Весна заглянула тільки на мить. На другий день знову йшов сніг.
Аарне помітив це, стоячи біля дошки. Він крутив між пальцями суху крейду і не міг ні про що думати. Минали! секунди. Сніг бився в шибку вікна і падав на землю.
— Ну? Далі?
Він довів теорему до половини і застряв. Пильно дивився на плетиво білих ліній і відчував, що сьогодні всьому вже кінець. Оцінки з стереометрії були такі. 2–2—3—4–3. А тепер? Усе летить шкереберть. Він стежив за своїми думками, наче зовсім стороння людина.
«Я не можу думати, в голові немає жодної думки. Думки, чого ви не приходите. Я повинен думати. Я не розумію. Я стомився. Я повинен думати. Я знову дістану двійку. Я повинен зосередитись і зрозуміти…»
За вікном мигтіли білі снігові пунктири. Шибка поволі мокріла.
— Ви вчили?
— Вчив, — кивнув головою Аарне.
— Прошу.
Хлопець постояв ще трохи. Ні, робити нічого. Він поклав крейду і випростався.
— Не знаєте?
— Ні.
— Гм… Ну що ж… Сідайте.
До рівняння приписали ще один мінус, і рівновага порушилась.
Урок продовжувався.
Оцінки були такі: Рійна — п'ять, Кріста — чотири, Анне — три, Еда і Аарне — двійки. Як бачите, представлені всі варіанти. Але двох останніх із цього ряду попросили підійти після уроків до вчительки. Нещасливий день усе ще тривав.
Аарне сподівався, що на уроці Корнеля доведеться все пояснювати. Цього не сталося. Може, Корнеля не встигли повідомити? І що він думає? Порушення обіцянок — тяжкий злочин. Аарне спробував знайти собі виправдання, але воно здавалось якимось жалюгідним. Ні… Під впливом раптового імпульсу йому захотілося все змінити на краще. Подумав, що треба виправитися, почати працювати тощо. Це були пусті думки, бо Корнель ждав од нього діла, а не слів. Тепер тільки діла. Якби він простив ще й цього разу… Якби він зрозумів! Чекай, чекай, хлопче! Зрозумів би? Що? Нічого. Що Аарне просто ледачий? Що тут ще розуміти? Ні, Корнель, мабуть, не вибачить. І несподівано для самого себе Аарне подумав про всі свої справи якось по-іншому. Корнель не мав права простити. Не може. Він буде легкодуха людина, якщо простить.
І в той же час…
Аарне був голодний, стомлений, йому хотілося плакати. Він притулився обличчям до холодної шибки і дивився вниз, на брудний двір. У сірому небі розповзався сірий дим. «З дрібниць виростає велика халепа». Він не міг по-справжньому збагнути все, що сталося. Надто багато дрібниць… «Дрібниці? Які це дрібниці? Можливо, усе це — серйозні речі? Скажімо, двійка — це дрібниця чи ні? Ляпас — це дрібниця чи ні?» Він не знав. Усе відносне. Все залежить або від нуля, або від цілої системи.
«Яка у мене система?»
…В коридорі почулися чиїсь кроки.
Еда.
— Ти вже тут?
— Так.
— Учительки ще немає?
— Ні.
Еда стала біля сусіднього вікна. Вона справді дуже змінилася. Вони довго мовчали. Аарне хотілося сказати, хоч кілька слів, але боявся, що Еда не відповість. Неприємно говорити, коли тобі не відповідають. З класів час від часу долинали тихі голоси. Був другий урок другої зміни. Через двір пройшов двірник з відром у руках. Два малюки гралися з біло-червоними смугастими санчатами. Вулицею їхали навантажені автомобілі.
— Куди все-таки вона ділася?
Еда нетерпляче відвернулася од вікна.
— Ти вимазалась у крейду, — мовив хлопець.
— Де?
— На спині. Зачекай, я витру…
Чорна сукня була замазана десь на лівому плечі. Нічого страшного — кілька разів тернув долонею, і пляма зникла.
— Едо…
— Що?
— Скажи, тільки чесно, що з тобою сталося?
— Зі мною?
— Так, з тобою.
— Звідки це ти взяв?
— Я ж бачу. Едо, ти думаєш, що…
— Тс-с… Хтось іде.
Аарне трохи відступив од Еди. Підійшла вчителька математики Вельтман.
— Ну, ви вже тут…
Вчителька Вельтман уміла завжди усміхатись, вона усміхалася навіть тоді, коли інші плакали. Йдеться, звісно, про учнів. Та якщо учень теж усміхався, Вельтман одразу ставала серйозною. Аарне не варто було б усміхатися, коли він казав:
— Так, ми вже тут…
— Я й сама це бачу. Але й вам, і мені було б набагато приємніше, якби ми тут не зустрічалися… Чи не так?
Це була іронія. А може, гумор. Мабуть, все-таки іронія, адже на гумор учень може відповісти тим же. А тут лишалося тільки мовчати, визнаючи факти.
Вчителька Вельтман була молода, худорлява жінка, вона добре знала свій предмет. Більш ніж півтори години вона працювала з Едою та Аарне. Чесно виконала свій обов'язок. Тепер ніхто не міг їй докорити, що вона не працює з відстаючими. Десь близько п'ятої години вчителька відчула, що стомилася. Але з принциповості дала Аарне розв'язати ще одну задачу. Рівно о п'ятій вона підвелася і дозволила двом грішникам іти додому.
Не обмовившись жодним словом, Аарне і Еда спустилися сходами гамірного коридора до роздягальні. На вулиці Аарне повторив запитання, котре задав дві години тому. Відповіді й цього разу не було. День видався сірий. Еда змахувала темно-червоною рукавичкою сніг з паркана саду, повз який вони проходили. Хлопець бачив її профіль, і йому здалося, що поруч з ним іде нещасна людина. Але де взяти щастя для Еди? Щастя, як трясця — на кого схоче, на того й нападе.
— Куди ти йдеш? — спитав він.
— Куди? Куди мені йти?
— Тоді погуляємо трохи…
— Ні, не хочу.
— А що, власне, ти хочеш?
— Нічого.
Як важко інколи розмовляти з дівчатами… Особливо вдень. Невдовзі Еда тихо сказала:
— Яка свиня!
— Хто?
— Сам знаєш.
Аарне намагався бути тактовним і більше ні про що не питав. Спочатку він подумав, що ця фраза стосується вчительки Вельтман. Але, мимохідь глянувши на Еду, зрозумів, про кого мова.
— Тійт?
— Так.
Знову запала мовчанка, адже хлопець не наважувався більше ні про що питати.
— Ти… любиш його?
Еда обернулась і глянула на Аарне так, що він швидко додав:
— Пробач, я надто прямо…
— А… — махнула рукою Еда.
Аарне помітив, яка невпевнена була хода дівчини. Виною тому був не тільки слизький, припорошений снігом тротуар. Хлопець відчув, що він зайвий. На розі він зупинився.
— Ну гаразд… Ти йдеш додому?
— Не знаю.
— Ну що ж, Едо… Тоді я піду… Ти не сердишся?
— Ні.
Аарне уважно подивився дівчині в обличчя, але не міг нічого на ньому прочитати. Нарешті вона ледь помітно усміхнулась:
— До побачення!
— До побачення!
Аарне чотири рази оглядався. Еда зникала у вечірньому присмерку.