Аарне стояв уже більше хвилини перед дверима білого приватного будинку. Він сам не знав, чого боявся.
Такий страх Аарне завжди відчував перед тим, як зайти в чужий дім.
Це був дім Майї. Вона запросила його на сьогодні в гості.
Хлопець натиснув синю кнопку. Дзвінок, певно, був десь далеко в коридорі, а може, двері були такі грубі, що не чути ніякого звуку. Аарне хотів ще раз натиснути кнопку, аж тут почулися кроки, клацнув ключ, і двері несподівано відчинилися.
На порозі стояла повновида жінка невизначеного віку у світло-коричневій спідниці, ліловому джемпері і якось офіційно всміхалася.
— Прошу?
— Пробачте, Майя вдома?
— Так, дома. Прошу?
Аарне думав, що його запрошують зайти в дім, але жінка на порозі загороджувала дорогу.
— Я не знаю… — почав хлопець.
Жінка помітила його безпорадність.
— Гаразд, — ласкаво мовила вона, причиняючи двері, і гукнула: — Майю!
На сходах почулись легкі кроки.
— Майю, до тебе гість.
Поряд з мамою стала Майя. Дівчина трохи збентежилась, але одразу ж опанувала себе.
— Заходь, будь ласка!
Аарне пройшов повз жінку, котра підозріливо дивилася на нього. Хлопцеві здавалося, що від його ніг на лінолеумі лишаються великі безсоромні сліди, але він боявся дивитися під ноги.
— Майю, дай юнакові плічка!
— Спасибі, — подякував хлопець і взяв плічка. Xотів повісити пальто у нішу біля дверей, та, певно, за щось зачепився, і пальто разом з плічками упало на підлогу.
Хлопець мало не заскреготав зубами, відчуваючи, що геть осоромився. «І треба було мені сюди йти!..»
Жінка посміхалася ніжними хтивими губами.
— Майю, юнакові потрібна щітка! Будь ласка!
Аарне взяв щітку, якось непевно провів нею кілька разів по пальті. Він ненавидів себе і весь час відчував на своїй спині іронічний погляд жінки… Майя десь зникла.
Він повернув жінці щітку:
— Дякую.
— Будь ласка.
Нарешті прийшла Майя.
— Запрошуй юнака до салону. Почувайте себе як вдома.
— Дякую, — мовив Аарне.
Останнє речення жінки було призначено Аарне, якого вразила ідіотська двозначність цих слів. Вони переступили поріг салону.
У кімнаті було одне велике вікно. Чисто, світло, все блищало… На підлозі лежала велика ведмежа шкура. На одній стіні висів модний килим. На другій — акварель Лехіса. Меблі початку 50-х років: канапа, два фотелі, круглий стіл. На столі мальовничо розкладено книги: «Іван Грозний», «Розвіяні міфи», «Тарантела». Коло вікна стояв фікус, рядом — торшер.
— Сідай!
Як тільки вийшла мати, Майя стала поводитися невимушено. Вона сміялася, ставала колінами на крісло і весь час вертілась.
— Отак я й живу…
Хлопець тільки кивнув головою. Вони сиділи якийсь час мовчки і дивились одне на одного. Десь гримів кухонний посуд. У батареях парового опалення щось гурчало.
Майя зіскочила із стільця, підійшла до вікна і затягнула фіранки.
— Я ввімкну світло. А то мама ще подумає…
— Що вона подумає?
— Нічого, дурнику, — засміялася Майя і ввімкнула червоно-жовту лампу. Кімната, одразу ж стала меншою, теплішою і сповнилася тінями. Аарне відчув себе справді краще.
Раптом з коридора долинув якийсь шелест. Хтось чистив лінолеум. Аарне пересмикнуло. Мабуть, це витирали його сліди…
Майя нічого не помітила, вона собі весело теревенила. Аарне прислухався, але в коридорі все стихло. У сусідній кімнаті увімкнули радіо.
Аарне неуважно відповідав на запитання Майї. За чверть години він прошепотів:
— Ходімо! Проведи мене трохи!
Майя здивувалась, усмішка одразу зникла з її обличчя. Вона спитала:
— Так швидко? Ти кудись поспішаєш?
— Ні, але… звісно… так, я маю йти, розумієш? Будь ласка, ходімо надвір! Просто трохи прогуляємось…
— Тобі тут не подобається?
Майя зазирала у вічі хлопцеві. Аарне глянув у вікно і повторив ще наполегливіше:
— Ходімо, прошу тебе!
— Куди? Мені не можна так пізно виходити. Не дозволяють… Розумієш? Якби я була вдома сама, то, може, пішла б…
— Хіба це пізно? Ще тільки восьма година…
— Все одно… я не можу. Сьогодні не можу, зрозумій мене…
Майя раптом кивнула головою на двері і прошепотіла:
— Тс-с… Батько йде…
Справді, наближались кроки, двері відчинились, і на порозі став незграбний чоловік з лискучою головою, у шовковій сорочці і світло-коричневих штанях.
Аарне встав і привітався.
Чоловік глянув на нього сонними очима, кивнув головою і промимрив:
— Здрастуй-здрастуй…
Тоді обернувся до дочки:
— Майю, будь ласка, допоможи мамі накрити на стіл. Сьогодні до нас прийдуть Рооп з дружиною.
Майя підвелася. Аарне зрозумів, що він тут зайвий, і, шукаючи допомоги, глянув на Майю. Та швидко сказала:
— Зачекай трошки, я зараз прийду і проведу тебе. — І зникла за дверима.
Аарне стояв посеред кімнати. По радіо передавали якийсь оперний хор. Кімната нерухомо дрімала у червоно-жовтому світлі, чекаючи на пана Роопа і його дружину.
«Тепер я можу піти», — подумав Аарне.
Цієї ж миті повернулася Майя.
Вони вийшли у передпокій. Аарне надів пальто і глянув на дівчину. Вона широко розплющеними очима дивилась на хлопця. Аарне пригорнув її до себе і торкнувся губами волосся…
…Раптом на їхні обличчя впало немилосердно яскраве сівтло, нагадуючи про реальність. Вони відскочили одне від одного. Аарне відчув під руками холодну шорстку штукатурку і не міг ні про що думати. Враз у дверях з’явилася постать Майїної матері.
Вона трохи постояла мовчки, потім привітно всміхнулась і мовила, підкреслюючи кожне слово.
— Майю, ти ще довго? Іди поможи мені!
— До побачення, — сказав Аарне пошерхлими губами.
— До побачення, — відповіла жінка. — Заходьте ще до нас!
Двері зачинилися.
Був звичайний зимовий вечір.