Прощавай, рудий кіт

ОСТАННІЙ ЛІТНІЙ ДЕНЬ

У маленькому селищі починалася осінь. Згасав останній літній день. Надвечір подув вітер, доносячи з-за далеких пагорбів пісні молотарок.

У кутку стояла важка валіза, що побувала в бувальцях. Аарне сидів на рипучому стільці і не знав, що ще зробити. Все здавалося зайвим і непотрібним. Щось зробити, аби залишити свій слід? Навіщо?

Вдалині стугоніли молотарки, і в тому стугоні вчувався смуток. У кімнаті було тепло, навіть душно, на вікні дзижчало кілька мух. Аарне накинув на плечі піджак і вийшов.

Єдина асфальтована вулиця селища дрімала в безлюдній передвечірній тиші. Одразу за маленьким садом починалися поля, і стоги сіна кидали на них довгі, вологі тіні.

Аарне нікуди не поспішав. Шосе вело кудись у далечінь. Сонце котилось до небосхилу, вітер вщух. Завзято, з останніх сил сюрчали коники.

Цього вечора Аарне збирався окинути поглядом своє минуле життя, намітити плани на майбутнє. Просто подумати. Але з того нічого не вийшло. Вечір видався надто гарний.

Вісімнадцятилітнім так важко тверезо думати. І взагалі все це трохи дивно…

Завтра вранці автобус відійде на Тарту. Мине ще кілька годин, і Аарне постукає у двері жовтого будинку на околиці міста, де багато маленьких незаасфальтованих кривих вуличок. Натисне на жовтих дверях велику мідну кнопку дзвінка, і в домі пролунає виразний мелодійний звук. Хтось підійде до дверей, зачовгає капцями по гладенькому лінолеуму, боязко клацне французький замок. І все-таки двері не відчиняться; спочатку вимогливий жіночий голос запитає: «Хто там?» Аарне назве своє ім'я, французький замок клацне ще раз, і на порозі з'явиться… тітонька Іда.

У тітоньки Іди класичні риси обличчя: високе чоло, прямий ніс і так далі. Тепер вона вже похилого віку, але в тридцяті роки нашого століття дехто запевняв, що панночка Іда Вііксон дуже схожа на Полу Негрі[1]. А проте тітонька Іда лишилася старою дівою і тому вбереглася від багатьох неприємностей життя. Вона дуже порядна людина, її чорне з сивиною волосся акуратно закручено на потилиці. У неї розвинено почуття обов'язку й честі. Вечорами вона слухає поперемінно всі радіостанції.

Отож тітонька Іда відчиняє двері.

Аарне знав, що, коли він переступить поріг, йому одразу буде поставлено вимогу дотримуватися порядку цього дому. О 10 вечора лягати спати, бувати тільки в гарному товаристві, не напихати рот, коли їси, мати почуття нації, не брехати і не красти, носити скромні краватки, добре вчитися, не мучити рудого кота і т. ін. Адже тільки за таких умов із хлопця вийде джентльмен, спроможний підтримати честь і гідність своєї нації.

Хлопцеві, що їде вчитися до Тарту, не доводиться особливо вибирати квартири і комфорт. Для Аарне жовтий будинок тітоньки Іди був єдиним притулком. А минулої весни він і його мало не втратив… Тітонька Іда порадила Аарне більше не приїздити, коли він не хоче, щоб вона вмерла у божевільні… О, ця молодь… і так далі. Але літо минуло… І все-таки важко йти на компроміс.

…Вислухавши всі умови тітоньки Іди, Аарне, звісно, відповість: «Так». Згодом повторить ще кілька разів: «Так…»

З очей тітоньки Іди покотяться сльози, крупні сльози, адже вона любить Аарне, як свого сина. Вона хоче лишити Аарне у спадщину свій жовтий будинок, свою бібліотеку, свої пеларгонії, свої м'які килими. І все тому, що любить хлопця, як свого сина. Справжнього материнського щастя вона не зазнала, адже її кохання було надто піднесене, а кохання земне надто прозаїчне.

Може, це жорстоке глузування над старою жінкою, у якої час відібрав її ідеали? В наші дні не можна лягати спати о 10 годині вечора. Жоден день ніколи не повториться, хіба ж можна спати? Ніщо не повториться: ні тіні від ліхтарів на сирій землі, ні суперечки молодих про долю світу, ні вітер, що здіймає куряву, ні запах вологого волосся. Колись у майбутньому ми знову повернемось у країну молодості; ми станемо досвідченіші, доросліші, щоб помічати дрібне у житті.

…І товариство в Аарне, мабуть, не гарне. Адже це вони, комсомольці, зруйнували ідеали тітоньки Іди і порозвішували їх, як мокру білизну, по чужих дворах. Їм, скуйовдженим дівчатам та грубим хлопцям, чуже почуття нації, і коли вони їдять, то напихають повен рот, бо їм усе ніколи, незрозуміло тільки, чому ніколи, їх хвилюють якісь незбагненні для тітоньки Іди пристрасті та ідеали.

І знову тітонька Іда почне плакати, адже вона до свого дому впустила «троянського коня» нової епохи.

— Куди ти? — спитав хтось несподівано. Аарне підвів голову і побачив прямо перед собою двох дівчат і хлопця. Це були його колишні однокласники — Сійрі, Леа та Івар.

— А ви куди?

— Надумали в кіно. Ходімо з нами, — запропонували Сійрі.

— Я завтра вранці їду.

— Ну то й що, ходімо! Ми теж їдемо… Аарне завагався на якусь мить, хоча в думках одразу поклав собі, що піде з ними…

Фільм був пустий і після чвертьгодинного нервового напруження привів до «happy end»[2].

У залі спалахнуло світло, загуркотіли стільці.

Білі ночі скінчилися. Повітря було вологе і тепле, у темряві шелестіло листя. Зірок не було видно; з півночі насувалася велика чорна хмара. Перед клубом валялись недокурки.

— Що далі? — запитав Івар.

— Не знаю. — Аарне здвигнув плечима.

Постоявши трохи мовчки, Івар зненацька повернув назад до дороги.

— Зачекайте, я піду додому по мотоцикл…

— Облиш, це забере багато часу, — мовила Сійрі.

— Він же мешкає тут за рогом… — прошепотів Аарне.

З освітлених вікон клубу долинали екзотичні пісеньки. За кілька хвилин яскраве світло фар вихопилося з-за рогу вулиці, й Івар хвацько під'їхав до невеличкого товариства. Мотоцикл форкнув і замовк.

Леа іронічно спитала:

— Ну, тепер, мабуть, будемо кататися вчотирьох? Івар знизав плечима.

— Для початку можна і вдвох… Сійрі, ти не хочеш проїхатися?

Дівчина не примусила себе довго умовляти. Загуркотів мотор. За мить вулиця опустіла. Аарне трохи образила поведінка Івара. Біла сукня Леа світліла в темряві. Дороги не було видно, під ногами траплялися камені, грязюка. Ступати доводилось обережно.

— Тобі сподобався фільм?

— Так, — відповіла дівчина. — Фільм гарний.

— Згоден, — мовив Аарне. — Ти теж їдеш завтра?

— Так.

— Куди?

— До Талліна.

— Що ти там робиш?

— Працюю.

— Он як…

— А що ти робив улітку? — спитала Леа.

— Працював, — відповів Аарне.

Прощаючись, Леа зупинилась. Мабуть, вона чекала ще чогось, але хлопцеві не було видно її обличчя.

— Ну що ж…

— До побачення, — мовив Аарне і подав руку.

— До побачення, — нерішуче мовила дівчина. Аарне повертався додому, жалкуючи, що взагалі вийшов. Але заспокоював себе тим, що все одно не заснув би.

Упали перші краплі дощу. Аарне глянув на захід. Край неба там полум'яніла вузенька червона смужка. Стало і смішно і сумно. Пішов дощ. Через добу Аарне зустрінеться зі своїми друзями.

З Андо.

З Індреком.

З Едою… Чому з Едою? А й справді, чому він думає про Еду? Дурниці!

Аарне не захотів турбувати маму і поліз на горище сараю. Було вже близько дванадцятої. По даху шарудів дощ. За стіною вітер шелестів деревами і вдаряв мокрими гілками об дах. Настала осінь.