Усі ці роки мені дуже хотілося зустрітися з Василем Степановичем — моїм учителем по розвідшколі, подякувати за все, що він для нас зробив.
Після демобілізації я знову завідував міським відділом освіти у Львові, а потім очолив управління шкіл Міністерства освіти УРСР. Часто бував у Москві. Розшукував Василя Степановича.
Зустрілися ми в 1969 році. Правда, мене Василь Степанович розшукав ще раніше — після опублікування в «Комсомольской правде» повісті «Місто не повинно вмерти». Поздоровив.
І ось ми сидимо в затишному номері готелю «Юність». Василь Степанович у цивільному. Персональний пенсіонер. Скільки ж ми не бачилися? Мабуть, чверть віку.
— Рапорт пам'ятаєш? А таки вийшов з тебе розвідник. Я одразу відчув — буде пуття. Особливо після історії з цигарковою фабрикою. Пригадуєш?
… На коробці намальована запалена цигарка. З неї і почалося наше перше завдання в розвідшколі. До того ми відпрацьовували стрибки з парашутом — вдень і вночі. Нічний стрибок вимагав особливої психологічної зібраності. Було й таке практичне заняття: ходіння вночі по азимуту — пробиратися по стрілці компаса в пункт Б через байраки, ліс, старе кладовище. І треба так пройти, проповзти, щоб ні звуку. «Зняти» вартового, «підкласти» міну.
Так от про перше завдання в розвідшколі, про історію з цигарковою фабрикою…
Мені, людині «нізвідки», належало роздобути якісь документи, щоб влаштуватися, а вірніше, легалізуватися на цигарковій фабриці. Легалізувавшись, я повинен був зібрати розвіддані, які мають якесь значення.
Розпочалась моя «операція» дуже вдало. І це завдяки талантам напарника. Ми жили в одній кімнаті, сиділи за однією лавою, в поході їли з одного казанка. Нас прозивали «двома мушкетерами», «нерозлийвода». І ми, дійсно, були нерозлучні — я і Олег. Це був друг, про яких кажуть: «Хороший друг ліпший ста родичів». До того ж я не зустрічав у своєму житті людини обдарованішої, яскравішої. В розвідшколу він, як і я, прийшов після двох років підпілля. Був сміливий, відважний, метикуватий, холоднокровний, винахідливий, артистичний, швидкий у рішеннях. Одним словом, якщо вираз «природжений розвідник» взагалі прийнятний, то перш за все він стосується Олега.
Говіркий, але без нав'язливості, завжди з внутрішнім почуттям міри, такту. Дотепний, словом володів, як рапірою, дасть прізвисько людині, як припечатає, але без вульгарності, єхидства. І при всьому цьому — широка, щедра російська натура. Коли я дивився на Олега, замріяного чи сплячого з розкинутими руками, коли слухав його окаючу мову, мені часто згадувалися такі рядки:
Коль любить, так без рассудку,
Коль грозить, так не на шутку,
Коль ругать, так сгоряча,
Коль рубнуть, так уж сплеча!
Коли спорить, так уж смело,
Коль карать, так уж за дело,
Коль простить, так всей душой,
Коли пир, так пир горой!
Він був переповнений енергією, мій друг Олег. Щасливий, коли блукав рідними лісами, пив березовий сік, який називав «еліксиром життя». Щасливий, коли любив. Щасливий, коли йшов назустріч небезпеці, тому що це була «його робота». Щасливий, коли почував поруч міцне плече товариша, а ще більше, коли сам підставляв другові своє плече.
Серед багатьох талантів він володів ще й умінням майстерно вирізувати печатки. З успіхом це робив у підпіллі. І в розвідшколі розвідники, збираючись на чергове завдання, домагалися саме Олегової печатки. Вона ніколи не підводила. Допомогла вона й мені на цигарковій фабриці. Я роздобув бланк довідки, Олег за півгодини виготовив печатку. Згідно з довідкою я, Глушков І. І., перебував у госпіталі. Довідка звільняла мене од військової служби «до повного видужання».
З цим «документом» заявився у відділ кадрів фабрики. Начальник відділу — бритоголовий дядько в наглухо застібнутому френчі — довідку прочитав три рази і з словами: «Люди нам ось як потрібні», — прийняв на роботу.
Я став набивати цигарки. Третього дня був уже на «ти» з однією гарною, але надто довірливою дівчиною з фабричної контори. Став заходити до неї після зміни. Під кінець тижня в моїх руках уже були копії накладних. Начебто не хитра штука: куди, в якій кількості відправляють цигарки. Але під час війни дані виявилися цінними.
З фабрики я «пішов на фронт», не викликавши ні в кого підозри. Мені навіть дали «на дорогу» кільканадцять пачок першосортних цигарок.
Розкурюючи з насолодою «трофеї», Василь Степанович похвалив мене за винахідливість, а Олега — за талант…
— Василю Степановичу, як загинув Олег? Після війни я розшукував його. Сказали: не вернувся з завдання.
Василь Степанович зітхнув.
— Який хлопець був! Який розвідник!.. Ні, малодушності він не виявив. Загинув героїчно. Викинули їхню групу в Чехословаччині. І потрапили вони в засідку, їх намагалися захопити живими. Група відстрілювалася до останнього патрона. Всі загинули… Розвіднику, крім усього іншого, потрібне ще й звичайне везіння. Олегові не повезло…
Замовк. Замислився. Чомусь згадав:
— А на сусідній площадці готували Зою. Зою Космодем'янську…