Свічка кудись зникла, сірники теж. Того вечора Аарно знову нічого не вивчив.
— У мене таке відчуття, ніби моя душа матеріалізувалася, — сказав він уранці Андо.
За вікном, помальованим льодяними квітами, вже розвиднялося. Дні тепер потроху ставали довші.
Одне за одним до класу заходили дівчата і хлопці. Андо старанно причесався і відклав шапку.
— Ти сьогодні страшенно красиво говориш…
— Це зовсім не краса, це скоріше… Я не знаю, що… У тебе коли-небудь було таке відчуття, що твоя душа — наче тенісний м'яч?
— Звісно, ні. Чого б воно мало бути?
— А я вчора уперше в житті відчув таке.
— Як? Щось я нічого не збагну.
Аарне образила байдужість друга.
— Скажи, хіба можна з живою людиною розмовляти про її характер чи психіку? Я не знаю… Наскільки взагалі така розмова може бути об'єктивна?
— Настільки, наскільки ми можемо дивитися на себе збоку.
— Тобто наскільки ми вміємо кокетувати самі з собою?
— Ні, — відповів Андо. — Я думаю інакше. Якщо у тебе великий клопіт, тоді ти ставишся до себе дуже об'єктивно.
Аарне посміхнувся. І подумав, що це вперше він сміється сам із себе.
— Серйозними речами кокетувати найлегше.
— Може, таким, як ти, — усміхнувся Андо і, випнувши нижню губу, стенув плечима. Останнім часом у нього появилася така звичка.
Ранкове світло впало на стелю і кинуло на всіх невловні тіні. Аарне підійшов до вікна. Від радіатора тягнуло теплом. А надворі займався холодний рожевий світанок.
— Чого ти заговорив про це? — серйозно спитав Андо. Він відчинив вікно і ліг животом на підвіконня.
— Просто так. — Аарне примостився поруч. У ворота вливався безперервний потік учнів.
— Алло! — крикнув Іво і помахав папкою. — Внизу перевіряють формені кашкети?
Андо заперечливо махнув рукою. І тут же помітив, як у ворота входить Вернер. Вони зникли з вікна.
— Ти ходив до Корнеля? — спитав Андо.
— Так.
— Все-таки не зміг інакше?
— Що? — не зрозумів Аарне.
— Довелося йти просити, правда?
— Я нічого не розумію.
— Розумієш… У тебе зовсім нема характеру.
— Ти не перший, хто мені про це каже.
— І ти ще не зрозумів.
— Зрозумів. Саме тому й зрозумів.
— Якби ти мав характер, то не пішов би принижуватися.
— Що ж мені було робити?
— Звідки я знаю!
— Тоді краще й не балакай, — розсердився Аарне. Андо повернувся спиною, і, дивлячись на його широкі плечі, Аарне впевнився, що його друг справді сильний.
— Хлопці, йдіть сюди! — пролунав позаду чийсь дзвінкий голос. Озирнувшись, Аарне побачив, що то Вернер.
Поява вчительки зразу ж примирила хлопців.
— Ви знову видерлись на вікно? — спитала Вернер.
— Так, — зухвало відповів Андо.
Вернер на якусь мить розгубилася.
— Хіба ви не знаєте, що на вікні сидіти не можна!
— Не знаємо, — кинув Андо. Він сьогодні просто неперевершений.
— Ну що ж… — мовила спроквола Вернер і відійшла.
— Почимчикувала скаржитися, — висловив припущення Аарне. — Ходім побачимо.
У них були всі підстави так думати. Адже саме Вернер організувала в школі тиждень правильного руху і наказала у зв'язку з цим провести в коридорі на підлозі білі лінії. Ходити можна було тільки по двоє — вузенькою доріжкою між лініями. На першому поверсі лежав щоденник руху. Андо проходив там і прочитав примітку Вернер: «Манде і Вескі були серед тих, що гуляли по троє». Він узяв ручку і додав збоку: «Лікар це потвердив?» Через цей напис були великі неприємності, але винного не знайшли.
…Одначе зараз Вернер мовчки пройшла повз Корнеля, що стояв у коридорі, і зникла в учительській.
— Вони посварилися, — діловито зауважив Андо. — Ми врятовані.
Після уроків староста Карін влаштувала класні збори. Всі рвалися додому, всім було нудно…
— Ну, подумайте, ми ж випускний клас. У нас майже всі комсомольці… Чи не здається вам, що у нас щось не гаразд?
Карін була гарна дівчина. Круглі щоки, обрамлені прямим темно-коричневим волоссям, і великий рот надавали її обличчю задерикувато-дитячого виразу. Вона й сама знала, що гарна і не приховувала цього.
— Треба вживати якихось заходів!
Більшість зрозуміли, в чому річ.
— Надто пізно вже про це говорити! — у ту ж мить вигукнув Харрі.
Карін не звернула на нього уваги. Вона задерла голову і, перекрикуючи всіх, сказала:
— Прошу, давайте свої пропозиції. Ми повинні зробити щось цікаве, чуєте? Швидше! Скільки вам говорити про цю…
— …нісенітницю, — діловито перебив її Тійт.
Очі Карін заблищали. Дівчина грюкнула кулаком па столу.
— Що ти там верзеш? Можеш помовчати… Скажи, що доброго ти зробив для класу?
Тійт спохмурнів і тихо мовив:
— А що зробила ти? Говорити я теж умію, не тільки ти…
Карін розізлилася. Взагалі вона не вміла сердитись, а якщо й сердилась, то недовго… Всі це знали. Але тепер староста класу таки образилась; видно, цього разу справа була дуже серйозна.
— Тійт, вийди з класу!
Деякі дівчата в останньому ряду вичікуюче посміхалися.
— Нікуди я не піду, — крізь зуби процідив Тійт і зробив театральний жест.
— Тоді замовкни, — кинула Карін і хотіла вести далі.
— О, чого це наша найвродливіша дівчина сьогодні така сердита… — Харрі підморгнув хлопцям. Карін опустила очі, щоб приховати усмішку. Вона шкодувала, що не може бути солідною і холодною.
— Ну гаразд, давайте швидше! — вигукнула Ірма, найкраща в класі спортсменка. — У мене о четвертій тренування.
— Тобі твої особисті інтереси дорожчі за інтереси класу?
— От іще, — прошепотіла Лійві і голосно додала: — Звідки взялися ці інтереси класу? Може, наказ директора? Лишилося чотири місяці ходити до школи, і раптом виникають інтереси класу?
У класі загомоніли.
— Звісно, треба щось робити!
— А, перестаньте!
— Що у вас за гарячка діяльності?
— Ти нічого не розумієш!
— Розумію!
— Не розумієш!
— Кінчайте вже!
— Вийди, якщо тобі не подобається!
Карін намагалась перекричати всіх:
— Послухайте! Тихше!.. Дайте я скажу! Ви ж самі розумієте, що так не можна.
— Ясно, що тут балакати! — гукнув Харрі.
— Авжеж! Нема колективу і не треба? Але ж так не можна розходитись! Що ви за люди?
— А ти сама?
— Ну, добре! Що ми за люди? Яку пам'ять про себе ми залишимо школі? Як собаки, слово честі!
Усі знову зарепетували. Анне піднесла руку. Карін помітила це.
— Тихше! Хай скаже Анне!
— Я не збираюсь виголошувати ніякої промови. Я хочу сказати тільки те, що Карін має рацію. Що ми за клас? Іноді зустрінеш на вулиці свого однокласника, дивишся і думаєш, наче десь його бачила… і все. Так не можна. — Вона сіла.
— Що ж ти носа задираєш! — крикнув хтось. — За кого ти себе вважаєш?.. З такими, як ми, їй, бач, нема про що говорити…
— Що за «ми», «ви»?
— Що ж ти сама пропонуєш? — спитала Урве.
— Ми повинні провести хоч один спільний захід. Як ви вважаєте? Абсолютно серйозно. Я пропоную влаштувати літературний суд.
— Суд? Над ким?
Карін задумалась.
— Обговорити щось сучасне і злободенне… Ну… наприклад, засудимо війну.
— Годиться! — крикнув Харрі.
Тійт до кінця грав роль песиміста.
— Дитяча забавка… Що ви знаєте про війну? І хіба це ваше діло?
— Замовкни! — гримнула на нього Карін. — Це діло кожного. Ви згодні?
— Робіть, що знаєте, — зітхнула Ірма.
— Ти в цей час можеш собі стрибати.
— А ти, Анне, сиди собі за своїм піаніно.
Клас знову войовничо настроївся. Карін почала конкретизувати.
— Едо, що ти думаєш?
Еда підвелася і байдуже мовила:
— Я нічого не думаю.
— Як?
Аарне глянув на Еду і був вражений. Її карі очі були зовсім пусті, і здавалось, що з них ось-ось покотяться сльози.
— Ну, гаразд…
Еда сіла і затулила обличчя руками. Вона не плакала.
— Андо, що ти там сидиш? — несподівано спитала Карін. — Як ти вважаєш?
Андо всміхнувся:
— Я нічого не вважаю.
— Нічого? Ти ж учень нашого класу?
Андо не відповів, і Карін вдарила рукою по столу.
— Добре. Це ми зробимо. Так, що… Ага, ось іще. Сценарій напише Аарне, шукай собі помічника і…
— Я?
— Так, так, ти. І не капризуй. Збори закінчено…
Всі вибігли.