Пароль «Dum Spiro…»

ГРОЗА, ГРУША ТА ІНШІ

Мене часто запитують, як склалася доля моїх бойових товаришів по групі «Голос».

Багато років ми майже нічого не знали один про одного. Тільки в 1963 році газета «Красная Звезда» вперше назвала справжні імена Комара, Грози, Груші, Голоса. В 1964 році ми зустрілися втрьох (без Груші — Асі Жукової) у Кракові. А в повному складі учасники розвідгрупи «Голос» вперше зібралися в лютому 1966 року в Голубому залі «Комсомольской правды».

Мій колишній помічник Гроза примчав у Москву з рідного Кіровограда, звідки колись добровольцем пішов на фронт, де опісля був у підпіллі.

Тепер ми часто зустрічаємося. Олексій Трохимович Шаповалов — відповідальний працівник Кіровоградського обкому Компартії України. Роки вже присипали снігом його непокірні кучері. Але в усьому іншому — час не владний над моїм другом. Життєлюбний, артистичний, всюди, де не з'являється, мов кульова блискавка, всіх заряджає своєю невичерпною енергією.

Прилетіла на зустріч і Груша. Півтора десятка років пропрацювала моя землячка лікарем на Крайній Півночі. До свого дівочого прізвища додала — по чоловікові — досить прославлене в Грузії прізвище — Церетелі.

Ми й тепер листуємося. А недавно я побачив нашу Асю — спасибі магаданським кінодокументалістам — на екрані. Подвиг Груші (Асі Жукової-Церетелі) продовжується в суворих умовах Півночі. Колишня військова радистка-розвідниця на собачих упряжках, всюдиходах у будь-яку погоду дістається до своїх хворих, поспішає на допомогу людям.

Ольга (Комар) — Єлизавета Яківна Вологодська — живе у Львові. Свою воєнну професію Ліза змінила на суто мирну. Працює техніком-будівельником.

Хотілося б детальніше розповісти про долі тих наших радянських людей, які прийшли в групу «Голос» із таборів смерті, з польських партизанських загонів. Завдяки їм, як відомо читачеві, ми створили диверсійну групу, агентурну роботу в тилу ворога поєднували з розвідкою боєм, з досить успішними диверсійними операціями.

На жаль, за чверть віку мені мало що вдалося про них дізнатися.

Семен Ростопшин загинув у боях на території Німеччини.

До цього часу не відома доля нашого кухаря башкира Абдулли Гатауліна, білоруса Володимира Олександровича Заборонена, військтехніка Костянтина Юхимовича Смолича, харків'янина Миколи Мирошникова.

Я все ще сподіваюсь: живі. Все ще чекаю: подадуть звістку.

А поки з диверсійної групи відгукнулися ще троє.

Знайшовся «Жених»: «Живий. Перебуваю Ставрополі, Короткова, 96. Колишній боєць Федорін Олександр Андрійович («Андрій»)»… Слідом за телеграмою на моє ім'я надійшов лист:

Подав голос і Павло Якович Шиманський:

Відгукнувся і Овсій Близняков. Він після війни залишився розвідником, правда, іншого покликання. Про післявоєнну свою діяльність він розповів мені в першому листі:

«З 1945 по 1967 рік працював у нафтовій промисловості об'єднання «Укрнафта» і в газовій виробничо-експлуатаційній промисловості тресту «Львівгаз».

У 1956 році закінчив Дрогобицький нафтовий технікум — здобув спеціальність техніка-механіка по устаткуванню нафтових і газових промислів. У даний час працюю інженером бурового устаткування і комплектації в Мозирській конторі глибокого розвідувального буріння тресту «Білнафтогазрозвідка»«.

Недавно я гостював у нього в Мозирі. Мені дуже сподобалося тихе зелене місто на березі Прип'яті — в самому серці Полісся.

Ми лежали біля багаття на свіжоскошеному сіні. Згадували минуле. А втім, більше мовчали. Раптом з-за повороту ріки заблимали вогники. Зелені, червоні. З темряви виступили силуети барж. І я почув схвильований, теплий голос Овсія:

— Пливуть, пливуть, голубчики. Везуть руду. Їм довго ще плисти. Ріками, каналами. А знаєш, командире, куди? В Польщу, в Краків, у Нову Гуту…