ДЕНЬ ЩИРОСТІ


Вечорами у жовтому будинку тепер горіла свічка. Радіоприймач мовчав, і тітонька Іда дуже рано лягала спати. Вчитися було ніде. Коли Аарне дістав ще одну двійку з алгебри, Корнель сказав:

— Здається, я повинен викликати до школи вашу матір… — І пішов.

Увечері того ж дня Аарне пішов до нього.



…Двері відчинив Корнель. Обличчя його нічого не виражало.

— Здрастуйте…

— Здрастуйте.

Кивком голови Корнель запросив Аарне увійти. Аарне зняв пальто. Він почував себе як хлопчисько, що на повному ходу раптом вскочив у поїзд. Боявся, що передумає, і тому швидко переступив поріг.

Аарне сів на канапу, Корнель — у крісло. Його обличчя, як і раніше, було непроникне. Мабуть, він чекав, що розмову почне хлопець.

Мовчання ставало нестерпним.

— Я прийшов, щоб…

Корнель обперся підборіддям на руку. В сусідній кімнаті хтось тирликав на скрипці.

— Я прийшов, щоб сказати… Я здаюся. Не можу більше, розумієте, — випалив Аарне і відчув, як фальшиво це прозвучало. Наче в поганенькому самодіяльному спектаклі.

Обличчя Корнеля не змінилося. Хіба, може, ледь помітна посмішка майнула на ньому. Але тільки на мить.

— Що ви хочете цим сказати?

Корнель узяв сигарету, прикурив і поклав сірники на стіл.

— Я… Я не можу…

Аарне з огидою відчув, що от-от заплаче. Він намагався стриматися. Адже зрештою…

— Знаєте… Я повинен з вами поговорити… Розумієте?

— Можливо…

Здавалося, що Корнель до деякої міри насолоджується тим, що відбувається.

— Я більше не можу так… Я мав прийти до вас… — І раптом його прорвало. — Я збожеволію, повірте. Що ж я все-таки зробив? У чому винен? Що буде далі? Скажіть, що мені робити?

— Я знав, що ви прийдете. Ви повинні були прийти! Я зробив так, щоб у вас не лишилося іншого виходу.

— Навіщо?

— Коли б ви не прийшли…

— Але навіщо? Навіщо це потрібно?

Корнель поклав сигарету на попільничку і вперше усміхнувся. Але погляд його, як і раніше, був холодний і невиразний.

— Колись людина має почати думати… Так же?

— Ви вважаєте, що я взагалі не думаю?

— Не знаю. Я роблю висновки з ваших вчинків.

— А саме?

Корнель знову посерйознішав.

— Наприклад… Чи сподіваєтесь ви закінчити школу з вашими оцінками? — Він струснув з рукава коричневого костюма попіл сигарети.

Аарне мовчав.

— Звісно, сподіваєтесь. Але самих сподівань мало… Час сподівань минув, розумієте? І ще таке… Як ви поводитесь зі своєю господинею? Вона приходила до мене…

— І, певна річ, наговорила всяких дурниць?

— Навіщо ж ви так?

— Ну, скажіть самі, як ви вважаєте, що це за історія з щоденником? Що за змова?

Корнель обперся на крісло.

— Справа зовсім не в цьому, любий Аарне… Ви ж нічого не розумієте. Анічогісінько. Те, про що ви кажете, взагалі несуттєве.

— Як це так?

— Хіба я заперечую, що вона в'їдлива і консервативна? Я ж не виправдую її… Та зрозумійте: навіщо вам дратувати її? У житті треба вміти так, щоб і кози були ситі, і сіно ціле. Хай стара людина живе спокійно. Її поглядів уже не зміниш… Ви мали б це розуміти.

— Можливо. Але спробуйте пожити в цьому домі. Прошу вас, спробуйте! Пробачте, але я певен, що ви не витримаєте…

— Треба витримати.

— Я не можу. Не можу більше.

— Ви не вмієте терпіти? — здивувався Корнель.

— Терпіти? Заради чого?

По обличчю Корнеля майнула якась тінь, він погасив сигарету і глянув у темряву вікна. Певно, він шукав розумної відповіді.

— Якщо ви питаєте про це, то взагалі не вмієте жити. Через вікно в хату не ходять. У вас немає характеру.

— ?

— У вас ще не склався характер. Ви ще дитина. Ви ніколи не задумуєтесь, що ви можете зробити, а чого — ні.

Аарне був приголомшений. Сказати людині, що у неї немає характеру, це все одно, що сказати, що в неї немає голови. Кожна людина певна, що має характер.

— Як це так?

— А ви хіба думаєте інакше? — спитав Корнель тоном солдата, що сидить в укріпленому окопі.

Що відповісти? Його тяжко ображено. Корнель намагався покласти його на лопатки. Проте Аарне не здавався.

— У кожної людини є характер.

— Можливо. А у вас немає.

— Тільки у мене?

— Не знаю.

— А у Індрека?

— Є.

— А в Андо?

— Є.

— В Андо?

— Так, є. У них є характери. Які — то вже інша річ. Але ж вони є. І мені лишається тільки відшліфовувати їх. Якусь рисочку додати, якусь прибрати. Розумієте?

Аарне нічого не розумів. Йому здавалося, що Корнель розмовляє з ним надто уїдливо.

— Звідки ви знаєте, що у мене немає характеру?

— Ви не вмієте жити.

— Тобто?

Корнель стомлено зітхнув.

— Ох… Ви не працюєте. Раз. Ви невитриманий. Два. Ви — учень, розумієте?

Бути учнем — це означає пробиратися крізь хащу всяких заборон.

Аарне тільки спитав:

— Що ж я маю робити?

— Працювати.

— А ще?

— Працювати. Принаймні три години в день ви повинні вчитися. Сидіти за столом і вчитися. Три години. Вечорами не можна так пізно гуляти…

— Ви вважаєте, що я хуліганю?

— Звідки я знаю, що ви робите?

— Чому ви мене весь час ображаєте?

— Хіба я кажу неправду? — У голосі Корнеля з’явились металічні нотки. — Я за вас відповідаю. Я. Чуєте? Я. А що мені казати, коли на вас щодня скаржаться? Навіщо вам під носом у вчителів робити всякі дурниці Поцілунки і таке інше Тепер в учительській про це тільки й мови…

Аарне випростався.

— Майя не винна.

— Можливо. Не знаю. Але я вам забороняю ходити з нею, доки ви не виправитесь. А якщо ви себе не…

— Ви хочете компромісу? — запитав Аарне і одразу ж пошкодував.

— Ніяких компромісів! Через п’ять місяців ви повинні бути людиною… Повторюю: я відповідаю за те, яким ви вийдете з стін школи… Крім того… Розберіться самі, що ви робите!.. Я вас знаю. Ви цілком можете зіпсувати життя іншій людині…

— Як?

— Я думаю, що дуже просто. Ви надто самовпевнені. Зважте, що не всі такі. Не всі.

— Я хочу добра.

— Тим більше.

Корнель узяв ще одну сигарету і стомлено відкинувся на спинку крісла. Була одинадцята година вечора.

— Тепер ідіть додому і щось вивчіть на завтра.

Біля дверей, подаючи руку, він сказав:

— Подумайте про все це… — І раптом усміхнувся. Ледь помітно. — Будьте серйозні… Це непогано, адже… зараз терпіти легше. Згодом…

Аарне кивнув головою. Він стомився. І тільки тепер завважив, що Корнель усе ще тримає його за руку. Хлопець ще раз потиснув учителеві руку й пішов східцями вниз. Корнель трохи постояв, дивлячись йому вслід, і зачинив двері.

Була тиха ясна ніч. У повітрі мерехтіли сніжинки. Аарне сам не знав, що сталося з ним того вечора



Загрузка...