— От бачите, — сказав Аарне Корнелю. — Ось так сталося, що тепер я тут…
Він сумно усміхнувся. Корнель закурив і мовив:
— Ну що ж, тут нічого не вдієш… Де ви ночували?
— У Індрека.
— А що далі? Мати знає?
— Мама?
— Ні. Сьогодні напишу їй.
— Куди ж ви підете?
— Мабуть, до Індрека…
— Він згоден?
— Так. У нього якраз вільна кімната…
— Тоді добре…
Корнель підійшов до вікна і відчинив його. Був теплий сонячний ранок.
— Ви засуджуєте мене? — спитав Аарне.
— Як педагог, я мав би це зробити… Але не зроблю, бо… Я вчинив би так само.
— Дякую, — мовив Аарне.
Тепер перед ним стояло ще одне важке завдання: забрати з старого жовтого будинку свої речі. Вночі він тільки накинув на плечі пальто і так побіг до Індрека. Індрек ще не спав. Вислухавши друга, він приніс відкілясь розкладушку… Так минула ця ніч.
…Підходячи до жовтого будинку тітоньки Іди, хлопець відчув, що все те, що ще вчора було рідне, за одну ніч стало зовсім чуже. Неприємно рипнула хвіртка. Дивно, цей звук Аарне помітив уперше. Індрек насвистував якусь безжурну мелодію.
Біля дверей Аарне зупинився. Ключ висів на гвіздку. Ні, Аарне натиснув кнопку дзвінка. Зачалапали капці, клацнув замок.
Аарне та Індрек привіталися.
Тітонька Іда відповіла байдужим тоном. Очі її були червоні чи то від безсоння, чи від плачу.
— Ми прийшли по речі, — мовив Аарне.
Тітонька не відповіла і пішла в кімнату.
Хлопці рушили за нею. Всі речі Аарне лежали на своїх місцях. Тітонька ще не встигла нічого переставити. А може й не хотіла нічого переставляти?
Під канапою стояли дві порожні валізи. Аарне розкрив одну з них і почав складати книжки. Фейхтвангер, Ремарк, Отто Діск, Рокуелл Кент, Казаков, номери «Творчості»[11], підручники… зошити… всілякі нотатки… «Особистий архів» — папка з фотографіями і листами. Аарне не був певен, що його не чіпали.
Весь цей час тітонька Іда і її сестра нерухомо сиділи на канапі. Сестра нічого не бачила і тільки плямкала беззубим ротом. Хлопець відчував на собі погляд тітоньки Іди і намагався не дивитись на неї.
До однієї валізи вмістилися всі книжки і папери. Порожня поличка стояла наче запилений скелет. До другої валізи поклав штани, сорочки і светр. Два піджаки… Один Аарне надів. А другий?
— Що в тебе під пальтом? — спитав він у Індрека.
— Тільки светр.
— Добре, тоді надінь ще цей піджак.
Вони навпочіпки сиділи біля валізи. Переїжджати на нове місце завжди сумно. Аарне окинув поглядом кімнату. Просто так, щоб попрощатися.
— У такій атмосфері я прожив три роки, Індреку, — прошепотів він трохи здивовано.
Тітонька Іда почула його слова.
— Ти, — почала вона тремтливим голосом, — колись ти ще прийдеш мене просити… Чуєш? Ти кажеш мені на прощання такі слова… Аарне… — Вона стишила голос. — Ти невиховане щеня. Ти взагалі не людина, розумієш?
Вона нерухомо сиділа на канапі і говорила млявим голосом. Чи вона зверталася до хлопців, чи сама до себе?
— Аарне, ти великий обманщик… Мене ще ніколи так не обманювали…
Аарне закрив валізу.
— Як ми їх донесемо? — спитав Індрек.
— Якось донесем.
От і все… Аарне підвівся. Він думав, що сказати на прощання. У вісімнадцять років він трохи любив театральність. На щастя, він не знайшов слів.
Тітонька Іда теж підвелась. Вона, здавалося, була зовсім хвора, важко дихала. Але у неї були свої слова.
— Аарне, я радію, що всього цього не бачить твій батько… Це б його вбило. Твій батько спитав би: «Хто зробив мого сина нахабою, хуліганом? Хто?» Так, саме це він спитав би. Я теж питаю про це. Скажи, хто зробив тебе таким? Хто?
— Ти, — мовив Аарне. — Ти зробила мене таким.
Тітонька Іда безпорадно закліпала очима і зблідла. Вона ніби хотіла щось сказати, але не могла. Аарне ступив крок до неї. Тітонька обмацувала руками довкола себе, наче шукаючи стілець, щоб сісти. Проте стільця не було.
Ніхто не встиг поворухнутись, як тітонька Іда поточилася і впала на підлогу.