ДЕНЬ ВІЗИТУ


Аарне стояв уже більше хвилини перед дверима білого приватного будинку. Він сам не знав, чого боявся.

Такий страх Аарне завжди відчував перед тим, як зайти в чужий дім.

Це був дім Майї. Вона запросила його на сьогодні в гості.

Хлопець натиснув синю кнопку. Дзвінок, певно, був десь далеко в коридорі, а може, двері були такі грубі, що не чути ніякого звуку. Аарне хотів ще раз натиснути кнопку, аж тут почулися кроки, клацнув ключ, і двері несподівано відчинилися.

На порозі стояла повновида жінка невизначеного віку у світло-коричневій спідниці, ліловому джемпері і якось офіційно всміхалася.

— Прошу?

— Пробачте, Майя вдома?

— Так, дома. Прошу?

Аарне думав, що його запрошують зайти в дім, але жінка на порозі загороджувала дорогу.

— Я не знаю… — почав хлопець.

Жінка помітила його безпорадність.

— Гаразд, — ласкаво мовила вона, причиняючи двері, і гукнула: — Майю!

На сходах почулись легкі кроки.

— Майю, до тебе гість.

Поряд з мамою стала Майя. Дівчина трохи збентежилась, але одразу ж опанувала себе.

— Заходь, будь ласка!

Аарне пройшов повз жінку, котра підозріливо дивилася на нього. Хлопцеві здавалося, що від його ніг на лінолеумі лишаються великі безсоромні сліди, але він боявся дивитися під ноги.

— Майю, дай юнакові плічка!

— Спасибі, — подякував хлопець і взяв плічка. Xотів повісити пальто у нішу біля дверей, та, певно, за щось зачепився, і пальто разом з плічками упало на підлогу.

Хлопець мало не заскреготав зубами, відчуваючи, що геть осоромився. «І треба було мені сюди йти!..»

Жінка посміхалася ніжними хтивими губами.

— Майю, юнакові потрібна щітка! Будь ласка!

Аарне взяв щітку, якось непевно провів нею кілька разів по пальті. Він ненавидів себе і весь час відчував на своїй спині іронічний погляд жінки… Майя десь зникла.

Він повернув жінці щітку:

— Дякую.

— Будь ласка.

Нарешті прийшла Майя.

— Запрошуй юнака до салону. Почувайте себе як вдома.

— Дякую, — мовив Аарне.

Останнє речення жінки було призначено Аарне, якого вразила ідіотська двозначність цих слів. Вони переступили поріг салону.

У кімнаті було одне велике вікно. Чисто, світло, все блищало… На підлозі лежала велика ведмежа шкура. На одній стіні висів модний килим. На другій — акварель Лехіса. Меблі початку 50-х років: канапа, два фотелі, круглий стіл. На столі мальовничо розкладено книги: «Іван Грозний», «Розвіяні міфи», «Тарантела». Коло вікна стояв фікус, рядом — торшер.

— Сідай!

Як тільки вийшла мати, Майя стала поводитися невимушено. Вона сміялася, ставала колінами на крісло і весь час вертілась.

— Отак я й живу…

Хлопець тільки кивнув головою. Вони сиділи якийсь час мовчки і дивились одне на одного. Десь гримів кухонний посуд. У батареях парового опалення щось гурчало.

Майя зіскочила із стільця, підійшла до вікна і затягнула фіранки.

— Я ввімкну світло. А то мама ще подумає…

— Що вона подумає?

— Нічого, дурнику, — засміялася Майя і ввімкнула червоно-жовту лампу. Кімната, одразу ж стала меншою, теплішою і сповнилася тінями. Аарне відчув себе справді краще.

Раптом з коридора долинув якийсь шелест. Хтось чистив лінолеум. Аарне пересмикнуло. Мабуть, це витирали його сліди…

Майя нічого не помітила, вона собі весело теревенила. Аарне прислухався, але в коридорі все стихло. У сусідній кімнаті увімкнули радіо.

Аарне неуважно відповідав на запитання Майї. За чверть години він прошепотів:

— Ходімо! Проведи мене трохи!

Майя здивувалась, усмішка одразу зникла з її обличчя. Вона спитала:

— Так швидко? Ти кудись поспішаєш?

— Ні, але… звісно… так, я маю йти, розумієш? Будь ласка, ходімо надвір! Просто трохи прогуляємось…

— Тобі тут не подобається?

Майя зазирала у вічі хлопцеві. Аарне глянув у вікно і повторив ще наполегливіше:

— Ходімо, прошу тебе!

— Куди? Мені не можна так пізно виходити. Не дозволяють… Розумієш? Якби я була вдома сама, то, може, пішла б…

— Хіба це пізно? Ще тільки восьма година…

— Все одно… я не можу. Сьогодні не можу, зрозумій мене…

Майя раптом кивнула головою на двері і прошепотіла:

— Тс-с… Батько йде…

Справді, наближались кроки, двері відчинились, і на порозі став незграбний чоловік з лискучою головою, у шовковій сорочці і світло-коричневих штанях.

Аарне встав і привітався.

Чоловік глянув на нього сонними очима, кивнув головою і промимрив:

— Здрастуй-здрастуй…

Тоді обернувся до дочки:

— Майю, будь ласка, допоможи мамі накрити на стіл. Сьогодні до нас прийдуть Рооп з дружиною.

Майя підвелася. Аарне зрозумів, що він тут зайвий, і, шукаючи допомоги, глянув на Майю. Та швидко сказала:

— Зачекай трошки, я зараз прийду і проведу тебе. — І зникла за дверима.

Аарне стояв посеред кімнати. По радіо передавали якийсь оперний хор. Кімната нерухомо дрімала у червоно-жовтому світлі, чекаючи на пана Роопа і його дружину.

«Тепер я можу піти», — подумав Аарне.

Цієї ж миті повернулася Майя.

Вони вийшли у передпокій. Аарне надів пальто і глянув на дівчину. Вона широко розплющеними очима дивилась на хлопця. Аарне пригорнув її до себе і торкнувся губами волосся…

…Раптом на їхні обличчя впало немилосердно яскраве сівтло, нагадуючи про реальність. Вони відскочили одне від одного. Аарне відчув під руками холодну шорстку штукатурку і не міг ні про що думати. Враз у дверях з’явилася постать Майїної матері.

Вона трохи постояла мовчки, потім привітно всміхнулась і мовила, підкреслюючи кожне слово.

— Майю, ти ще довго? Іди поможи мені!

— До побачення, — сказав Аарне пошерхлими губами.

— До побачення, — відповіла жінка. — Заходьте ще до нас!

Двері зачинилися.

Був звичайний зимовий вечір.



Загрузка...