Щоденники принцеси

П'ятниця, 3 жовтня, домашня кімната[13]

Сьогодні, коли я прокинулася, за моїм вікном туркотіли голуби, що живуть на пожежних сходах. На підвіконні лежав Товстий Луї — ну, не зовсім весь Товстий Луї, а те, що вмістилося, — він лежав і спостерігав за ними. Світило сонечко, і я прокинулася вчасно, так що мені не довелося по триста разів вимикати будильник. Я прийняла душ і навіть не порізала ноги, коли голилася, на дні шафи відкопала найменш зім’яту блузку і ще пристойно розчесала волосся. У мене був хороший настрій. Була п’ятниця. П’ятниця — мій улюблений день, окрім суботи і неділі. П’ятниця завжди означає, що попереду два дні — два дивовижних, розслаблюючих дні — коли моєму життю не заважає алгебра.

А потім я зайшла на кухню і побачила маму, на яку падало рожеве світло. Вона була вдягнена у своє найкраще кімоно і готувала французькі тости з яєчного порошку, а не з нормальних яєць. Хоча відтоді, як я дізналася, що яйця не запліднені й що з них не можуть вилупитися курчата, вони теж входять до моєї вегетаріанської дієти.

Я вже хотіла було подякувати їй за те, що вона про мене так піклується, аж раптом почула шурхіт.

Це за столом у їдальні сидів мій ТАТО в костюмі (ну, чесно кажучи, він сидів тільки за столом, бо в нас немає їдальні, але яка різниця) і читав «Нью-Йорк Таймз».

Уявляєте, в костюмі. О сьомій ранку.

І тут я згадала. Як я могла забути.

Я ж принцеса.

О Боже. І весь мій хороший день пішов коту під хвіст.

Побачивши мене, тато такий:

— А, Міє.

Ну, починається. Коли він говорить: «А, Міє», це означає, що зараз будуть моралі.

Він обережно згорнув газету і поклав на стіл. Мій тато завжди згортає газети обережно, вирівнюючи всі краї. Мама такого ніколи не робить. Вона зазвичай зминає сторінки, розпорошує їх і кидає на канапу або біля туалету. Це бісить тата і, мабуть, є ще однією причиною, чому вони не одружилися.

Я помітила, що мама поставила на стіл наші найкращі тарілки з блакитними смужками з супермаркету «Кмарт» і зелені пластмасові бокали для маргарити[14] у формі кактуса з магазину «Ікея». Вона навіть поставила посеред столу букетик штучних соняшників у жовтій вазочці. Я знаю, що вона зробила це, аби підбадьорити мене, і, напевно, раненько встала. Але замість того, щоб збадьоритися, я робилася все сумнішою.

Тому що можу побитися об заклад, що в Женовії на сніданок ви ніколи не будете пити з пластмасових бокалів для маргарити у формі кактуса.

— Міє, нам треба поговорити, — сказав тато.

Ось так і починаються найгірші моралі. Тільки цього разу перед тим, як почати, він подивився на мене так грайливо і сказав:

— Що з твоїм волоссям?

Я полапала себе за голову і запитала:

— А що?

Я думала, волосся виглядає на диво добре.

— З її волоссям все гаразд, Філіпе, — сказала мама.

Зазвичай, коли є можливість, вона намагається відвернути татові моралі.

— Міє, сідай снідати. Я тобі навіть сиропчику для французьких тостів підігріла, як ти любиш.

Я була дуже вдячна мамі за це. Справді. Я дуже не хотіла зараз розмовляти про моє майбутнє в Женовії. Ні за що на світі. Я така:

— Та ні, я б з радістю, але мені треба бігти. У мене контрольна зі світових цивілізацій, до того ж я пообіцяла Лілі пройтися з нею по конспекту…

— Сідай.

Прикинь, тато, коли захоче, може говорити, як капітан зоряного корабля у фільмі «Федерація».

Я сіла. Мама виклала кілька французьких тостів мені на тарілку. Я налила на них сиропу і відкусила, просто для ввічливості. Смакувало, як картон.

— Міє, — сказала мама. Вона досі намагалася відвернути татові моралі, — я знаю, як сильно ти засмутилася. Але все не так погано, як тобі здається.

Авжеж. Мені ні сіло ні впало викладають, що я принцеса, а я ще й маю стрибати від радості?

— Більшість дівчат, — вела далі мама, — були б на сьомому небі від щастя, якби дізналися, що в них батько князь!

Я таких не знаю. А ні, брешу. Лана Вайнбергер, мабуть, була б рада як слон, коли б їй сказали, що вона принцеса, хоча вона й так нею себе вважає.

— Лиш подумай про все те хороше, що у тебе може бути в Женовії, — і обличчя мами засяяло, коли вона почала перераховувати всі ті класні речі, які в мене можуть бути, якщо я переїду до Женовії. Але її голос був якийсь дивний, ніби вона фала маму в якомусь телешоу або фільмі. — От, наприклад, машина! Ти знаєш, як непрактично мати машину тут, у місті. Але в Женовії, коли тобі виповниться шістнадцять, тато обов’язково купить тобі…

Я почала говорити про те, що в Європі й без мене вистачає забрудненого повітря. Вихлопні гази чи не найбільше руйнують озоновий шар.

— Але тобі завжди хотілося мати коня, правда? В Женовії у тебе буде кінь. Прекрасний сірий кінь із плямами на спині…

Це було боляче.

— Мамо, — сказала я з очима, повними сліз. Я більше не могла стримуватися. Раптом я знову закричала:

— Що ти робиш? Ти хочеш, щоб я поїхала з татом? Так? Ти від мене втомилася, чи що? Ти хочеш, щоб я жила з татом, а ви з містером Джаніні могли… могли…

Я не доказала, бо почала ревти. І тоді мама теж заплакала. Вона скочила зі стільця, підійшла до мене, обійняла і каже:

— Та ні, сонечко! Як ти могла таке подумати? — тепер вона вже говорила як справжня мама, а не як мама з фільму. — Я просто хочу для тебе найкращого!

— І я хочу, — сказав тато, наче йому вже все це набридло. Він склав руки на грудях і відкинувся назад, роздратовано дивлячись на нас.

— Тоді мені найкраще буде залишитися тут і закінчити школу, — відповіла я йому, — а потім поїхати з Грінпісом рятувати китів.

Почувши це, тато ще більше роздратувався.

— Ти не поїдеш з Грінпісом, — сказав він.

— Поїду, — вперлася я.

Було важко говорити, бо я досі плакала, але все ж таки мені стало сили вичавити з себе:

— А ще я поїду до Ісландії і буду рятувати маленьких тюленів.

— Туди ти точно не поїдеш.

Тепер батько був злющий, як вовк.

— Ти поїдеш навчатися до коледжу. Швидше за все, до коледжу Вассар[15]. Або до коледжу імені Сари Лоренс[16].

Почувши це, я ще дужче заревла.

Перш ніж я встигла щось сказати, мама підтримала мене:

— Філіпе, не треба. Зараз ми нічого не вирішимо. Мії час до школи. Вона вже спізнюється…

Я кинулася шукати свій рюкзак і пальто.

— Ага, — сказала я, — мені потрібно поновити картку метро.

Тато так дивно по-французьки фиркнув, як він уміє. Це щось середнє між фирканням і зітханням, таке собі фі! А потім сказав:

— Ларс тебе відвезе.

Я відказала татові, що це зайве, бо ми з Лілі щодня зустрічаємося в «Астор Паласі», де разом сідаємо на шостий поїзд метро.

— Ларс може відвезти і твою подружку.

Я поглянула на маму. А вона — на тата. Ларс — татів водій. Він ходить за ним, як хвостик. Скільки я знаю свого тата — ну добре, все життя — у нього завжди був водій, зазвичай велетенський кремезний чолов’яга, який колись працював на президента Ізраїлю або когось такого.

Тепер, коли я знову про це думаю, то розумію, що ті хлопці — не що інше, як його охоронці.

Це ж треба.

Останнє, чого мені хотілося, — щоб татів охоронець відвозив мене до школи. Як я поясню це Лілі? О, не зважай, Лілі. Це просто татів водій. Ага, зараз. Єдина людина в школі імені Альберта Ейнштейна, яку привозить до школи водій, це з ніг до голови багатюща дівчинка з Саудівської Аравії на ім’я Тіна Хакім Баба. В її тата якась величезна нафтова компанія. Всі з Тіни приколюються, бо її батьки страх як трусяться, що її можуть викрасти десь між двадцять сьомою вулицею і Медісон, де наша школа, або між сімдесят п’ятою і п’ятою, де вона живе. У неї навіть охоронець є, він тягається за нею з класу в клас і перемовляється по рації з водієм. Як на мене, це трохи занадто.

Однак тато не відступав. Він казав, що мене має відвезти водій, бо я вже офіційно принцеса і треба дбати про мою безпеку. Вчора, коли я була просто Мією Тер- мополіс, я могла спокійно собі їхати на метро. Але сьогодні, коли я принцеса Амелія, — забудь.

Ну що ж, як скажете. Не варто було здіймати через це бучу. Бо існують ще гірші речі, про які слід похвилюватися.

Наприклад, в якій країні я житиму.

Коли я йшла, тато змусив Ларса зайти в квартиру і провести мене до машини; яка ганьба! І я ще почула, як тато запитує у мами:

— Гелен, а хто такий цей Джаніні, про якого говорила Мія?

Лілі відразу помітила, що щось не так.

Вона повелася на те, що я їй заливала про Ларса:

— Ну, тато в місті, і в нього свій водій, і знаєш…

Але я не наважилася розповісти їй, що я принцеса.

Я згадала, з якою відразою Лілі розповідала тоді в своїй доповіді про християнських монархів: вони, мовляв, вважають, що на престол їх посадив сам Бог і тому вони мають звітувати не перед людьми, якими правлять, а лише перед Богом. Тим паче мій тато навіть до церкви ніколи не ходить, тільки коли Grandmère його потягне.

Лілі повелася на мою розповідь про Ларса, але все одно не відставала від мене через моє заплакане обличчя:

— Чого в тебе такі червоні й опухлі очі? Ти плакала? Чому? Щось трапилося? Що таке? Знову двійку схопила?

Я лише знизувала плечима і вдавала, що дивлюся у вікно на похмурі будинки наркоторгівців району Іст-Вілідж, через який ми проїжджали по дорозі до бібліотеки Рузвельта.

— Все добре, — сказала я. — Просто ПМС.

— Неправда. Місячні в тебе були минулого тижня. Я пам’ятаю, бо ти позичала у мене прокладку після фізкультури, а потім на обід з’їла цілі дві упаковки батончиків «Йодлз».

Іноді мені хочеться, щоб у Лілі не було такої доброї пам’яті.

— То колися. Що, Товстий Луї знову з’їв шкарпетку?

Узагалі-то я соромилася обговорювати свій менструальний цикл у присутності татового охоронця, бо Ларс дуже схожий на Болдуїна. Він дуже зосереджено вів машину, і гадаю, що не чув нас з переднього сидіння, але все одно було незручно.

— Нічого, — прошепотіла я, — просто мій тато, ну, ти знаєш.

— А, — сказала Лілі нормальним голосом. Я ще не говорила, що, коли Лілі розмовляє нормально, це значить дуже голосно? — Ти маєш на увазі його безплідність? Він досі через це переймається? Боже, йому що, не потрібно самопізнання?

І пішло-поїхало. Лілі почала розповідати про щось таке, що вона називає Юнгівським деревом самопізнання. Вона каже, що мій тато десь на нижніх гілках, і він ніколи не підніметься на вершину, якщо не буде сприймати себе таким, який він є, і не кине перейматися через свою нездатність продовжувати рід.

Гадаю, що це і мене стосується. Я теж десь унизу дерева самопізнання. Практично десь під корінням.

Але тепер, на алгебрі, все здається не таким уже й поганим. Я думала про це весь час у домашній кімнаті й врешті-решт зрозуміла:

Вони не можуть змусити мене бути принцесою.

Просто не можуть. Це ж Америка, хай йому грець. Тут можна бути ким завгодно. Принаймні це торочила нам минулого року місіс Холланд на уроках історії США. Отже, якщо я можу бути ким хочу, то я можу не бути принцесою.

Ніхто, навіть тато, не може змусити мене бути принцесою, якщо я того не хочу.

Правильно?

Тому сьогодні ввечері, коли я прийду додому, то скажу татові: дякую, але не треба. Я й надалі буду просто собі Мією.

Ой, тільки не це! Щойно мене викликав містер Джаніні, а я й гадки не маю, про що йде мова. Я знову пишу в щоденнику, замість того, щоб уважно слухати. Обличчя в мене знову стало як буряк. Лана почала з мене реготати, аж живіт в неї тріщав. От ідіотка.

Чого він до мене присікується? Він уже давно має знати, що я не шурупаю в цій формулі коренів квадратного рівняння. Він присікується до мене через маму. Він намагається удавати, ніби ставиться до мене так, як до інших у класі.

Але я не така, як решта.

Взагалі, навіщо мені вчити алгебру? Для Грінпісу алгебра не потрібна.

А тим паче вона не потрібна, якщо ти принцеса. Отож, як не крути, я чиста.

Кльово.

Ну гаразд, я прогуляла додаткове заняття з містером Джаніні. Знаю, що не варто було. Повірте, Лілі не забула мені про це нагадати. Я знаю, що він робить такі заняття саме для таких як я, нулів у алгебрі. Я знаю, що він робить їх у свій вільний час і навіть не отримує за це платню. Але якщо мені ніколи в житті не знадобиться алгебра, то навіщо мені на неї ходити?

Я запитала в Лілі, чи можу я сьогодні в неї заночувати, і вона відповіла, що можу, тільки якщо пообіцяю більше не поводитися так по-дурному.

Але, коли я подзвонила мамі з автомата зі школи запитати, чи вона не проти, якщо я заночую у Московіців, вона сказала:

— Ну, взагалі-то, Міє, батько сподівався, що, коли ти повернешся, ми продовжимо нашу розмову.

Класно, нічого не скажеш.

Я сказала мамі, що більше за все на світі я б хотіла продовжити розмову, але справа в тому, що я дуже хвилююся за Лілі, бо нещодавно з лікарні Белв’ю випустили її переслідувача. З того часу, як Лілі розпочала своє телешоу, цей тип Норман постійно дзвонить їй і просить зняти туфлі. Доктор Московіц каже, що Норман фетишист. Його невідступна ідея — ноги, і в цьому випадку ноги Лілі. Він шле їй різні речі, СD та м’які іграшки, і пише, що пришле ще, якщо Лілі скине туфлі по телебаченню. А Лілі робить ось що: вона скидає туфлі, але потім накидає на ноги ковдру і дригає ними під ковдрою, примовляючи:

— Дивись, Нормане, збоченцю! Я скинула туфлі! Дякую за СD, придурку!

Це настільки розізлило Нормана, що він почав ходити по нашому району і шукати Лілі. Всі знають, що Лілі живе в Гриніч-Вілідж, бо якось вона зняла просто відпадний епізод. Вона позичила в супермаркеті «Ґранд Юніон» пістолета з цінниками, стала на розі вулиць Блікер та Ла-Гвардія і почала казати всім європейським туристам, які вешталися по Но-Хо[17], що, якщо вони приклеять собі на лоба цінник із супермаркету «Ґранд Юніон», то безкоштовно отримають каву з молоком у ресторані «Дін та ДеЛюка» (на диво, більшість із них повелася на цей прикол).

Так от, кілька тижнів тому Норман, фетишист-ножист, відшукав нас у парку й почав переслідувати, розмахуючи двадцятидоларовою банкнотою, щоб ми зняли туфлі. Це було дуже смішно і зовсім не страшно, особливо тому, що ми побігли прямо до поліційного відділку на розі Вошингтон-сквер Саус і Томсон-стріт, де шоста дільниця припаркувала величезний причеп, щоб шпигувати за наркоторгівцями. Ми сказали поліції, що цей тип хоче на нас напасти, і ви б бачили: десь двадцять дядьків у штатському (навіть старий бомж, що нібито спав на лавці) накинулися на Нормана, що верещав мов різаний, і потягли до психушки.

Мені завжди так весело з Лілі.

Батьки Лілі сказали їй, що Нормана щойно випустили з психлікарні Белв’ю і, якщо вона його побачить, то щоб більше його не мучила, тому що він лише хворий бідолаха з маніакально-нав’язливо-шизофренічними відхиленнями.

Завтрашнє шоу Лілі буде присвячене її ногам. Вона покаже все своє взуття, але жодного разу не покаже голі ноги. Вона сподівається, що у Нормана таки зірве дах і він устругне щось божевільне, наприклад, візьме пістолета і всіх нас перестріляє.

Але я не боюся. Норман таки не дружить з головою, але він не здатний когось образити. Навіть якби в нього був кулемет. А його такий божевільний, як Норман, може запросто придбати в цій країні завдяки законам, які дозволяють купувати зброю всім і всюди. Як пише на своєму сайті Майкл Московіц, це призведе до повного краху демократії.

Але мама на все це не купилася, вона сказала:

— Міє, я, звісно, розумію, що ти хочеш допомогти своїй подрузі в цей важкий для неї період життя, але вдома на тебе чекають більш важливі обов’язки.

Я така:

— Які обов’язки? — бо думала, що вона має на увазі котячий туалет, який я вже два дні не виносила.

Вона мені:

— Обов’язки перед твоїм батьком і мною.

Я тут і сіла. Обов’язки? Обов’язки? І це вона говорить мені про обов’язки? Коли вона востаннє думала про те, щоб завезти до пральні білизну, а потім ще й забрати її звідти? Коли вона востаннє згадувала, що треба купити ватні палички чи туалетний папір або молоко?

І невже їй за чотирнадцять років мого життя ніколи не спадало на думку сказати мені, що я якась там принцеса Женовїі???

І вона ще говорить мені про обов’язки?

ХА!!!

Я ледь не кинула слухавку. Але поряд стояла Лілі й тренувалася бути адміністратором театру: вмикала і вимикала світло у вестибюлі школи. Я пообіцяла їй не поводитися нерозважливо, а якби я кинула слухавку, то саме так і повелася б, тому я сказала мамі терплячим тоном:

— Не хвилюйся, мамо, я не забуду заїхати до господарчого магазину «Женовіз» по дорозі додому і купити нові мішки для пилососа.

І лише потім я кинула слухавку.