Прощавай, рудий кіт

ПЕРШИЙ ШКІЛЬНИЙ ДЕНЬ

У цей день школа пахне вапном і фарбою, всі засмаглі, всюди ясні, радісні очі.

В актовому залі відбувалась урочиста частина. Виступали з промовами вчителі, говорили про завдання, що стоять перед випускниками. А надворі було ще зовсім літо; сонце зазирало у вікна залу і гріло ніжно й заколисуюче. Важко було зосередитись. Виступав учитель Корнель, класний керівник Аарне.

— Кожне нове покоління приносить з собою щось нове, і кожне покоління, що відходить, забирає з собою щось погане. І ніколи світ не стане настільки досконалим, щоб до нього не можна було щось добре додати і взяти від нього щось погане. Кожен має знати своє місце у житті, робити щось добре, тільки тоді він буде людиною.

Він сказав ще багато гарних, теплих слів. Аарне дивився на своїх друзів.

Хвилясте волосся Андо було скуйовджене, занадто великий рот надавав обличчю впертого й злого виразу. Андо був скептик і математик.

Індрек у яскравій, здалеку помітній блузі легковажно всміхався. У нього завжди хороший настрій, він був один із тих, про кого кажуть: народився під щасливою зіркою.

Крім цих двох вірних друзів, тут сиділо ще багато цікавих хлопців.

Іво. Харрі. Віктор. Тійт.

Були тут і чудові дівчата.

Карін, Лійві, Хельві, Айне, Анне. Прямо проти Аарне сиділа Еда. Хлопець дивився на її світле волосся і на засмаглі коліна, що виглядали з-під грубої чорної сукні.

Еда… Все, що сталося торік весною, тепер уже минуло.

Ця історія може видатися декому дивною і несподіваною, але скільки в ній романтики. Проте шкільна педрада дивиться на цю романтику зовсім недобрим поглядом. Вчителі вбачають у романтиці кричущу аморальність, за яку треба суворо карати. Може, все це було по-дитячому… За літо Аарне подорослішав і розумів деякі речі зовсім по-іншому…

Тоді ще в їхньому класі вчився Мартін, котрий тепер розгулює по місту справжнім дженджиком. Казали, що він працює, але ніхто не знав, де саме. В усякому разі у нього була машина. І одного весняного суботнього вечора вона виїхала з Тарту. У машині сиділи Хельві, Еда, Харрі, Аарне і, звісно, Мартін. Це була безглузда ідея; пізніше жоден з них не міг пояснити мету цієї поїздки.

У Пярну сезон ще не розпочався. Вітер здіймав на вулицях пісок, море було зеленкувате і холодне.

Увечері вони пішли до ресторану «Балтика». В їхніх бадьористих рухах, у всьому поводженні відчувалося бажання скуштувати заборонений плід. Оркестр грав заяложені мелодії… Ще вранці Мартін сказав:

— Наберемося в дим сьогодні.

Дженджик, що хотів набратися в дим, мабуть, сподівався на гаманці своїх супутників. На жаль, гаманці були майже порожні… Мартін розізлився.

— Хлопці, так не піде. Це чортзна-що!

Але нічого не зробиш, пили те, на що вистачило грошей. Вечір було зіпсовано, він скидався швидше на похорон, аніж на свято… Еда і Аарне вийшли надвір. Весняні сутінки спустилися над морем, хвилі шумливо набігали на довгий пустинний берег. Алея голих, без листя, дерев вела вдалину. Прохолодний вітер тверезив голову.

— Чого ми сюди прийшли, Аарне? Взагалі як ми тут опинилися?

— Не знаю.

У хлопця був пригнічений настрій.

Вперше він відчув небезпеку, страх, про які зовсім забув у ресторанному диму… Ця екскурсія в нереальність може коштувати надто дорого…

Надходила ніч.

— Посидьмо…

Вони сиділи на великому гладенькому камені і дивились на море. Аарне обережно накинув своє пальто Еді на плечі. Так вони й сиділи, двоє дітей і водночас двоє дорослих. Вони заговорили навіть про любов… У Еди були великі карі очі. Аарне говорив дуже тихо, наче сам із собою. Він розповідав про своє перше кохання — той поетичний час, який дорослі люди згадують із зрозумілою і все-таки безпідставною іронією. Шкода. Адже те перше чисте і свіже почуття більше ніколи не повторюється. Так вони розмовляли. Жодним словом не торкнувши одне одного. Може, в тому, що вони не зробили ніяких дурниць, винне було море?

На світанку поїхали назад. Дома збрехали про якийсь концерт у радгоспі Юленурме; їм повірили, все обійшлося без ускладнень.

Тієї ночі Еда сказала:

— Я хотіла б бути щасливою… Чи це взагалі можливо у житті?

В її очах відсвічувало море. Холодний вітер шумів у темряві. Сімнадцятирічний хлопець поклав тоді, що він зробить усе заради щастя Еди. Він не знав, що щастя — дуже складна річ і що інколи людина навмисне шукає нещастя, хоч ти ладен був би дати їй повні пригоршні щастя…

Корнель закінчив свій виступ. Йому аплодували трохи більше, ніж іншим, адже Корнель був учитель, навколо якого панувала особлива атмосфера, так би мовити, «атмосфера справжніх мужчин». Таких учителів небагато, і їх цінують як прекрасних психологів.

Урочиста частина тривала.

Співали ансамблі і солісти. Читали вірші. Грав оркестр. Було перше вересня — свято, за яким ідуть сірі будні.

У класі Корнель сказав:

— У цьому році ви повинні самі зрозуміти, що від вас вимагають. Будете вчитися чи ні — це ваше діло. Ви чули одне й те саме вже десять років. Я вам не заздрю, якщо ви ще не усвідомили цього…

Розумні слова. Але всі пам'ятали, що точнісінько так Корнель казав і минулої осені. Дехто скептично посміхнувся. Поживемо — побачимо!

Взагалі промову Корнеля пропустили повз вуха, як і все інше, що стало традиційним і що повторюється день у день. Адже в учня сучасної школи немає… майже немає ніякого клопоту. Вчитель за нього вчиться, плаче за нього, працює для нього, одержує догани через нього… відповідальність учня, цієї маленької людини, зведено до нуля. Всі відповідають за нього — школа, вчитель, батьки, товариші — всі, крім самого учня. Наш волохатий предок дуже здивувався б, коли б довідався, з яким терпінням ми вчимо своїх нащадків думати і відчувати. Отож і більшість посміхались…

Потім записали розклад уроків. Назви дисциплін були безжально прозаїчні. Руки ще не тримали як слід ручки, літери виходили незграбні. Але так буває щоосені, навіть коли ця осінь остання.