Пароль «Dum Spiro…»

ЗАВАДКА

Важко про це писати… Були втрати, і спогади про них викликають біль. Але цей спогад, певно, буде найскорботнішою сторінкою повісті.

Снігова буря в горах… Надовго зникло небо. Темніє день. Колючий сніг забиває дух. Вітер збиває з ніг, проникає крізь усі шпарини, крізь одяг, видуває останнє тепло…

А тут ще й харчі кінчаються.

Зайдеш в одну землянку, в другу: кашель, сиплі, простуджені голоси, в очах сухий, гарячковий блиск.

Зовсім розхворілася Ольга. Груша силоміць вклала її на нари, вкрила кожухом. Розкрилася Ольга, марить. Кличе маму, Татуся. В чомусь гаряче переконує. Горить, як свічка…

Зважуюсь… Пас, «червоних десантників», давно запрошували в Завадку — невеличке гірське сільце. От і треба скористатися тепер цим запрошенням — на якийсь час залишити землянки. Перебратися до гуралів.

… Дві доби відпочивали в Завадці. Тепло, парне молоко, привітність гуралів повернули сили хворим. Навіть Ольга почала швидко видужувати.

На світанку третього дня з сусіднього села Токарні прискакав партизанський гонець:

— Пане капітан, шваби!.. Хмарою сунуть…

Незабаром повернулася послана мною група розвідників. На саморобних носилках із жердин принесли пораненого Андрія. За селом нарвалися на засаду, відстрілювались. Бачили і танки, і броньовики, і артилерію…

Нас суворо застерігали: у бій з ворогом не вступати.

— Андрія негайно до Гардого, в партизанський госпіталь Яна Новака, — розпорядився я. — Усім — і жителям Завадки — в ліс!

На жаль, небагато гуралів пішло з нами. Хоч який нехитрий домашній скарб, а кидати шкода: нажито своїм горбом, за довгі роки.

Ми тільки встигли ввійти в лісову хащу, як десь за нами зататахкали кулемети, застрекотіли автомати. Зійшовши на сусідню височину, ми побачили стовп чорного диму, який уже розпливався небом.

Згодом я послав у Завадку Митю-Цигана і Овсія Близнякова. Вони повернулися надвечір. Закоптілі, мовчазні, похмурі, з скам'янілими обличчями. Привели з собою хлопчика років десяти, якого відшукали в погребі.

Завадку фашисти спалили до тла. Розстрілювали всіх підряд: старих, жінок, хворих. У палаючі будинки кидали дітей.

… Попіл Хатині, Лідіце, Орадура, сотень знищених ворогом міст і сіл обпікає наші серця. Це — наш спільний біль. А в мене ще є й свій особистий — Завадка.