Прощавай, рудий кіт

СВЯТ-ВЕЧІР

У місті всюди продавались ялинки.

Тітонька Іда поставила ялинку на стіл, повісила на неї прикраси, притрусила ватою. Закордонні радіостанції сповнили кімнату не гарчанням, як завжди, а приємними різдвяними мелодіями.

— Ти справді збираєшся йти? — спитала тітонька Іда, коли побачила, що Аарне чистить черевики.

— Так. — Аарне не підвів голови.

— В тебе нема ніякої поваги до почуттів інших!

— Зрозумій, мені треба йти… — Аарне взявся до другого черевика.

Тітонька трохи помовчала і знову почала:

— Невже тебе не хвилює це свято? Я не віруюча, але на різдво плачу. Ця тиша, ця урочистість… У людини все-таки має бути бог, так… має бути хтось, кого б ми боялися, кому б ми були віддані, кому б вірили. Той, хто показував би місце в житті.

Місце в житті! Аарне кинув черевики на підлогу. Тітонька здригнулася. З кухні пахло жареною ковбасою: тітонька дотримувалась традицій… Але що вона знає про бога?

Аарне підвівся. З радіоприймача лунали акорди тихого хоралу.

— Ти все-таки йдеш?

— Так. Я обіцяв.

Вони стояли одне проти одного, а за спиною кожного стояли їхні покоління. Раптом кімната сповнилась гуркотом. Бурхливі, пристрасні акорди вривалися сюди, підіймалися з чорної безодні високо вгору.

Бах. Стіни розступилися. Кімната перетворилась на великий орган. Тремтливі ноти наскакували на білі хмари, що пропливали над полями.

Тітонька трохи прикрутила радіо. Все стало на свої місця. Рудий кіт заспокоївся, ліг, позіхнув кілька разів і знову задрімав.

Аарне вийшов.

— У тебе є бог? — спитав він у Майї, коли вони гуляли, ходячи по свіжому снігу.

— Ні. Чому ти про це питаєш?

— Так, просто пожартував. Майя нічого не розуміла.

Вони проходили повз кладовище. На багатьох могилам горіли свічки[8].

— Гарно! — сказала Майя. Аарне кивнув головою.

— Гарно. Але як ти вважаєш, у тих, хто поставив свічки, є… бог?

— Знову? Що? Що з тобою сьогодні? — засміялася Майя. — Знаєш, я про це зовсім не думала. У світі є три чуда: вогонь, вода і хмари. Більше нічого. Ти згоден!

— Так. Цілком, — сказав Аарне. — Ходімо сядемо біля вогню…

Вони сіли на лавку біля однієї могили. Мерехтіло полум'я, примарно погойдувались тіні. Хлопець, моргаючи дивився на полум'я.

— Що з тобою, любий?

Аарне коротко розповів про щоденник і про лист до мами.

— Ти не боїшся?

— Трохи… боюсь.

— Коли їдеш у село?

— Перед Новим роком…

— Що скаже мама?

— Не знаю.

Майя поклала голову хлопцеві на плече. Довкола блищав сніг.

— Що буде, якщо нас тут побачать?

— Ніхто не побачить.

— А якщо побачать?

— Хай бачать…

Майя підвела голову і глянула на Аарне. Обличчя дівчини було так близько, що він бачив тільки її очі, холодні і чужі. У Майїному голосі бриніло щось сумне.

— Попереду така довга зима.

Вони замовкли. Свічка тремтіла. Десь угорі у гілках дерев шарудів вітер. Аарне промовив якось повільно:

— Послухай… Скажи мені, чому ти більше ніколи не пробувала малювати?

Майя нахилила голову, Аарне вже не бачив її обличчя.

— Скажи…

Дівчина, не підводячи голови, прошепотіла:

— Я не вмію…

— Звідки ти знаєш?

— Знаю.

— Ну звідки?

— Я нічого не вмію, — вимовила Майя. — Я ніколи нічого не вміла… — Вона підвела голову, — Знаєш, я тобі заздрю!

— Мені?

— Так. Ти багато знаєш.

— Дурниці.

Майя сумно всміхнулась.

— А я не така.

— Ти почнеш малювати!

Дівчина похитала головою.

— Ти що, в себе не віриш?

— Мабуть, ні. Не знаю. Часом вірю.

— Коли?

Вона ближче присунулась до Аарне, заплющила очі і прошепотіла:

— Сам розумієш… коли!..

Однак Аарне не заспокоївся. Він обома руками взяв Майю за голову і примусив дівчину подивитися йому в очі.

— Скажи, ти віриш, що я тебе приневолю повірити?

— Облишмо цю розмову…

— Ні, — закричав раптом Аарне. — Ні! Не облишу! Скажи, будь ласка: ти у мене віриш?

— Так.

— Отже, ти маєш повірити й у себе! — Аарне термосив її за плечі. — У кожної людини має бути метав в житті! Я хочу разом з тобою знайти її. Скажи, у тебе є мета?

— Я ніколи про це не думала, — щиро відповіла дівчина.

— А треба думати. В щось треба вірити, неодмінно треба! Тепер я це розумію. Ми з Андо іноді сперечаємося, він каже, що життя все одно скінчиться, що ми маємо: жити розумно і практично, і все. Не знаю, можливо, мої слова про «мету в житті» — тільки пуста фраза. Але… Андо писав в одній своїй новелі: «Ми більше ні в що не віримо, у нас відібрано віру, ми неспроможні вірити». Як можна так говорити?

— А якщо він і справді не вірить!

— Що? Як він може ні в що не вірити? Він же все-таки ходить по землі. Ми всі у щось віримо. Знаєш, я інколи ходжу по вулицях… і раптом все починаю любити. Співають пташки, дерева пахнуть смолою. Під ногами грязюка. Ми їмо, п'ємо, гуляємо… Хай йому чорт! Ти живеш, і якщо вже ти живеш, то, зрозумій, треба вірити!

— У що?

— Зрозумій правильно. Мені здається, якщо віриш у життя, то можна повірити в майбутнє… Знаєш, я вірю! От чорт, я б усе зробив, коли б міг!

— Чому ж ти не можеш?

Аарне замовк, проковтнув слину і стомлено зітхнув. Трохи згодом заговорив зовсім іншим тоном:

— От бачиш, у великому я, мабуть, розуміюся, а в буденному — ні. Я — нуль, розумієш? Я не знаю, що робити через сорок років… І все-таки одне я знаю твердо!

— Що?

— У мене є дуже добра знайома — художниця Еста Лійгер. Чула? Завтра ми підемо до неї. Ти візьмеш усі свої картини, що колись малювала, добре?

— Я… Я не насмілюсь. У мене нічого немає..

— Прийдеш.

— Не знаю.

— Якщо любиш мене, то прийдеш.

— Знову. Хлопче, хіба ти забув, що у «Хазяїні Кирбоя»[9] не сказано жодного слова про любов?