Прощавай, рудий кіт

ТУМАННИЙ ДЕНЬ À LA РЕМАРК

Сніг устелив землю. Вітер ганяв поземку. Так тривало кілька днів. Та ось уранці земля знову стала чорною і мокрою, і у темряві хлюпотіла вода.

Аарне і Майя були раз у кіно, раз на вечірці. Хлопець дивився на спокійний, самовпевнений профіль дівчини і думав: «Хто вона? Звідки взялася?» Вони мало розмовляли між собою, тільки дивились одне на одного/ Аарне спитав:

— Як тобі фільм?

— Так собі, — байдуже відповіла дівчина. Вони не відводили очей одне від одного. Майя справді вродлива.

— Що тобі не сподобалось?

Питання лишилося без відповіді. Інколи Аарне замислювався, чи справді у них різні інтереси. Звісно, так думати безглуздо. Відчувалося, що Майї приємно теревенити на щоденні побутові теми. Аарне намагався з цим примиритися. А може, то й ліпше? Не буде ж він примушувати цю милу дівчину мудрувати, як роблять його друзі і він сам. Адже хороше щиро сміятися, жити без ніяких проблем…

— Ти знаєш, що у тебе гарні очі?

— Знаю.

Майя жартівливо притулилась головою йому до плеча.

— І тобі про це багато казали?

— Авжеж!..

— А хтось цілував твої очі?

Аарне відчув, як смішно тремтів його голос.

— Ні, здається, ні, — прошепотіла Майя.

— Тоді це зроблю я!

— Божевільний! Прошу тебе, не треба!

Вони притулились до кам’яної стіни старого будинку, від якої тягло холодною сирістю. Танув сніг, навколо вуличних ліхтарів мигтіли жовті кола.

Аарне відчував губами тремтливі очі і лоскотливі вії, а потім її губи… Дивна мить. Губи дівчини відповідали йому соромливо, несміливо…

Коли він одпустив Майю, вона вже не тікала від нього, а всміхнулася якось сумно і зітхнула:

— Навіщо ти це зробив? Поганий хлопчисько…

Потім погладила його розпашіле обличчя і потягла за руку.

Вони пішли в туман. Сирість охолоджувала палаючі щоки. Неба не було видно, ноги ступали по мокрому снігу. Аарне почав розмову. Він говорив багато, наче хотів надолужити втрачене. Відчувалося, що він щасливий. Майя слухала його і тихо всміхалася.

— Знаєш, Достоєвський любив такі ночі… Він любив туман, у якому обличчя людей видаються зеленими й хворобливими…

— Бр-р! Мені холодно… Майя підняла комір і заховала в нього обличчя.

— Тобі подобається Достоєвський?

— Не знаю, я його не читала…

— Не читала? Хочеш, я принесу тобі?..

Майя погладила його руку.

— Мені зараз ніколи читати. У мене взагалі обмаль часу…

— Що ж ти робиш?

— Одверто кажучи, нічого, — Майя трохи зніяковіла. — Дні такі короткі, одразу ж темніє. Тато не пускає мене пізно з дому… В Талліні завжди пускав… А тут не дозволяє, каже — побачимо…

— Не розумію…

— Я сама не розумію, любий… Ну, каже, що спочатку треба знайти якогось доброго знайомого, тоді надійніше. Інакше з'являться непевні друзі і…

— Непевні? Що це означає? А я теж непевний? — спитав Аарне зацікавлено.

Майя засміялася.

— Можливо… У нас дуже, порядна сім'я, як каже батько…

— Хто твій батько?

— Як це хто?

— Ну, де працює? — уточнив Аарне.

— Він головний бухгалтер. Якась установа з довгою назвою, «Вторпромголовсировина»… А твій?

— Помер.

— Хм… А мати?

— Колгоспниця. Банально, чи не так?

Аарне стиснув руки в кулаки. Майя заперечливо хитнула головою і раптом мовила:

— Ну от ми знову дома!

— Вже?

Аарне огледівся і тільки тепер помітив, що вони стоять коло Майїного будинку.

Густий туман спотворив усі обриси, і білі будинки з мансардами стали до невпізнання однакові.

— У вас гарний будинок, Майю… Ти любиш свій дім?

— Звісно, — здивувалася дівчина. — Чого ти про це питаєш?

— Просто так… Але якби мені довелося вибирати — приватний будинок чи великий державний, то я б вибрав останній.

— А я перший, — сказала дівчина. — Чому тобі не подобається такий маленький гарний будиночок?

Аарне не міг цього пояснити. Замість відповіді він спитав:

— А ти можеш пояснити, чому тобі подобаються ці маленькі будинки?

Дівчина крутила рукавичку.

— Можу. Власне, тут і пояснювати нічого… Знаєш, коли приходиш сюди увечері, вночі, вранці… чи будь-коли — завжди відчуваєш, що приходиш додому. А оті великі будинки, там… там грюкають зовнішніми дверима, товчуться над головою, сусіди варять капусняк… Коли вийдеш з дверей, на сходах на тебе витріщаються різні типи… Ну, досить?

— Звідки ти про це знаєш?

— Уявляю. Чи ти не згоден?

Аарне мовчав. Довкола стояла тиша, тільки з гілок дерев падали на дорогу краплі. Вдалині блищав чорний асфальт.

— Що ти на це скажеш? — не вгавала Майя.

— Що? — розізлився Аарне. — Знаєш, я інколи вечорами йду на околицю. У центрі ще горять вогні, а там тиша! Темрява! А всього пів на десяту! Дощечки, вивіски… Застереження: «Злий собака!» Пусті вулиці… Іноді завиє собака на місяць, і це все!

Майя слухала його, широко розплющивши очі. Аарне ніяково спинився.

— Ти образилась?

— Ні. Але я вважаю, що ти не маєш права лаяти всіх цих людей. Хіба вони винні, що люблять тишу? Звідки ти знаєш, що вони погані? У тебе ж самого нема такого будинку!

У голосі Майї знову пролунали чужі нотки.

— Немає. Це правда.

— Ти мстиш тим, у кого є власні будинки. За що, Аарне?

І знов хлопцеві забракло слів.

— Коли ми зустрінемося?

— Коли хочеш.

— Завтра?

— Згода.

Аарне хотів обняти Майю, але вона відсторонила його і прошепотіла:

— Тс-с! З вікна можуть побачити…

Потім грюкнула хвіртка, загавкав сонний пес, клацнув замок. Аарне трохи постояв перед будинком, ніби жалкуючи про щось. І пішов додому.

Біля воріт тітоньки Іди він за звичкою глянув на годинника.

Пів на першу.

Чи справді такий довгий був цей туманний вечір?

Аарне завагався. Він уже двічі тягнувся рукою до того місця, де мав бути ключ, і не дотягувався: боявся що там пусто. Нарешті наважився.

Ключ був на місці!

Аарне відімкнув двері, зайшов до передпокою і зустрівся віч-на-віч з тітонькою Ідою. Вона стояла в нічній сорочці і важко, схвильовано дихала. У кімнаті за її спиною дзижчала на коротких хвилях якась англійська радіостанція.

— Заходь, — сказала тітонька Іда. — У нас буде довга і сумна розмова.