ЯВНО МІСТИЧНИЙ ДЕНЬ


«Власне, я нічого не знаю про війну».

Аарне сів у крісло. Свічка горіла вже четвертий вечір. На стелі тремтіли тьмяні тіні.

Індрек сидів навпроти. На ньому була яскраво-зелена сорочка, що гарно відтіняла його засмагле обличчя. У кімнаті було тепло.

— У тебе тут, мов у якійсь містерії, — всміхнувся Індрек. — Щось дуже романтичне… Наче…

— Тс-с… Тітонька в кухні. Романтика? Ні, краще вже хай містерія. Чому ти не відповідаєш на моє запитання?

— Ти ж нічого не питав.

— Що я можу сказати про війну? Я ж не маю ніяково уявлення про неї.

— Ти думаєш про цей літературний суд?

— Так.

— Зваж, що ніхто з нас не знає більше, ніж у книжках… А книжок скільки хочеш… Барбюс, Бек, Ремарк, Хемінгуей, Симонов, Шолохов… Більше зараз не пам'ятаю…

— Про все дізнаємося з книжок, про все… Тепер за наказом колективу і сам ставай письменником! Я тільки чув… — Аарне закинув ногу на ногу і поклав голову на спинку крісла. — Тої ночі, коли я народився, довкола палали пожежі… я, звісно, цього не пам'ятаю… Мій батько помер під час війни. Я про нього нічого не знаю. Мати про це ніколи не розповідає. Хіба тітонька Іда… Кажуть, вона любила його найбільше… Я тільки знаю, що він мій батько… Війна для мене завжди буде абстрактним поняттям… І цей наш вечір теж нічого не змінить…

Індрек похитав головою.

— Ну, це дурниця. Ми ж гралися дерев'яними рушницями і танками…

— Так. Але ми вже забуваємо. Навіть ті, що воювали, вони теж… Я вже не усвідомлюю розмірів небезпеки, ми дуже впевнені, що війни не буде… Надто впевнені, чи не так?

— Можливо, — відповів Індрек. — А чого ми повинні тремтіти у підвалах?

Аарне подумав, що все це мудрування… Навіщо про це говорити? Війна? Що тоді робити? «Боротися», — кажуть усі. І газети так пишуть. Усі. «Зробити свій внесок у справу захисту миру»…

— Що це означає: зробити свій внесок у справу захисту миру?

— А те й означає, що треба боротись.

— Що далі, то більше.

Індрек уже не сміявся.

— Наша держава бореться за нас. Ми тільки беремо те, що нам дають, та ще й ремствуємо… Я в школі двічі голосував за мир. Підносив руку, і все. Яка, до дідька, це боротьба!

— У тебе є краща пропозиція? — спитав Аарне.

Індрек заплющив очі і витягнувся. Потім сів, як раніше, і почав смикати пошарпану оббивку канапи.

— Ти сам перед цим гарно сказав: працею зробити свій внесок у справу захисту миру. Не посміхайся…

— Я не посміхаюсь, — відповів Аарне.

Індрек провів олівцем товсту лінію на папері, що трапився під рукою, поряд з нею — другу, а далі почав неуважно штрихувати між ними. Нарешті підвів голову:

— Праця… Про це завжди говорилося! Запам'ятай: праця!

Аарне помовчав.

— Що дає праця?

— Людина працює, і вона щаслива. Вона не хоче вбивати.

— Але ж це, зрештою, сила проти сили. Якщо ти дужчий, то я намагаюсь тебе догнати, і навпаки, так же?! Ось тобі боротьба за мир.

— Ти іронізуєш?

— Ні.

Знову мовчанка.

Раптом Аарне спитав.

— Скажи відверто: ти віриш, що війни не буде? Тільки чесно.

— Вірю.

Надворі зірвався вітер.


Ви маєте рацію, мені інколи лячно. Особливо тоді, коли вночі хурделить і над далекими полями пливуть великі снігові хмари. У лісах виростають замети; здається, що хтось плаче між старими стовбурами дерев, плаче і не знаходить дороги до сонця. Справді, мені тоді лячно, і тобі лячно теж, але не варто про це говорити. Навіщо про це говорити? Не треба, далебі, не треба, ми знаємо про це й так.


— Ти певен?

— Так.

— Чому?

— Війни скінчилися. Технічний прогрес досяг такої висоти, що може бути ще тільки одна війна. Колективне самовбивство, коли прогрес знищить своїх творців.

— І ти певен, що цього не буде?

— Авжеж.

— Чому? Звідки така певність?

Індрек усміхнувся.

— Це, звісно, моя віра.

Аарне зненацька вдарив кулаком по столу і схопився.

— До біса!

— Що з тобою?

— В цьому домі можна збожеволіти. Невже ти не відчуваєш? Про що ми балакаємо?

— Котра година? — спитав Індрек.

— Пів на дев'яту.

Аарне розчинив навстіж одні двері, потім другі, треті. Хурделиця ввірвалась у коридор.

Вхідні двері вдарились об стіну. На столі заворушились аркуші паперу, захиталися тіні. Індрек дивився на Аарне, не розуміючи, що з ним. Аарне усміхнувся. Його волосся було скуйовджене.

— Що з тобою?

— Впустімо до кімнати трохи свіжого повітря…

Двері, що вели з коридора до кухні, відчинились, і тітонька Іда поспішила зачинити їх. Сніг летів через поріг. Вітер вирвав двері з рук тітоньки, і вони знову вдарили об стіну. Будинок здригнувся.

— Хурделить, — мовив Аарне. — Буде відлига. Піду поможу…

Але тітонька вже зачинила двері і зайшла до кімната мокра, розхристана.

— Аарне, чи тобі замало того, що ти доніс на мене! Тепер ще починаєш ламати мій будинок! Ти…

Аарне обернувся до неї.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Я питаю, невже тобі мало доносу?

— Що ти хочеш цим сказати?

— Те, що ти чуєш.

— Я питаю, що ти хочеш цим сказати?

— Це непорядно, негідно виказувати таємниці дому, — мовила тітонька. — Це, якщо хочеш знати, підло!

— Та що ж я виказав? Поясни, будь ласка.

— У кожному домі є свої таємниці. — Тітонька Іда наче не чула запитання.

Аарне не витримав і закричав:

— Я питаю востаннє, що я тобі зробив? Чуєш?

Тітонька пильно дивилася па нього і хитала головою.

— До такого дійти! Так-так… Ти вже погрожуєш мені? Ти мені вже погрожуєш? Га?

Голос тітоньки зірвався на істеричний вереск. Індрек усе ще стояв у дверях.

— Шмаркач! Ти… ти насмілюєшся зі мною так розмовляти! Ти…

Аарне на мить заплющив очі, потім розплющив їх, пройшов повз тітоньку Іду, злегка зачепивши її плечем, сказав «пробач» і підійшов до Індрека.

— Я проведу тебе.

Він пропустив Індрека вперед, вийшов сам і зачинив двері. Тітонька Іда лишилася в кімнаті сама.

— Бачив?

— Бачив.

— Ти не образився?

— Ні, чого ж…

— Дурне становище.

— Цікаво.

— Колись я тобі все розповім. А зараз мені хочеться плакати. Йди, будь ласка.

За дверима шаленів вітер. Індрек подав руку.

— Якщо вижене, приходь до мене.

— Бувай.

— Бувай. А знаєш, тобі не можна тут жити. На добраніч.

Двері зачинились. Аарне раптом відчув себе страшенно самотнім. Йому зробилося лячно, але він все-таки увійшов до кімнати. Тітонька Іда була вже в ліжку.

Тієї ночі спали тільки тітонька Амалія і Лінда. Це була шоста ніч без електрики. Тітонька Іда не спала через нерозумного хлопчиська, якого вона ненавиділа і любила, як сина. Вона страждала від безсоння і важких думок. І раптом вона подумала, що скоро помре. Її пойняв страх. Треба поспішати. Так хотілося дожити до літа.

І Аарне лічив дні, чекаючи на літо. Він не думав про смерть. Йому просто було боляче.

Надворі почалась відлига. Зима цього року була дуже примхлива.



Загрузка...