Минали дні.
Тітонька Іда жила, як і раніше.
Час проходив повз тітоньку Амалію. Інколи вона сідала біля радіоприймача, вмикала його на повну потужність і слухала останні вісті. Погляд блукав десь у далечині, і ніхто не міг зрозуміти її думок.
Нещодавно Андо вперше поцілував Інгу.
Індрек удавав, що в нього все гаразд.
Корнель вітався з Аарне байдужим кивком голови. Він чекав, який вплив справлять на хлопця його слова.
Якось уранці тітонька Іда мовила:
— Від сьогодні ти сам купуватимеш собі продукти. Не дивись на мене так… Кожна людина колись повинна стати самостійною.
Вона укладала на голові чорний вузол кіс.
— Де я візьму гроші? — спитав Аарне.
— Одержиш. Я напишу твоїй мамі.
— Он як… Чого це ти раптом надумала?
— Я ж сказала. Тобі неодмінно треба повторяти кілька разів… Від сьогодні дбатимеш про себе сам.
У розмову втрутилася Амалія.
— У нас не так багато грошей, щоб… і взагалі, що ти зробив нам доброго? Чого ми маємо тебе годувати?
Це було надто одверто. Тітоньці Іді довелося нагримати на сестру:
— А ти мовчи! Поїла і йди собі спати!
Аарне відсунув тарілку, підвівся і пішов до школи.
Який має бути прожитковий мінімум у вісімнадцятирічного хлопця? Зважте, що в кишені у нього трохи більше двох карбованців і мати його живе кілометрів за шістдесят звідси і нічого про все це не знає.
Аарне купив хлібину і двісті грамів масла. Тоді полічив гроші. Лишилося карбованець сорок копійок. Ще один плавлений сирок. Все. Чаю дасть тітонька Іда.
У середині березня пригріло сонце, почав танути сніг. Потекли струмки, змиваючи з тротуарів брудний сніг.
Запахло весною, на вулицях стало більше людей без головних уборів, а в лікарнях — більше хворих на грип.
Чи надовго вистачить людині одної хлібини і двохсот грамів масла? Тільки на два дні. На третій день у Аарне в кишені лишилося шістдесят копійок.
— Ходімо в кіно, — сказав він Майї. «Чого мені турбуватися про своє молоде життя, хай іде, як іде».
З-під коліс автобуса розлітався мокрий сніг. Дорога подекуди була вже чорна.
Весняне сонце заливало вулиці: у кожній калюжі, в кожному струмочку, у кожній крижинці — своє сонце.
— Ти сьогодні такий веселий!
— Звісно. А чому б ні?
Майя засміялась.
— Та нічого.
Аарне зняв кашкета і засунув його в кишеню.
— Підемо після кіно дивитися весну?
— Угу.
Увечері калюжі позатягувало льодом, наче склом. Сонце зайшло десь о сьомій годині, швидко похолоднішало… Небо запалало жовтогарячим багрянцем. Аарне дивився на перехожих, які ступали по хрусткому льоду, і думав, що всіх їх хвилює весна.
Колишня бравада хлопця зникла. Він повільно йшов і, неуважно відповідаючи на запитання дівчини, дивився на червоний небосхил. Захід сонця невичерпний, як болі світу.
— Що з тобою? — спитала Майя.
— А що зі мною може бути?
— Щось сталося. Раніше ти був дуже веселий.
— Не можу ж я цілий день бути веселий.
— Прошу тебе… — Майя взяла Аарне за руку і так благально зазирала йому в очі, що хлопцеві стало ніяково,
— Пробач…
— Краще скажи, що з тобою?
— Нічого.
— Щось є. Скажи! Повір, тобі стане легше.
Аарне махнув рукою. Що він міг сказати? Почнеш говорити вголос — усе звучить банально й сухо. Крім того, Майя цього не зрозуміє, вона ніколи не зрозуміє думок Аарне. До біса все! Тепер у нього лишилося хіба що небо. Для одного сумного вечора цього досить.
— Я люблю тебе, чуєш? — мовив він і обійняв Майю за плечі. Дівчина пригорнулася до нього.
Вони йшли далі. Сьогодні Аарне ще нічого не їв. Але йшли вони в ногу.
— Ти знаєш, як Осе і Пер їхали в країну Сорія-Морія?
— Ні.
— Не знаєш… Гаразд. Це з «Пер Гюнта». Заплющ очі!
— Що?
— Заплющ очі… І міцніше пригорнись до мене. Так. А тепер ходімо.
— Куди?
— Куди ти хочеш.
— Я хотіла б у гори, — прошепотіла Майя.
Вони йшли обледенілим тротуаром, міцно притиснувшись одне до одного і заплющивши очі.
Крижана прозора дорога веде вгору, до білих гірських вершин. Над усім — величезне сине небо, таке сине, аж очі їсть. Обабіч дороги — кучугури снігу, і холодний вітер змітає з них снігову куряву. Крок, ще крок. Повір, вершина вже недалеко; внизу ліси, теж у снігу, і так гарно дихається, що аж у грудях коле.
Раптом Майя зупинилась. Її тіло якось обважніло. Аарне розплющив очі і побачив, що вона плаче.
— Що з тобою? Я дурний, так?
Майя не відповідала. Тільки кусала губи; і враз він зрозумів.
— Ти хочеш виїхати звідси, так?
Дівчина мовчки кивнула головою. Аарне опустив руку, глянув довкола і замість блискучих гір побачив околицю Тарту.
— Як ти догадався? — спитала Майя. Вона вже не плакала.
— Я знаю. По собі знаю.
Вони стояли дуже довго. Десь гуркотіла од вітру бляха.
Тоді вони ще не розуміли, що й місто буває гарне, і що в житті не завжди і не все треба узагальнювати. На горизонті сходилися блискучі рейки, в яких відбивалося небо.
— Ти щось малюєш?
— Малюю.
— Що?
— Великий горщик…
— Молодець. Як виходить?
— Нічого особливого. Потрошку.
— Гм…
— Що з тобою було раніше? — спитала дівчина.
Аарне трохи завагався, а потім сказав з несподіваною сором'язливістю:
— Майю, ти не могла б дати мені шматок хліба?
— Що?!
— Так, нічого! Я спробував зіграти сентиментального жебрака. Це дуже цікаво…
Аарне переступав з ноги на ногу, але дівчина вже все зрозуміла.
— Тітонька Іда, чи не так?
— Що?
— Дурнику. Ходімо до мене, у мене нікого немає вдома. Мама з татом пішли на іменини.
— Не піду.
— Підеш!
Аарне йшов і лаяв себе. «Як бідний родич», — думав. Але проти бутерброда він не заперечував. І як могло бути інакше, коли він за цілий день і ріски в роті не мав, а за два попередніх дні з'їв буханку хліба і двісті грамів масла, і в кишені було тільки три копійки…
Біля воріт хлопець сказав:
— Я не піду всередину…
— Чому?
— Не піду. Твої можуть вернутися.
Майя трохи постояла.
— Гаразд. Почекай, я зараз вийду.
За три хвилини дівчина повернулася, тримаючи в руках великий бутерброд з ковбасою.
— Вистачить?
— Звісно.
— Тоді їж!
Аарне не сперечався, їв. Майя дивилась на нього з легкою материнською усмішкою, і хлопцеві було трохи ніяково.
— Ну?
— Дякую!
— Ще хочеш?
— Ні, — збрехав Аарне. — Ні, слово честі…
— Поцілуй мене, — сказала Майя.
Здалеку показалась автомашина, наблизилась і проїхала мимо.
— Ти повинен іти.
— Не хочу.
— Треба. Що скаже тітонька Іда?
— Це не має значення.
— Має. І мої щохвилини можуть повернутися.
— Дозволь…
— Ні. Йди. На добраніч… — Майя побігла в будинок.
По дорозі додому Аарне знову стало лячно. Чорніли байдужі голі дерева. Було тихо, тихо. Хлопця охопив страх. Аарне озирався і йшов, ішов дуже швидко. А за ним гнався страх. У передпокої почуття страху перехопило подих. Хлопець здригнувся і потягся рукою, щоб дістати ключ.
Ключа не було.
Аарне нахилився і нишпорив рукою по підлозі. Ключа не було. Він увімкнув світло й чомусь тільки тепер помітив, що маленька електрична лампочка була запилена, засиджена мухами.
Ключа не було. Минала вже друга година ночі. Аарне лишили за дверима. Вперше у житті. Він не знав, що робити.
Вийшов на східці. Ніч була холодна. За хвилину він натиснув кнопку дзвінка. Почулися кроки, ближче й ближче. Двері відчинилися. Він стояв метрів за п'ять од дверей і бачив білу постать тітоньки Іди.
— Ну? — спитала тітонька.
Аарне не поворухнувся.
— Ти що, глухий?
Аарне ступив крок назад, потім другий… «Втечу, — раптом подумав він. — Кінець».
Він не оглядався.
— Аарне!
Ще один крок, ще.
— Аарне, ти чуєш?
Іще крок. Сніг рипить під ногами.
— Аарне-е!!
Сонна околиця відгукнулась луною. Хлопець опинився за рогом будинку. Більше не міг.
— Іди сюди! Негайно!
В сусідньому дворі тужливо загавкав старий пес.
— Чи довго я маю чекати?
Аарне повернувся. Сміливість покинула його, він пішов назад і став перед тітонькою Ідою. Уперше помітив, що вона значно нижча від нього. Їй доводилось піднімати голову, щоб зазирнути йому в очі.
Губи старої жінки стислись у вузеньку безкровну смужечку. Тієї ж миті Аарне дістав сильного ляпаса. Вдаривши його, тітонька відступила назад:
— Не піднімай рук!
Аарне примусив себе посміхнутися. І дістав ще одного ляпаса. Хлопець стиснув кулаки, аж нігті вп'ялися в долоні. Від образи і злості очі налилися слізьми.
— Сьогодні будеш без вечері, — кинула тітонька Іда і пішла спати.