ФІЛОСОФСЬКИЙ ДЕНЬ


Наступного дня закінчили роботу на кукурудзяному полі й почали копати картоплю. Дощило. Грязюка налипала на чоботи, і ноги важко було відірвати од землі. Увечері Андо і Аарне йшли додому берегом озера. З одного боку — сіра вода, з другого — ліс, під ногами жовтий пісок.

— Це все-таки здорово, — мовив Аарне.

— Що?

— Все. Жити — це здорово, — повторив Аарне, нахилився, набрав повну жменю камінців і кинув їх далеко в озеро. — Все здорово.

— Невже? Ти відкрив це тільки зараз?

— Ні, я відкриваю це часто.

— Справді? — Андо всміхнувся. — Для мене життя завжди хороше.

— Завжди?

— Так, майже… Інколи я сам можу щось собі нашкодити. Але тоді це моя вина.

— А мені псують життя, — мовив Аарне.

Спускалися сутінки. В очереті шелестів вітер.

— Хто псує?

— Таких дуже багато.

— Наприклад?

Аарне копнув ногою камінець.

— Наприклад? Будь ласка, найпростіший приклад… Як тобі подобається, коли в кіно твій сусіда без угаву сміється — зовсім недоречно?

— Я думаю тоді, що бог створив багато дурнів, і терплю.

— А я не можу.

— Невже? — Андо враз став іронічним. — Що ж ти тоді робиш? Щось кажеш тому, хто сміється? Чи тут же, на місці, з задоволенням читаєш йому маленьку лекцію?

Деякий час вони йшли мовчки.

— Ти, мабуть, образився? — спитав Андо байдуже.

— Ні…

Озеро тихо плескалось на каменях. Великими, чорними силуетами бовваніли дерева. По паузі Аарне мовив:

— Я й не думаю ображатися. Цей приклад із сміхом — дрібниця. Я ніколи нічого не роблю. Я тільки думаю. І не певний, чи правильно думаю.

— Думай про щось розумніше, — порадив Андо.

— Дурень. Ти миришся з неподобством?

— Не поспішай… Ти не миришся з неподобством, так? Чи ти від цього розумніший? Яка тобі користь? Ніхто тебе не слухає. Ти просто дивак.

Аарне не вважав себе за дивака.

— Користь! — вигукнув він. — Яка користь з того, що ти працюєш тут, у колгоспі? Чи колгосп від твоєї праці стане багатшим? Тільки подвійну порцію супу їси, от і все. Але ж ти тут. Чому?

Андо всміхнувся трохи ображено, потім, ніби пояснюючи дитині найпростішу істину, мовив:

— Треба.

— Що «треба»?

— Треба працювати.

Тепер Аарне відчув себе переможцем.

— Працювати! Добре! Треба копати картоплю. Але подивись довкола себе… Боже, скільки ще глупства і байдужості! Хіба це не поле для діяльності?

Тепер Аарне вважав, що йому все ясно: мета, ідеали, §И(о, навіть засоби.

— Це твоє покликання?

— Так!

Андо здивувався. Він, мабуть, не сподівався на таку відповідь. Слова друга були вимовлені так вагомо, що мимоволі викликали повагу. Через якийсь час він запитав обережно:

— Ти хочеш… боротися? Але з ким? Де лінія фронту?

— Лінія фронту в тих низеньких хатах.

— Хати не винні. І в маленьких хатах мешкають гарні люди. Не поспішай! Чого ти хочеш?

— Щоб люди були кращі. Смійся, смійся!

— Дурень!

— Ти не віриш у людину?

— Ні. Людина від природи зла. Їй не потрібна твоя боротьба. Людина зайшла у безвихідь. Вся ця так звана революція закінчиться кількома десятками великих бомб…

— Ти чекаєш на це? — спитав Аарне.

— Ні, я боюсь…

Якийсь птах, пронизливо крикнувши, вихопився прямо з-під ніг Аарне. Тільки тепер хлопець помітив, що вже майже стемніло.

— Ходімо швидше!

Незабаром вони підійшли до будинку, у вікні якого світилося. Перед дверима Аарне зупинився.

— Зачекай. Я хочу тебе щось запитати.

— Ну?

— Андо, у Еди… хтось є?

— Що?

— Дурень. Не розумієш, чи що? Одне слово, є в неї хлопець?

— Звісно, є. Чому б ні?

Аарне вдав байдужого.

— Он як… Хто?

— Тійт.

— Який Тійт?

— Наш Тійт. Чого ти дивуєшся?

Аарне був приголомшений. Він чекав на все, тільки не на це. Що Еда знаходить у Тійті? Це, здавалося, безглуздя. Тійт — пройда. Звісно, такі подобаються дівчатам, особливо таким легковажним…

…Але ж Еда розумна дівчина. Невже не тямить, що Тійт може покинути її, як старий чобіт?..

— Звідки ти знаєш?

— Я кілька разів бачив їх разом. Якось, це було в середині серпня, зустрів обох на танцях.

…Так, але яке діло Андо до цього… Андо — людина самовпевнена, всі проблеми у нього розв'язуються завжди щасливо. Його кохання міцне. Інга вродлива дівчина, світла і легка. У неї гарне обличчя, хіба що трохи безбарвне, але розумне. Вона буде гарною дружиною, так кажуть усі. Аарне думав, що йому ця краса швидко набридла б. Але чого лізти в чужі справи? Андо впевнений в Інзі і її коханні, він зараз спокійно стоїть поруч Аарне, і його не хвилює жодна серйозна проблема. Аарне, вражений несподіваною новиною, вірив, що проблеми будуть. Вони виникнуть тоді, коли щезнуть ніжні слова. Як часто у таких випадках двоє людей опиняються на порозі порожнечі, туляться одне до одного і безпорадно всміхаються.

На думку Аарне, так станеться і з його самовпевненим другом, котрий міг спокійно проректи кінець світу.

А що робить Аарне? Він хвилюється після якоїсь випадкової зустрічі у кущах малини в чужому саду!

— Що Еда знаходить у Тійті? — спитав він голосно.

— Щось та знаходить, — відповів Андо спокійно.

— Скажи, а ти знаєш, що знаходиш у Інзі?

Питання вирвалося якось несподівано. Це було нетактовно. Андо тільки мовив:

— Дякую.

Вони мовчки піднялися сходами і зайшли до кімнати. Ніхто ще не спав, це був їхній останній вечір у колгоспі.



Коли вони від'їжджали, бригадир, що спочатку часто лаяв усіх за залишену в полі картоплю, похвалив їх.

— Зоставайтесь краще тут, допоможіть нам, старим, закінчити роботу, — усміхнувся він.

Харрі вважав, що це гарна думка, тільки ж ота бісова школа…

— Ну, закінчите школу, приїжджайте…

Всі охоче згодились. Та, звісно, ніхто цього не сприйняв серйозно, і старий бригадир теж.

— О, це просто жарт… — сказав він. — Ніхто від вас цього й не вимагає, ви діти міста… Але поясніть, чому наші діти тікають із села? У нашому колгоспі молодих на пальцях можна полічити. Що вони шукають у місті? Чи у нас немає роботи?

Ніхто не зміг відповісти.

Опівдні вони виїхали. Дівчата стомились і жалілись на головний біль. Хлопці співали застільну пісню, спочатку сидячи, потім стоячи і ще раз, вибравшись на лавки. Під лавки не полізли[4], бо підлога у машині була брудна.

Аарне також підспівував. На Еду він не глянув ні разу.



Загрузка...