Прощавай, рудий кіт

ДЕНЬ ВАЖЛИВИХ СПРАВ

На другий день першим був урок хімії. Аарне йшов до школи, дочуваючи якийсь холод у животі. І це передчуття його не обмануло: вчителька Вернер[6], коректна молода жінка, байдуже усміхаючись, поставила йому двійку.

Але не тільки в Аарне останнім часом справи йшли кепсько. Зустрівши в коридорі на другому поверсі вчителя Корнеля, директор школи без усякого вступу спитав!

— Що сталося з вашим класом?

Корнель надумав провести класні збори.

Він стояв перед учнями і вдивлявся в їхні обличчя. Саме в обличчя. Бо весь клас був як одне велике обличчя. І воно виражало цілковиту байдужість і повний спокій. Барометр показував сталий туман.

Учитель мав щось сказати.

— Ще не минуло й двох місяців, а в класі немає майже жодного учня, у якого не було б двійок. І такі з усіх дисциплін. Що це означає? Може, хто з вас пояснить мені?

Всі мовчали. Корнель згадав, що колись він обіцяв більше не говорити про навчання. Та спробуй не говорити… Адже вчитель за все відповідає.

— Я чекаю.

Він пройшовся кілька разів од вікна до дверей і почав сам:

— Сьогодні четверо учнів не виконали завдання з хімії. Хто саме?

Айно, Яак, Аарне і Харрі встали. Вчитель звернувся! до Харрі:

— Ну? Харрі стенув плечима.

— Ви що, не можете нічого сказати?

— У мене задача не вийшла.

— І це все?

Харрі кивнув головою.

— Треба сидіти над задачею доти, доки вийде… (Що ще скажеш…) Яак, а у вас?

Той облизав губи і мовив тихо, але впевнено:

— Мені не подобається хімія.

— Що.

— Мені не подобається хімія, — повторив хлопець трохи голосніше.

Від несподіванки Корнель не міг вимовити ані слова. Згодом він заговорив суворо, спочатку тихо, а потім дедалі підвищуючи голос:

— Вам не подобається? І ви насмілюєтесь мені про це казати? Ви думаєте, мені подобається на вас гримати? Є багато такого, що не подобається. Більшість речей у світі неприємні. Але їх треба робити! Розумієте, треба!

Яак уперто опустив голову.

— Аарне, а ви?

— Я можу сказати те саме.

— Що — «те саме»?

Відповіді не було. Однак Корнель не міг так легко здатися, він вимагав, допитувався, просив. Що означає таке ставлення до серйозних речей? Та ніхто не міг жодного слова сказати про ці серйозні речі; здавалося, що голови у всіх забито дурницями.

Корнель спробував знайти відповідь у їхніх очах. Проте ніхто не насмілювався дивитися на вчителя, ніхто не насмілювався дивитися у вічі навіть сусідові. Одні вивчали свої руки, інші позирали через вікно на небо.

Тиша. Що сталося? Одинадцятий «А» клас було укомплектовано з учнів багатьох паралельних класів і навіть інших шкіл міста. Корнель знав, що віч-на-віч кожен і них, можливо, говорив би відверто. Але гуртом, усі разом… Чи справді вони чужі?

Йому не лишалося нічого іншого, як скінчити урок. Дорогою додому він думав про свій клас. Найбільше дивував його Аарне, колись один з найкращих учнів. Корнелю давалося, що Аарне закохався. Але ввечері він уже забув про це.

…В класі дискусія почалась аж тоді, як пішов Корнель.

— Слухайте, чи ми взагалі думаємо кінчати школу? — спитав Харрі.

— Якщо так піде і далі, то, звісно, ні, — посміхнулася Лійві. — А що ти сам думаєш?

— Що ти говориш про мене! Я останній, хто закінчить.

— А хто ж винен? — втрутилася у розмову Кріста, що саме викручувала під краном ганчірку, якою витирають класну дошку.

— Звідки я знаю…

— Ти сам винен, — сказала Лійві.

— Диви, яка розумна… — Харрі скочив на стіл перед Лійві. — А якщо я не можу вчитися? Хто в цьому винен?

— Все-таки ти… Хто ж ще? І взагалі, що це за розмова: не можу вчитися?

— Мене не примушували вчитися.

— Дитячий лепет, — зневажливо кинула Лійві. — В одинадцятому класі пора самому знати, що ти хочеш!

— Харрі має рацію… — Андо тарабанив пальцями по розбитому склу на столі. — Три роки від нас нічого не вимагали. Так? А зараз вимагають. І чи я винен, що тепер у мене нема бажання?

— Звісно, винен, тобі вже сказали… — Лійві сунула папку під пахву.

— Облиш… Три роки вчилися, готували до кожного уроку стільки-то сторінок, плюс стільки-то рядків. А тепер кажуть: узагальнюйте! Дзуськи!

Лійві знову поклала папку на стілець.

— А що ж треба було робити?

— Не знаю… Треба було більше питати про все, а не тільки про окремі рядочки. Так… А взагалі я й сама не знаю, що треба було робити. Крім того, це справа вчителів. Моє діло — протягти ще шість місяців.

І справді… За шість місяців почнуться екзамени, Аарне усміхнувся.

— Корнель обіцяв за цей час створити колектив.

— Цікаво, де він його візьме? — спитала Лійві. Вона була маленька і дивилася на Аарне знизу вгору.

— Лійві, ти взагалі в що-небудь віриш?..

Кріста зібрала щітки і ганчірки, поклала їх коло дверей і почала мити руки. Тоді обернулася до всіх:

— Скажіть, чому у нас кожен сам по собі? Цією відчуженістю навіть повітря насичено.

У Лійві тої ж миті була готова відповідь:

— Різний рівень розвитку.

Всі замислились.

— Можливо, це й так… — мовив Харрі, — а проте… Всі ми однолітки, всі закінчили десятий клас. Звісно, є якась різниця, але я не думаю, що вона така велика… Що не може так впливати.

— Як бачиш — впливає! — докинула Кріста.

— Гаразд, що ж тоді робити?

— Нічого, — відповів Андо.

— Лишити все так, як є?

— Надто пізно щось робити… Все одно скоро всі розійдемося…

Це було найпростіше.

Коли вони йшли додому, перші кучугури снігу виблискували на сонці, і під ногами рипів сніг.

Аарне повернув на свою вуличку. Все іскрилося. З дерев на землю падав сріблястий іній. День видався чудовий, та раптом Аарне відчув якесь незрозуміле хвилювання.

Тітонька Іда поставила на стіл картоплю і котлети. В маленькій кухні було жарко. Сама сіла навпроти і всміхнулась. Уважно стежачи за хлопцем, спитала:

— Що в школі?

— Все гаразд.

— Так, — зауважила тітонька і додала: — Аарне, будь ласка, не набирай у рот так багато. Це дуже негарно. Якщо не віриш, піди подивись у дзеркало.

Це було сказано надто по-дружньому. Мабуть, у тітоньки сьогодні хороший настрій.