Прощавай, рудий кіт

КЛАСНИЙ ВЕЧІР

Двадцять п'ятого квітня відбувся класний вечір. Корнель дав на це дозвіл — чому б випускникам разом не посидіти передостанній раз за столом, потанцювати?

Сидіти за столом і пити… морс? Деякі хлопці, серед них і Тійт, вирішили інакше. Про це свідчив міцний запах коньяку. Мабуть, Тійт збирався щось організувати. Але що він планував?

Спочатку було тихо, тільки брязкотіли ножі та виделки. Гамір зчинився тоді, коли Харрі ненароком зачепив ліктем склянку з морсом, і вона вдрузки розлетілась на підлозі. З цієї миті настрій піднявся, хтось заспівав, Тину ввімкнув магнітофон. Танцювали. Сміялися. Жартували.

Аарне незчувся, як опинився біля Еди і, вклонившись, запросив її до танцю. Еда підвелася. В ту ж мить Тійт брязнув ножем об тарілку.

Грали старовинний сентиментальний вальс — повільний, сумний, тужливий. Такий вальс може вивернути душу людини. Танцюючи, Аарне помітив, що Тійт пильно стежить за ними. Волосся Тійта було скуйовджене, очі блищали від злості.

Аарне танцював з Едою вперше. Дівчина танцювала добре, тільки спочатку йому було трохи незвично. Незабаром вони станцювались. Аарне зрозумів, що затіяв нерозумну і небезпечну гру. Він намагався побороти себе, але даремно, адже поруч була Еда.

— Едо, я не хочу, щоб він дивився на тебе.

— Хай дивиться. Мені байдуже!

— Гаразд, хай дивиться…

Більше вони не розмовляли. Їм, власне, не було при що говорити. Аарне нічого не знав про Еду. І це було добре. Найкраще, як для одного вечора. Вони танцювали і мовчали, просто відчуваючи присутність одне одного і думаючи кожен про своє…

Вальс закінчився. Почалися колективні танці. Аарне не любив їх. Він сів поруч Корнеля і Андо. Корнель сидів спокійно, стомлено усміхаючись.

— Ну як, хлопці?

— А я сьогодні дістав п'ятірку з алгебри, — жартома похвалився Аарне.

— Оце чудо! Просто не віриться…

— А ви повірте, я тепер готуюся!

— Не вірю, — сміявся Корнель.

— Коли ж ви повірите?

— Тоді, коли закінчите школу.

— Он як… — Аарне настромив виделкою кубик гарбузного салату і сунув у рот. — Отже, ви не вірите, що я закінчу школу?

— Не дуже вірю…

— Поб'ємось об заклад!

— Добре, добре, — відмахнувся Корнель. — Знайшли про що сперечатися… Кожен учень повинен закінчити школу без усяких парі. Що ви збираєтесь робити далі?!

— Я ще сам толком не знаю.

— А ви, Андо?

— І я не знаю…

— Напевно, щось пов'язане з літературою?

— Ні, якщо вчитимусь далі, то на хімічному.

— Так, органічна.

Корнель не міг цього зрозуміти:

— Ви і хімія? Це неможливо!

— Хімія — галузь майбутнього.

— Тільки тому?

Аарне не чув, про що далі йшла мова. Він побачив Еду, яка танцювала з Тійтом. У Тійта була гарна статура, тримався він самовпевнено. Тійт щось говорив. На мить Аарне зустрівся поглядом з Едою, тільки на мить. Цей погляд не встиг ні про що сказати. Аарне намагався не дивитись у той бік.

— Як ви думаєте, що вийде з них так… років через десять? — спитав він, повернувшись до Корнеля.

— Думаю, вийдуть по-справжньому хороші люди.

— А у кого з них буде власний дім?

— Мабуть, у тебе, — підкусив Андо.

— Ні, я не вмію берегти гроші… А в тебе буде машина.

— Не знаю… А втім, я не заперечую… Ти, звісно, вважаєш, що це міщанство, правда ж?

Аарне трохи помовчав.

— Мені хотілося б мати машину тільки для того, щоб поїхати… звідси. Інколи так хочеться поїхати. Хоч на день… А ти, Андо, мрієш стати матеріально забезпеченою надлюдиною…

— «Ще з дитинства мені кортіло податися кудись далеко», так, здається, сказано у «Швейка»? — в'їдливо докинув Андо і, підвівшись, вийшов. Корнель подивився йому вслід і спитав:

— Образився? Чи треба було так говорити?

— Я не терплю!..

— Що?

— Ех! — Аарне махнув рукою. — Не вмію пояснити… Розумієте, отак і народжується «рожеве міщанство…»

Корнель усміхнувся.

Аарне встав, допив морс і запросив танцювати Еду.

— Що тобі казав Тійт?

— Ат, дурниці…

— Що?

— Він… сердитий на тебе.

Аарне закортіло побитися. Все одно з ким. Магнітофонна стрічка бігла, даруючи всім музику. Він стиснув руку Еди.

— Давай… підемо звідси.

— Аарне…

— Прошу! А то я збожеволію. Вони пішли до дверей. У коридорі стояв Тійт. Коли вони проходили повз нього, він кинув:

— Щасливої дороги…

— Всього найкращого, — відповіла Еда.

На вулиці було безлюдно. Теплий вітер шелестів у гілках дерев. На розі якоїсь вулиці Аарне зупинився. Він намагався ні про що не думати. Еда. Все перевернулося, все, все.

— Я люблю тебе, Едо.

Він вимовив ці слова і відчув, як усередині йому похололо.

— Я знаю це, Аарне. Давно знаю.

— Я завжди любив тебе, Едо.

Дівчина довго мовчала. Легкий вітерець бавився листям дерев.

— Ні, Аарне. Не можна мене любити. Тобі не можна, — озвалась Еда.

— Едо…

— Доброго вечора, — мовив хтось, і край дороги зупинився велосипед.

— Андо? Звідки ти?

— Просто так. Мені там набридло. Я взяв вдома велосипед, щоб провітрити голову…

«Він це зробив навмисне», — подумав Аарне.

— Ходімо назад, Аарне, — прошепотіла Еда.

Андо скочив на велосипед.

— Я ще під'їду до школи. До побачення!

Він зник у темряві. Аарне засумнівався: чи не привиділось йому все? А може, це був якийсь deus ex machina?[10]

— Ходімо назад.

— Чого?

Аарне загородив Еді дорогу.

— Чого? Скажи.

Еда перевела подих:

— Чого? Знаєш, чого? Бо ти… мене любиш. Ти сам так сказав…

Вони стояли і довго дивилися одне на одного.

— Гаразд, ходімо… — мовив Аарне.

Всю дорогу вони не обмовились жодним словом. Нарешті показались вогні школи. Ще трохи, і вони були під старою липою біля школи.

— Едо, пробач мені… — озвався раптом Аарне. — Я дурний… Правда ж?

— Я теж.

— Дозволь, я поцілую тебе…

— Ні, Аарне…

— Едо, чуєш…

Він схопив її за плечі. Еда не могла опиратися. Губи дівчини торкнулися його щоки, потім Аарне відчув їх на своїх губах. Губи у Еди були потріскані, мабуть, од весняного сонця та вітру, і Аарне боявся зробити їй боляче. Тому поцілунок був дуже обережний і ніжний.

Еда пішла східцями вгору. Аарне лишився у вестибюлі. Хтось вийшов з роздягальні. Тійт. Аарне трохи зніяковів і не наважився подивитися йому в очі. Вони були вдвох у вестибюлі. Тійт підступив ближче і зупинився.

— Ну? — спитав він.

— Що «ну»?

— Як було?

— Не твоє діло.

Тійт засунув руки в кишені і одвернувся. Потім кілька разів пройшовся з кутка в куток і знов ступив до Аарне.

— Знаєш, ти облиш ці жарти…

— І ти теж…

— Що?

— Ти теж облиш, чоловіче добрий…

Тійт підійшов ще ближче.

— Ну?

Аарне сильно штовхнув його. Тійт відступив на кілька кроків.

— Досить… — сказав Аарне. — Чуєш… Донжуан…

Тійт стиснув кулаки. Але в цю мить з другого поверху долинули голоси, і Тійт опустив руки. Постояв трохи, а тоді мовчки пішов східцями вгору. Невдовзі й Аарне поплентався слідом за ним.

В залі він побачив, що Еда вже танцює з Тійтом. Йому хотілося плюнути. Все здавалось безглуздим. А потім стало якось легко. Він зробив великий бутерброд і з’їв його…

Звідкись появився Андо. Нудьгуючи, він тупцював біля столу.

— Іди сюди…

Андо неквапом обійшов навколо столу.

— Дякую!

— За що?

— Сам знаєш…

— Мабуть, знаю. А ти все-таки злий, — засміявся Андо і підсунув до себе вінегрет.

— Давай потанцюємо, — мовив Аарне.

— Не хочеться…

— Тоді ходімо звідси.

Вони пішли. Вони співали і сміялись. Разом їм було добре. Коли Аарне зустрівся з Едою, його знову охопило якесь незрозуміле почуття. Але воно не викликало відчаю, а тільки сум. З часом усе минеться!