ЛИСТИ І ЗУСТРІЧІ


Що й казати, одержувати листи від хороших людей завжди приємно. Та коли після телепередач і виступу «Комсомольской правды» листоноша став приносити листи пачками, я розгубився. Адже кожен адресат чекав моєї відповіді. 1 я сказав собі: ти ж учитель, а який учитель не радий запитанням? Перед тобою аудиторія. Хай незвичайна, хай розпростерлася вона від Владивостока до Будапешта і Софії, від Петрозаводська до Ужгорода і Кракова… Згадав село Веселе, перших своїх учнів. Уявив задумливі, допитливі очі дітей… Задля такої аудиторії не шкода і засидітися допізна.

Цією книгою я й спробував (а як вийшло — судити читачам) відповісти численним авторам листів на запитання, адресовані безпосередньо мені — колишньому військовому розвідникові «Голосу». І все ж розмова залишилася незакінченою. Не всі відповіді вклалися в рядки документальної повісті. Є листи, цікаві самі по собі: за ними — людські долі.

… Кінець робочого дня. Виходять останні відвідувачі. Порожніє наш освітянський вулик. Сьогодні нема засідань, зустрічей. Ми залишаємося самі. Я і моя «аудиторія», мої невидимі, незнайомі кореспонденти. Я знаю: з багатьма подружуся, багато хто стане для мене близьким, рідним. Які вражаючі долі часом таять аркушики, наспіх вирвані з учнівського зошита.

«Пише Вам з Ростова донька солдата, який загинув у Вітчизняній війні, — Варфоломєєва Лідія Яківна. Загинув мій батько Яків Федорович на Курській дузі й похований у місті Курську (воїнське кладовище, могила № 133). І ще загинули в цій війні всі брати батька — Григорій, Кирило, Іван, Микола. Загинув і мамин брат — «безвісти пропалий» Анатолій Хмарський. А мій рідний брат Олександр Якович повернувся, але незабаром помер від ран».

Ліді було всього десять років, коли почалася війна. «Я бачила, як фашисти мучили, вбивали людей».

П'ять фронтових повісток, шість похоронних зберігається в домі Варфоломєєвих…

Горе, тяжкі втрати не зломили Варфоломєєвих, ще більше зблизили з людьми, з великою радянською сім'єю. Звідси і радість за живих розвідників з групи «Голос», і бажання виростити сина справжнім патріотом. «Виховую сина. Він уже має приписне свідоцтво. Вже, по суті, солдат. Як я хочу, щоб мій син ніколи не знав цих жахів війни. Але якщо доведеться захищати нашу любиму Вітчизну, щоб був мій син таким же, як Олексій Шаповалов, як Юзеф Зайонц, як Ася Жукова. Сміливим, чесним, справжньою людиною».

Я відповів Лідії Яківні й отримав від неї ще один лист: «Першого травня їздила в місто-герой Волгоград, була на Мамаєвому кургані. Привезла звідти пригорщу священної землі».

Як не гордитися такими людьми!

А цей лист з Одеси. Зд кожним рядком відчувається сильний характер, мужність, стійкість:

«Я теж у роки війни була в розвідці. На фронт пішла добровільно. Звідти направили на навчання. Спецкурс. В серпні 1942 року в складі жіночої спецгрупи висадилася в районі Березіна. Було нам, трьом дівчатам, по 20 років на той час. Гітлерівці чекали групу на місці висадки, але нас вітром знесло. Схоплені були двоє. Третя, Артемова, врятувала рацію, шифр, зброю, гроші. Поранило її вже в партизанському загоні. Ми не зізналися фашистам ні в чому. Вони так і не взнали справжніх наших імен. Мою подругу відправили до Німеччини, а мене чекала страта.

У Варшаві, в тюрмі, я захворіла сипняком. Доктор Новицький, медсестра Путіловська і сотні інших врятували мене від смерті. Я нічого про них не чую, не знаю, як їм сказати «спасибі». Пам'ятатиму їх все життя…

Якщо будете в Польщі, можливо, Ви їх зустрінете. Будьте ласкаві, подякуйте за мене. Бажаю Вам щастя і сім'ї Вашій».

… Живе в Одесі жінка. Серце дає себе знати. Ночами сняться табірні кошмари. Чи знають діти, хто, яка людина вчить їх любити Вітчизну? Вчить кожним прожитим днем, всім своїм життям-подвигом…

В освітянських справах мені доводиться багато їздити по країні. Бував не раз і за кордоном. Тут я зупинюсь лише на тих зустрічах, що мають відношення до нашої повісті.

Влітку 1971 року газета «Труд» (орган Центральної Ради професійних спілок Болгарської Народної Республіки) опублікувала скорочений варіант книги «Пароль «Dum Spiro…».

А незабаром на запрошення окружного комітету Димитровської спілки молоді міста Торговище я провів кілька тижнів у Болгарській Народній Республіці.

Напередодні Софійське телебачення показало фільм про нашу розвідувальну групу. В містах Торговище, Русса, Софія — усюди, де мені доводилось виступати у ті дні, приємно вражав гарячий інтерес болгарської молоді до історії, окремих епізодів Великої Вітчизняної війни, до діяльності групи «Голос».

Запам'ятався під час однієї з таких зустрічей виступ вчительки з символічним ім'ям Руска Ненова: «Для наших дітей радянські воїни — герої Великої Вітчизняної війни — зразок мужності, пролетарського інтернаціоналізму не на словах, а на ділі. Ми, — сказала вона, — ніколи не забудемо, кому насамперед зобов'язані своїм визволенням, вільним і щасливим життям».

В Угорщині, де мені довелось побувати наприкінці 1973 року, я зустрічався з ветеранами Вітчизняного фронту, з офіцерами і солдатами прикордонних військ.

У Будапешті про Грозу, Грушу, Ольгу розпитували, як про давніх і добрих знайомих. Цікавила угорських друзів і доля наших польських побратимів — Зайонца, Бохенека, Тадека. Кожна така поїздка, кожна зустріч з молоддю чимось збагачує, залишає певний слід у серці. Проте з усіх — найбільше вкарбувались у пам'яті чілійські зустрічі. На споминах про них — відблиск недавніх трагічних подій.

У складі делегації Міністерства освіти СРСР я вилетів до Чілі в березні 1972 року на запрошення їхнього Міністерства народної освіти.

Москва проводжала нас снігом, Алжір зустрів розпалом весни, Дакар — тропічною спекою. В Сантьяго ми прибули у перші дні осені.

Працівники Міністерства народної освіти Чілі прагнули якомога більше показати нам, ознайомити з тими прогресивними зрушеннями в країні, які відбулися за час владування уряду Народної єдності. Ми багато їздили по країні, мали цікаві зустрічі з комсомольцями і комуністами Чілі. Та найбільше запам'яталась одна. Про неї хочу розповісти докладно.

Товариш Рауль — відповідальний працівник Міністерства народної освіти, член Комуністичної партії Чілі — запросив членів нашої делегації до себе в гості. Зустрічала нас вся сім'я Рауля: дружина, двоє синів, донька і невістки. Дружина і старший син — комуністи. Всі інші члени сім'ї — комсомольці. Рауль-молодший — студент університету, автор сатиричних малюнків і текстів до плакатів, щось на зразок наших «Вікон РОСТа».

У Раулів ми одразу відчули себе, як вдома. На столі традиційне червоне вино, гостро приперчені національні страви. Після обіду господар «пригостив» нас імпровізованим концертом. Кімнату заповнили гортанні голоси індійців — здавалось, співають якісь небачені птахи, вплітаючи свої мелодії у вічну пісню океану. Одна мелодія змінювала іншу, і тут на крилах пісні залетіла до гостинної оселі наша «Катюша»…

Ми співали «Підмосковні вечори», «Хай завжди буде сонце», «Дивлюсь я на небо». Остання — дуже сподобалась Раулю.

— На схожий мотив співається одна із пісень Гарсії Лорки, — сказав він.

Гарсіа Лорка… На якусь мить тривожна тиша запанувала в кімнаті. Донька Рауля Долорес — їй ішов 18-й рік, і, мабуть, серце не одного комсомольця полонили чорні очі красуні — поцікавилась, чи відомо нам, що Гарсіа Лорка — найвидатніший іспанський поет сучасності — підло убитий жандармами Франко у перші дні заколоту.

Лія Анатоліївна Ленська — завідуюча кафедрою іспанської мови П'ятигорського педагогічного інституту, шановний член нашої делегації і за сумісництвом перекладач — у відповідь прочитала «Пісню про Гарсію Лорку» Миколи Асєєва. Спочатку в оригіналі, потім у своєму довільному перекладі. На мене карбовані рядки Асєєва про страту великого поета справили величезне враження.

Я бачив, як зблідло обличчя Рауля. В очах Долорес блиснула сльоза, і, більше звертаючись до батька, ніж до нас, вона запально вигукнула:

— В Чілі таке не можливе. Хіба знайдеться хоча б один чілієць, рука якого підніметься на нашого Пабло?

— А хіба не чілійці убили генерала Шнейдера за його вірність республіці, уряду Народної єдності? Ти забуваєш, доню, — голос Рауля звучав переконливо, — що фашизм не слід розглядати як явище, притаманне лише тій або іншій нації. Я особисто не бачу ніякої різниці між німецькими, італійськими, іспанськими фашистами і підлими вбивцями Шнейдера. Всі вони одним миром мазані.

Цей невеликий інцидент за столом чілійського комуніста добре запам'ятався, бо мав несподіване для мене завершення.

Було так. Молодший Рауль повів моїх товаришів по делегації до своєї кімнати. Ми залишилися з Раулем наодинці.

— Мені дещо відомо про тебе, компаньєро, тихо мовив господар. Працівник радянського консульства, мій добрий знайомий, читав твою книжку, бачив фільм про бойові діла «Голосу» в роки війни. Ти боровся в підпіллі, воював у глибокому ворожому тилу. Скажу відверто, як комуніст комуністові, для мене ваш досвідне просто цікава сторінка історії. Я не розділяю надмірного оптимізму моєї доньки і деяких її юних друзів. Більш того, подібні настрої — на жаль, вони поширені не лише серед молоді — викликають у нас, старих комуністів, глибоку тривогу.

До вашого приходу на цю тему була розмова за сімейним столом, так би мовити невелика партійно-комсомольська дискусія. Я висловив свої побоювання: віра, оптимізм — це добре, але оптимізм, що переходить в самовпевненість і легковажність — то вже злочин перед партією, революцією, народом. Ми, комуністи, ні на мить не повинні забувати: до того часу, доки законодавчі органи, преса, телебачення, радіо в руках правих, а на командних постах в армії — синки магнатів і буржуа, вихованці Пентагону — треба бути готовими до всього, тримати порох сухим.

Г знаєте, чим закінчилась ця сімейна дискусія? Моєю повною поразкою. Що ж, історія вирішить наш спір. Я палко бажаю, щоб виправдались надії наших комсомольців, моєї Долорес. А готуватись треба до найгіршого, аби ворог не застав нас зненацька. Тепер розумієш, компаньєро, чому мене так цікавить твоє бойове минуле?..

Я розповів тоді Раулю все, що відомо читачеві цієї книги, не замовчуючи невдачі й промахи. Згадав і 12 січня 1945 року — перший день наступу Першого Українського фронту, що міг — саме через певну самозаспокоєність і недостатню пильність — стати днем загибелі групи «Голос» від рук карателів.

Товаришу Раулю дуже сподобався наш пароль. 1 коли ми прощались в аеропорту Сантьяго, він, міцно потискуючи мою руку, повторив, як клятву: «Dum Spiro — spero».

Минуло зовсім небагато часу після нашої розмови з Раулем, і трагедія, яка й досі продовжується в Чілі, показала, що фашизм залишається фашизмом, що звірства хунти нічим не поступаються перед звірствами гітлерівців, а їх табори смерті на пекельному острові Досон, в Атакама, Чакабуко, Сан-Бернардо відрізняються од Освєнціма та Бухенвальда хіба що відсутністю крематоріїв.

Де ти, мила красуне Долорес? Серед розстріляних, закатованих, у в'язниці? Чи у глибокому підпіллі? Пам'ятаєш, як гаряче переконувала нас: «З нашим Пабло такого не буде». А «Пісня про Гарсію Лорку» сьогодні звучить так, наче написана вона про Пабло Неруду. «Жорстокі гієни» — як назвав Пабло кліку Піночета — зруйнували будиночок Неруди — гніздо Орла на березі океану, знищили його рукописи — безцінні твори одного з найвидатніших поетів нашого часу, прискорили своїми нечуваними звірствами смерть великого друга і побратима Гарсії Лорки. «Гієни» сплюндрували могилу Неруди, вночі вивезли його тіло у невідомому напрямку.

«Гієни» справляють свій кривавий бенкет. Чи надовго?

Через відстані, моря крові доноситься до мене твій голос, наш спільний пароль, товариш Рауль: «Dum Spiro — spero».

Поки дихаю — сподіваюсь… Поки живу — борюсь.


Загрузка...