У калюжах відбивалося ясне небо, а між калюжами чорніла грязюка. Сонце пригрівало, і в чорному пальті було просто жарко. Аарне піднявся сходами і звичним рухом відчинив двері. На сходах лежав рудий кіт. Йому теж було тепло.
Вікна кімнати виходили на північ. Тут було прохолодно й тихо. Аарне кинув папку на канапу і сів.
Увійшла тітонька Іда.
Аарне глянув на неї і одразу зрозумів: щось не гаразд. Вона ніяк не могла почати. Пройшла через усю кімнату до столика з радіоприймачем, взяла там спицю до плетіння, покрутила її в руці, постукала кінчиком по столу і знову поклала в шухляду. Потім трохи постояла коло вікна, дивлячись надвір, і зітхнула. Аарне розгорнув якусь книжку, що трапилась під руку, і не відводив голови. Відчував: тітонька дивиться на нього, так було секунд двадцять. Нарешті Аарне підвів голову. Тітонька ждала саме цієї миті.
— Де третій том моєї енциклопедії?
— Що?
— Я питаю, куди ти дів третій том моєї енциклопедії?
— Чому саме я мав кудись його подіти?
Тітонька криво всміхнулась.
— Аарне, будь чесний, прошу. Ну, я розумію…
— Я його не брав.
— Ну, я розумію, тобі потрібні були гроші, і ти — що ж було робити? — продав його… Так же?
— Я вдруге кажу, що ніякої енциклопедії не брав. Тітонька випрямилась, одвернулась і сіла на канапу.
Поправивши на вікні фіранки, мовила трохи іншим тоном:
— Я стара дурепа… Я справді була дурна… Вірила і все ще сподівалася. Сподівалась аж до цієї хвилини. — Вона прибрала театральної пози. — Тепер я втратила надію. Я чекала три роки. Вірила, що з тебе виросте людина, справжній мужчина. Я б тобі все віддала, всього навчила б тебе…
Тітонька затулила обличчя руками. Видно було тільки очі — застиглі, в сльозах. Мовчання. Надворі якесь дівча стрибало по калюжах.
Несподівано тітонька витерла очі і тихо засміялась. Сміх пролунав фальшиво й недоречно. Це було навіть страшно. І вона заговорила вже зовсім інакше — легко й весело.
— Та-ак, так. Мені Ітті вчора розповідала: був гарний хлопець, син лікаря Ральфберга, справді гарний хлопець. Гарно вдягнений, інтелігентний. У нього був друг, теж гарний хлопець… — Вона подивилась у вікно. — Мені саме згадалася ця історія… Смішно, правда ж? Ха-ха-ха! Так от, недавно він убив свого друга, здається, з рушниці, і вкинув у яму з нечистотами. Отаке воно, життя… Хлопець, звісно, вештався цілими ночами, татусеві ніколи було дивитися за ним… Думав, з хлопця вийде письменник, ха-ха-ха!..
Аарне відчув, що його проймає дрож. А тітонька знову стала серйозна.
— Та що з тобою говорити, Аарне… Це все одно, що воду в ступі товкти… Забери все, що в мене є, тільки не бреши мені. Чуєш?
Голос їй підвищився, очі заблищали.
— Чуєш? Забери все моє добро, продай його, тільки не бреши. Чуєш ти, виродку?
Тітонька підійшла до Аарне. Хлопець підвівся. Тітонька здалася йому зовсім чужою.
— Я нічого не брав.
— Брешеш, щеня!
Аарне не поворухнувся.
Тітонька зціпила зуби, зблідла і зовсім втратила самовладання. Вона ступила до нього ще один крок і вперто повторила:
— Брешеш, щеня! — І замахнулася. Аарне схопив її руку, — вона була холодна й безсило тремтіла. Одвернувшись, тітонька прошепотіла:
— Іди!..
І ще раз:
— Іди!..
Аарне не міг рушити з місця.
— Куди?
— Іди!..
Тітонька була наче в трансі. Вона підійшла до полиці, вийняла купу старих книжок, знайшла серед них картонну коробку з написом «Сігулда».
На синій кришці золотом з червоним було зображено незграбну пару народних танцюристів. У коробці лежали конверти і поштовий папір. Тітонька взяла конверт і аркуш паперу, а коробку поклала на місце. Потім сіла на канапу.
— Я писатиму листа. Я писатиму листа твоїй матері.
Це було сказано з гордим відчаєм. Зашкрябало перо. Кілька рядків через увесь аркуш — зневажливих, жорстоких.
За хвилину заклеєний і надписаний конверт упав на стіл перед Аарне.
— Будь ласка, віднеси на пошту.
Аарне підвівся і, навіть не глянувши на конверт, вийшов.
З Андо та Індреком він зустрівся в кафе. Поруч Індрека сиділа якась незнайома Аарне дівчина, чорна, як циганка.
— Познайомтесь, — усміхнувся Індрек.
— Інгрід, — мовила дівчина, подаючи руку.
— Аарне.
— Інгрід — відмінниця навчання, — зразу ж похвалився Індрек.
— Тоді у вас не буде згоди.
— Чому?
— Почнете змагатися.
— О ні!
— Ви певні?
— Так, ми надто різні.
Аарне подивився на них. Індрек трохи іронічно всміхався. І хоч він був ретельно причесаний, на очі йому весь час спадало пасмо волосся.
Інгрід була серйозна. Хто вона? Немов у відповідь на це запитання Індрек пояснив:
— Інгрід вчиться у сьомій середній школі.
— Он як?
За столом на мить запала тиша.
— Знаєте, мене, здається, викидають з квартири, — нарешті мовив Аарне.
Андо усміхнувся.
— Нічого дивного… Вже останні дні.
Інгрід нічого не зрозуміла з цієї розмови, довелося пояснювати їй.
— Це ж дуже цікавий екземпляр, ваша тітонька Іда, — зауважила Інгрід.
— Знаєте, називаймо одне одного на «ти». Згода? — запропонував Індрек.
Ніхто не заперечував.
— Людей треба виховувати, — вела далі Інгрід.
— Виховувати! — передражнив Андо. — Як? Образами позитивних героїв?
— Ти провокатор.
— Друзі, хіба ви не вірите, що на світі є позитивний герой? — схвильовано спитала Інгрід.
Андо співчутливо усміхнувся, Індрек похитав головою.
— Все залежить від того, який той позитивний герой, котрого ти маєш на увазі…
Інгрід з щирим сумом сказала:
— Я маю на увазі хорошу людину, прекрасну людину. Героя. Є він чи нема?
— Є, — мовив Аарне. — Але якщо він людина, то він в той же час і поганий…
— Не знаю… я все ще шукаю. Розповім вам одну історію, Індрек її знає… Якось улітку я працювала в колгоспі з одним чоловіком. Він був для мене героєм, повірте! Багато розповідав про свої подорожі і працював за двох. Коли я спитала, чого він так старається, він одповів: «Цей колгосп дуже бідний. У мене вільне літо, чому б не попрацювати?» Я спочатку була вражена, а потім захоплена. Спитала, що він робитиме з грошима. Сказав, що збирається багато подорожувати. Він подобався мені, ми з ним багато розмовляли. А тоді… Якось увечері він причепився до мене і… Я змушена була його вкусити… Згодом я його бачила в місті, він штукатурив свій власний будинок. Розумієте? Мені хотілося плакати… Де ж він, герой нашого часу?
Ніхто не міг відповісти.
— Але я його все-таки шукаю, — сказала Інгрід. — Я вірю, що він є.
— Може, ти його шукаєш не там, де треба, — зауважив Аарне.
— Як це?
— Ну, я не знаю… ми дуже молоді і дурні.
— Я шукаю прекрасне. Є ж на світі прекрасне?
— Є.
— Правда ж, є? — звернулась Інгрід до всіх.
— Є. Але його ніколи не досягнеш.
— Людина всього може досягти.
— Навряд.
Запала мовчанка. Потім Інгрід спитала:
— Про що ми говорили, що так далеко зайшли?
— Про тітоньку Іду.
— Тітонька Іда — типовий образ?
— Так, — кивнув головою Індрек. — Стара жінка… Коріння в одному суспільстві, стебло — в іншому…
— А квітів взагалі немає! — закінчив Андо.
— Так, тітонька — типова, — згодився Аарне.
— А ти нетиповий. Пам'ятаєш, сам сказав, — лукаво глянув на нього Індрек.
Інгрід щиро засміялась і обернулася до Аарне:
— Ти нетиповий?.. Як це з тобою сталося?
— О, це мене дуже засмучує, — удавано скрушно похитав він головою.
— Не кривляйся, — пробурмотів Андо, але Індрек уже вів далі:
— Я, власне, і не знаю, що таке типове? Звідки мені звати? По-моєму, всі ми трохи нетипові… Сумно, чи не так? Ну, скажіть! З нашим світоглядом і ідеологією все гаразд, але… ми дуже багато думаємо… про речі, про які… не треба думати… Вам не здається, що нас щось зіпсувало?
Ніхто не знав, як відповісти. Десь далеко просвистів паровоз. Два літаки виписували на ясному небі сріблясті вісімки.
Сонце почало сідати. До квадратного двору вповзла вже синя тінь. На карнизі сиділи горобці, гріючись в останніх сонячних променях. І їм не було ніякого діла до чотирьох молодих людей, що сиділи внизу в кафе, до їхніх проблем і хвилювань.
Тітонька Іда розплющила очі.
— Ти, звісно, відніс листа на пошту?
Запитання було безглузде, — адже білий конверт лежав на столі.
— Відніс?
Аарне не відповів і почав стелитися.
— Я почекаю до завтра, — мовила тітонька і, повернувшись на другий бік, звичним рухом натягнула ковдру на голову.
Аарне не міг заснути. Прислухаючись до далекого гуркоту машин, він несподівано відчув незрозумілий сграх. Що все це має означати? Наче очікуючи на покарання, він занурився в подушку і зажмурив очі.
Над містом прогуркотів літак.