ТРЕТІЙ…


«У селі Бесіна в розташуванні загону затримано гр. «Янкова» родом з Рави-Руської. Під час допиту показав…»


Бесіна. Велике село в Бескидах. По кряжистому хребту, вкритому рідкими деревами, до самої долини спускаються, як овеча отара, білі хатинки гуралів. Козлувська «валька», що могла так сумно закінчитись для групи «Голос», послужила нам суворим попередженням.

У Бесіну, куди ми, втомлені тяжким переходом, прийшли опівночі, я розмістив загін у кількох хатах на околиці села, поближче до гірського узлісся. Виставив заставу з наказом: усіх підозрілих затримувати. За годину прибіг Метек. Доповідає: якийсь чоловік вимагає зустрічі з командиром. Незабаром затриманий у супроводі Андрія (Жениха) вже стояв переді мною.

Продовгувате обличчя, вздовж лівої щоки глибокий шрам. Маленькі чіпкі оченята так і прикипіли до мене. Мовчки розглядаємо один одного. У «Янкова» (так назвав себе затриманий) табірні черевики на дерев'яних колодках, старенький піджачок з чужого плеча. На запитання відповідає охоче і докладно. Родом справді з Рави-Руської. Українець. Колись батракував на панському фільварку, а після возз'єднання західних земель з Радянською Україною став обробляти свою земельку. У сорок першому відступав на схід з Червоною Армією. Під Харковом потрапив в оточення, а там — полон, табір. Де тільки не побував! Набрався стільки лиха, що до скону пам'ятатиме. В Бесіні вже з місяць. Тут його кожна собака знає.

Запрошую війта. То наш, перевірений чоловік. Підтверджує: все чистісінька правда. В Бесіну Янків прийшов увесь побитий, хворий, знесилений. Одна вдовичка його прихистила. Як тільки видужав, став допомагати жінці по господарству; до роботи беручкий. Мужик наче справний. Все допитувався, як йому до партизанів потрапити.

Янків і собі:

— Беріть до загону, товаришу командир. У мене з швабами давні рахунки.

Що робити? Павлов в одній з радіограм попереджав: нових бійців приймати у виняткових випадках. А що, коли Янків каже правду? Може, він і є той самий «виняток»? Викликав Абдуллу.

— Ось тобі, шеф-поваре, помічник. Замість Курта Пеккеля. Тимчасовий. До першого бою.

Янків зрадів, став дякувати.

Та не минуло й години — дивлюсь: Семен Ростопшин. Щойно повернувся з розвідки. По обличчю видно — чимось стурбований.

— Товаришу капітан, що за персона вештається біля кухні?

— Наче, — кажу, — наш, з табору втік. Хоче вступити до загону.

— Щось мені, товаришу капітан, це поповнення не подобається і повірте — не без підстав. Дозвольте, погомоню з ним у вашій присутності.

Абдулла з своїм нехитрим господарством розташувався через вулицю. Надворі мело. Колючий сніг обпікав обличчя. Тривога Ростопшина передалась і мені. Янкова ми застали за роботою: чистив картоплю. Ростопшин підійшов до нього, з хвилину придивлявся, щось пригадуючи, і несподівано запитав:

— То, кажеш, втік з табору?

— Було діло.

— А коли саме?

— У листопаді.

— А чи не з тобою зустрічались ми у серпні в загоні Хитрого?

— Не знаю ніякого Хитрого.

— А ти згадай, згадай Ясеніце. Був там чи ні?

— Дай мені, чоловіче добрий, спокій. Не бував я ні в яких Ясеніцах. Товаришу командир, чого це він до мене, як той реп'ях, чіпляється?

— «Товаришу командир… Товаришу командир», — Семен зблід, аж побілів, як то часто бувало з ним у хвилину гніву. — Пес тобі, іудо, товариш.

— Не знаю я ніяких Ясеніц, їй-богу, я в таборі був. Що воно за напасть. У таборі есесівці мало не повісили. Комендант бив. І свої не довіряють.

— Що ти робив у загоні Хитрого? Не я один тебе там бачив. Хочеш, іудо, свідків? Будуть тобі свідки.

— Ми, товаришу капітан, — повернувся до мене Ростопшин, — саме в Ясеніцах стояли, коли цей тип до нас прибився. Весь у синцях. Теж про табір плів. Повірили, а на третій день вдосвіта зник. Ми одразу по тривозі в гори. «Хитрого» не проведеш. І що ви думаєте: надвечір в Ясеніце карателі завітали. Нишпорили по всіх хатах, шукали партизанів. Тридцять заложників схопили. І розстріляли гади. Твоя, іудо, робота?

— Я з табору втік.

— Не крути. Бере, бере вовк, та й вовка візьмуть. У мене — командир цьому свідок — око гостре.

У Янкова затремтіли ноги. Упав на коліна.

— Розповідай!

Схлипуючи і просячи пощади, Янків розказував, як вступив в УПА — Українську повстанську армію, в 1942 році за наказом свого командира був зачислений у дивізію СС «Галичина». Звідти потрапив у Скавіну — шпигунську школу. «Практику» провокатора проходив у таборі для військовополонених. Поживе з тиждень у барані, а потім зі списком підозрілих — до коменданта. Страшний то був список. Не одному патріоту коштував життя, Потім — Ясеніце. І знову табір. «Обробляв» його перед тим, як запускати в черговий барак, сам пан комендант. Розмальовував так, що і рідна ненька не впізнала б. У Бесіну Янків прибув з особливим завданням — проникнути в загін радянських партизанів, а ще краще — розвідників. Втертись у довір'я. А після закінчення війни десь на Сході чекати нових наказів.

Розстріляли Янкова того ж дня. З фашистами пішов — могилу знайшов. Знайома банальна історія. Недарма говорили наші бійці: фашист і націоналіст — рідні брати. На словах — борці «за рідну неньку Україну», а на ділі — запроданці, фашистські холуї, вбивці й кати свого народу.

Семену Ростопшину я перед усім строєм оголосив подяку.

Янків — то був уже третім на його рахунку. У Семена чудова зорова пам'ять і особливий нюх на ворожу агентуру. В таборах для військовополонених надивився на провокаторів. Одного за наказом підпільного комітету задушив.

— Потім, — признавався мені, — цілий день не доторкався до їжі. Знаю, що погань, бридко.


Загрузка...