуючий, співаючий, святкуючий на вулицях і майданах свою другу молодість.

Безробіття було вічним лихом старого Львова. І досі перед моїми очима щасливі обличчя тих, хто одержував призначення на роботу в школу. Чого тільки не довелось при цьому вислухати від колег з університетськими дипломами. Вчителі роками працювали офіціантами, двірниками, а траплялось, не знаходили і зовсім ніякої роботи — мусили животіти на жебрацьку допомогу.

Робота! Від одного цього слова змучені чеканням люди хмеліли, за старою звичкою тяглися цілувати руку «благодійнику».

Місто раділо. Місто торжествувало. І цей святковий настрій не міг не захопити і нас, партійних, радянських працівників, прибулих зі сходу.

А між тим ішов червень 1941 року. В школах міста успішно завершувалися випускні екзамени. Ми порадились і вирішили відзначити закінчення навчального року великим учительським святом. Вибрали для цього просторий актовий зал 25-ї середньої школи.

Суботнього вечора 25-а школа, святкова, нарядна, приймала вчителів міста. Я зачитав наказ про відзначення великої групи педагогів грамотами, цінними подарунками, путівками в будинки відпочинку. В багатьох на очах світилися сльози. Виступали нагороджені. Говорили про сумне, часом трагічне животіння українського вчителя-інтелігента в Австро-Угорщині, в буржуазній Польщі. Потім співали пісень — знамениту «Катюшу», «Повій, вітре, на Вкраїну», шевченківський «Заповіт», революційні пісні робітничого Львова. Додому я повертався вже 22 червня на світанку. Тільки ліг — дзвінок: негайно з'явитись у виконком.

Врізався мені в пам'ять той ранок, точніше перші хвилини світанкової тиші, спокою. Ми під'їхали на черговій «емці» до масивного будинку львівської ратуші, коли по небу раптом поповз ниючий, тривожний звук. Звук наростав, і вже вгорі завиднілися цятки. Літаки зробили коло над містом, знизилися, і від них почали відокремлюватись якісь чорні предмети. Земля здригнулася од вибухів. Ударили зенітки. Надривно завили сирени.

У дворі міськвиконкому нам видали зброю. Ми, рядові й відповідальні працівники міського й обласного виконкомів, стали бійцями об'єднаного винищувального загону. Командиром призначили мого земляка, начальника управління будівельних матеріалів Олексія Середу.

Незабаром по тривозі загін кинувся до селища Вінники. Там, у десяти кілометрах від Львова, висадився ворожий десант. Проте все обійшлося без нас. Десант оточили і роззброїли червоноармійці. Там я й побачив перших полонених гітлерівців. У камуфляжних жовто-зелених комбінезонах вони скидалися на великих жаб. І спочатку викликали скоріше цікавість, аніж гнів і ненависть.

Дивно поводили себе перші полонені. Немов не вони, а ми в них у полоні. Тримались самовпевнено, жартували. Тонкошиїй єфрейтор ламаною російською мовою нахабно намагався втлумачити нам:

— У Львові армія фюрера буде завтра. За кілька тижнів — у Москві. Більшовистен, комісарен, юден — капут. Україна — корошо.

Він запропонував нам посприяти йому та його «камрадам». Гарантував «за допомогу солдатам фюрера — «життя, культурне утримання в таборі для військовополонених».

Мою увагу привернули його руки: мозолясті, натруджені, руки майстрового, трудівника. Я так вірив у німецьких пролетарів, у «Рот фронт». Скільки разів казав своїм учням: почнеться війна —і вірні інтернаціональному обов'язку німецькі робітники схоплять Гітлера за горлянку.

— Арбайтер? — запитав я.

— Дойче! — презирливо процідив у відповідь єфрейтор.

Підійшли машини, і полонених забрали.

23 червня вперше з'явився у зведеннях Радінформбюро «Львівський напрямок». У місті почастішали постріли українських націоналістів. Всю ніч на 24-е працівники міськвно знищували документи, відбираючи для евакуації найважливіше.

24-го ми виїхали на полуторці. Ми — це директор спецдитбудинку Яша Мигердичев, Степанов — перший секретар Сталінського райкому партії Львова, завідуючий міськфінвідділом Гороховський, я і Степан Петровський — єдиний серед нас фронтовик, учасник фінської кампанії, кавалер ордена Червоного Прапора.

Ми їхали дорогою, запрудженою машинами, підводами, біженцями. Армійські частини рухалися і на захід, і на схід, то посилюючи тривогу, то породжуючи надію.

Виїхали на центральну, бруковану вулицю містечка, і раптом зверху, наче з неба, зататахкав кулемет. Степан щось крикнув водієві. Машина рвонула вбік і притислася до стіни. Тут і я помітив: стріляли з дзвіниці старого костьолу.

— Не висовуватися! — наказав Степан, а сам боковою вуличкою побіг до костьольної огорожі. Ми — за ним.» Степан прицілився з автомата і полоснув по дзвіниці. Короткий зойк — і тиша. Чорна фігурка вивалилася з пройому й повисла, зачепившись за щось.

Захопивши трофей — бандитський кулемет, ми рушили далі. Тепер уже на чолі визнаного всією групою командира — Степана Петровського.

У той метушливий перший день евакуації ми двічі попадали під бомбування. «Юнкерси» пікірували з диким виттям, скидали не тільки бомби, а й порожні бочки з-під бензину. На узбіччі шосе горіли машини, підводи. Ми підібрали трьох поранених і, мов заворожені від осколків і куль, рушили далі.

Згодом відчули: трапилося щось важливе, обнадійливе — на схід поспішали лише біженці, а зустрічний потік військових машин, підвід, гармат на тязі, піхотинців помітно посилився. В Золочеві дізналися: наші війська під Львовом перейшли в контрнаступ. Тут же нас наздогнав наказ: евакуацію припинити, всім партійним і радянським працівникам повернутися до Львова.

Ранок 25-го я зустрічав у своєму кабінеті. Як я вірив того дня, що війна ось-ось переміститься на ворожу територію!..

Львів є і буде радянським. Розвіяти паніку, відновити нормальне радянське життя — таким був наказ міськвиконкому.

Знову відкрились магазини, їдальні. Школи готувались до нового навчального року. Почали завозити паливо. Деякі школи, щоправда, довелося терміново передати госпіталям. 26 червня викликаю директорів цих шкіл. Серед них — директор семирічної школи імені Івана Франка — Снилик. Він вважався у нас в активі. На урочистих зустрічах, мітингах від імені львівської інтелігенції часто запевняв у відданості народній владі.

Я не дуже здивувався, коли після короткої наради Снилик залишився в моєму кабінеті.

— Євгене Степановичу, давно вважав вас людиною розумною, розсудливою. Може, й мені почати ремонт школи? Німці нам спасибічко скажуть.

Мені ця передмова здалася недоречним жартом. Але Снилик і не думав жартувати. Він сказав, що не сьогодні-завтра німці вступлять у місто. Порадив не евакуюватися.

— Нам такі молоді, енергійні люди потрібні. Знайдемо вам, добродію, затишне містечко. Перебудете, поки все втрясеться. Ми з вами люди однієї крові. Одна в нас ненька — Україна. Плюньте на Москву. А германців вам нічого боятися. То нація високої культури. І нікому їхньої армади не зупинити. Нам з ними по дорозі.

Все ще здавалося: мене розігрують, можливо, випробовують. Але тон у Снилика був самовпевнений, нахабний. Я вихопив пістолет. Снилик розсміявся:

— Що ж це ви, товаришу дорогий, жартів не розумієте?

Не встиг і оком моргнути — Снилика й слід пропав. Довго вагався, а потім усе-таки подзвонив у міський відділ НКВС. Згодом мені повідомили: нема Снилика, мов крізь землю провалився.

27-го надвечір місто знову залихоманило. Я днював і ночував у міськвиконкомі. Вирішив про всяк випадок захопити найнеобхідніші речі: рушник, чисту сорочку, бритву.

На світанку наш шофер Яша повіз мене на Теотинську, 37.

Біля самого під'їзду по «емці» раптом різонула кулеметна черга. На постріли вибігли червоноармійці. Якісь постаті вискочили з підвалу, кинулися навтіки. В одній з них я впізнав Снилика.

Цього ж дня німецькі мотоциклісти увірвалися на околицю міста з боку Перемишля. Ми встигли проскочити на міськвиконкомівській машині. До самого Тернополя надіялися, що і цього разу тривога виявиться даремною.

О, багатостраждальні дороги 1941 року! Скільки про вас мовлено, скільки написано…

Розбомблений ешелон у Золочеві… Перевернуті вагони, крики, стогін поранених. Усе змішалося, переплуталося. І серед усього цього хаосу — очі… Вони потім не раз ввижалися мені і в краківській тюрмі, й в Бескидах. Я їх і зараз виразно бачу, немов минуло не три десятиріччя, а одна мить. Волошкові, тямущі оченята хлопчика, а поруч нього мертва мати.

У Тернополі в нас забрали машину. До Волочиська — старого кордону — добиралися пішки, на попутних підводах. У Підволочиську мене і Яшу Мигердичева заарештували як… шпигунів. Нас роззброїли, відібрали документи, повели до командира. Командир у всьому розібрався, наказав нагодувати нас і навіть допоміг влаштуватися на тендер з вугіллям.

До Києва приїхали вночі. Вокзал, завжди такий веселий, святково освітлений, тепер був похмурий. У затемненому пасажирському залі тьмяніли сині лампочки, на лавах, на підлозі сиділи, лежали, спали евакуйовані, червоноармійці, матроси. Пахло шинелями, махоркою, залізом, рушничним маслом. На мотузках, напнутих між лавами, сушилися пелюшки.

Ми помилися, випрали сорочки і наділи їх на голе тіло, щоб швидше просохли. Ранком, не дочекавшись трамваю, пішли на бульвар Шевченка, де тоді містився Народний Комісаріат освіти УРСР. Йшли, вслухаючись у мирний шелест київських каштанів. Про війну нагадували тільки великі залізні вуха звуковловлювачів та довгі, націлені в небо, стволи зеніток.

У Києві я пробув два дні. Йшов другий тиждень війни. Вже почалася евакуація вузів, університету, окремих установ, проте мало хто з людей, з якими я зустрічався, надавав цьому трагічного значення.

— Гітлеру Києва не бачити, як своїх вух.

Вили сирени протиповітряної оборони, але люди не поспішали у сховища. В кінотеатрах крутили «Чапаєва». Пісня Лебедєва-Кумача «Якщо завтра війна» виривалася із чорних тарілок репродукторів, лунала на площі Богдана Хмельницького, де проходили навчання червоноармійці й ополченці. Але співали її тепер інакше. Той же мотив, та слова інші. Не «Якщо завтра війна», а «Вже настала війна…».

Поїхав Яша Мигердичев — мій веселий, вірний друг. Повіз на схід групу іспанських дітей, далі од війни — вже другої в їхньому маленькому житті.

Я зустрів його через 27 років на… сторінках «Правды» (№ 15 за 1968 рік). «Діти Мигердичева» — прочитав заголовок. Пробіг очима перші рядки нарису і згадав евакуацію. Дороги війни потім закинули мого друга на береги Волги — в місто Вольськ.

Була війна. Були сироти — діти війни, і батьком їм, наставником, другом на все життя став Яків Антонович Мигердичев — син одеського водопровідника, в минулому слюсар трамвайного депо, комсомолець, тепер комуніст, заслужений учитель РРФСР, дуже шанована людина.

… Вранці провів Яшу, а увечері відходив мій ешелон на Дніпропетровськ. По дорозі на вокзал я забіг у Народний Комісаріат освіти до своєї знайомої в Управлінні дитбудинками попрощатися. Голос у неї хрипкий, обличчя бліде, жовте від недосипання, а очі сяють.

— Вже їдете? Новину чули — повідомлення Інформбюро? На пікіруючому бомбардувальнику, на «юнкерсі» приземлилися чотири німецькі пілоти. Скинули бомби в Дніпро, а самі сіли недалечко від Києва, на колгоспному полі. Збіглись діти, міліціонери, але пілоти і не думали відстрілюватися. Здалися добровільно в полон.

Моя знайома[8] світилася від радості:

— Я казала; казала, що Гітлер зверне собі шию. І в цьому допоможуть йому німецькі робітники. Не може пролетаріат Німеччини воювати проти своїх братів по класу. В себе вдома Гітлер усіх затис у кулак: гестапо, концтабори, страти. А на фронті — ось пом'янете моє слово — будуть до нас тисячі переходити. Цей «юнкере» — тільки перша ластівка.

Я слухав, а перед моїми очима стояв єфрейтор-парашутист з руками металіста і головою, начиненою гітлерівськими маячними ідеями, — пихатий, фанатичний нацист. Але я не став розповідати про нього жінці з пожовклим від безсоння і тривог обличчям. Та й самому хотілося вірити: той єфрейтор-парашутист — прикрий виняток, а пілоти-перебіжчики, про яких повідомило Інформбюро — типові.

Такими були ми в перші дні війни. Охочіше вірили добрим чуткам, ніж поганим. Бажане нерідко видавали і сприймали за реальне. Тоді ми ще не уявляли собі, наскільки глибоко ідеї нацизму проникли в свідомість німецького народу, якою дорогою ціною доведеться платити нам за перемогу над фашизмом.

Сказане вище ніскільки не применшує подвигу екіпажу «Юнкерса-88». Навпаки, з віддаля часу видніше, яку мужність треба було мати, щоб у перші дні війни, в чаді гітлерівських успіхів, коли лавина вермахту, здавалось, нестримно котилася на схід, — зважитися на такий крок. Недавно, перечитуючи перші воєнні зведення Радінформбюро, я зустрів імена чотирьох льотчиків-антифашистів. Ось, зокрема, це повідомлення Радінформбюро від 28 червня 1941 року, яке наступного дня було опубліковане в «Известиях»:

«25 червня поблизу Києва приземлились на пікіруючому бомбардувальнику «Юнкерс-88» чотири німецьких льотчики: унтер-офіцер Ганс Герман, уродженець міста Бреславль у Середній Сілезії, льотчик-спостерігач Ганс Кратц, уродженець Франкфурта-на-Майні, старший єфрейтор Адольф Аппель, уродженець міста Брно в Моравії, і радист Вільгельм Шмідт, уродженець міста Регенсбурга.

Їхній екіпаж входив до складу другої групи 51-ої ескадрильї. Не бажаючи воювати проти радянського народу, льотчики спочатку скинули бомби в Дніпро, а потім приземлились неподалік від міста, де і здалися місцевим селянам.

Вони написали звернення до німецьких льотчиків і солдатів:

«Брати льотчики і солдати, наслідуйте наш приклад. Киньте вбивцю Гітлера і переходьте сюди в Росію»«.

Тут же, в газеті, фотографії чотирьох німецьких льотчиків-антифашистів.

Згадую цих мужніх людей з надією, що комусь відома їхня дальша доля, а може, хтось із них і сам відгукнеться.

Київ я залишив заспокоєний, сповнений райдужних сподівань. Вірив: ми їх зупинимо. Кому нашої землі схочеться, той під нею скорчиться, а з братами по класу ми спільну мову знайдемо.

… Їдкий дим. Виття сирени. На привокзальній площі вози, гармати, санітарні автобуси з великими червоними хрестами. На носилках у. брудних від запеченої крові бинтах живі мумії. З чорними, обпаленими обличчями. Це — тяжкопоранені, чекають на відправку.

Я прибув у Дніпропетровськ 9 липня. Якраз після першого нальоту фашистської авіації.

Про подробиці нальоту мені розповів знайомий залізничник, приятель батька. «Юнкерси» цілили на мости, що зв'язували лівий і правий береги Дніпра. Стратегічне значення їх було великим. Зенітки відкрили шалений вогонь.

«Юнкерси» повернули назад. Бомби попадали абикуди. Проте основний вантаж гітлерівці обрушили на жилі квартали. Однак центральна магістраль міста — проспект Карла Маркса — не постраждала. Тут майже ніщо не нагадувало про війну. Лише більше стало військових та на вікнах з'явились вже знайомі по Києву вузькі паперові смужки.

В обкомі зустрів давнього знайомого Георгія Гавриловича Дементьєва — секретаря обкому по сільському господарству. Він, як завжди, кудись поспішав. Побачив мене, запросив до кабінету. В кутках — снопи пшениці, налиті золотом початки кукурудзи, очевидно, торішнього урожаю.

— Що з'явився у рідний обком — молодець! З кадрами в нас негусто.

Партійне керівництво Дніпропетровщини було молодим. Секретарі обкому С. Б. Задіонченко, К. С. Грушовий, А. І. Брежнєв — всі пройшли вузівську школу комсомолу, партійним університетом для них стали заводські цехи, перші п'ятирічки.

А у Дементьєва за плечима революція, громадянська війна. Комуністом він став у 1917 році. Був комісаром одного з артполків Червоної Армії. Начальник Політвідділу МТС, секретар райкому партії, заступник голови облвиконкому, секретар обкому — такий шлях комуніста Дементьєва. Життя він знав не тільки з книг. Я багато разів слухав його виступи на обласних і районних конференціях, нарадах, переконливі, запальні, насичені фактами, приперчені гумором. Серед комуністів Дніпропетровщини користувався величезним авторитетом. Не по роках рухливий, у незмінному френчі кольору хакі, він у гарячу пору сівби чи збирання врожаю був усюдисущий. Частенько навідувався і в наш Петропавлівський район.

Я розповів йому про останні дні у Львові, про настрій у Києві.

Георгій Гаврилович запитав про мої плани.

— Буду проситись у діючу армію. Сьогодні ж піду до військкомату.

— Не поспішай. Гітлерівці сунуть і сунуть, фронт усюди. Видимий і невидимий. Думаєш, перемога вирішуватиметься тільки на передовій? Чув про заклик створювати в зайнятих ворогом районах партизанські загони, диверсійні групи?

— Невже Гітлер і сюди добереться?

— Будемо сподіватись на краще. Проте, судячи з останніх зведень, треба готуватись до найгіршого… Ленін вчив нас дивитися правді у вічі. І не тільки бачити, а й передбачати. Отже, — перейшов на офіціальний тон, — вважай себе мобілізованим обкомом.

Задзеленчав телефон. Георгій Гаврилович зняв трубку.

— Костянтине Степановичу, коли повернулись? Щойно? Багато лиха наробили нам «юнкерси»? У двох'ярусний міст попадання? Йде ремонт? Чудово! А тут у мене молодий чоловік, наш «кадр». Березняка з Петропавлівки пам'ятаєте? Ми його у тридцять дев'ятому рекомендували на роботу у західні області. Щойно зі Львова. Рветься на фронт. Так… так… Я теж такої думки. Зараз у вас буду.

Обернувся до мене.

— Чув розмову з Грушовим? Ось що, голубе, побудь у місті кілька днів. Ми щось придумаємо. Навідайся в облвно за призначенням.

… Переді мною «Особова справа вчителя Березняка Є. С.» (мені переслали її товариші з Дніпропетровського архіву). На синій обкладинці акуратно виведено: «Почато в 1939 р. — закінчено в 1941 р.). Гортаю пожовклі від часу сторінки. Тут і моя заява з проханням призначити директором в одну із шкіл Павлограда, і наказ, який затверджував мене на посаді директора школи № 5.

Там я 18 липня приступив до роботи. Але довго попрацювати не довелось. 8 серпня виїхав до Дніпропетровська за викликом облвно. У відділі кадрів мені сказали: «Негайно з'явитися в обком до товариша Дементьєва».

І ось я знову в знайомому кабінеті.

Георгій Гаврилович за той час, що ми не бачились, помітно змарнів, схуд. Під набряклими від недосипання очима — темні кола. Він підвівся мені назустріч. Запросив до столу.

— Щойно з району. Чудові у нас люди. І старі, і малі. Хлопчики, дівчатка — водять машини. Не злізають з жниварок. Сплять на току, по 16–18 годин працюють. Врожай який виростили: розуміють — хліб потрібний фронту. А становище на фронті скрутне. Останнє зведення читав? Йдуть запеклі бої в районі Києва. Під Уманню німцям вдалося оточити дві наші армії — 6-у й 12-у. Ворог рветься до Дніпра. Треба бути готовим до всього. В обкомі нашого полку убуває. Задіонченко Семен Борисович — перший наш секретар — в армії. Леонід Ілліч Брежнєв теж: він перший заступник начальника політичного управління Південного фронту. Щойно приїздив, вісті привіз невтішні. Лінія фронту посувається все ближче до нашого міста. Евакуація населення, заводів і фабрик йде повним ходом. Чого викликав — здогадуєшся? Павлоград — то теж була моя ідея. Однак обставини змінилися. Так що доведеться тобі, голубе, здати середню школу і прийняти зовсім в іншому місці — початкову. І довірливо:

— Приступаємо до організації партизанських загонів і підпілля. Так ось. Ти у Львові ума-розуму набрався. Почому фунт лиха знаєш. Рекомендуватиму тебе на підпільну роботу. Згоден? З відповіддю не поспішай. Справа дуже серйозна. Гестапо — ворог сильний, підступний. А проти вас діятиме СД, поліція, жандармерія. Смерть чатуватиме на кожному кроці.

Постійна пильність і віра в незламність наших людей, хоробрість і обережність, блискавичні рішення і залізну терпіння, життєлюбство і готовність, коли треба, померти за справу — таким повинен бути підпільник. Зможеш? Подумай, зваж. Порадься сам з собою. А завтра приходь. Матимеш розмову з нашим секретарем по кадрах. Дах на одну ніч знайдеться?

— Можу зупинитись у сестри.

— З однією умовою: про нашу розмову ні слова.

Не скажу, що пропозиція Георгія Гавриловича була для мене повною несподіванкою. Як тільки розпочалася війна, я не раз думав про роботу в підпіллі.

Проте вже після війни — багато років по тому — я дізнався від Георгія Гавриловича, чим було викликане моє призначення в Павлоград і чому воно відпало.

Ідея використати мене для підпільної роботи у Георгія Гавриловича визріла під час нашої першої зустрічі.

Так з'явилось призначення до Павлограда. Однак тоді ще не знали, що саме Павлоград буде обрано місцем перебування підпільного обкому.

Павлоград на той час був уже досить густо населеним містом, «загубитись» у ньому новій людині неважко. Однак директор середньої школи — занадто помітна постать, щоб не привертати до себе уваги. Крім того, остаточно визначився склад підпільних райкомів, і доля моя вирішилась.

… Сестра була вкрай здивована, дізнавшись про моє нове призначення: направляли мене завідуючим двокомплектної початкової школи на хуторі Миколаївка Петропавлівського району.

— Учитель початкових класів? Ну і ну. Чи не проштрафився, бува, у своєму Львові? Що вони — в такий час не можуть на цю посаду дівчину підшукати? А як же, Євгене, з армією?

Я щось промимрив про здоров'я. Лікарі, мовляв, кажуть: поганий зір. Сестра щойно провела чоловіка на фронт, і я готовий був крізь землю провалитися від сорому. Але розповісти їй, чому я насправді їду на хутір, не міг, не мав права…

У Петропавлівському райкомі партії прийняв мене другий секретар Д. О. Кривуля.

— Все знаю, — з обкомом розмова була. — Іди у військкомат, у райвно — оформляйся. Виїжджай у свою Миколаївку. В тебе, Євгене Степановичу, завдання особливе: легалізуватися. В райком більше не показуйся. Треба буде — сам навідаюсь. Квартиру ми тобі підшукали. Люди надійні. Просись до Калюжних — не відмовлять.

Того ж дня мені видали білий квиток: підвели під статтю, не пригадую саме яку, але виходило, що для стройової служби ніяк не годжуся.

Увечері вже був у Миколаївці. Починалось нове життя. Зайнявся ремонтом школи, заготівлею палива. Придивлявся до своїх господарів, хуторян. Разів зо три навідувався Кривуля. 1 вересня, як звичайно, почалося навчання в школі, а через кілька днів Кривуля привіз друкарську машинку «Ленінград», розмножуючий апарат, радіоприймач, центнерів зо два паперу, дві великі папки листівок, надрукованих в районній друкарні вже за підписом підпільного райкому.

— Оце твоє господарство, товаришу член підпільного райкому партії. В складі райкому і Борисенко — директор Петропавлівської середньої школи № 2. Через нього будеш підтримувати з нами зв'язки. Явка — млин у селі Дмитрівці. Де влаштуєш друкарню?

— Де ж, як не в Калюжних.

— Тримати все господарство в одному місці небезпечно.

— Уже готовий тайничок. Сам змайстрував. Місце сухе, надійне. Буду зберігати там листівки, папір.

— Інструкцію пам'ятаєш? Конспірація і ще раз конспірація, «п'ятірки» і «сімки» майбутніх підпільників підбирай не поспішаючи. Придивляйся до людей. Сім раз відмір… У нашій справі тихий і непомітний чоловік може виявитись героєм, а краснобай, любитель гучних промов і клятв — тюхтієм і зрадником. Запам'ятай: «п'ятірки» і «сімки» діють тільки за нашими вказівками. Кожен підпільник знає лише свою групу. Арешт «п'ятірки» у жодному разі не повинен привести до провалу всієї організації… Ну, прощай, козаче. Незабаром зустрінемось.

… На все життя закарбувалися в моїй пам'яті останній день і остання година розлучення з радянськими військами. Стомлені коні тягли гармати, вози, високі зелені фури, санітарні фургони. Червоноармійці, зарослі, поранені, йшли, згинаючись під ручними кулеметами, намоклими скатками. Вночі рух на кілька годин припинився. Мрячив набридливий холодний дощ. Люди засипали, прихилившись до тину або й просто обабіч дороги.

В хаті Калюжних зупинилися комбат і комісар. На мене поглядають підозріло. Через кілька годин наказ: негайно рухатися на схід.

— Ми — останні, товаришу вчитель, — сказав, прощаючись, комісар. І не без іронії: — Щасливо залишатися.

Як мені хотілося кинути все, піти з армією!

Хутір завмер у тривожному чеканні. Жителі поспіхом ховали зерно, виловлювали в полі приблудних коней, корів. Звідкись поширилась чутка про падіння Ленінграда, про те, що незабаром відбудеться парад гітлерівської армії на Красній площі. Дні стали довгими, години здавались днями. Мені не сиділося. Вирішив навідатися в село Веселе, в те незабутнє село, в якому ще не так давно вчителював. Хотілося поновити довоєнні знайомства, зв'язки, з'ясувати обстановку. За хутором зловив коня і опівдні вже під'їжджав до села. Біля першої хати, мов з-під землі, вихопився червоноармієць.

— Руки вгору! — і почав мене обшукувати.

Що було далі — читач уже знає…

Майже два роки я перебував на тимчасово окупованій ворогом Дніпропетровщині.

Вже в розвідшколі я часто згадував своє перебування в Миколаївці та свою конторську роботу в німецькій фірмі «Украйнель» (про неї мова пізніше). Скільки можна було б там зробити, вмій я десяту, соту частку того, чого навчився у розвідників!

Так, були і втрати, і прорахунки. Багато чого навчили роки підпілля. Не губитися в складній ситуації, розпізнавати людей за правилом: не все те золото, що блищить. І вірити людям. Подибувалися, звичайно, перекатови. Читач, певно, пам'ятає, чим закінчився мій візит до того «друга». Після січневої ночі, проведеної в комбайні, я дістався до хутора Шевченківського, де жив батько мого товариша — учитель-пенсіонер Феденко.

Ледве живий добрів до нього. Валеріан Михайлович зустрів мене як рідного сина. Нагодував, сам поголив і, головне, був щедрий на міцний, власного виробництва самосад.

Тиждень пробув я в маленькій ізольованій кімнатці Валеріана Михайловича. Жив він самотньо. Сини були в Червоній Армії, доньки евакуювалися за Волгу. Хуторяни щодня відвідували старого вчителя, але про мою присутність ніхто з них і не здогадувався. Я ж чув усі розмови. З багатьма Валеріан Михайлович ділився своєю радістю — інформацією, яку я йому повідомив: гітлерівці зазнали поразки під Москвою. З деякими Феденко тримався сухо. Знав, кому можна вірити, а кого слід остерігатися.

Милий Валеріан Михайлович. Він помер уже після війни. Моє серце сповнене вдячності до цієї скромної, на диво чуйної, тактовної людини.

А перекатови? Вони були винятком і тепер згадуються лише як прищ на здоровому тілі народу. Сколупнеш — і нема.

В Миколаївці, у Веселому, в Дніпропетровську — всюди я зустрічав людей, на яких завжди можна було покластися. І ворог для мене не був ні таким страхітливим, перед яким упади і завмри, ні таким плакатним, недалеким фріцем, якого дуже просто обвести навколо пальця. Я навчився налагоджувати корисні контакти, вивідувати у ворога потрібні дані, мирно сидіти поруч з тим, хто викликав огиду і ненависть.

Досвід підпільника набувався повільно, траплялося — дорогою ціною. Зате як знадобився він пізніше, коли і обставини, і масштаби завдань стали іншими.

А в розвідшколу я потрапив завдяки все тому ж Георгію Гавриловичу Дементьєву, з яким, до речі, після війни ми часто зустрічалися в Києві. В останні роки життя він працював у апараті ЦК.

Георгій Гаврилович — мій хрещений по розвідшколі. А було це так…

У визволений Дніпропетровськ я дістався вранці на попутній. Чаділи спалені будинки. Вулицею Карла Лібкнехта і проспектом Карла Маркса рухалися якісь дивні машини. Під брезентами вгадувалися не то рейки, не то стволи. То були, як я незабаром дізнався, наші знамениті «Катюші».

У парку імені Чкалова пахло димком, солдатською кашею. На мерхлій траві біля похідних кухонь, на плащпалатках, притулившись один до одного і вкрившись шинелями, спали солдати. Відблиски багать цвіли на втомлених, таких знайомих, прекрасних обличчях.

Біля напівзгорілого оперного театру мітинг. Зібралось три-чотири тисячі людей. Під'їхав «вілліс». Поруч з водієм — полковник. Я не стримався, загукав:

— Товаришу Дементьєв! Георгію Гавриловичу!

Він чи не він? Марив цією зустріччю. А тут розгубився. Георгій Гаврилович, схудлий, помолоділий, уже йшов мені назустріч.

— Здрастуй, Євгене. Яким вітром? Що в Петропавлівці? Після мітингу до мене, в обком. Не забув дорогу?

Увечері я сидів у кабінеті першого секретаря Дніпропетровського обкому партії.

Дзвонили телефони. Грюкали двері. Заглядали знайомі й незнайомі люди, працівники обкому. Наша розмова тривала. Георгія Гавриловича цікавило все: на кого спирався в пропагандистській роботі, чому втратив зв'язок з підпільним обкомом, які методи гітлерівської пропаганди?

Я розповів про те, як намагався зв'язатися з партизанами, з фронтом, про свою роботу в німецькій фірмі «Украйнель».

… Якось проглядаючи оголошення на біржі, я дізнався, що німецькій фірмі «Украйнель» потрібні вантажники. Заступник шефа фірми Роммель з постійно невдоволеним обличчям — воно нагадувало головку квашеної капусти — відмовив мені. При цьому глузливо зауважив:

— Я не вірю, що із вчителя вийде вантажник.

Та не минуло й тижня після цієї розмови, як я вже працював тут-таки, в «Украйнелі». І не вантажником, а рахівником у відділі картотеки. Допомогла влаштуватися знайома — Ліда, працівниця фірми. Вона знала, з ким і як поговорити. Разом з перекладачкою Інною Ліда зробила мені протекцію, і став я гвинтиком добре налагодженої комерційної машини. Контора фірми містилась на Жовтневій площі. «Украйнель» була однією з філій великої німецької фірми, яка займалась реалізацією нафтопродуктів. Викачуючи нафту з румунських промислів «Плоешти», фірма постачала вермахту на східний фронт бензин, звичайний і авіаційний, гас, машинне масло, солярку тощо. Центральне управління фірми розмістилося в Лемберзі (Львів).

— Старанність і акуратність, акуратність і старанність— ось що вимагається від вас, — часто наставляв нас шеф Мюллер.

Мене він згодом навіть ставив у приклад.

— Вчіться, панове: майже німецька старанність і німецька акуратність.

Я, дійсно, «старався», особливо при обробці накладних на пальне для вермахту. Виписки з накладних зберігав у надійному тайнику на своїй квартирі.

Ось ці виписки з накладних із номерами частин та вказаною сортністю бензину — єдине, що мені дісталось в спадщину від «Украйнель» — я показав Георгію Гавриловичу.

Він замислився.

— Твій «Украйнель», гадаю, декого із наших товаришів зацікавить. Готуй детальний звіт. І приступай до нових обов'язків. Рідкувато у нас із кадрами. А в тебе досвід, область знаєш. З цієї хвилини — ти наш працівник, інструктор обкому.

Я підвівся. Георгій Гаврилович оглянув мене з ніг до голови. На мені порвана сорочка, пошарпаний піджачок — вигляд поганенький.

— Прохання, побажання є?

Я промовчав. Секретар усміхнувся:

— Що без амбіції — це добре. А без амуніції — погано.

Викликав ад'ютанта. Через годину я вже мав бушлат, кітель офіцерський, білизну, чоботи і — що не менш важливо — талон на харчування в обкомівській їдальні.

Працював інструктором місяців три. Займався інформацією, їздив по визволених районах області. Разом із завідуючим оргінструкторським відділом товаришем Общиним підготував доповідь про злочини німецько-фашистських загарбників на Дніпропетровщині. Справ вистачало.

І тут до мене завітали двоє в цивільному. Один відрекомендувався капітаном, другий — полковником.

Виявилось: моя папка з виписками накладних перекочувала з обкому в штаб Третього Українського фронту.

Мої відвідувачі цікавилися, як мені вдалося легалізуватися. Повідомили, що папери з моєї папки ретельно вивчаються, аналізуються. Корисна папочка.

Візитів було кілька. Одного разу мене запитали:

— А ви б не хотіли попрацювати у Львові?

— Але ж Львів ще окупований.

— Саме так. Ми й пропонуємо вам роботу в окупованому Львові. Одне слово, відрядження в тил ворога можна продовжити. Західні райони знаєте, з противником за одним столом сиділи. Вам і карти в руки.

— Я багато чого не вмію…

— Навчимо.

На початку грудня я зібрався, як було сказано моїм товаришам по роботі й рідним, «у тривале службове відрядження». Тільки Георгію Гавриловичу був відомий кінцевий його пункт — школа розвідників.

Перед від'їздом я зайшов до нього.

— Хотіли ми тебе, Євгене, в дипломати. Була заявка… Та, видно, інша тобі служба судилася.

Новий рік застав мене в дорозі. Мела поземка. Наш поїзд то довго простоював на затемнених полустанках, то «проскакував» станції, залишаючи за собою клуби диму, іскри, снігову пилюгу…