«…Повір, на світі багато дівчат, кращих за мене. Аарне, всі твої неприємності останнім часом сталися через мене. Я не хочу, щоб ти страждав. Я боюсь. Я не варта того, щоб ти страждав. Таких турбот варта краща і розумніша людина. Повір мені, любий!.. Я не хочу бути нещасною. Майя».
Дівчина сиділа, схиливши голову на руки. Аарне поклав листа на коліна і чекав, коли Майя підведе очі.
— Ти чуєш…
Майя затулила обличчя руками. Але хлопець побачив її перелякані очі.
— Навіщо ти написала цього листа? Скажи, будь ласка.
Нарешті дівчина опустила руки. На щоці лишився червоний слід. Голос її тремтів.
— Скажи, а ти не боїшся? Ти не боїшся, що, може, колись пожалкуєш за цим?
— За чим?
— Ти просто жалкуватимеш, що зустрів мене, що ми познайомились. Ти розумний, хороший… А я…
— Ти кажеш це тільки для того, щоб я спростував твою думку. Ти й сама не віриш тому, що кажеш.
Майя мовчала. Нарешті вона прошепотіла:
— Ні, я кажу правду.
Аарне підвівся і одразу ж сів.
— Це неправда. Де взагалі правда? Власне, нічого не сталося. Безглуздя! Я не боюсь! — Але він обманював. Сьогодні він боявся більше, ніж будь-коли раніше.
— Я боюсь, — мовила Майя.
— Чого?
Дівчина була наче у сні, відповідала неуважно і сумно. Аарне хотів їй усе пояснити, розвеселити її. Але йому самому нічого не було ясно, і сміятися зовсім не хотілося.
Майя спитала:
— Ти мене любиш?
— Так.
Відповідь анітрохи не втішила дівчину. Дівчата завжди розумніші за хлопців. Майя вже знала, що хлопці на таке запитання майже завжди відповідають ствердно. Навіть тоді, коли вони вже не кохають. Чому? Інколи — щоб примусити себе в це повірити, інколи — за звичкою, інколи — із співчуття, інколи — від самотності.
— Скажи, я та дівчина, яку ти шукав? Яка потрібні тобі?
Відповіді довелося чекати довго. У нас у всіх є свій ідеал, своя «жінка безсонних ночей». Насправді її немає. Інколи ми зустрічаємо її на вулиці. Якби ми познайомилися ближче, то зрозуміли б, що то лише тінь нашого ідеалу. Може, у неї просто були схожі очі, губи, голос, постать чи хода. І ми миримося зі своєю земною любов'ю. О, навіщо бути таким скептиком: на землі ми й любимо по-земному. Але ідеалу не втрачаємо. Він приходить до нас сумного вечора чи тоді, коли з'ясовується, що наша кохана не має ніякого уявлення про теорію відносності або в неї просто невмите обличчя. Адже чоловіки такі причепливі.
— Ні.
— Що?
— Ні. Ти не така. Я буду чесним.
— Отже.
— Ти повинна стати такою!
— Якою?
— Як мій ідеал, — сказав Аарне і зразу ж подумав: «Який я егоїст…»
— А який твій ідеал?
Аарне безрадісно всміхнувся:
— Я не можу цього тобі пояснити…
Він гортав якусь книжку. Раптом з неї випав білий аркушик. Аарне підняв його. То був малюнок кольоровими олівцями — вечірнє небо над чорним лісом. Майя вихопила його з рук і сунула на полицю.
— Скажи, хто це малював?
Майя заклопотано возилася біля полиці. І раптом Аарне зрозумів.
— Це ти?
Майя байдуже кивнула головою.
— Ти малюєш?
— Колись давно… Треба було до стіннівки.
— А тепер?
— Тепер нема бажання.
— Чому?
— Просто так. Нецікаво.
Посутеніло, але вони не вмикали світла. Батьки Майї поїхали до Ленінграда продавати ревінь.
— Чим ти звичайно займаєшся?
— Як? — не зрозуміла дівчина.
— Що ти робиш у вільний час?
— Нічого.
— І тобі не сумно?
— Ні, а що?
Вони знову замовкли. Надворі відлига. За вікном хлюпали по талому снігу перехожі. В домі навпроти засвітилося. Вікно не було завішено, і Аарне бачив, як жінка причісувалася перед дзеркалом. Їй було десь за тридцять. Вона відчинила шафу і почала вибирати сукню, виймаючи всі по черзі і прикладаючи до себе. Нарешті вибрала, усміхнулась, кинула сукню на стілець і запнула фіранку.
…Аарне глянув на Майю. Він бачив нерухому постать дівчини. Обличчя освітлювалось світлом, що падало знадвору. Хлопцеві раптом стало жаль її. Він підвівся, обійшов стіл і став на коліна перед кріслом, у якому сиділа Майя.
— Я образив тебе?
— Ні, але… Я зараз думала, що ми з тобою все-таки дуже різні люди. Ти зовсім з іншого світу.
Аарне усміхнувся.
— У мене взагалі немає ніякого світу, це найсумніше. Але я знайду його. Хто шукає, той знаходить. Може, завтра, може, через двадцять років.
Дівчина провела рукою по обличчю Аарне. Хлопець заплющив очі і відчув, як тонкі пальці торкаються його підборіддя, губів.
— Що ж ти шукаєш?
— Га?
— Що, власне, ти шукаєш?
Аарне не відповів. Що сказати? Про шукання так багато говорилося. Всі щось шукають: сенс життя, своє місце у ньому, своє призначення… Ні, це таке відоме, що нічого додати… Останнім часом шукати стало модно. Всі мучились і писали романи про молодь, що шукає, по сценах рухалися шукаючі герої. Це була злободенна тема, яка давала можливість мудрувати, нарікати і глузувати. Збоку могло здатися, що це нове покоління само не знає, чого воно хоче.
Перед молоддю так багато принад, що вона починала нити, коли від неї вимагали самостійного життя. Звичайна фізична праця в деяких літературних творах зображалась як подвиг. Звісно, все це стосувалося тільки частини молоді. Більшість же стояла біля верстатів чи орала землю, не думаючи ні про які пошуки…
«…Так, але про все це не скажеш Майї».
— Що я шукаю? Я хочу знайти шлях, який веде… до повноцінної людини. Я хочу знайти людину, кращу за мене, яка зможе мене чогось навчити.
— Аарне, якщо ти так кажеш, то ти знайшов цей шлях.
— О ні… Жити все-таки дуже важко, — мовив він якось дивно. Йому хотілося сказати ще багато чого, але він просто поклав свою голову дівчині на коліна і заплющив очі. Так було тихо і спокійно.