За кілька днів 11-Б клас влаштував літературний суд-диспут на тему «Я хочу жити». Напередодні ввечері Індрек сказав Аарне:
— Я вірю, що все буде добре, боюся тільки одного: чи буде він у нас серйозний і значущий.
Андо, що стояв поруч, зневажливо стенув плечима. Цієї весни він ставився до всього ще більш скептично, ніж раніше. А втім, ніхто на нього не сердився, що він не брав участі у диспуті. Андо був гарний хлопець і визнаний спортсмен. Він мало говорив, і його вважали за сильного. Через це його ніхто не чіпав.
— Ти думаєш, що в залі сміятимуться? — запитав Аарне у Індрека.
— Ні, я так не думаю, але… Знаєш, по-моєму, не можна такі речі перетворювати на жарт!
— Розумію. Та все одно диспут не справить такого враження, як ми хочемо. Народ одійшов од війни, народ хоче танцювати!
Індрек дивно всміхнувся.
— Отже, виходить, що навчити може тільки війна?
— Так. А яка користь од уроку мертвим? Аарне ляснув друга по плечу.
— Гаразд, тоді хай дивляться і слухають живі. Ти не віриш, Андо?
— Ні.
— Чому? Чому, власне, ти не віриш?
— Я не вірю, що цей цирк може врятувати світ. Якщо буде війна, то вона буде незалежно від того, читатимемо ми свої вірші чи ні.
Індрек спохмурнів.
— Ти ждеш війни?
— Перестань… Зрештою не це важливо. Якщо вона має бути, то буде…
— Розтлумач.
— Я не пророк. Почитай ліпше гороскоп. А взагалі я думаю, що і ти, і я, і ота дівчина, яка йде коридором, це… хто?
— Ну? — спитав Індрек, засунувши руки в кишені.
— Ти, я і ота дівчина — люди. Але хто ми всі втрьох разом — цього ніхто не знає. Людину можна зрозуміти, а людей — ніколи.
— І треба тобі таке говорити, лякати людей?
— Люди мають жити в ілюзіях?
— Ілюзії все одно є, — махнув рукою Індрек, — навіщо їх руйнувати.
Андо всміхнувся сумно і зневажливо. Надворі посутеніло. Засвітилися вогні.
Літературний диспут пройшов добре. Наприкінці з'ясувалося, що в підготовці вечора взяв участь майже весь клас. Адже для інсценізації, яку робив Корнель, потрібні були і техніка, і освітлення, і звукове оформлення, й багато чого іншого.
Потім були танці. Вчителька Вернер дивилася, хто з ким танцює. Іво у супроводі джазового оркестру виконав пісню «Мовчати не можна».
«Коли цвітуть вишні і тюльпани, я до кімнати при ношу великі букети їх…»
Надходила весна.
І небо було страшно чисте.
Після того вечора в учительській почали говорити, що з випускників ще, може, щось і вийде.
Було п'яте квітня.
Аарне не хотів танцювати, він почував себе стомленим. Майя це відчула і мовила:
— Гаразд, ходімо звідси…
Кам'яними сходами вони пішли вниз. Музика лишилася десь угорі. Всі коридори і класи були порожні.
— Давай посидимо десь у класі…
— А якщо хто зайде?
— Ну й хай заходить! Мимо школи проїжджали машини, і на темні стіни раз у раз падало світло. Десь далеко грав оркестр. Майя сіла за першу парту.
Аарне підійшов до вікна і дивився в ніч.
— Ти ніколи не думав, що з нас вийде? — почув він несподівано голос дівчини.
— Ні… А чому ти про це питаєш?
— Ти хочеш прославитись?
— А ти?
— Ні… Ні. Ти хочеш?
— Так, — мовив Аарне.
— Отже, прославишся, повір!
— Можливо… Але ні, я не хочу бути славнозвісним, я хочу, щоб мене любили. Слава буває різна. Я хочу, щоб мене любили, розумієш?
— Хтось іде…
В кінці коридора почулися кроки. Вони лунали ближче й ближче. Аарне підвівся.
Хтось пройшов мимо.
— Якщо це Вельтман… — усміхнулась Майя. Аарне не бачив обличчя дівчини, але відчував, що вона усміхається. Він теж усміхнувся.
— Нічого. Стара діва перелякалася б на смерть! — Але він знав, що насправді це зовсім не смішно. Якби то була Вельтман і якби вона прочинила двері до темного класу… А втім, навіщо про це!
— Про що ми говорили?
— Про славу і любов.
— Так… Але слава і любов приходять самі, якщо ти працюєш. І Таммсаре знав це.
— Ти будеш славнозвісним.
— Ти, Майю, теж.
— Ні. Ні. Ні.
— Будеш.
— Ні.
— Чому ти так кажеш?
— З мене нічого не вийде.
Аарне підступив до неї.
— Знову ти своєї! Я певен, що все буде добре.
— Ні.
— Я знаю.
— А я не знаю.
Аарне сів поруч з Майєю і обняв її за плечі. Парта була маленька і тісна; мабуть, тут учився якийсь третій клас. Аарне відчув себе малим.
— Ти малюєш?
— Ні.
Аарне довго мовчав. Дівчина його приголомшила. Все це йому вже набридло.
— Чому?
— Я не вмію.
— Вмієш.
— Ні.
— Майю… — Аарне міцно пригорнув дівчину. Майя не дивилась на нього, і Аарне силою повернув її обличчям до себе. Вулицею прогуркотіла машина. Світло ковзнуло по Майїному обличчю, і Аарне побачив, що дівчина ось-ось заплаче. Він опустив руки.
Тиша.
Колись Майя сказала: «Я все зможу, якщо ти мені допоможеш…» Чим їй допомогти? Чим? Ну скажіть, чим? Відповіді не було.
— У мене нічого не виходить, — прошепотіла Майя. — Позавчора я викинула чотири малюнки. Нічого не виходить. У мене нічого не виходить… Аарне гладив їй волосся.
— Майю, я ж із тобою, так? Життя дуже важке, але все можна подолати. Я вже починаю вірити, що працею всього можна домогтися. Завжди домагалися. Майю, ти хочеш стати художницею?
— Дуже!
— Ти правду кажеш?
— Чого б я мала брехати?
— Пробач… Якщо хочеш, то станеш. А ти… я розумію, це важка й нудна праця. Але все можна подолати…
— Я не зможу…
Хлопець не знав, що ще сказати, і не хотів більше говорити. Майя схилила голову на руки. Десь грюкали дверима. Вгорі грав оркестр. У класі — темно. Тільки самотня пляма світла тремтіла на стіні. Аарне подивився на годинника: було вже чверть на одинадцяту. Ще одне зусилля!
— Майю, ти чуєш? — Він підняв дівчину з-за парти і струсонув її. — Майю! — Він майже кричав. — Ти знову візьмешся до роботи, чуєш! Візьмешся. Якщо любиш мене, то працюватимеш! — Це були страшенно жорстокі і гарні слова. Надто гарні. І настільки жорстокі, що, сказавши їх, він одразу ж пошкодував. У коридорі знову почулися кроки, вони наближались нестерпно повільно. Хтось брязкав ключами. «Може, класи на ніч замикають», — майнула думка. Потім — ще якісь кроки. Долинула невиразна розмова. Хтось зупинився саме за їхніми дверима. Якщо зараз…
— Добре, занеси ключі нагору.
То був учитель фізичного виховання Лахт.
— Зараз!
То була прибиральниця.
— Ти замикаєш двері?
— Так…
— Слухай, однеси спочатку ключа. Директор чекає…
— Ой, у мене лишився ще тільки один клас…
Аарне і Майя завмерли. І в цю мить за дверима подуйся голос самого директора:
— А-а, ви тут… А я шукаю, шукаю. Давайте ключ і ходімо.
Кроки стихали в коридорі. Тільки тепер Аарне відчув, що спітнів.
— Ходімо…
Вони вийшли у коридор. Двері пронизливо рипіли. Було вже близько одинадцятої, вгорі грали «Маленького ослика».
На вулиці дзюркотіла вода у ринвах, і вони відчули на обличчях теплий вологий вітер.
— Скажи, ти… любиш мене? — спитала Майя.
Аарне вловив у її голосі щось тривожне.
— Так, — швидко відповів.
— За що?
— ?
— За що можна мене любити? Я не підходжу тобі.
Аарне зупинився.
— І тобі не соромно?
Майя одвернулась і закусила губу. Над ними в деревах пронісся вітер — весняний вітер. Аарне обережно добирав слова.
— Послухай… Зрозумій, я дуже люблю, коли у людини є руки. А ще більше — коли у неї є голова… Голова! Розум!.. І не з книжок запозичений розум, а… ну… просто людський розум! Якщо у людини немає голови, це, на мою думку, гірше, ніж коли в неї немає рук. Як ти вважаєш?
— Не знаю…
— Що ти не знаєш?
Майя відповіла не зразу. Якийсь час вони стояли під великим мокрим деревом, уникаючи дивитися одне на одного.
— Гаразд, ходімо. вже… — нарешті прошепотіла дівчина.
— А, чорт!
— Що з тобою? — злякалась Майя.
— Нічого. Ходімо, ходімо…
— Ти не відповів мені, Аарне…
— Пробач… За що я люблю тебе?.. — Аарне зупинився. — Знаєш, може, я не дуже люблю тебе таку, як ти є. Але дуже люблю ту дівчину, якою ти колись неодмінно станеш! Неодмінно! Віриш? Скажи, віриш?
— Не знаю.
— Я примушу тебе змінитися, чуєш? Я знаю, що ти зможеш. Ти повинна знайти собі мету в житті, чуєш?
— Примусь мене, — всміхнулася Майя. — Прошу!
— Як?
— Ну, хоча б удар мене.
— Облиш! Ти почнеш малювати. Я не прийду до тебе доти, доки ти не зробиш чого-небудь.
— Гаразд.
Мрячив теплий дощ. У світлі неонових ламп мерехтів асфальт.
— Весна, — мовив Аарне.
— О, ще ні… Ще разів чотири-п'ять випаде сніг…
— Ти тільки понюхай — у повітрі пахне весною!
— Гарно.
Справді, було гарно. Й Аарне був певен, що весна прийде, незважаючи на холоди.