«Власне, я нічого не знаю про війну».
Аарне сів у крісло. Свічка горіла вже четвертий вечір. На стелі тремтіли тьмяні тіні.
Індрек сидів навпроти. На ньому була яскраво-зелена сорочка, що гарно відтіняла його засмагле обличчя. У кімнаті було тепло.
— У тебе тут, мов у якійсь містерії, — всміхнувся Індрек. — Щось дуже романтичне… Наче…
— Тс-с… Тітонька в кухні. Романтика? Ні, краще вже хай містерія. Чому ти не відповідаєш на моє запитання?
— Ти ж нічого не питав.
— Що я можу сказати про війну? Я ж не маю ніяково уявлення про неї.
— Ти думаєш про цей літературний суд?
— Так.
— Зваж, що ніхто з нас не знає більше, ніж у книжках… А книжок скільки хочеш… Барбюс, Бек, Ремарк, Хемінгуей, Симонов, Шолохов… Більше зараз не пам'ятаю…
— Про все дізнаємося з книжок, про все… Тепер за наказом колективу і сам ставай письменником! Я тільки чув… — Аарне закинув ногу на ногу і поклав голову на спинку крісла. — Тої ночі, коли я народився, довкола палали пожежі… я, звісно, цього не пам'ятаю… Мій батько помер під час війни. Я про нього нічого не знаю. Мати про це ніколи не розповідає. Хіба тітонька Іда… Кажуть, вона любила його найбільше… Я тільки знаю, що він мій батько… Війна для мене завжди буде абстрактним поняттям… І цей наш вечір теж нічого не змінить…
Індрек похитав головою.
— Ну, це дурниця. Ми ж гралися дерев'яними рушницями і танками…
— Так. Але ми вже забуваємо. Навіть ті, що воювали, вони теж… Я вже не усвідомлюю розмірів небезпеки, ми дуже впевнені, що війни не буде… Надто впевнені, чи не так?
— Можливо, — відповів Індрек. — А чого ми повинні тремтіти у підвалах?
Аарне подумав, що все це мудрування… Навіщо про це говорити? Війна? Що тоді робити? «Боротися», — кажуть усі. І газети так пишуть. Усі. «Зробити свій внесок у справу захисту миру»…
— Що це означає: зробити свій внесок у справу захисту миру?
— А те й означає, що треба боротись.
— Що далі, то більше.
Індрек уже не сміявся.
— Наша держава бореться за нас. Ми тільки беремо те, що нам дають, та ще й ремствуємо… Я в школі двічі голосував за мир. Підносив руку, і все. Яка, до дідька, це боротьба!
— У тебе є краща пропозиція? — спитав Аарне.
Індрек заплющив очі і витягнувся. Потім сів, як раніше, і почав смикати пошарпану оббивку канапи.
— Ти сам перед цим гарно сказав: працею зробити свій внесок у справу захисту миру. Не посміхайся…
— Я не посміхаюсь, — відповів Аарне.
Індрек провів олівцем товсту лінію на папері, що трапився під рукою, поряд з нею — другу, а далі почав неуважно штрихувати між ними. Нарешті підвів голову:
— Праця… Про це завжди говорилося! Запам'ятай: праця!
Аарне помовчав.
— Що дає праця?
— Людина працює, і вона щаслива. Вона не хоче вбивати.
— Але ж це, зрештою, сила проти сили. Якщо ти дужчий, то я намагаюсь тебе догнати, і навпаки, так же?! Ось тобі боротьба за мир.
— Ти іронізуєш?
— Ні.
Знову мовчанка.
Раптом Аарне спитав.
— Скажи відверто: ти віриш, що війни не буде? Тільки чесно.
— Вірю.
Надворі зірвався вітер.
Ви маєте рацію, мені інколи лячно. Особливо тоді, коли вночі хурделить і над далекими полями пливуть великі снігові хмари. У лісах виростають замети; здається, що хтось плаче між старими стовбурами дерев, плаче і не знаходить дороги до сонця. Справді, мені тоді лячно, і тобі лячно теж, але не варто про це говорити. Навіщо про це говорити? Не треба, далебі, не треба, ми знаємо про це й так.
— Ти певен?
— Так.
— Чому?
— Війни скінчилися. Технічний прогрес досяг такої висоти, що може бути ще тільки одна війна. Колективне самовбивство, коли прогрес знищить своїх творців.
— І ти певен, що цього не буде?
— Авжеж.
— Чому? Звідки така певність?
Індрек усміхнувся.
— Це, звісно, моя віра.
Аарне зненацька вдарив кулаком по столу і схопився.
— До біса!
— Що з тобою?
— В цьому домі можна збожеволіти. Невже ти не відчуваєш? Про що ми балакаємо?
— Котра година? — спитав Індрек.
— Пів на дев'яту.
Аарне розчинив навстіж одні двері, потім другі, треті. Хурделиця ввірвалась у коридор.
Вхідні двері вдарились об стіну. На столі заворушились аркуші паперу, захиталися тіні. Індрек дивився на Аарне, не розуміючи, що з ним. Аарне усміхнувся. Його волосся було скуйовджене.
— Що з тобою?
— Впустімо до кімнати трохи свіжого повітря…
Двері, що вели з коридора до кухні, відчинились, і тітонька Іда поспішила зачинити їх. Сніг летів через поріг. Вітер вирвав двері з рук тітоньки, і вони знову вдарили об стіну. Будинок здригнувся.
— Хурделить, — мовив Аарне. — Буде відлига. Піду поможу…
Але тітонька вже зачинила двері і зайшла до кімната мокра, розхристана.
— Аарне, чи тобі замало того, що ти доніс на мене! Тепер ще починаєш ламати мій будинок! Ти…
Аарне обернувся до неї.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Я питаю, невже тобі мало доносу?
— Що ти хочеш цим сказати?
— Те, що ти чуєш.
— Я питаю, що ти хочеш цим сказати?
— Це непорядно, негідно виказувати таємниці дому, — мовила тітонька. — Це, якщо хочеш знати, підло!
— Та що ж я виказав? Поясни, будь ласка.
— У кожному домі є свої таємниці. — Тітонька Іда наче не чула запитання.
Аарне не витримав і закричав:
— Я питаю востаннє, що я тобі зробив? Чуєш?
Тітонька пильно дивилася па нього і хитала головою.
— До такого дійти! Так-так… Ти вже погрожуєш мені? Ти мені вже погрожуєш? Га?
Голос тітоньки зірвався на істеричний вереск. Індрек усе ще стояв у дверях.
— Шмаркач! Ти… ти насмілюєшся зі мною так розмовляти! Ти…
Аарне на мить заплющив очі, потім розплющив їх, пройшов повз тітоньку Іду, злегка зачепивши її плечем, сказав «пробач» і підійшов до Індрека.
— Я проведу тебе.
Він пропустив Індрека вперед, вийшов сам і зачинив двері. Тітонька Іда лишилася в кімнаті сама.
— Бачив?
— Бачив.
— Ти не образився?
— Ні, чого ж…
— Дурне становище.
— Цікаво.
— Колись я тобі все розповім. А зараз мені хочеться плакати. Йди, будь ласка.
За дверима шаленів вітер. Індрек подав руку.
— Якщо вижене, приходь до мене.
— Бувай.
— Бувай. А знаєш, тобі не можна тут жити. На добраніч.
Двері зачинились. Аарне раптом відчув себе страшенно самотнім. Йому зробилося лячно, але він все-таки увійшов до кімнати. Тітонька Іда була вже в ліжку.
Тієї ночі спали тільки тітонька Амалія і Лінда. Це була шоста ніч без електрики. Тітонька Іда не спала через нерозумного хлопчиська, якого вона ненавиділа і любила, як сина. Вона страждала від безсоння і важких думок. І раптом вона подумала, що скоро помре. Її пойняв страх. Треба поспішати. Так хотілося дожити до літа.
І Аарне лічив дні, чекаючи на літо. Він не думав про смерть. Йому просто було боляче.
Надворі почалась відлига. Зима цього року була дуже примхлива.