«Фашистам не вдалося здійснити свій злочинницький план знищення визначних пам'ятників Кракова, багатьох його промислових підприємств. Про цей план ми дізналися заздалегідь від нашої військової розвідки, яка діяла в тилу ворога. Я можу сказати, що завдяки діяльності цієї розвідки, завдяки допомозі, яку подавали нам патріотичні сили польської громадськості, — інформацію про готування гітлерівців у районі Кракова та про їх сили ми одержали ще тоді, коли стояли в районі Сандомира…»
(Маршал Радянського Союзу КОНЄВ)[16]
Як же було врятоване місто? Про це дуже часто запитують нас і усно, і в листах. Посилаються на фінал кінострічки «Майор Вихор».
Читачі, певно, пам'ятають, як герої фільму, радянські розвідники, ціною власного життя врятували місто. Епізод напружений. Чи вдасться розвідникам, які вступили в нерівний бій з гітлерівцями, перервати кабель, по якому ось-ось шугоне смерть на місто?
Ефектно. Інтригуюче. Але в реальному житті розвідника подібні епізоди трапляються досить рідко. Розвідників називають солдатами невидимого фронту: їхня робота залишається непомітною, як підводна частина айсберга. Праця розвідника, щоденна, копітка, нерідко одноманітна, чимось нагадує одночасно роботу шукача золота і ювеліра. Спочатку шукаєш і відбираєш факти, потім пресуєш їх, шліфуєш, поки не вийде донесення в п'ять-шість рядків. Одне таке донесення часом варте доброго десятка ефектних вибухів.
Можливо, ми декого розчаруємо, але тут уже нічого не поробиш: чого не було — того не було. Ніхто з групи «Голос» не переривав руками смертоносний кабель. Ніхто не загинув.
Але, як читачам уже відомо, ще напередодні 1945 року план замінування головних об'єктів Кракова не був для нас таємницею…
Після тривожних донесень товариша Міхала та Музиканта цією справою зайнявся Отман. Згодом йому вдалося побачити план замінування міста. Чіпка пам'ять досвідченого розвідника зафіксувала його. Дані Правдивого підтверджувались донесеннями «В. Б.».
Я доручив Грозі посилити спостереження за всіма замінованими об'єктами.
Все це в деталях передавалося в Центр.
Історію знешкодження кабеля, до речі, лише одного із багатьох, які загрожували місту, розповів мені й Зайонцу Гроза вже після визволення Кракова, йому вдалося встановити зв'язок з головними частинами і Радянської Армії, які наступали на місто з заходу. Командири цих частин добре знали рельєф місцевості, розташування форту, до якого підходив кабель. Тому наші сапери незабаром «намацали» кабель і в кількох місцях перерізали його.
«Німці, — згадує Зайонц у своїй книзі «Шли бон», — розраховували на фронтальний удар зі сходу і вичікували зручного моменту, не знаючи, що таємницю кабеля вивідано. Перерізавши кабель, штурмова група радянських солдатів обережно підійшла до форту, де в підвалах знаходився обслуговуючий персонал, який мав за сигналом включити струм. Гітлерівці, атаковані раптово, нічого не встигли вчинити. Битву за місто було виграно»[17].
А почалася вона задовго до 19 січня.
На початку 1966 року «Комсомольская правда» опублікувала документальну повість про нашу групу.
«В документальній повісті В. Кудрявцева і В. Понизовського «Місто не повинно вмерти», — писав тоді в передмові колишній начальник штабу Першого Українського фронту Маршал Радянського Союзу В. Д. Соколовський, — розповідається про групу розвідників штабу Першого Українського фронту, яка діяла в глибокому тилу ворога під час підготовки і здійснення однієї 8 вирішальних стратегічних операцій Великої Вітчизняної війни — наступу із Сандомирського плацдарму в січні 1945 року… Дії групи розвідників — лише одна з численних ланок, які забезпечували успіх виконання плану
Ставки Верховного Головнокомандування. Вони допомогли врятувати від зруйнування древню столицю Польщі…»
Лише одна з численних ланок… Ми не знали, та й не могли знати, скільки розвідувальних груп, подібних нашим, діяло в районі Кракова. Крізь роки бачу і радиста Мака, і хоробру Астру, теж радистку, і розвідників Ка-линовського. Кожний, виконуючи своє завдання, сприяв нашій загальній справі.
156 днів діяла розвідгрупа «Голос» у тилу ворога. За цей час ми передали більше 150 радіограм. Кожен рядок у них так чи інакше сприяв визволенню і врятуванню міста. Групі, як ми потім писали в звіті Центру, вдалося повністю і в деталях розвідати краківський укріпрайон та всі укріплення, споруджені фашистами на Віслі південніше Кракова. Група розвідала план замінування міста. А сапери, користуючись даними групи «Голос» і наших польських друзів, вже в перші години визволення Кракова розмінували Сукенніце, університет, Вавель…
Про останні дні владування у Вавелі ката польського народу генерал-губернатора Ганса Франка (Гітлер призначив його відповідальним за оборону Кракова) розповідається в книзі Станіслава Чернака та Здзіслава Хордта «Наказ — врятувати місто», що вийшла свого часу у Варшавському видавництві.
…16 січня об одинадцятій годині відбулось засідання «уряду». О другій годині дня Франка повідомили, що у Ченстохові й Радомську — радянські танки.
«Гер генерал-губернатор проходить кімнатами замка і прощається зі своїми підвладними». Ці слова з офіційного «протоколу» Франк навіть цитує в своєму щоденнику. І в цьому весь Франк — з його бундючністю, претензійністю, бажанням будь-що «вписатися», «влізти» в історію.
Франк сам хоче проконтролювати виконання наказу про знищення міста. І мабуть тому не поспішає з від'їздом.
На другий день, 17 січня, о сьомій годині Франкові доповіли про події минулої ночі… О дев'ятій годині, як видно з того ж щоденника, надходить рапорт, що радянські танки прорвались на шосе Краків-Тшебуяя.
О дванадцятій годині відкривається останнє засідання «Управління генерал-губернаторства». Франк виголошує промову: «Краків — стародавнє місто — німці не можуть залишити».
На щастя, це вже аж ніяк не залежало від «пана генерал-губернатора».
Не минуло після цієї «категоричної» заяви і години, як Франк зі своєю охороною поспішно залишив Вавель і… Краків.
Замітаючи за собою сліди, фашисти знищують архіви. Полум'ям охоплено будинки Шльонської семінарії, де містилася поліція. Палає приміщення Гірничої академії — нещодавнє місцерозташування «Управління генерал-губернаторства»…
Ввечері 17 січня шлях одступаючим на Катовіце гітлерівцям відрізали радянські частини.
Повністю оволодівши становищем, командування Червоної Армії залишило німецьким військам для відступу єдину ще вільну дорогу в напрямку Могілян і Кальварії — заздалегідь передбачену для них пастку.
Те, що ми бачили на дорозі, забитій виведеними з ладу танками, перевернутими підводами, присипаними снігом трупами гітлерівців, свідчило про жорстокі бої. Але це були враження миттєві, поверхові. Щоб уявити всю обстановку тих днів, загальну картину битви, ми знову звернемося до авторитетного свідчення, яке навряд чи потребує коментарів.
Ось що пише про цей дуже важливий етап Вісло-Одерської операції колишній командуючий Першим Українським фронтом Маршал Радянського Союзу І. С. Конєв у своїй книзі «Сорок пятый»:
«… На світанку я виїхав на спостережний пункт 59-ї армії до генерала Коровникова. Наступаючі війська армії, розгорнуті з другого ешелону, підтягувались для нанесення удару безпосередньо по Кракову з півночі й північного заходу. Із спостережного пункту вже проглядалося місто…
… Війська самої 59-ї армії вже готувалися до штурму. Перед ними було поставлене завдання увірватися в місто з півночі й північного заходу і оволодіти мостами через Віслу, позбавивши противника можливості затягнути опір у самому місті.
Для мене було дуже важливим добитися стрімкості дій усіх військ, які брали участь у наступі на Краків. Тільки наша навальність могла врятувати Краків від зруйнування. А ми хотіли взяти його неушкодженим. Командування фронту відмовилося від ударів артилерії і авіації по місту. Але зате укріплені підступи до міста, на які опиралась ворожа оборона, ми того ранку піддали сильному артилерійському обстрілові.
Спланувавши на спостережному пункті удар, я і Коровников виїхали на «віллісах» безпосередньо в бойові порядки військ. Корпус Полубоярова вже входив у місто, з заходу, а на північній околиці кипів бій.
'«Просування було успішним. Гітлерівці вели по наших військах гвинтівочний, автоматний, кулеметний, артилерійський, а іноді танковий вогонь, але, попри шум і тріск, все-таки почувалося, що цей вогонь уже гасне і, по суті, ворога зломлено. Загроза оточення паралізувала його намір цупко триматися за місто. Корпус Полубоярова ось-ось міг перерізати останню дорогу на захід. У противника залишалась тільки одна дорога — на південь, у гори. І він почав спішно відходити.
В даному випадку ми не ставили перед собою завдання перерізати останній шлях відступу гітлерівцям. Якби це зробили, нам би потім довго довелося викорчовувати їх з Кракова, і ми, безперечно, зруйнували б місто. Як не спокусливо було створити кільце оточення, ми, хоч і мали таку змогу, не пішли на це. Поставивши противника перед реальною загрозою обхвату, наші війська вибивали його з міста прямим ударом піхоти і танків…
… Кажуть, ніби солдатське серце звикає за довгу війну до руйнувань. Але як би воно не звикло, а змиритися з руїнами не може. І те, що таке місто, як Краків, нам удалося визволити цілісіньким, було для нас великою радістю»[18].
… Наш «вілліс» наближається до визволеного Кракова. То тут, то там попередження: «міни».
Юзефа Зайонца я розшукав у міському комітеті партії.
В древньому місті налагоджувалося нове життя. Роботи — непочатий край. Організація народної міліції, відновлення транспорту, торгівлі, піклування про дітей, яких осиротила війна, — тисячі невідкладних справ, якими відразу ж після виходу з підпілля довелося займатися воєводським і міським комітетам партії. Юзеф Зайонц і ночував у своєму службовому кабінеті з новеньким «TT» під подушкою. Зібраний, зосереджений, діяльний.
Я мав трохи вільного часу, і ми пішли подивитися місто.
Біля Маріацького костьолу хлопчина в жіночій кофті продавав свіжий номер «Гонєц Краковскі». Я розгорнув газету, й одразу побачив знайоме прізвище: Скшишевський… Міністр.
Скшишевський… Чи не він давав мені уроки з латині? Ті уроки потім так знадобились у камері-одиночці Монтелюпихи. «Dum spiro!..» Так-так, то був теж Скшишевський. У довоєнному Львові завідував кабінетом іноземних мов інституту вдосконалення вчителів.
Ми часто зустрічалися з ним, дружили, і мене завжди вражали енциклопедичні знання скромного завідуючого кабінетом. Комуніст, варшав'янин, з чималим стажем партійної роботи в підпіллі, Станіслав вільно володів шістьма європейськими мовами. Жалкував, що латинь «вийшла з моди».
— Мудра, карбована, дзвенить, як мідь, — казав він, бувало. — Ти тільки послухай або ще краще запиши в свою книжечку: «Доцендо дісцітур — навчаючи, вчимося».
На нарадах, коли часом розпалювались пристрасті, Станіслав міг розрядити атмосферу одним якимось «сіне іра ет студіо», тобто прохання не переходити на особистості, сперечатися об'єктивно, без гніву й упередженості. Міг і «вбити» любителя довгих промов короткою, як постріл, реплікою: «Знову «аб ово», — тобто від яйця, від самого початку.
Як потрапив Станіслав до Львова? Тут слід згадати вересень — жовтень 1939 року, коли у Львів через так званий «зелений кордон» з окупованих центральних районів Польщі тікало багато людей, рятуючись від коричневої чуми. Радянський Львів у ті дні дав притулок, зігрів кращих представників польської інтелігенції. Познайомився я тоді з Бандою Василевською, із всесвітньовідомим публіцистом і перекладачем, академіком Тадеушем Бой-Желєнським. Його зразу ж прийняли в Спілку письменників, влаштували на роботу до Львівського університету.
В колишньому особняку графа Бельського — у новому письменницькому клубі (міськвиконком віддав його повністю в розпорядження літераторів) Станіслав познайомив мене з Єжи Путраментом, Леоном Пастернаком, Люціаном Тенвальдом, Єжи Гординським.
Багато діячів польської культури за їх бажанням одержали призначення в школи, інститути, університет.
Якщо це той Станіслав Скшишевський, йому, можливо, відома доля наших спільних знайомих. Та й взагалі добре було б зустрітися. Є що згадати.
Я — в польську комендатуру: допоможіть знайти пана міністра. Черговий «осідлав» польовий телефон. Став дзвонити в різні кінці міста. Нарешті уточнив: пан міністр у Ягеллонському університеті.
Комар і Груша пішли в своїх справах. Я — на «віл-ліс» і в колегіум Майус (найстаровинніша із збережених у Кракові університетських будівель). Чого тільки не бачили його шестисотрічні стіни, карбовані готичні барельєфи, гострі стрільчасті дахи під червоною черепицею!
Заходжу в приймальну ректора. В шкіряній куртці, з автоматом. Дівчина-секретар з червоною пов'язкою Армії людової теж з автоматом — сувора і неприступна.
— Пан міністр зайнятий. На засіданні вченої ради.
Зачувши російську мову, добрішає і згоджується передати мою записку. Я написав: «Пан Скшишевський, якщо Ви той Станіслав Скшишевський, який працював у Львівському інституті вдосконалення вчителів, то повинні пам'ятати Березняка. Я в кабінеті ректора. Дуже поспішаю. Якщо помилився — пробачте і до побачення».
Я не встиг, як слід, роздивитися старовинний кабінет, як увійшов, ні, влетів Скшишевський. Обійнялись. Розцілувались.
— Прошу тебе, любий, не називай мене паном. Я той же, що й у Львові. Бачиш? — і показав мені свій партійний квиток.
… Влітку 1941 року воєнна буря занесла Станіслава за Урал. Вчителював. Брав участь у створенні 1-го Польського корпусу. Воював. Визволяв Львів. Коли в Любліні формувався Тимчасовий уряд Польщі — відкликали на посаду міністра.
— Як бачиш, львівський досвід знадобився.
Питаю про наших спільних знайомих по клубу літераторів. Усмішка на обличчі міністра гасне.
— Поет Станіслав Роговський загинув у Освєнцімі. Тадеуш Голлендер розстріляний. У перші ж дні окупації Львова гестапівці по-звірячому вбили Бой-Желєнського, почесного члена багатьох академій наук, професора політехнічного інституту Казиміра Бартеля, ректора університету Володимира Серадського.
Відомих письменників, вчених, педагогів есесівці та їх підручні примушували вилизувати язиком підлогу, сходи, збирати губами сміття.
— Пам'ятаєш, Євгене, Мунда? Квитки на його концерти діставалися з боєм. Знаменитість. Диригент. Композитор. Гастролював по всій Європі. В Яновському таборі його примусили написати «Танго смерті». В цьому таборі людей жорстоко катували — і все під музику. Професор Штрікс і Мунд керували оркестром із в'язнів. Оркестрантів теж розстріляли під «Танго смерті»…
Провів рукою по чолу, мов відганяючи тяжке видіння.
— А що робив ці роки ти? Бачу, теж не сидів склавши руки. Де воював? Партизанив? Десь під Краковом? Військова таємниця? Ну, не буду… А чи не завітати нам до ресторанчика біля Флоріанської брами?
Ми не стали чекати машини міністра — на фронтовому «віллісі» підкотили до брами. Товариш міністр підняв келишок за «злоту вольносць», за «фатерна рура» — рідні поля і ниви, за пшиязнь польсько-радянську, за перемогу.
Що найдорожче в дружбі? Вірність. І пізнається вона по-справжньому у випробуваннях.
Ми знову розлучилися. Цього разу надовго. Перший міністр освіти в післявоєнній Польщі обирався маршалом Сейму, займав інші відповідальні посади. Тепер на пенсії.
От і вся історія нежданої зустрічі в Кракові. Як сказав би Станіслав, аб ово ускве ад маля, тобто від яєць до яблук, від початку до кінця.
… Вирішив побувати в знайомих місцях. Завернув до Монтелюпихи. Ось вона — похмура будівля краківської тюрми. Тюрма залишилася тюрмою. Тільки змінилися мешканці камер. І; можливо, тюремних наглядачів, катів стережуть учорашні в'язні.
Нам з Ольгою пощастило. А скільки загинуло в цьому кам'яному мішку… Якби стіни тюрми могли заговорити…
Оглянувся. Поруч беззвучно плакала Ольга. І в її очах я прочитав те ж питання, яке не давало мені спокою: «Що з Татусем, Стефою, Рузею?..» Нашому другові Юзефу Зайонцу поки що нічого не вдалося про них дізнатися. Серед звільнених в'язнів Монтелюпихи Врублів не було… Низький уклін тобі, Татусь, і вам, милі сестри Стефа і Рузя, за вашу стійкість, за любов і вірність, за ваш подвиг…
Із Монтелюпихи пішли на Тандету.
— Показуй, показуй, дядя Вася, де ти «розлучився» із своїми ангелами-хранителями.
Зовні Тандета майже не змінилася. Таке ж людне місце. Вирує ринок. Тепер тут і черниці з'явилися. Теж щось продають, купують.
Зрідка стрічаються бійці народної міліції з червоно-білими пов'язками. Стежать за порядком.
Побували ми в кіно. Крутили якусь комедію, здається, «Антон Іванович сердиться».
Потім до вечора втрьох блукали вулицями, площами, вслухалися в жвавий гомін міста. Милувалися старовинними палацами, замками з баштами і флюгерами. В костьолах йшло богослужіння. Крізь відкриті двері долинали урочисті звуки органу. Зимове сонце мліло на різнокольорових вітражах. Після руїн і попелу Дніпропетровська, Києва — вцілілий, врятований Краків здавався чудом.
Ми оселилися в старому готелі в центрі міста, неподалік від Сукенніц. Я прокинувся, немов від поштовху. Підійшов до вікна. Над нічним містом проносилися клоччасті хмари. На мить виглянув місяць, і з темноти виросли стрільчастий Маріацький костьол, розпливчасті силуети Вавеля.
На площах стояли тридцятичетвірки, армійські машини, підводи, коні. Дахи будинків вкриті срібно-синюватим снігом. Струменіли увись колони Сукенніц. В світлі місяця сяяло чоло Адама Міцкевича, який велично «гоїть серед площі. Неповторне в своїй красі місто над Віслою…
З Павловим зустріч відбулася в Єнджеюві — під Ченстоховою, де тоді перебував штаб Першого Українського фронту.
«Павлову терміново» або просто «Павлову» — так починались майже всі наші радіограми. Багато днів і ночей вели ми в ефірі й подумки розмову з цією людиною, яку між собою звали теплим словом «Батя». І ось він мав з хвилини на хвилину зайти до нас. Правда, турботу Баті ми відчули ще до його приходу: затишна квартира, нове обмундирування, накрохмалені, як у добрі довоєнні часи, простирадла, пайки, листи і привіти від рідних.
Примчав Гроза — мій вірний помічник, як завжди, сяючий.
— Поздоров, капітане: одержав призначення в артдивізіон.
А ввечері, коли ми вже добре відпочили, прийшов Павлов. І не один, а з ад'ютантом і з якимось незнайомим майором.
Ми виставили на стіл свої запаси. Я відрекомендував Баті поповнення «Голосу» — групу диверсантів-розвідників Овсія Близнякова.
— Ну, здоровенькі були, козаки! Широкоплечий, кремезний, з прихованою лукавою
смішинкою в очах — Батя скидався на гоголівського Тараса Бульбу. Очевидно, він про це знав і охоче входив у роль.
— Ану, синки, поверніться, — гримів на всю хату Батя, звертаючись до мене і до Олексія. — І ви, дівчата, також. Подивлюся, чого навчилися, якого ума-розуму набралися.
Багато теплих слів було сказано, багато проспівано пісень у той незабутній для нас вечір. Полковник став прощатися. Його чекала нічна робота. Звідкись із заходу йшли від наших бойових товаришів нові радіограми: «Павлову, терміново…»
— Ну, от ми і вдома, — тихо промовила Ольга, коли гості пішли. — От ми і вдома…
Незабаром призначення в різні частини діючої армії одержали Митя-Циган, Овсій Близняков, Семен Ростопшин, Заборонек, Абдулла. Розшукали своїх і пілоти Валентин Шипін та Анатолій Шишов. Вони повернулися в бомбардувальну авіацію.
Від усієї групи залишилось нас троє: Ольга, Анка і я.
Перші дні я був зайнятий звітом.
За чотири з половиною місяці група зібрала і передала дані про дислокацію фашистських дивізій, армій і корпусів, повітряних ескадр, про місце розташування штабів і аеродромів, про воєнні перевозки по залізниці й шосейних шляхах — приблизно двадцять тисяч цифрових груп шифру.
В бойових операціях група «Голос» знищила понад сто гітлерівців, пустила під укіс кілька ешелонів, підірвала кілька мостів.
Як мені стало відомо пізніше, командування дало таку оцінку діяльності групи: «Матеріали групи «Голос», яка діяла в надзвичайно тяжких і складних умовах, були винятково точні й важливі. Всі розвіддані підтверджені боями».
На цьому можна було б закінчити розповідь про операцію «Голос». Та вважаю своїм обов'язком дописати ще одну, дуже нелегку для мене сторінку.
Перед тим, як скласти звіт про діяльність групи, я подав на ім'я «Павлова» рапорт, в якому вперше повідомив командування, про свій арешт і втечу. Я докладно виклав обставини, за яких потрапив до рук гітлерівців.
Вранці прийшов до полковника. Він щиро зрадів мені, знову поздоровив з успішним завершенням операції, сказав, що група представлена командуванням до урядових нагород. І тут я подав йому рапорт. Він читав мовчки. Я бачив, як з кожним рядком кам'яніє обличчя Баті, а на чоло набігають зморшки.
— Так, заварили ми з тобою кашу. Чому не доповів одразу?
— Я думав про операцію, знав, після таких вістей група, у кращому разі, буде відкликана або замінена. Нову групу готувати — місяць. Хіба не так було з нами після історії із «Львовом»? А зміна явок, налагодження зв'язків! Скільки на це треба часу? Хіба я міг піти на таке, коли важив кожний день.
— Ніхто в групі не знав про ваш арешт? — Павлов перейшов на офіційне «Ви».
— Ніхто.
— Навіть заступник?
— І Олексій. Хіба група могла б нормально працювати, не довіряючи командирові?
— Логічно. А може, гріла і така гадка: переможців, мовляв, не судять?
— Чого не було, того не було, товаришу полковник. Хіба козакові до ліжка, коли стелеться доріжка?
— А хто тебе потягнув за язик сьогодні?
— Совість, партійна совість. Я одразу після втечі твердо вирішив: повернемось — про все доповім.
— Будуть перевіряти хлопці зі «смершу», і з орденом попрощайся. Надовго. Може, назавжди.
— Що ж, я до всього готовий. Не за ордени воював — за Батьківщину. Тепер, коли завдання виконане, не боюсь ні перевірок, ні суду. Наш секретар обкому, мій хрещений батько по підпіллю, так говорив: «Для мене спочатку справа і совість комуніста. Потім — я сам». Совість моя перед партією чиста. І за Ольгу теж ручаюсь головою.
Павлов встав:
— Рапорту хід дам. Та що б там не трапилось, знай — я тобі вірю.
Мій рапорт Павлов передав генералу, а на другий день зажадав письмового пояснення, чому саме я не доповів про свій арешт командуванню по рації. Пояснити це на словах, так просто по-людськи, було неважко. А написати — куди складніше. І досі в архіві Генштабу, разом з моїм звітом про діяльність групи «Голос», зберігаються два документи — вищезгаданий рапорт і пояснювальна записка. «Чому не доповів по рації одразу?» Це питання не давало мені спокою протягом багатьох днів, а точніше — до арешту радистки Комар.
Командуванню відомо, що я не мав свого шифру, а користувався шифром радисток Груші й Комара. Зрозуміло, що моє донесення про арешт стало б відомо радистці, а можливо, і всій групі. Я вважав, що таке повідомлення, особливо після провалу Комара, викличе недовір'я командування, а отже, і необхідність заміни групи, що, безумовно, негативно відіб'ється на виконанні бойового завдання.
Після 16 вересня я твердо вирішив доповісти про все по виході з тилу, що і зробив 30 січня 1945 року.
У дні Берлінської операції я був не на головному напрямку, а на Дрезденському. В Дрезден разом зі штабом фронту з усієї групи «Голос» потрапило нас двоє: я і Ольга.
Перші дні в Дрездені… Незадовго до нашого приходу на місто, хоча в цьому вже не було ніякої воєнної потреби, налетіла армада американських бомбардувальників. Тисячі бомб перетворили колишню столицю саксонських королів у палаючу руїну.
Ходили ми дивитися палац Августа Прекрасного, Дрезденську галерею, точніше те, що від них залишилося.
В напівзатоплених штольнях за містом були знайдені «Сікстинська мадонна», картини Рембрандта, Рубенса, Ван-Дейка та інших знаменитих майстрів. Багато картин — я бачив їх у штабі — були в жахливому стані. Лак потріскався, в деяких місцях набряклі фарби відстали од полотнини…
В Дрездені, на Ельбі, ми зустрічали Перемогу. Йшли вулицями, запрудженими військами. Десантники в маскхалатах, не випускаючи зброї з рук, спали на теплій броні Т-34. Їм не заважали ні святкова пальба, ні пісні й танці під запальні звуки сотень гармошок. Ротний кухар, на диво схожий на нашого Абдуллу, щедро обдаровував солдатською кашею німецьких дітей, які вишикувалися в довгу чергу.
Яскраве сонце пломеніло в чистому небі.
— Як звати тебе, капітане Михайлов? — раптом запитала Ольга.
— Березняк. Євген Березняк. А тебе, Комарику?
— Ліза… Єлизавета Вологодська. От і познайомились, капітане…
Підійшли до руїн Цвінгера — колишньої резиденції саксонських королів. З репродуктора почули Москву, урочистий голос Левітана: «Перемога, дорогі співвітчизники. Перемога!..»
Вільного часу було багато. Я займався узагальненням і вивченням зібраного матеріалу (для цього мене з Ольгою і залишили при штабі). Заразом впорядкував свої записи, зроблені відразу ж після виходу з ворожого тилу. Вийшов щоденник.
Аж ось мене і Ольгу викликали до штабу і вручили документи. Видали продовольчі талони на дорогу. І почалося для нас мирне життя…