Вечорами у жовтому будинку тепер горіла свічка. Радіоприймач мовчав, і тітонька Іда дуже рано лягала спати. Вчитися було ніде. Коли Аарне дістав ще одну двійку з алгебри, Корнель сказав:
— Здається, я повинен викликати до школи вашу матір… — І пішов.
Увечері того ж дня Аарне пішов до нього.
…Двері відчинив Корнель. Обличчя його нічого не виражало.
— Здрастуйте…
— Здрастуйте.
Кивком голови Корнель запросив Аарне увійти. Аарне зняв пальто. Він почував себе як хлопчисько, що на повному ходу раптом вскочив у поїзд. Боявся, що передумає, і тому швидко переступив поріг.
Аарне сів на канапу, Корнель — у крісло. Його обличчя, як і раніше, було непроникне. Мабуть, він чекав, що розмову почне хлопець.
Мовчання ставало нестерпним.
— Я прийшов, щоб…
Корнель обперся підборіддям на руку. В сусідній кімнаті хтось тирликав на скрипці.
— Я прийшов, щоб сказати… Я здаюся. Не можу більше, розумієте, — випалив Аарне і відчув, як фальшиво це прозвучало. Наче в поганенькому самодіяльному спектаклі.
Обличчя Корнеля не змінилося. Хіба, може, ледь помітна посмішка майнула на ньому. Але тільки на мить.
— Що ви хочете цим сказати?
Корнель узяв сигарету, прикурив і поклав сірники на стіл.
— Я… Я не можу…
Аарне з огидою відчув, що от-от заплаче. Він намагався стриматися. Адже зрештою…
— Знаєте… Я повинен з вами поговорити… Розумієте?
— Можливо…
Здавалося, що Корнель до деякої міри насолоджується тим, що відбувається.
— Я більше не можу так… Я мав прийти до вас… — І раптом його прорвало. — Я збожеволію, повірте. Що ж я все-таки зробив? У чому винен? Що буде далі? Скажіть, що мені робити?
— Я знав, що ви прийдете. Ви повинні були прийти! Я зробив так, щоб у вас не лишилося іншого виходу.
— Навіщо?
— Коли б ви не прийшли…
— Але навіщо? Навіщо це потрібно?
Корнель поклав сигарету на попільничку і вперше усміхнувся. Але погляд його, як і раніше, був холодний і невиразний.
— Колись людина має почати думати… Так же?
— Ви вважаєте, що я взагалі не думаю?
— Не знаю. Я роблю висновки з ваших вчинків.
— А саме?
Корнель знову посерйознішав.
— Наприклад… Чи сподіваєтесь ви закінчити школу з вашими оцінками? — Він струснув з рукава коричневого костюма попіл сигарети.
Аарне мовчав.
— Звісно, сподіваєтесь. Але самих сподівань мало… Час сподівань минув, розумієте? І ще таке… Як ви поводитесь зі своєю господинею? Вона приходила до мене…
— І, певна річ, наговорила всяких дурниць?
— Навіщо ж ви так?
— Ну, скажіть самі, як ви вважаєте, що це за історія з щоденником? Що за змова?
Корнель обперся на крісло.
— Справа зовсім не в цьому, любий Аарне… Ви ж нічого не розумієте. Анічогісінько. Те, про що ви кажете, взагалі несуттєве.
— Як це так?
— Хіба я заперечую, що вона в'їдлива і консервативна? Я ж не виправдую її… Та зрозумійте: навіщо вам дратувати її? У житті треба вміти так, щоб і кози були ситі, і сіно ціле. Хай стара людина живе спокійно. Її поглядів уже не зміниш… Ви мали б це розуміти.
— Можливо. Але спробуйте пожити в цьому домі. Прошу вас, спробуйте! Пробачте, але я певен, що ви не витримаєте…
— Треба витримати.
— Я не можу. Не можу більше.
— Ви не вмієте терпіти? — здивувався Корнель.
— Терпіти? Заради чого?
По обличчю Корнеля майнула якась тінь, він погасив сигарету і глянув у темряву вікна. Певно, він шукав розумної відповіді.
— Якщо ви питаєте про це, то взагалі не вмієте жити. Через вікно в хату не ходять. У вас немає характеру.
— ?
— У вас ще не склався характер. Ви ще дитина. Ви ніколи не задумуєтесь, що ви можете зробити, а чого — ні.
Аарне був приголомшений. Сказати людині, що у неї немає характеру, це все одно, що сказати, що в неї немає голови. Кожна людина певна, що має характер.
— Як це так?
— А ви хіба думаєте інакше? — спитав Корнель тоном солдата, що сидить в укріпленому окопі.
Що відповісти? Його тяжко ображено. Корнель намагався покласти його на лопатки. Проте Аарне не здавався.
— У кожної людини є характер.
— Можливо. А у вас немає.
— Тільки у мене?
— Не знаю.
— А у Індрека?
— Є.
— А в Андо?
— Є.
— В Андо?
— Так, є. У них є характери. Які — то вже інша річ. Але ж вони є. І мені лишається тільки відшліфовувати їх. Якусь рисочку додати, якусь прибрати. Розумієте?
Аарне нічого не розумів. Йому здавалося, що Корнель розмовляє з ним надто уїдливо.
— Звідки ви знаєте, що у мене немає характеру?
— Ви не вмієте жити.
— Тобто?
Корнель стомлено зітхнув.
— Ох… Ви не працюєте. Раз. Ви невитриманий. Два. Ви — учень, розумієте?
Бути учнем — це означає пробиратися крізь хащу всяких заборон.
Аарне тільки спитав:
— Що ж я маю робити?
— Працювати.
— А ще?
— Працювати. Принаймні три години в день ви повинні вчитися. Сидіти за столом і вчитися. Три години. Вечорами не можна так пізно гуляти…
— Ви вважаєте, що я хуліганю?
— Звідки я знаю, що ви робите?
— Чому ви мене весь час ображаєте?
— Хіба я кажу неправду? — У голосі Корнеля з’явились металічні нотки. — Я за вас відповідаю. Я. Чуєте? Я. А що мені казати, коли на вас щодня скаржаться? Навіщо вам під носом у вчителів робити всякі дурниці Поцілунки і таке інше Тепер в учительській про це тільки й мови…
Аарне випростався.
— Майя не винна.
— Можливо. Не знаю. Але я вам забороняю ходити з нею, доки ви не виправитесь. А якщо ви себе не…
— Ви хочете компромісу? — запитав Аарне і одразу ж пошкодував.
— Ніяких компромісів! Через п’ять місяців ви повинні бути людиною… Повторюю: я відповідаю за те, яким ви вийдете з стін школи… Крім того… Розберіться самі, що ви робите!.. Я вас знаю. Ви цілком можете зіпсувати життя іншій людині…
— Як?
— Я думаю, що дуже просто. Ви надто самовпевнені. Зважте, що не всі такі. Не всі.
— Я хочу добра.
— Тим більше.
Корнель узяв ще одну сигарету і стомлено відкинувся на спинку крісла. Була одинадцята година вечора.
— Тепер ідіть додому і щось вивчіть на завтра.
Біля дверей, подаючи руку, він сказав:
— Подумайте про все це… — І раптом усміхнувся. Ледь помітно. — Будьте серйозні… Це непогано, адже… зараз терпіти легше. Згодом…
Аарне кивнув головою. Він стомився. І тільки тепер завважив, що Корнель усе ще тримає його за руку. Хлопець ще раз потиснув учителеві руку й пішов східцями вниз. Корнель трохи постояв, дивлячись йому вслід, і зачинив двері.
Була тиха ясна ніч. У повітрі мерехтіли сніжинки. Аарне сам не знав, що сталося з ним того вечора