Книга, з якою ви щойно познайомились, задумана відразу після виходу розвідгрупи «Голос» із ворожого тилу.
Січень сорок п'ятого року. Відповідальне завдання командування нами успішно виконане, і вперше за довгі воєнні роки в мене з'явився вільний час. Я відчув потребу осмислити все, що мені й моїм товаришам довелося побачити, пережити.
Осмислити і розповісти…
Але кому? І як?
На художню розповідь я не зважувався.
Про публікування документальної повісті тоді не могло бути й мови. Розвідник, виконавши своє завдання, надовго — іноді назавжди — залишається невідомим, безіменним.
Все це я добре розумів, і все ж — і все ж списав чимало паперу, адресуючи свої записки лише одному читачеві — самому собі.
Згодом інші справи, події — і радісні, й сумні — надовго, на десятиліття затримали роботу над рукописом. Я згадав про нього, коли в пресі з'явилися розповіді про діяльність групи «Голос» у тилу ворога і були названі наші справжні імена.
Потім на телевізійні екрани вийшов «Майор Вихор». Нема потреби переповідати зміст фільму. Нагадаю лише, що герої його ціною власного життя врятували древню столицю Польщі — Краків. І хоча фільм художній, герої його збірні, чимало епізодів і трагічний фінал вигадані — багато глядачів, не без підстав, здогадалися, що в ньому йшлося про діяльність групи «Голос».
І от листи. Листи на адресу моїх товаришів. І на моє ім'я. Пишуть піонери, комсомольці, земляки-металурги, молоді воїни і ветерани війни. Пишуть із різних куточків Радянського Союзу, із братніх соціалістичних країн. Понад сім тисяч листів. І майже в кожному запитання: «Як усе було насправді?»
Як це було?.. В листі не розповіси. Спершу я намагався відповідати всім, та незабаром переконався, що це мені не під силу. Залишалося одне: знову — на цей раз у співавторстві з літератором Борисом Хандросом — засісти за давні нотатки. В пригоді також стали фронтові документи, які збереглися з тих часів, листування різних років…
Так народилась документальна повість «Пароль «Dum spiro…», «Dum spiro — spero» — «Поки дихаю — сподіваюсь», «Поки живу — борюсь». Саме ці слова, як уже знає читач, стали своєрідним паролем для зв'язку між нашою розвідгрупою і керівництвом польського патріотичного підпілля в Кракові.
Користуючись нагодою, хочу сердечно подякувати всім, хто допомагав мені в роботі над книгою, зокрема: Кудрявцеву Владиславу Петровичу, Шаповалову Олексію Трохимовичу, моїм польським друзям — Владиславу Бохеиеку і Юзефу Зайонцу, авторам численних листів, які спонукали мене взяти перо, читачам, чиї побажання і слушні зауваження враховано у цьому виданні.