— Ну як, герої праці, як ся маєте? Ще живі? — спитала тітонька Іда і лукаво усміхнулась.
— Як бачиш, — відповів Аарне.
— Все гаразд. Отже, наша батьківщина ще процвітає.
Тітонька Іда мала почуття гумору. Вона завжди підкреслювала, що це давній гарний естонський гумор.
На столі була велика біла скатертина. У вазі стояло кілька побляклих айстр, поруч з вазою лежала загорнута в папір книга. Аарне розкрив її. Альберт Ківікас. «Імена на мармуровій дошці».
Тітонька Іда помітила це і порадила:
— Прочитай, гарна книжка.
— Дякую, вже читав.
— Знаєш, Аарне, ти повинен більше вивчати історію нашого народу. Якось я переглядала ваш підручник з історії. Чого ви можете з нього навчитися? Чого? Боже мій! І що там можна читати? Якісь дурниці… О молодь, молодь, що ви знаєте… А ви ж естонці…
Тітонька Іда покликала:
— Ліндочко, йди-но сюди!
Тої ж миті з сусідньої кімнати увійшла Лінда.
— Чи знаєте ви, коли річниця Естонської республіки?
Лінда дивилася дуже щиро, але відповісти не могла.
— Я точно не знаю…
— От бачите! Бачите тепер, любі діти! — торжествувала тітонька. Потім стала серйозною, майже сумною. — Це треба знати, про це треба пам'ятати, інакше ніякої надії на те, що у вас прокинеться національне почуття!
— Мені не треба ніякого національного почуття, — сказав Аарне од вікна.
Лінда перелякано глянула на тітоньку, але та не розсердилась, тільки мовила дуже тихо:
— Якби це почув твій батько, Аарне…
— То що?
— Твій батько загинув за свободу Естонії…
— Мій батько служив у німецькому війську. Але його забрали силою. Скажи, що я маю робити з цим почуттям?
— Твого батька, Аарне, вбили у Чека. Ти нічого не знаєш. Твій батько пролив свою кров за свободу Естонії, чуєш! А ти…
— Тоді був Сталін, — закричав Аарне.
— Дитино, ти нічого не знаєш. Мене теж допитували. В чому була моя провина? Ніхто не спитав мене про це, розумієш. Я лишилася вірною своїй вітчизні, і це була моя провина, Аарне… Ти не пережив того, що пережив твій батько, ти не розумієш…
Аарне відчував, що задихається. Як страшно! Він знав тільки те, що його батько помер, більше нічого. Смерть батька це смерть батька. «Можливо, краще було б, щоб він помер?.. А я хочу жити. І жити правильно!» — намагався себе заспокоїти Аарне.
Раптом він рвучко одчинив вікно. Вітер увірвався до кімнати, захилиталися фіранки, і ожив на стелі пожовклий шмат шпалери. Аарне обернувся до Лінди:
— Чому ти не була у колгоспі?
— Лінда помагала вдома копати картоплю. Вона любить свій дім, — відповіла тітонька Іда замість Лінди. — Але чому ти нічого не кажеш на моє запитання? Як це так, що в тебе немає національного почуття, якщо твій батько загинув за свою націю? Чи у тебе немає нічого святого?
— Замовкни! — несподівано грубо обірвав Аарне. — Досить про це, чуєш!
Тітонька Іда від несподіванки заціпеніла. Губи їй почали тремтіти. Жахливо, коли стара жінка плаче. Витираючи сльози руками, вона повторювала одну й ту ж фразу:
— Як ти зі мною розмовляєш! Як… ти… зі мною… розмовляєш…
Аарне вже шкодував, що завдав болю старій жінці. Хоча б вона ще щось сказала чи принаймні підвела голову… Аарне попросив би пробачення… Але тітонька плакала і не підводила голови. Тоді Аарне тихенько вийшов.
Тітонька почула рип дверей і підвела голову. Витерла сльози, наділа окуляри і знову взяла до рук наполовину вже сплетену кофту. Вона думала про те, що молодь геть деморалізована. І їй було шкода, що Аарне, якому вона хотіла бути за матір, потрапив під вплив темних сил. Тітонька прагнула боротися, але ніде не було видно конкретного противника. Вона не могла змиритися з поразкою; вона вірила, що доля дала їй шмат глини, з якої неодмінно треба щось виліпити.
Аарне пішов у школу на комсомольські збори.
На зборах якийсь чоловік розповідав про роботу бригад комуністичної праці. У нього був тихий хриплий голос, і його важко було слухати. Чоловік говорив про використання вільного часу.
— Дозвілля ми проводимо тихо й культурно. Всі разом читаємо вголос газети, граємо в шашки.
Іво нахилився до Аарне і зашепотів на вухо:
— Запитай, чи вони самі читати не вміють?
— Замовкни, — теж пошепки відповів Аарне. Однак Іво все ж мав рацію. Можна збожеволіти, коли дні, тижні і місяці минатимуть отак спокійно і культурно, коли люди не знають ніякого клопоту і тільки вголос читають газети. Хіба так буде при комунізмі?
Аарне повернувся до Індрека:
— Скажи, при комунізмі ми житимемо тихо і культурно?
Індрек не зрозумів і перепитав:
— Що, що?
— Ну, просто так. Цей чоловік говорить про майбутнє, він же представник майбутнього. Я скажу тобі відверто, мені подобається комунізм! Але виступ цього представника смішить… Скажи, мабуть, я просте короткозорий?
— Ти маєш право сміятися, бо народився в сорок третьому році.
— Що?
— Ми — етап, розумієш? Ми живемо на межі двох світів. — Індрек багатозначно здійняв угору палець. — Через те ми багато чого не розуміємо… Наші спадкоємці вже не будуть сміятись. Разом з нами вмре останній сумнів і почнеться загальна ясність.
— Ти віриш, що все буде так просто?
— Так. А нас простить історія, — усміхнувся Індрек.
Та Аарне не міг погодитися з цим.
— Який мені сенс тоді жити? Хіба я жебрак історії чи якийсь напівпродукт? Послухай, а може, я неповноцінний екземпляр людини?
— Звідки мені знати… А цього чоловіка я розумію. Він і сам не відає, чого хоче. Для нього важливо, щоб життя було спокійне.
— Ясно, — кивнув ходовою Аарне. — Болота осушено, моря опріснено, на вулицях білосніжні будинки. Ревнощів нема, сліз нема, всі задоволено усміхаються, всюди плавно походжають досконалі тіла в античному одязі. Так?
Індрек посерйознішав.
— Не перегинай. Це вульгаризація. З чого ти робиш такі висновки? Зі слів цього чоловіка?
— Ні, ти почитай наші фантастичні романи.
— Що ж тобі не подобається в них? — спитав Індрек.
— Світле життя.
— Я тебе не розумію. Тобі не подобається світле життя?
Аарне не збирався здаватися.
— Але ж повинні бути якісь турботи!
— Будуть. І в цих романах вони є.
— Можливо. В основному це турботи про ракети чи ще якісь таємничі світи. Скажи, як ти вважаєш: людина зостанеться людиною? Я не вірю, щоб вона змінилася. Чому про це не пишуть письменники?
— Немає смислу писати про це в романах, — осміхнувся Індрек.
— Чому?
— Це нікому не потрібно. — Він штовхнув друга ліктем і прошепотів: — Кінчай! Директор уже чверть години дивиться на нас.
— Де він?
— Там, позаду. — Аарне оглянув зал, шукаючи директора.
І враз побачив очі…
В актовому залі школи двадцять вікон. З них далеко видно простір. Все навколо заніміло, стомлене своєю нерухомістю. З портрета на стіні залу дивиться старе, розумне обличчя скрипаля.
Побачити очі вісімнадцятирічних набагато серйознішай річ, ніж очі тридцятирічних. З часом очі стають дзеркалом душі або звичайним органом почуттів. А у вісімнадцятирічних… Що скажеш про них?!
Отже, двадцять третього жовтня увечері Аарне Веенпере побачив очі дівчини.
Вони примусили хлопця знову й знову озиратися назад. Зовні він став сміливіший, а в душі — боязкіший.
Якось Андо запитав:
— Скажи, як у світі знаходять одне одного двоє людей, котрим судилося зустрітись? Чому їхні дороги не розходяться?
Певне, він мав на увазі Інгу і себе. Андо непохитно вірив у фатальну любов, що не залежить від людей, створених одне для одного.
Аарне тоді сказав:
— Любов з першого погляду? Може, це ті біоструми, які ми випромінюємо? Гіпотеза, що спирається на наукові основи…
Андо нічого не відповів, Аарне розповів йому випадок, коли чоловік напідпитку сказав в автобусі дівчині, що сиділа поруч нього:
— Дивись, голубко, от як пущу я в хід свої золоті промені…
Андо розсердився; він не бачив у цьому нічого смішного. Його образило вже те, що його теорію було названо дешевим виразом «любов з першого погляду».
Аарне чомусь не вірив у таке кохання. «Любов — це дуже рідко зустріч двох зірок. Люди порівняно однакові. У кожного є те, що робить людей щасливими… Ми пристосовуємось одне до одного, якщо не хочемо лишитися самотніми…»
Коли Аарне знову озирнувся, то побачив, крім очей, ще й обличчя.
Перед закінченням зборів він спитав у Іво:
— Хто ця чорнява?
— Новенька, з «Б» класу. Симпатична. — Іво щиросердо усміхнувся. — По-моєму, вона ні з яким хлопцем не дружить. Якщо хочеш, проведи додому…
— Замовкни. Як її звуть?
— Здається, Майя.
Майя… Майя!
Майя — дивне ім'я. Воно наче наказ, наче сумна вимога.
Однак Аарне того вечора не провів її додому. Він ще не вмів у такий спосіб знайомитися з дівчатами.
…Збори скінчилися. Вони спускалися східцями. Ні, не разом. Дівчина, мабуть, і не здогадувалася, що про неї думають.
Аарне зачекав унизу, поки дівчина вийшла, пропустив її вперед і повільно рушив за нею. Вечір був вітряний, але не холодний. На вулиці Майя повернула праворуч і зникла в темряві. Згодом з'явилася на мить у жовтому світлі вуличного ліхтаря і знову зникла. Вулиця була безлюдна. Коло наступного ліхтаря Майя обернулась і прискорила ходу. Аарне зупинився.