Прощавай, рудий кіт

ПРОСТО ОДИН ДЕНЬ

У школі все було, як і раніше.

Аарне відчував, що не може зосередитися на уроках, весь час дивиться у вікно. Минали дні. Тітонька Іда уникала зустрічатися з ним: побачивши з вікна, що Аарне йде додому, тої ж миті зникала в сусідній кімнаті і там плела до самого вечора. Близько восьмої години з крижаним виразом обличчя заходила в кімнату і до одинадцятої слухала передачі різних радіостанцій. У старому будинку панувала невидима напруженість. Тільки тітонька Амалія тихо походжала по кімнатах, обмацувала знайомі стіни і речі, сідала то тут, то там, чистила нігті, щось бурмотіла собі під ніс. Інколи вона сідала на канапу поруч Аарне.

— Що робиш, Аарне? — питала вона.

— Нічого, — відповідав хлопець.

Тітонька, помовчавши трохи, нахилялась до Аарне і плямкала беззубим ротом:

— Іда дуже тебе любить.

— Так.

— Будь все-таки хорошим хлопцем, Аарне…

— Гаразд, — погоджувався Аарне, а сам думав, чи бачить його напівсліпа тітонька Амалія.

— Що ж ти, однак, робиш? — питала вона знову.

— Нічого. — Аарне розізлився сам на себе, підвівся, закрив книжку і вийшов. Він звик годинами блукати по вулицях. Йому все було байдуже. Повернувся пізно. У кімнаті, перебиваючи один одного, говорили іноземні диктори. Аарне їв у кухні холодний суп і ні про що не думав. Так було простіше.

Коли він нарешті увійшов до кімнати, там було вже темно. Аарне ввімкнув світло. Тітонька Іда відвернулася до стіни і натягла на голову ковдру. Аарне приніс із сусідньої кімнати розкладушку, послався і погасив світло.

Вони обоє лежали в пітьмі, розплющивши очі. Цокав годинник. Десь опівночі тітонька їда встала і вийшла з кімнати. Вона ще раз перевірила, чи замкнено зовнішні двері, напилась у кухні води. Десь о пів на першу вони заснули.

Ранком Аарне чув тільки одне слово: «Вставай!» В очі било гостре світло. Рожевий абажур висів прямо над розкладушкою. Аарне склав постіль і відніс за шафу. У кімнаті було холодно. Стоячи за дверима кухні, почекав, коли вмиється Лінда. Взяв свій портфель.

— До побачення!

— До побачення, — відповіла тітонька.

Аарне возився у передпокої, поки вийшла Лінда, тоді вийшов сам. Холодний вітер пронизував до кісток.

Тітонька Іда заснула знову.

У школі Аарне намагався уникати погляду Корнеля. Звісно, і Корнель ніби не помічав його.

Вчитель став зовсім іншою людиною. Не усміхався. Аарне протягом двох тижнів не обмовився з ним жодним словом. Нічого не прояснилося і в історії з щоденником.

Цілий день у хлопця було відчуття, що він нічого не вивчив. До того ж мучив голод. Тітонька Іда всі продукти почала розподіляти строго на порції.

Він звик до трійок, четвірка була вже рідкістю. Тільки трійка. Легке задоволення й безжурність на кілька наступних днів. Уроки здаються довгими. Особливо останні. Весь час позираєш на годинник. Січень — темний місяць. Аарне став помічати, що життя проходить десь мимо. Все плинуло, як і раніше, тільки без нього. Його замінили інші, це ясно. Він дивувався, як ще не втратив упевненості у собі.

На перервах ходив з Індреком. Той переважно мовчав, ухиляючись від усякої серйозної теми. Особливо неприємно було для нього говорити про Корнеля. Аарне здавалося, що його турботи зовсім не цікавлять Індрека. Інколи до них підходив Андо.

— Ну?

— Що ну?

— Про що ви тут теревените?

— Просто так… Який у вас був урок?

— Алгебра. А у вас?

— Німецька.

— А-а… У нас на першому уроці була естонська мова. Корнель видав такий жарт! Взагалі він великий жартівник.

— Це так…

Вони походили ще трохи. Всі троє були у Корнеля найкращі учні, майже друзі. Тепер же Аарне відчув, що стає чужим, особливо для Андо. Андо любив порядних людей. Він завжди ходив у білій сорочці і причісувався.

— Піду подивлюсь… — невизначено мовив Андо.

Він підійшов до Іво та Харрі і почав щось жваво розповідати.

— Бачив? — спитав Аарне.

Індрек стенув плечима і зневажливо всміхнувся.

Школа кружляла по коридору. Цікаво, скільки можна пройти за одну перерву?

— Чи довго це триватиме? — спитав Аарне.

Майя дивилася на нього. Єдині милі очі в цьому коридорі…

— Що?

— Я спитав, чи довго це триватиме?

— Ти мусиш підкоритися, — мовив Індрек.

— Кому? Тітоньці Іді?

— Ні. Корнелю. Повинен піти до нього.

— Я? Чого?

— Хіба ти ще не зрозумів? Учора я розмовляв з ним.

— І що?

— Піди сам, тоді взнаєш!

— Не піду!

— Діло твоє, як хочеш…

Аарне більше не сказав жодного слова.

Того дня у жовтому будинку щось сталося. У передпокої, біля електричного лічильника, стояв чоловік у шкіряній куртці і складав у портфель інструменти. Двері в кімнату було розчинено, там за столом сидів чепурний хлопець, перед ним лежали якісь папери. Тітонька Іда та її сестра стояли коло столу.

Аарне привітався, але на нього не звернули уваги.

— Тут більше нема про що сперечатися, громадянко, — мовив хлопець.

— Пробачте на цей раз, — благала тітонька Іда. — Це вперше так.

— Громадянко, будь ласка, не сперечайтеся. Хіба вам незрозуміло, що тут без акта не обійтись.

— Не треба, — хникала тітонька Іда, — я чесна людина. Я собі чесно заробила на старість пенсію. На роботі я завжди була передовою.

Хлопець написав ще кілька рядків і підвів великі, трохи зухвалі очі. Він був дуже серйозний.

— Ви могли добре працювати, могли бути чесною… Але те, що в лічильник ви засунули цвях і крали електроенергію, — не дуже чесно.

Аарне все ще стояв у дверях. Тепер він зрозумів, чому тітонька завжди боялася, коли приходили перевіряти електролічильник.

— Залиште на цей раз так, я стара людина… Я й сама не знаю, що роблю, розумієте?

Хлопець посміхнувся і скінчив писати акт.

— Підпишіть, будь ласка…

— Повірте, я зробила це, сама себе не тямлячи.

— Дай йому грошей, дай йому грошей, — радила тітонька Амалія. Вона погано чула та бачила і тому вимовила це дуже голосно. Тітонька Іда наступила їй на ногу.

— Ви підпишете чи ні?

Тітонька Іда зазирнула хлопцеві в очі, і їй здалося, що вона розмовляє з Аарне. Вона нахилилась і взяла ручку…

Прощаючись, хлопець мовив:

— Ми, звісно, вас оштрафуємо. До того ж у передпокої доведеться замінити всю електропроводку — вона може загорітись і призвести до пожежі. А доти вам забороняється користуватися електрикою. Бувайте здорові.

Двері зачинилися. Тітонька Іда спитала:

— Хто міг донести на нас? Хто?

— Не знаю, — відказала сестра.

Аарне поворухнувся.

Тітонька Іда пильно глянула йому в очі.