Сьогодні шкільний вечір.
Аарне швидко перевдягнувся і подивився на годинника. Часу лишилося більше години. Поспішати нікуди, але й сидіти в кімнаті важко.
По радіо хтось жіночим тенором наспівував якусь повільну сентиментальну мелодію. Надворі вже стемніло. Голосно цокав годинник.
Тітонька Іда щось плела на своєму дивані і час від часу кидала крізь окуляри розуміючі погляди. Потім штовхнула тітоньку Амалію, що сиділа поруч неї:
— Аарне сьогодні такий піднесений, що замилуєшся…
Тітонька Амалія багатозначно всміхнулася.
— Куди це він збирається?
— Мабуть, на вечір, — відповіла тітонька Іда.
Аарне підвівся і пішов до другої кімнати, але голос тітоньки Іди долинав і туди:
— Аарне, навіть з твоєї ходи видно, що ти закоханий…
І трохи згодом:
— Я колись теж була молодою і розумілася на цих речах, ти не думай…
У тітоньки був на диво гарний настрій. Вона вважали себе за великого психолога.
Аарне надів пальто і вийшов з дому. Було темно, і він одразу ж коло дверей спіткнувся об замерзлу грудку. Сердито плюнувши, вибіг з воріт. У кімнаті тітонька Іда сказала сестрі:
— Ти бачиш, він уже починає грюкати дверима!
…Згори, з четвертого поверху, долинала музика. Віконна шибка була холодна, а щоки Аарне пашіли. Хлопець стояв у темному коридорі, і на його обличчі мерехтіло світло нічного міста.
Боюсь говорити з тобою, але боюсь і мовчати. Як сказати тобі ці слова, котрі зараз у мене на думці? Але я їх скажу. Тільки хто повірить, що я перший хотів їх сказати?
У коридорі залунали кроки, хтось підходив до Аарне. То був Індрек.
— Чого це ти такий сумний?
— Просто так.
— Ні, будь ласка, скажи. Я — лікар суму! — Індрек поправив краватку і галантно вклонився.
— Невже ти сам не розумієш?
— Та-а-к… — Індрек пригладив волосся. — Гаразд. Чого ж ти боїшся?
— Боюсь, що накою дурниць. Поводжуся як недотепа…
— Тут тобі ніхто не зарадить…
— Звісно. Але це… ризик. Я боюся знеславитися.
— Стоячи тут у коридорі, ти ризикуєш ще більше.
— Чому?
— Чому? — Індрек помітив, що східцями спускається Андо, і покликав: — Іди сюди!
Андо підійшов нарочито байдуже. Інга поїхала до бабусі, і Андо дивився на все з погордою.
— Ти з залу? Скажи Аарне, що він ризикує, не запрошуючи танцювати свою Майю.
Андо стомлено всміхнувся.
— Повинен сказати, що вона має успіх…
Аарне випростався.
— Хлопці, ходімте! Ходімте! — Він рішуче побіг сходами вгору.
Розштовхавши натовп хлопців, що скупчились у дверях, Аарне тільки на якусь мить завагався. Лишивши здивованих друзів стояти, він підійшов і запросив Майю до танцю.
Індрек усміхнувся:
— Бачив? Що тепер буде…
— Буде те, що має бути, готуйся до весілля, — байдуже відповів Андо.
…Руки у Майї були ніжні і теплі.
— Жарко?
— Страшенно.
— Тут дуже тісно…
— Багато людей, ось чому…
— Ви любите танцювати? — спитав Аарне.
— Залежить від партнера…
Аарне отетерів і не знав, що відповісти. Майя ледь помітно усміхнулась.
Вечір тривав. Пахло потом і парфумами. Фокстрот рубав повітря. Його ритм надавав усьому вечору особливого настрою.
Вони все кружляли й кружляли. Майя танцювала легко, граціозно. Аарне притис дівчину до грудей. Майя незворушно дивилась угору. Аарне знову розгубився.
На них дивились. Андо стояв, засунувши руку в кишеню піджака, і вистукував ногою у такт ритму мелодії. Індрек десь зник.
Еда щось жваво розповідала Карін. Тут же стояв Тійт, похмурий, як хмара.
Лал-лал-лал-лаа-ла-ла!
Аарне ніяковів перед Едою…
Лаа-лал-лал-ла-лаа-лаа!
Раптом Аарне захотів довідатись, якого кольору очі у Майї. Чому? Не знав, просто захотів. Може, тому, що він майже ніколи не помічав кольору очей у людей.
…Сині, навіть світло-сині.
Майя помітила його вивчаючий погляд і всміхнулась.
Прийди до мене на яхту…
Була вже десята година.
— Ходімо куди-небудь, — мовив Аарне.
— Куди?
— Ну, просто звідси…
— Ходімо…
Ніч була холодна. Вітер здіймав куряву на асфальті. Місяць плив маленький і далекий, йому теж було холодно.
— Чому тебе… пробач, я кажу «ти», можна?.. Чому в тебе раніше не бачив у нашій школі?
— Я з Талліна…
— Он як…
— Тато знайшов у Тарту кращу роботу, і ми тут купили будинок.
— О… Тобі подобається Тарту?
— Досить гарне місто, своєрідне… Тільки дуже тихе, як на мене.
— Тихе?
— Ну, не зовсім… але все-таки! Здається, ніби якесь відстале. Особливо зараз…
— Не ображайся, але мені Тарту подобається, — сказав Аарне.
— Чого я маю ображатися… Ти ж корінний тартусець.
— Ні.
— Ні?
— Я зі справжньої провінції, — кинув хлопець провокуюче, готовий прийняти бій.
— Ну тоді звісно… — сказала Майя.
— Що?! — Аарне зупинився. Йому здалися у голосі дівчини ноти зверхності.
— О, нічого, — засміялася Майя. — Ви неправильно мене зрозуміли.
— Можливо, — відповів хлопець, хоч насправді він нічого не зрозумів.
— Тоді добре… — Майя замріяно дивилась на небо. — А Таллін зараз дуже розрісся… Вечорами у кафе повно людей… Вночі у місті світло, виблискують вогні.
— Тарту незабаром теж буде таким, — якось по-дурному бовкнув Аарне. — Тут багато нових будинків.
— Казарми, — зауважила Майя. — Мені не подобається мешкати в такому будинку.
— Збудують кращі…
— Ніколи!
— Чому? — спитав Аарне.
— Так.
Вони звернули в маленьку вуличку, їхні кроки і голоси притишував густий зелений живопліт.
«Яка примхлива дівчина», — подумав Аарне. І разом з тим відчував перед Майєю якесь благоговіння… От як! дурниці!.. Він не знав, про що далі говорити.
— Ну, я дома, — раптом сказала Майя.
— Вже?
— Так.
Майя, усміхаючись, подала руку.
— Ми ще побачимося, світ такий маленький, — пожартував Аарне.
— Авжеж, — прошепотіла Майя і знову зайшлася сміхом.
— Чого ти смієшся?
— Гарний настрій…
Вона засміялася ще голосніше і зникла за воротами.
Прокинувшись у неділю вранці, Аарне побачив, що сонце давно зійшло. Минула вже десята година. За вікном, на тлі блідого неба, погойдувалися голі верхівки дерев. У кімнаті тихо, тітонька Іда, мабуть, кудись пішла. Аарне довго дивився на гілки, що гойдалися за вікном. Поступово згадав учорашній вечір і Майю.
Ніч розділяє два дні — вчора і сьогодні, робить їх зовсім чужими. Аарне пригадував тільки якісь незв'язні звуки, безглузді слова і руки Майї. Відчував легке хвилювання. Таке хвилювання буває перед далекою дорогою, коли на перон вокзалу на холодних рейках під'їжджає потяг і ти останню мить бачиш рідне обличчя, відчуваєш потиск руки і дотик губ. Очікування перед далекою дорогою…
Було чверть на одинадцяту, коли до кімнати увійшла тітонька Іда.
— Аарне, будь ласка, зараз же вставай. Юнакові не годиться так довго вилежуватись у ліжку, це призводить до поганих звичок.
Вона заходилася поливати квіти. Аарне склав ковдру і простирадло, схопив їх разом із розкладушкою і поніс до сусідньої кімнати за шафу.
Коли Аарне о пів на другу ночі прийшов додому, тітонька спокійно спала. Вона, звісно, могла й прикидатися. Але одного разу тітонька сама призналася, що спить спокійно, коли знає, що Аарне на вечорі.
Була неділя. Надворі дув холодний вітер. Аарне перегортав запилені томи книжок. І чого тільки не було на цій полиці!
Кіплінг, «Книга джунглів»…
«Німецька окупація в Естонії», видано після війни.
«Кімнатні рослини».
«Острови майбутнього».
Костянтин Пятс[5]. Автобіографія.
Аарне взяв срібний томик із серії Нобелівських лауреатів і подивився на мудре обличчя старого чоловіка. Тагор…
Щира пісня моя, та, з якою до тебе приходив,
недоспівана знов залишилась.
Лютні я кращі дні віддавав,
срібні струни ладнаючи,
Тільки такт був не той
і мелодія часто зривалась,
Хоч у серці палкому
шалене бажання жило.
Нерозквітлою квітка зосталась,
а вітер зітхає.
Вони з Індреком вештались по місту, розглядали перехожих, шукали в кафе знайомих, але нікого не зустріли. Небо посіріло і нависло над землею.
Раптом Індрек сказав:
— Знаєш, із тебе можна було б книжку написати.
— З глузду з'їхав? — кинув Аарне.
— Чому?
— Чому! Не варто марнувати час. Що в мені є? І взагалі, я деморалізована особа.
— Не кокетуй!
Аарне пильно подивився на друга.
— Так… Розумію. Може, я й кокетую, можливо. Але, якщо говорити об'єктивно, я майже негативний образ.
— Не дотепно! — засміявся Індрек.
— Ну, що можна про мене написати? Що?
Індрек посерйознішав.
— Ти — людина пошуків.
— Що з того? Кожен шукає. Образ людини, яка шукає, нікому не потрібен. Навіщо ті марні пошуки? Зараз потрібен позитивний герой.
— А хіба шукач — негативний?
Аарне не відповів. У повітрі кружляли тонесенькі сніжинки, небокрай посірів. Падав перший сніг. По довгій паузі Індрек знову заговорив:
— У тебе дивний погляд на сучасну літературу. Справді, пошуки заради пошуків не потрібні. А соціальна функція літератури?
— Що це таке?
— Ми вступаємо фактично у нову епоху. Ми боремося. І література вказує і спрямовує цю боротьбу. Література — бюлетень боротьби.
— Хто тебе цього навчив? Не вигадуй!
— Ти знову за своє?
— І часто це тобі кажуть?
Аарне ледве стримував злість. Його гнівило все: іронічний погляд Індрека («Як він вважає!»), тоненькі сніжинки, що настирно лізли у вічі, і взагалі весь цей бездіяльний день.
— Хіба я винен, що мене виховували у дусі вульгаризації?
— Дурень. Не вигадуй! — мовив Індрек. — Ти сам не віриш у те, що кажеш. У тебе є голова на плечах.
І знову Індрек мав рацію. О, ці суперечки…
…Надвечір Аарне згадав про Майю.
— Звідки вона? — спитав Індрек. — Хто вона?
— Із Талліна. Хто? Не знаю.
Вони довго йшли мовчки. Нарешті Індрек сказав:
— Аарне, мені здається, що ти любив Еду…
— Звідки ти… це взяв?
— Мені здається… — Індрек багатозначно звів брови, — Так чи ні? Га?
— Може й так…
Сніг вкривав тоненьким білим шаром замерзлу землю. На вулиці запахло нафталіном. Чого це Індрек почав розмову про Еду?
— Тобі не подобається Майя? — спитав Аарне. У запитанні причаївся страх і готовність до бою.
— Не знаю, я ж її зовсім не знаю. Але, якщо сказати одверто, то…
— То що?..
— Еда подобається мені більше. А як ти вважаєш? Вона все-таки розумна дівчина…
— Чого ти підкреслюєш слово розумна?
— Так, нічого…
Аарне вичікувально дивився на друга. Та Індрек нічого не додав, і він продовжував його думку сам:
— Крім того, у Еди є гарний кавалер…
— Це ненадовго.
— Звідки ти знаєш?
Індрек усміхнувся.
— Я все знаю!..
Цього вечора вони розійшлися, трохи досадуючи один на одного, але жоден з них того не показував.