Наступного дня закінчили роботу на кукурудзяному полі й почали копати картоплю. Дощило. Грязюка налипала на чоботи, і ноги важко було відірвати од землі. Увечері Андо і Аарне йшли додому берегом озера. З одного боку — сіра вода, з другого — ліс, під ногами жовтий пісок.
— Це все-таки здорово, — мовив Аарне.
— Що?
— Все. Жити — це здорово, — повторив Аарне, нахилився, набрав повну жменю камінців і кинув їх далеко в озеро. — Все здорово.
— Невже? Ти відкрив це тільки зараз?
— Ні, я відкриваю це часто.
— Справді? — Андо всміхнувся. — Для мене життя завжди хороше.
— Завжди?
— Так, майже… Інколи я сам можу щось собі нашкодити. Але тоді це моя вина.
— А мені псують життя, — мовив Аарне.
Спускалися сутінки. В очереті шелестів вітер.
— Хто псує?
— Таких дуже багато.
— Наприклад?
Аарне копнув ногою камінець.
— Наприклад? Будь ласка, найпростіший приклад… Як тобі подобається, коли в кіно твій сусіда без угаву сміється — зовсім недоречно?
— Я думаю тоді, що бог створив багато дурнів, і терплю.
— А я не можу.
— Невже? — Андо враз став іронічним. — Що ж ти тоді робиш? Щось кажеш тому, хто сміється? Чи тут же, на місці, з задоволенням читаєш йому маленьку лекцію?
Деякий час вони йшли мовчки.
— Ти, мабуть, образився? — спитав Андо байдуже.
— Ні…
Озеро тихо плескалось на каменях. Великими, чорними силуетами бовваніли дерева. По паузі Аарне мовив:
— Я й не думаю ображатися. Цей приклад із сміхом — дрібниця. Я ніколи нічого не роблю. Я тільки думаю. І не певний, чи правильно думаю.
— Думай про щось розумніше, — порадив Андо.
— Дурень. Ти миришся з неподобством?
— Не поспішай… Ти не миришся з неподобством, так? Чи ти від цього розумніший? Яка тобі користь? Ніхто тебе не слухає. Ти просто дивак.
Аарне не вважав себе за дивака.
— Користь! — вигукнув він. — Яка користь з того, що ти працюєш тут, у колгоспі? Чи колгосп від твоєї праці стане багатшим? Тільки подвійну порцію супу їси, от і все. Але ж ти тут. Чому?
Андо всміхнувся трохи ображено, потім, ніби пояснюючи дитині найпростішу істину, мовив:
— Треба.
— Що «треба»?
— Треба працювати.
Тепер Аарне відчув себе переможцем.
— Працювати! Добре! Треба копати картоплю. Але подивись довкола себе… Боже, скільки ще глупства і байдужості! Хіба це не поле для діяльності?
Тепер Аарне вважав, що йому все ясно: мета, ідеали, §И(о, навіть засоби.
— Це твоє покликання?
— Так!
Андо здивувався. Він, мабуть, не сподівався на таку відповідь. Слова друга були вимовлені так вагомо, що мимоволі викликали повагу. Через якийсь час він запитав обережно:
— Ти хочеш… боротися? Але з ким? Де лінія фронту?
— Лінія фронту в тих низеньких хатах.
— Хати не винні. І в маленьких хатах мешкають гарні люди. Не поспішай! Чого ти хочеш?
— Щоб люди були кращі. Смійся, смійся!
— Дурень!
— Ти не віриш у людину?
— Ні. Людина від природи зла. Їй не потрібна твоя боротьба. Людина зайшла у безвихідь. Вся ця так звана революція закінчиться кількома десятками великих бомб…
— Ти чекаєш на це? — спитав Аарне.
— Ні, я боюсь…
Якийсь птах, пронизливо крикнувши, вихопився прямо з-під ніг Аарне. Тільки тепер хлопець помітив, що вже майже стемніло.
— Ходімо швидше!
Незабаром вони підійшли до будинку, у вікні якого світилося. Перед дверима Аарне зупинився.
— Зачекай. Я хочу тебе щось запитати.
— Ну?
— Андо, у Еди… хтось є?
— Що?
— Дурень. Не розумієш, чи що? Одне слово, є в неї хлопець?
— Звісно, є. Чому б ні?
Аарне вдав байдужого.
— Он як… Хто?
— Тійт.
— Який Тійт?
— Наш Тійт. Чого ти дивуєшся?
Аарне був приголомшений. Він чекав на все, тільки не на це. Що Еда знаходить у Тійті? Це, здавалося, безглуздя. Тійт — пройда. Звісно, такі подобаються дівчатам, особливо таким легковажним…
…Але ж Еда розумна дівчина. Невже не тямить, що Тійт може покинути її, як старий чобіт?..
— Звідки ти знаєш?
— Я кілька разів бачив їх разом. Якось, це було в середині серпня, зустрів обох на танцях.
…Так, але яке діло Андо до цього… Андо — людина самовпевнена, всі проблеми у нього розв'язуються завжди щасливо. Його кохання міцне. Інга вродлива дівчина, світла і легка. У неї гарне обличчя, хіба що трохи безбарвне, але розумне. Вона буде гарною дружиною, так кажуть усі. Аарне думав, що йому ця краса швидко набридла б. Але чого лізти в чужі справи? Андо впевнений в Інзі і її коханні, він зараз спокійно стоїть поруч Аарне, і його не хвилює жодна серйозна проблема. Аарне, вражений несподіваною новиною, вірив, що проблеми будуть. Вони виникнуть тоді, коли щезнуть ніжні слова. Як часто у таких випадках двоє людей опиняються на порозі порожнечі, туляться одне до одного і безпорадно всміхаються.
На думку Аарне, так станеться і з його самовпевненим другом, котрий міг спокійно проректи кінець світу.
А що робить Аарне? Він хвилюється після якоїсь випадкової зустрічі у кущах малини в чужому саду!
— Що Еда знаходить у Тійті? — спитав він голосно.
— Щось та знаходить, — відповів Андо спокійно.
— Скажи, а ти знаєш, що знаходиш у Інзі?
Питання вирвалося якось несподівано. Це було нетактовно. Андо тільки мовив:
— Дякую.
Вони мовчки піднялися сходами і зайшли до кімнати. Ніхто ще не спав, це був їхній останній вечір у колгоспі.
Коли вони від'їжджали, бригадир, що спочатку часто лаяв усіх за залишену в полі картоплю, похвалив їх.
— Зоставайтесь краще тут, допоможіть нам, старим, закінчити роботу, — усміхнувся він.
Харрі вважав, що це гарна думка, тільки ж ота бісова школа…
— Ну, закінчите школу, приїжджайте…
Всі охоче згодились. Та, звісно, ніхто цього не сприйняв серйозно, і старий бригадир теж.
— О, це просто жарт… — сказав він. — Ніхто від вас цього й не вимагає, ви діти міста… Але поясніть, чому наші діти тікають із села? У нашому колгоспі молодих на пальцях можна полічити. Що вони шукають у місті? Чи у нас немає роботи?
Ніхто не зміг відповісти.
Опівдні вони виїхали. Дівчата стомились і жалілись на головний біль. Хлопці співали застільну пісню, спочатку сидячи, потім стоячи і ще раз, вибравшись на лавки. Під лавки не полізли[4], бо підлога у машині була брудна.
Аарне також підспівував. На Еду він не глянув ні разу.