Я давно мріяв про цю поїздку. І ось 1964 рік. Майже всією групою (Єлизавета Вологодська, Олексій Шаповалов і я) вперше після війни побували в Кракові. Нас запросили президія Ради народової міста Кракова і Товариство польсько-радянської дружби.
Надовго запам'яталася ця хвилююча, радісна поїздка. Виступали ми по радіо, по місцевому телебаченню… Президія Ради народової на нашу честь влаштувала прийом. Імена членів групи «Голос» навічно занесли в списки рятівників міста. Рада народова нагородила членів групи «Голос» Золотим знаком міста Кракова. Роком раніше уряд Польської Народної Республіки удостоїв нас високої нагороди — ордена «Віртуті мілітарі».
Були зустрічі й з бойовими друзями. Юзеф Зайонц, Владислав Бохенек, Новаки, Герард Возніца (Гардий), Тадеуш Грегорчик (Тадек) просили нас частіше бувати на польській землі. Мої друзі кілька років підряд запрошували мене з сім'єю «на лято»: «Добре відпочинете». Та й мені самому хотілося, не поспішаючи, поїздити, походити пам'ятними місцями, маршрутами «Голосу».
В липні 1969 року я з дружиною Катериною і 13-річним сином Віктором вирушили в Польщу. На прикордонній станції в польському місті Пшемишль нас зустрів Тадеуш Грегорчик (Тадек).
— Поїдемо до мене в Жарки, — як про давно вирішене, сказав мій друг.
В Жарках — дісталися ми туди пізньої ночі — нас чекав сюрприз: будинок Тадека гув, як вулик. Сюди завчасно прибули колишні партизани, товариші по зброї, багато хто з сім'ями.
Тут моїй Катерині довелося познайомитися з польською «гжечністю» — вродженою ввічливістю, особливим, рицарським тактом. Один за одним підходили до неї гості Тадека, знайомилися з незмінним «цалую рончки» сивоусі й молоді, хлібороби і гурніки. Ледь нахиливши голови, вони виконували весь церемоніал з галантністю королів і принців із добрих казок. І в усьому цьому не було нічого театрального. Ґречність — делікатність, повага до людини, зокрема, до жінки (в цьому ми могли не раз переконатися в музеях і в театральних касах, у магазинах, кав'ярнях і на трамвайних зупинках) — національна чудова риса польського народу.
Певно, тільки в Польщі слово «пан» звучить так людяно, бо з ним звертаються і до сміттяра, і до члена уряду. А що вже чемність і чуйність до жінки! Не випадково саме в соціалістичній Польщі, крім 8 Березня, існує і користується великою популярністю День матері: сини і дочки вшановують своїх матерів — живих і померлих. Цього дня депутат сейму, міністр, академік і директор великого заводу, гурнік і металург, відклавши всі свої, хай навіть дуже важливі й термінові, справи, мчать поїздами і машинами в гірське чи лісове село, де народилися, щоб припасти до зморшкуватої руки матері, яка пахне парним молоком, землею і травами…
В Жарках веселилися до ранку. Спогади. Тости. І знову спогади.
— А пригадуєш, яка була радість, коли з «того світу» з'явилася Ольга Совєцька?
— А як ми разом штурмували Баб'ю Гуру?
По голосу, по інтонації, по знайомому жесту впізнаю хлопаків Тадека — Збишека, Янека…
А ось… Золота корона волосся. І така сяюча, горда краса. Вражений, дивлюся в ледь усміхнені, пустотливі й до чого ж знайомі очі. Ну, звичайно, Геленка — зв'язкова Тадека. В жовтні сорок четвертого їй було років п'ятнадцять. Вона одружена, має трьох дітей. Живе у Варшаві. Дізнавшись про намічену зустріч, кинула всі справи і теж примчала в Жарки.
Гелена перша заспівала, і всі підхопили стару партизанську пісню. «Одного вечора, — розповідала піснями вирушили в поле, щоб зробити добру справу: німців роззброїти і поляків озброїти, заслужити похвалу і честь».
Голос у Гелени теплий, грудний:
За партизаном дівчина плаче.
Не плач, дівчино, не лий сліз.
Може, ще побачимося,
Будем разом — я і ти.
Мабуть, не одна з присутніх тут жінок не дочекалася свого милого з Подгалє, з партизанських Бескид. І хоч пісня просила не лити сліз, не тільки в мене одного щеміло в грудях.
Щоб якось розвеселити гостей, Тадек почав пригадувати веселі партизанські скоромовки:
Сікера, мотика, пілка, шклянка.
В нони налет — вдзєнь лапанка.
Сікера, мотика, пілка, нуж –
Пшеграл Гітлер войну юж.
(Тобто: «Сокира, мотика, пилка, склянка. Вночі — наліт, вдень — облава. Сокира, мотика, пилка, ніж — Гітлер війну вже програв»).
Краків.
І тут нас уже чекали. Товариші з Ради крайової виділили для поїздок «Волгу».
Нашим постійним гідом був Владислав Бохенек (Владек). Загадково посміхаючись, він повіз нас за межі старого Кракова. Незабаром попереду завиднілося сучасне індустріальне місто. Рівні ряди житлових блоків. Молоді парки. Ліс труб, немов стволи гігантської зенітної батареї, спрямований в небо. Домни. Складне сплетіння конструкцій. На бетонних стрілах величезні літери: «Гута імені Леніна».
Гута нагадує нашу «Запоріжсталь». Ми зупиняємося то біля одного, то біля іншого підприємства. Владислав з гордістю показує сталеливарні заводи, ультрасучасні прокатні цехи, коксохімічні й цементні заводи, могутню силову електростанцію.
На старій моїй карті — я захопив її з собою — тут було поле. В сорок четвертому році гітлерівці в цих місцях поспіхом рили траншеї, будували бункери. Центр двічі просив нас уточнити саме цей квадрат. І Курт Пеккель знову й знову схилявся над схемою укріпрайону.
— Тут і було поле, — підтверджує Владислав. — Звідси в січні 1945 року війська Конєва проривалися на Краків.
Я слухаю Бохенека і згадую, яким він був під час війни, наш неперевершений майстер по виготовленню різних кенкарт. Він тоді був членом обводового штабу Армії людової — керував підпільним комітетом ППР підокругу Величка. Через Грозу і Валерію ми одержували від нього документи, необхідні для легалізації членів групи, цінну інформацію.
Багато зробила для нашої групи і наречена Бохенека — Яніна — Іванна Пашкевич. За завданням Зайонца їй вдалося влаштуватися на роботу в конторі соляних копалень. Звідти зручніше було слідкувати за переміщенням військових частин, ешелонів. І бланки, на які ставив свої знамениті печатки Бохенек, теж діставала Яніна.
Пані Іванна Пашкевич-Бохенек — тепер член ПОРП, працює економістом. А чоловік її — відомий інженер, хімік-металург, голова Комісії державного контролю. Свого часу багато душі, знань і таланту віддав Новій Гуті.
Рибна.
Ми залишили «Волгу» на сільському майдані й попрямували до Малика. Цією дорогою я йшов до нього чверть віку тому. Багато що змінилося в Рибній. Все ж я вирішив нікого не розпитувати і радів, як старим знайомим, і старенькій капличці, і дубові-велетню, який і нині величаво млів на сонці.
Ще здалеку впізнав подвір'я Малика, хоч від старого будинку залишилася тільки його частина. Впізнав і господаря. Станіслав Малик зосереджено щось тесав. З обличчя майже не змінився: таке ж худорляве, енергійне. Очі спокійні, вичікуючі. Тільки сивини набилося в чуприну.
Малик поспішив нам назустріч. Привітно, хоча й з подивом, розглядав нежданих гостей. Чи впізнає? Ні, не впізнав.
— День добрий, пане…
— День добрий, — з гідністю відповідає Малик. Хотів кинутися до старого, обняти, але…
— Чи ма, пан, слівкі на спшедаж?
Станіслав у відповідь хитає головою: мовляв, приїжджий пан жартує — які можуть бути сливки в липні? Та, певно, згадав серпневий ранок сорок четвертого року, наш пароль. І відповів, як відповів тоді мені, Груші, Грозі:
— Я слівок не мам, мам ябки.
Ми тричі по-солдатському розцілувалися.
А ось на порозі й син Малика — Генрик. Майже мій ровесник. У роки війни — права рука батька. Це він після нашого провалу в Санці приніс мені в ліс Скомських одяг, продукти.
— Що ж це Ви нас не попередили? Якби знали, що приїде капітан Михайлов, та ще з сім'єю, ми б і весілля перенесли.
Так ось чому святкові прапорці й столи під столітнім горіхом. Напередодні тут три дні гуло весілля: Генрик свою доньку заміж віддавав.
За столом господар явочної квартири групи «Голос» згадав такі деталі нашої першої зустрічі, які мені призабулися.
— Я тільки побачив Вас, — розповідає Малик, — здогадався, хто Ви: ми з Ольгою Совєцькою більше тижня чекали капітана Михайлова. Але виду не подав…
Малику вже понад 70 років. Комуніст. У партію привела активна антифашистська діяльність. Він так і каже:
— Вступив у партію, коли Гітлер прийшов до влади.
Нині Малик на пенсії. До його мудрих порад охоче прислухаються односельці.
Ми тепло попрощалися з Маликом, побажали молодим щасливого сімейного плавання, проспівали «Сто лят» і «Щоб у рік по дитині… прибавлялося».
Магістраль немов угвинчується в небо. Тепер знову їдемо дорогами війни.
Черніхув. Тут ми зустрілися з господаркою явочної квартири 70-річною Стахою Очкось. Сфотографувалися з нею біля студні — криниці, де була підпільна «пожарна» квартира. В студні зберігалася зброя, там не раз переховувалися польські й радянські партизани. По сусідству Станіслав Очкось, племінник Стахи, будує новий дім. Господарі попросили мене вкласти цеглину в лицьову стіну. Цеглину підібрали білу, щоб виділялася.
— Тепер у тебе, капітане Михайлов, — каже пані Очкось, — довічне право на одну із кімнат у цьому будинку.
Дороги війни… Козлувка, Явоже, Тшебуня… В кожному селі, в кожному містечку, на площах міст вони відзначені обелісками, живими квітами біля могил радянських і польських воїнів. У братських могилах поляки і росіяни, українці, казахи, грузини… Певно, не знайти такого народу в нашій країні, сини і дочки якого б не боролися за свободу Польщі. За те, щоб назавжди утвердилась на древній слов'янській землі народна влада.
Тисячі радянських солдатів залишилися в братській землі. З барабанним боєм марширують мимо дорогих кожному полякові могил загони харцерів. Сюди в свята і в будні йдуть молоді робітники, ветерани війни. Але найчастіше до могил приходять матері. З гілкою бузку, із свічкою. Ми не раз зустрічали їх біля братських могил; простих сільських жінок із скорботними обличчями.
Крутішає дорога… Козлувка, Тшебуня, Явоже. То тут, то там будиночки гуралів, які нагадують пастушачі шапки. То лавинами снігу, то сірим валом скочуються нам назустріч отари овець.
Де й поділися курні хати, яких було так багато в 1944 році. Гірські села оновилися, помолоділи. Добротні рублені будинки, майстерно прикрашені різьбою, привітно дивляться на нас широкими світлими вікнами.
Такою я побачив і Завадку, спалену, розстріляну карателями і воскреслу з попелу. Маленьке гірське сільце, удостоєне вищої нагороди республіки — ордена Грюнвальда, — знає тепер уся Польща.
Будинок на узліссі, за два кілометри від села Санка. Тут бездоріжжя. Залишаємо машину і добираємося пішки. В той злощасний день 16 вересня 1944 року гітлерівці теж не могли під'їхати машиною до Врублів. Вони підійшли до нас із трьох боків: від сіл Санка, Рибна, Морги.
Стефу і Рузю ми не застали вдома. Вони були в полі. Молодша донька Рузі помчала за мамою і тіткою. А ті, задихавшись, сміючись і плачучи, прибігли додому. 1 знову обійми, поцілунки. Сестри запропонували відзначити зустріч у лісі. На знайомій галявині, де я зустрічався колись з Юзефом Скомським, розвели багаття. Спекли картоплю (земняки) так, як це робив наш Татусь — Врубель: золотиста шкірочка хрустіла.
Живуть тепер доньки Врубля в достатку. Польський уряд нагородив Стефу і Рузю за допомогу радянським розвідникам Золотими хрестами Партизанської Слави, призначив їм персональну пенсію. Місцеві власті допомогли Врублям провести електрику і радіо до будинку. Зовні будинок, який дав притулок Ользі з рацією, а потім і групі «Голос», майже не змінився. Ось тільки дещо потемніли дерев'яні стіни, зведені руками Татуся.
У Рузі велика сім'я, четверо дітей. Стефа після війни довго хворіла.
З глибоким хвилюванням обійшов я кімнати, в яких, бувало, допізна засиджувався з господарем дому.
Заглянув у повітку — тоді вона була під одним дахом з будинком, а тепер пересунута до лісу. В цій коморі Врубель влаштував мені схов (схрон). Тут і тепер доверху сіно.
… Я лежав за тонкою перегородкою, чув кожне слово, крики Стефи, стогін Татуся, його впертий хрипкий голос: «Ніц не вєм! Ніц не вєм!..» Що сталося потім — читачеві в загальних рисах відомо. І все ж розповідь Стефи дещо доповнила, уточнила:
— Я була на подвір'ї, коли німці хмарою посунули з лісу. Бачу — до нас. Хотіла крикнути, попередити — не встигла. На мене накинулися. Схопили. Офіцер примусив іти попереду. Сам нахильці з автоматом — за мною. Певно, остерігався: раптом у хаті партизани. Рузі не було. Її зранку погнали на окопи. Шваби багатьох тоді гнали на окопи. Мене, Ольгу Совєцьку, Татуся допитували на подвір'ї. З Рузею я зустрілася в Монтелюписі. Її вже потім узяли, але вона сказала, що нічого не відає, не знає. Ми з нею сиділи в одній камері. Дванадцять днів. Батька побачила в коридорі третього дня і не відразу впізнала. На руках, на спині — рвані рани. Він мені встиг сказати:
— Дві ночі сиджу, дочко, в камері з псами.
(Була така камера в Монтелюписі. Ледь поворухнешся, руку піднімеш — і натреновані пси кидалися на тебе, терзали тіло).
— Нас кожного дня допитували, — продовжує Стефа. — Вимагали сказати, з ким була Ольга Совєцька, хто ще приходив, де головний командир. Мене ставили очима, до стіни. Стріляли. Кулі летіли над головою. І знову безкінечні допити. Татуся, як ми дізналися, вивезли в Освєнцім. Його бачили там наші знайомі. Загинув Татусь за день до визволення Кракова. А нас — в Равенсбрюк — жіночий табір смерті. Два тижні нам не давали їсти. І ми б померли напевне, та виручили росіянки і француженки. Рузя захворіла на сипний тиф. Тиче мені шматочок цукру: «Візьми, Стефо, мені вже нічого не треба». В бараці взнали, що в табір нас відправили за допомогу Совєтам. І допомагали нам, хто пайком, хто ліками. Де і як їх діставали в тому пеклі? То відає один пан бог. Рузю переховували від різних комісій, перевірок, а то б її, хвору, відразу — в піч. Видужала. Потім, уже після визволення американцями нашої групи, яку незадовго до кінця війни гітлерівці евакуювали на Захід, Червоний Хрест вивіз нас у Швецію. Важила я сорок шість кілограмів, Рузя — сорок чотири. Коли мене роздягли, лікарі здивувалися: як я ще живу? Тижнів зо два ми з Рузею вчилися ходити. Почали проситися додому. Надіялись: живий Татусь. Але застали ми восени сорок п'ятого року осиротілий будинок…
Стефа примовкла, витерла сльози…
Потім згадали Скомських. Я поцікавився, хто тепер живе в колишній садибі Скомських. Рузя усміхнулася:
— Наші діти. Пам'ятаєте каштанову алею, старий парк? Тепер там нова школа.
— А як молодий Скомський? Чи буває в цих місцях?
— Авжеж. Кожне літо. І завжди заїздить до нас. Кажуть, великим професором став молодий Скомський. Татусь у нього вірив і недарма казав: хоч із панського сім'я, а людина…
Нас троє: Бохенек, я і мій «Вітек». Йдемо вздовж алеї «Плянти» — величезного зеленого кільця, яке оточує центр старого Кракова. Бохенек, як і всі краків'яни, закоханий у своє місто. З розповіді Владислава поставало перед нами далеке минуле, сьогодення й близьке майбутнє Кракова.
Краків — ровесник Києва, багато в чому повторює його долю.
Київ і Краків… Не дуже багато у світі міст, на яких так яскраво відобразилась доля народів, націй. Київ — «мати міст руських», Краків — «глава і мати всього королівства».
Іменем легендарного перевізника Кия названий град на Дніпрі. Міфічним ореолом оточене також ім'я войовничого вождя Крака. За легендами Крак переміг страшного дракона, який жив в одній з печер Вавельського пагорба. На цьому місці на честь перемоги Крак заснував місто, давши йому своє ім'я.
І трагічні сторінки в Книзі історії двох міст — поруч.
1240–1241 роки — навала полчищ хана Батия на Київ і Краків. Воскреслий з руїн Краків потім офіційно став стольним градом Польщі.
І ось остання війна… Чорне крило смерті, розрухи знову майнуло над цими двома містами. Бабин Яр і Освєнцім, руїни Хрещатика і заміноване, приречене на загибель місто на Віслі.
Не скорилися. Сиві глави свої не схилили. Вистояли.
Краків і Київ сьогодні — міста-побратими.
Як і в Києві, в Кракові поєдналися риси сучасного соціалістичного міста з нев'янучою красою минулого.
Притихлі, вражені величчю людського духу, який пробивається крізь похмурий фанатизм і аскетизм середньовіччя, стояли ми в Маріацькому костьолі перед вирізьбленим олтарем. Дерево, яке ожило під пальцями великого скульптора Віта Ствоша — польського Мікеланджело, ось уже майже п'ять сторіч глибоко хвилює кожного, хто переступає поріг храму. В центрі олтаря — група апостолів, які підтримують скорботну Діву Марію. Обличчя, фігури святих сповнені сили, динаміки, трагізму. Людське — мудрість, страждання, надії, втрачені ілюзії — проривається крізь католицькі канони. І весь Маріацький костьол з його стрілчастими узорами, двома вежами — класичний зразок пізньої готики. Великий костьол здається легким, стрімко підноситься в захмарні висі, чимось невловимо нагадуючи людину з піднятими руками.
Ми вийшли з костьолу якраз тієї хвилини, коли на Маріацькій вежі з'явилася фігура Сурмача, увінчана шоломом, і над містом полинули чарівні звуки «Хейналу». Протяжний, мелодійний «Хейнал» — древній сигнал Маріацького костьолу, лунаючи на всі чотири сторони, пливе над вулицями, садами Кракова, над його баштами, шпилями, гостроверхими дахами, над чудовою готикою його костьолів.
Виходимо на площу, вливаємося в жваву, жестикулюючу юрбу туристів. Я люблю це шумливе багатомовне місце. Кого тільки не зустрінеш тут. Краків не випадково називають одним з найбільших туристичних центрів Польщі.
А ось і земляки — кияни. Приєднуємося до них. Гід — молодий чоловік в окулярах, у модному світері із значком Ягеллонського університету, чистою російською мовою (її вивчають у всіх школах народної Польщі) переказує нам історію «Хейналу».
Давним-давно висока вежа костьолу служила містові сторожовою вежею. Одного разу вартовий (стражак) помітив клуби пилюки, почув кінський тупіт: до стін Кракова мчала на низькорослих конях тьма-тьмуща татар. Стражак підняв сурму — сигнал тривоги понісся над сплячим містом. Ворожа стріла, протявши серце сміливця, обірвала «Хейнал». З того часу минуло шість століть, але щогодини відчиняються дверці на вежі Маріацького костьолу, виступає Сурмач, і все повторюється спочатку: звучить на всі сторони світу і раптом обривається «Хейнал»: «Жителі мирного Кракова, пам'ятайте!»
— В останню війну подвиг Сурмача повторили радянські розвідники і польські патріоти, — розповідав гід. — Вони своєчасно попередили радянське командування про грізну небезпеку, яка загрожувала Кракову: його фашисти начинили вибухівкою. Розвідники і наші патріоти роздобули гітлерівський план знищення Кракова. Армія маршала Конєва поспішила на допомогу місту, і Краків — польські Афіни, наша гордість, любов наша — був урятований. Владислав усміхнувся:
— Ось так, друже коханий, капітане Михайлов, минуле стає легендою. Краків любить легенди. Недарма кажуть: опівночі, коли з вежі Маріацького костьолу лунає «Хейнал», у підвал «Палацу під Криштафорами» на срібній ниточці спускається з місяця павук — слуга чарівника і мага пана Твардовського. Павук підслуховує останні краківські новини, щоб рознести їх по всьому білому світові.
— Що ж тобі, Владиславе, нашептав павук у цю хвилину?
— Найостанніша краківська новина: пані Зайонцева і товариш Міхал чекають нас з Лукулловим обідом.
Павук на срібній ниточці не обманув: друзі Зайонци чекали нас. Після обіду, гортаючи телефонний довідник Кракова, я натрапив на знайоме прізвище: Скомський. Подзвонив «молодому» Скомському. І відповів молодий Скомський — син Юзефа. Сказав, що батько повинен бути з хвилини на хвилину. Не встиг договорити, як той дійсно з'явився. Я не назвав себе, тільки привітався. Однак у відповідь почув:
— День добрий, капітане Михайлов! Чекаємо тебе. Будеш дорогим гостем.
Колись Юзеф у розмові зі мною не приховував свого побоювання: чи зможе він, син поміщика, вчитися в новій Польщі. Тепер Юзеф Скомський — професор права Ягеллонського університету.
В 1945 році землю Скомських віддали справжнім власникам — селянам. Скомський-старший ще шість років прожив при народній владі. Перед смертю жартував: «Подаруй мені, грішникові, Єзус-Марія, сто років («сто лят»), і пан Скомський, напевне, визріє в комуністи».
Юзеф подарував мені свою книгу «Автономія волі в міжнародному приватному праві». Скомський — відомий у Польщі вчений, знавець права, автор десятків наукових праць.
Ще студентом Юзеф одружився. Дружина — теж юрист, адвокат. Син Скомських — йому приблизно стільки років, скільки було Юзефу в сорок четвертому — студент факультету права.
Ми допізна засиділися в Скомських. Було радісно усвідомлювати: не без нашої допомоги син поміщика — колишній власник Санки — став товаришем Скомським.
Освєнцім.
Що таке Освєнцім під час війни — всі знають. Страхітливий гітлерівський табір — досконалий конвейєр смерті: щодобово перетворював близько двох тисяч душ на дим, попіл, туалетне мило, добрива.
Освєнцім — чотири мільйони вбитих. Серед них — наші бойові товариші: донька варшавського лікаря — радянська розвідниця Танка і польський селянин, наймит із Санки Міхал Врубель.
Для Тадека, Музиканта, інших моїх друзів із краківського підпілля Освєнцім став суворою школою ненависті.
Ми вирушили туди разом із сім'єю Тадека. Від Жарок до Освєнціма — година їзди. Тадек один з небагатьох, кому вдалося вирватися живим із АІ — скорочена назва Освєнціма (концентраційний табір Аушвіц). Наш друг буває в Освєнцімі щороку, але дружину і доньку Люцію взяв із собою вперше: щадив їх.
Наша «Волга» зупинилася на широкій площі біля входу в Освєнцім. За рішенням сейму Польської Народної Республіки колишній концтабір оголошений на вічні часи пам'ятником жертвам фашизму.
Ми підійшли до головних воріт табору. Тепер вони відкриті навстіж. Опущений чорно-білий шлагбаум. Над воротами в колишнє пекло збережено страшний за своїм цинізмом напис: «Арбайт махт фрай» — «Праця робить вільним».
Біля входу в музей — пам'ятник Вдячності Радянській Армії. 27 січня 1945 року війська Першого Українського фронту визволили Освєнцім.
… П'ять років над королівським замком Вавель зловісно маяв прапор з чорною фашистською свастикою. П'ять років диміли печі Освєнціма. Як хижаки, накинулися гітлерівські війська, загони «Мертвої голови», фюрери різних рангів і повноважень на знівечену, залиту кров'ю землю. «Ми, — заявив оберкат Ганс Франк, — доб'ємося того, щоб стерлося навіки саме поняття «Польща»«.
В кінозалі музею нам показали двадцятихвилинний документальний фільм. Факти. Тільки факти… На екрані пропливають десятки тисяч приречених. Їх б'ють, цькують собаками… А ось і кінець їхньої путі: «баня» — сауна, де людей труїли газами, печі крематорію. Перед входом у крематорій піраміди взуття, дитячі речі, іграшки. І кадри Нюрнберзького процесу. Допит колишнього коменданта Освєнціма.
Коли його запитали: «Чи правда, що есесівці кидали дітей у палаючі печі?» — він підтвердив це, а далі заявив: «Діти раннього віку обов'язково знищувались, оскільки слабкість дитячого організму не дозволяла їм працювати… Дуже часто жінки ховали їх під свій одяг, але, звичайно, коли ми їх знаходили, то відбирали і знищували».
А це що таке? Склад тюків. На тюках написи: «Волосся чоловіче», «Волосся жіноче». Ним набивали матраци, з нього виробляли шкарпетки для німецьких підводників.
На екрані знову гори черевиків, гори трупів. Оркестр, створений з кращих музикантів Європи. Він виконує «Танго смерті», глушачи стогони нещасних.
Намагаючись знищити сліди своїх злочинів, гітлерівці в січні сорок п'ятого року висадили в повітря крематорій, розрахований на безперебійну роботу упродовж десятків років (через печі Освєнціма та інших таборів фашисти мали намір пропустити, за невеликим винятком, усю Польщу). Спалили і знищили табірну документацію. Навальний наступ Радянської Армії не тільки врятував польський народ від поголовного винищення, але й не дав знищити всі сліди звірства[19].
Багато документів і табірних споруд уціліло. В музеї Освєнціма ми бачили експонати, фотографії, які холодили душу. В таборі систематично проводились досліди над людьми. В'язнів опускали в крижану воду, щоб визначити, скільки часу людський організм може прожити в таких умовах. Проводились досліди з отруєними кулями, заразними хворобами, досліди по стерилізації чоловіків і жінок.
Як і де загинула наша Ганка? «Легкою» смертю в освєнцімській «бані»? В «експериментальному» блоці? В камері катувань? Крізь які муки пройшов цією просякнутою кров'ю землею наш друг і побратим Міхал Врубель? Особисто я зобов'язаний йому своїм життям.
До підніжжя урни з прахом багатьох жертв Освєнціма ми поклали букет троянд — червоних, як кров Ґанки і Татуся…
Мертві живуть, якщо живі їх пам'ятають.