Пароль «Dum Spiro…»

ПОВЕРНЕННЯ КОМАРА

Виписка із довідки штабу фронту:

Ми чекаємо літака з обіцяним вантажем. Лежимо поруч — Мак, Тадек і я. Ординарець Тадека приніс кожуха. Вкрилися ним усі троє. Перед нами темніють купи хмизу. Вслухаємося в тишу ночі. І раптом голос зв'язкового:

— Пане капітан, пане капітан, я привів Ольгу.

Ольгу… Яку Ольгу? Чую легкі, знайомі кроки. Переді мною наш Комар. Схоплена гітлерівцями, вивезена в невідомому напрямку, і от стоїть, усміхається. Жива-живісінька.

До самого ранку Комар розповідала свою одіссею, її справді відвезли спочатку в Монтелюпиху. Кинули в камеру-одиночку. Били. Допит вів мій «знайомий» слідчий, що так полюбляв російські приповідки. Домагався: «З ким працювала?» Татуся бачила тільки раз, а дівчат — ні разу. Старий Врубель ледь тримався на ногах: певно, дуже били.

На четвертий день Ольгу посадили в машину. Поруч сів офіцер-перекладач, присадкуватий, з глибокими залисинами. Їхали з Кракова приблизно годину.

Висока дощана огорожа. Біля воріт вартовий. Того ж дня Ольга зрозуміла: вона у відділенні абверу. Привезли її для радіогри. По розвідшколі Ольга добре знала, що це таке: беруть твої позивні, твій шифр, твою рацію — і в Центр посилають дезінформацію, виготовлену і відповідно приправлену на абверівській «кухні». В кожного радиста свій почерк. Ось чому гітлерівцям для гри була потрібна саме Ольга.

«Як бути? Що робити? Не згоджуватись? Тоді — кінець. А вступити в гру — ще не значить програти. І тут хоч повно солдатів і вартові біля воріт, — все ж можна спробувати втекти».

її завели в радіорубку. Свою рацію Ольга впізнала відразу. Сусід зліва, рудий радист у новеньких навушниках, підсунувся ближче, підморгнув, як давній знайомий, насвистуючи: «Сіб… сіб… сіб…».

У першій «дезотелеграмі» Ольга передала Центру завчасно обумовлений аварійний сигнал — сигнал провалу:

«Омар, Омар» — шугнуло в ефір. І Центр зрозумів: Комар у біді. Комар у руках ворога (все, що передає «Омар», — дезо).

На допити Ольгу викликав офіцер-перекладач. Згодом він навіть відрекомендувався:

— Отман.

Це були якісь дивні допити: розмови про Толстого і Шолохова, Блока і Маяковського, Рєпіна і. Шостаковича. Якби не форма, не посада заступника начальника гітлерівської контррозвідки, Отман міг здатися досить приємним співбесідником.

Говорив Отман російською мовою майже без акценту. Цікавився, чи не ображають солдати, розпитував про батьків. Ользі й подумалося: «А раптом наш, радянський розвідник?».

— Звідки ви, офіцер вермахту, так добре знаєте мову моєї Вітчизни? — запитала вона.

— Це і моя вітчизна, — усміхнувся Отман. — Мати народилась у Москві. У нас, Отманів, глибоке російське коріння. Я вчився в російській гімназії.

— В гімназіях не вивчали ні Маяковського, ні Шолохова.

— О, пізніше я знайомився з Росією вже в розвідшколі. Ми вивчали Шолохова, Горького, Сталіна, Леніна. Як це у вас: «Щоб ворога бити — треба його знати». Певно, ми не все знаємо, бо програємо війну. Я присягав фюреру, але. з мене досить. І я не хочу вашої крові. Навіщо віддавати програній війні ще одне молоде життя.

Перед Ольгою сидів літній, зневірений чоловік. Але підозра не зникала. «Чому ній вирішив переді мною сповідатися? Чи не пастка? Чи не затягує в павутиння?».

— Я вам не вірю.

— І не вірте. На здоров'я. «Я не хочу, о други, умирать. Я жить хочу, чтоб мыслить и страдать». Тільки не розумію, чому страждати, в іншому цілком згоден з Пушкіним. Жити, мислити. Радіти зорям, небу. Розумієте — жити! Хочу вам допомогти, фрейлейн Ольго.

— Я не стану продажною шкурою.

— Хіба я завів би з такою особою цю відверту розмову? Подумайте самі, фрейлейн Ольго.

— Що вам від мене потрібно?

— На цьому етапі — нічогісінько. Просто я допоможу вам втекти.

— А потім…

— Потім ви допоможете мені.

— Як саме?

— Розкажіть про мене і обставини вашої втечі своєму шефу. Передайте: офіцер абверу і ще одна особа пропонують свої послуги радянському командуванню.

— Знову гра? Де гарантія?

— А наша розмова і ваша втеча хіба не гарантія? Мені потрібна тільки адреса, явка.

… Ольга повірила. А чи повірять люди Тадека? І ти сам?

Я слухав Ольгу і ловив себе на думці: сталося б таке місяць тому, міг би й не повірити. Сам пройшов через усе це. Сам благополучно вибрався з гестапівської петлі. Але Отман… Чи можна йому вірити? З усього видно: досвідчений, тертий. Не виключено: вся історія з втечею Ольги — початок хитро задуманої провокації. Втертися, увійти в довір'я, налагодити зв'язки — і одним ударом покінчити з групою, 'з усією агентурною сіткою.

А якщо не провокація? Користуватись послугами заступника начальника одного з підрозділів армійської контррозвідки!

В руках Отмана поки що одна-єдина ниточка — адреса Тарговського. Його будинок назвала Ольга. Я доручив Грозі посилити стеження за цією явкою і тимчасово звести до мінімуму контакти з її господарями. Тепер залишалось тільки одне: чекати.