Щоденники принцеси

Субота, 18 жовтня

Коли я прийшла додому, то відразу перевірила автовідповідач. Перевірила, чи немає повідомлення від Джоціа про те, що він передумав.

Він не передумав.

Знаєте, у нас удома був містер Джаніні (ще б пак). Цього разу, слава Богу, на ньому вже були штани. Коли він почув, як я запитала у мами, чи дзвонив хлопець на ім’я Джош, то негайно поцікавився:

— Ти ж маєш на увазі Джоша Ріхтера, так?

Я роздратувалася, бо вигляд у нього був якийсь… ну, не знаю. Приголомшений.

— Так, — кажу, — я маю на увазі Джоша Ріхтера. Ми з ним ідемо сьогодні на танці, присвячені розмаїттю культур.

Містер Джаніні звів брови:

— А як же Вайнберґер?

Так гидко, коли твоя мама зустрічається з учителем з твоєї школи. Я сказала:

— Вони розійшлися.

Мама дуже уважно нас слухала, і це було незвично, бо вона практично весь час десь на своїй хвилі. Мама запитала:

— А хто такий Джош Ріхтер?

Я відповіла:

— Найгарніший, найчуйніший хлопець в усій школі.

Містер Джаніні фиркнув і додав:

— Та ще й найпопулярніший.

А мама страшенно здивувалася:

— І він запросив Мію на танці?

Такі мамині слова, м’яко кажучи, не дуже мені полестили. Коли вже рідна мама дивується, що найгарніший і найпопулярніший хлопець запросив тебе на танці, — чекай неприємностей.

— Так, — сказала я, захищаючись.

— Мені це не подобається, — мовив містер Джаніні.

Мама запитала в нього, чому, а він відповів:

— Бо я знаю Джоша Ріхтера.

Мама така:

— Ой, у мене вже душа не на місці.

Я тільки рота відкрила, щоб захистити Джоша, а містер Джаніні й каже:

— Цей хлопець водить машину зі швидкістю сто миль на годину.

Та яке це має значення?

Я справді так вважала, доки мама не сказала, що оскільки вона сама їздить зі швидкістю п’ять миль на годину (П’ЯТЬ), їй треба порадитися «про все це» з батьком.

Люди! Про що тут ще радитися? Це вам що, машина з несправним ременем вентилятора? Які п’ять миль на годину?

— Він надто ненадійний, Міє, — розшифрував мені містер Джаніні.

Ненадійний? НЕНАДІЙНИЙ? Зараз що, п’ятдесяті роки? З якого це дива Джош Ріхтер став раптом бунтівником?

Набираючи телефон татового номера у «Плазі», мама сказала:

— Ти лише в дев’ятому класі. І тобі не слід ходити на побачення зі старшокласниками.

Це нечесно! Вперше у житті мене запросили на побачення, і саме тепер моїм батькам закортіло побути Майком та Керол Бреді з «Сімейки Бреді». Та ну, ви що?

Отже, я стояла і слухала через спікерфон, як мама з татом обмінюються думками: мовляв, я ще надто маленька, аби ходити на побачення, і мені НЕ СЛІД ні з ким зустрічатися, бо зараз у мене дуже складний період, адже я щойно дізналася про те, що я принцеса. Вони розпланували за мене решту мого життя (я, виявляється, не ходитиму на побачення, доки мені не виповниться вісімнадцять, житиму в дівчачому гуртожитку, коли вступлю до коледжу, і таке інше). Раптом продзвенів домофон, і містер Джі пішов запитати, хто там. Він запитав, і до болю знайомий голос відповів:

— Клариса Марія Грімальді Ренальдо. А ви хто?

В іншому кінці кімнати мама ледь не впустила слухавку. То була Grandmère. Grandmère прийшла до нас у квартиру!

Ніколи не думала, що я бодай колись буду за щось вдячна Grandmère. Ніколи не думала, що буду така рада її бачити. Але коли вона приїхала до нас у квартиру, щоб забрати мене купувати сукню, я ледве стрималася, щоб не розцілувати її в обидві щоки. Чесно кажу. Зустрівши її на порозі, я сказала:

— Grandmère, вони не пускають мене на танці!

Я геть забула, що Grandmère ще ніколи не була в нашій квартирі. Я забула, що в нас містер Джаніні. Єдине, про що я могла тієї хвилини думати, — це що батьки не пускають мене на танці з Джошем. Я знала, що Grandmère за мене заступиться, знала.

Бачили б ви, що тут закрутилося!

Grandmère увірвалася до квартири, з відразою поглянула на містера Джаніні:

— І оце він? — зупинившись на мить, спитала вона.

Я підтвердила, що це таки він, а вона фиркнула і пройшла повз нього. Почула татів голос по спікерфону і закричала мамі:

— Віддай мені телефон!

Мама була схожа на дитину, яку застукали на тому, що вона стрибала через турнікети біля Управління міського транспорту Нью-Йорка.

— Мамо, це ти? — закричав тато у спікерфон. Здається, він був шокований не менше за мою маму. — Що ти там робиш?

Як на людину, котра заявляє, що не дружить із технікою, Grandmère чудово вміла користуватися спікерфоном. Вона відразу ж вимкнула його, перемкнула звук на слухавку, вихопила її в мами з рук і сказала:

— Слухай-но, Філіпе. Твоя донька йде на танці зі своїм кавалером. Я спеціально подолала п’ятдесят сім кварталів на лімузині, щоб ми з нею поїхали за новою сукнею, і якщо ти думаєш, що я не збираюся подивитися, як вона в ній танцюватиме, тоді ти просто…

Тут бабуся завернула кілька слівець, а оскільки вони були французькою, тільки ми з татом їх зрозуміли. Мама та містер Джаніні лише мовчки стояли поряд. Мама була сердита, а містер Джі нервував.

Докладно пояснивши татові, де його місце, бабуся кинула слухавку і роззирнулася навколо. М’яко кажучи, Grandmère ніколи не приховувала своїх почуттів, тому я не дуже здивувалася, коли наступної миті вона промовила:

— То це тут росла принцеса Женовії? У цьому… сараї?

Якби навіть бабуся запалила під мамою фейєрверк, то й тоді мама так не розлютилася б.

— А тепер послухайте ви, Кларисо, — сказала вона, крокуючи по кімнаті у своїх сандалях від «Біркенсток»[32], — не смійте мені вказувати, як виховувати мою дитину! Ми з Філіпе вже вирішили, що вона не піде з цим хлопцем. Ви не можете так просто взяти і…

— Амеліє, — сказала бабуся, — іди вдягни пальто.

Я пішла. А коли повернулася, обличчя в мами було червоне, як помідор, а містер Джаніні втупився в підлогу. Але ніхто з них не сказав Grandmère ані слова, і ми з нею вийшла з квартири.

Коли ми були вже на вулиці, я була така збуджена, що не втрималася:

— Grandmère! — вигукнула я. — Що ти їм сказала? Як ти їх переконала, щоб вони мене відпустили?

Але Grandmère лише розсміялася своїм лиховісним сміхом і мовила:

— У мене свої методи.

Тоді я її не ненавиділа. Взагалі.

І от я сиджу у своїй новій сукні, у нових туфлях, з новими нігтями, у нових панчохах, мені щойно воском видалили волосся на ногах і під пахвами, щойно зробили зачіску і професійно наклали макіяж. Уже сьома година, а Джоша все немає. І я вже думаю: може, все це було жартом, як у фільмі жахів «Керрі»? Пам’ятаю, як я боялася його дивитися, але якось Майкл Московіц взяв його у прокаті й розповів нам з Лілі його сюжет. Цей фільм про те, як простодушну дівчину найпопулярніший хлопець школи нібито запрошує на танці, а насправді він зі своїми друзями хоче облити її свинячою кров’ю. Тільки цей хлопець не здогадується, що у Керрі є екстрасенсорна сила, і під кінець вечора вона вбиває всіх у цілому місті, включаючи першу дружину Стівена Спілберга і маму з бойовика «Восьми вистачить».

Але вся справа в тому, що в мене немає такої екстрасенсорної сили, і якщо виявиться, що Джош зі своїми дружками хоче облити мене свинячою кров’ю, я не зможу їх вбити. Тільки якщо я не викличу національну гвардію Женовії. Проте й тут є складності, бо у Женовії немає ані повітряних сил, ані морського флоту, то як же армія сюди дістанеться? їм потрібно буде летіти приватними літаками, а квитки, якщо їх купувати прямо перед вильотом, коштують ОГО-ГО СКІЛЬКИ. Сумніваюся, що тато погодився б на такі великі витрати з бюджету держави, а тим паче через справу, яку б він назвав зовсім несерйозною.

Але якщо Джош Ріхтер мене підведе, можу вас запевнити, моя реакція буде ой яка серйозна. Це ж заради нього мені воском видалили волосся на ногах. Як це вам? І якщо ви думаєте, що це зовсім не боляче, уявіть, як би ви почувалися, коли б вам воском видалили волосся під пахвами. І це я теж зробила заради нього. Тепер розумієте? Це ДУЖЕ БОЛЯЧЕ. Я ледь не плакала, так мені боліло. Тож якщо мене «кинуть», не кажіть, що не можна буде викликати гвардію Женовії.

Я знаю, тато думає, що Джош мене підставив. Зараз він сидить на кухні за столом і удає, ніби читає «ТВ-гайд». Але я бачу, як він постійно позирає на годинник. Мама теж. Тільки наручного годинника в неї немає, тож вона постійно дивиться на настінний годинник у формі кошеняти, в якого очка моргають.

Ларс теж тут. Він не дивиться на годинник. Він перевіряє обойму, щоб упевнитися, що йому вистачить куль. Гадаю, тато наказав йому стріляти у Джоша, якщо той хоч на крок до мене наблизиться.

А, до речі. Тато дозволив мені піти на танці тільки за умови, якщо з нами піде Ларс. Я через це не дуже переймалася, бо й так знала, що з нами піде Ларс. Але удала, що дуже розсердилася, аби тато не подумав, що я так легко здаюся. ЙОМУ від Grandmère слід чекати ВЕЛИКИХ неприємностей. Коли я міряла сукню, вона сказала мені, що тато не може бути відданим у стосунках з жінками. Ось чому він не хоче відпускати мене на побачення з Джошем: йому страшно подумати, що Джош може покинути мене так, як він сам кидав чимало дівчат-моделей по всьому світу.

Але ж, тату, навіщо припускатися найгіршого?

Джош не може мене покинути. Він ще жодного разу не був зі мною на побаченні.

І якщо він незабаром не з’явиться, то БАГАТО ВТРАТИТЬ. Зараз я виглядаю набагато краще, ніж будь-коли за все своє життя. Бабця Коко Шанель справді перевершила себе; моя сукня дуже сексуальна, вона зшита зі світло-блакитного шовку, зверху на ній складки, як в акордеона, і тому мою плоскогрудість навіть не помітно, а знизу вона пряма й вузька, і все це пасує до моїх світло-блакитних шовкових туфель на високих каблуках. Мабуть, я схожа на бурульку, але, за словами дамочок з магазину «Шанель», це силует нового тисячоліття. Бурульки зараз у моді.

Єдина проблема в тому, що я не можу погладити Товстого Луї, бо до моєї сукні пристане його руда шерсть. Треба було купити таку липку стрічку, коли я була в «Райт Ейд»[33], але я забула. А тепер він сидить біля мене на дивані, сумний-пресумний через те, що я не можу його погладити. Я сховала всі свої шкарпетки: раптом він захоче мені помститися і з’їсть одну з них.

Тато щойно зиркнув на годинник і сказав:

— Гм. Уже сьома п’ятнадцять. Меткий хлопчина, нічого не скажеш.

Я намагалася зберігати спокій.

— Напевне, на дорозі великі пробки, — сказала я так по-принцеськи, як тільки могла.

— Авжеж, — відповів тато. Здається, він не дуже через це журився. — Що ж, Міє, ми ще можемо встигнути на «Красуню і Чудовисько», якщо хочеш. Я певен, що зможу дістати…

— Тату! — нажахано прокричала я. — Я не хочу сьогодні з тобою іти на «Красуню і Чудовисько».

Тепер уже він засмутився:

— Але раніше ти любила цей мюзикл…

Слава Богу, задзвонив домофон. Це він. Мама щойно запросила його зайти в квартиру. Ще одна умова, з якою мені дозволили піти, окрім того, що з нами іде Ларс: Джош має познайомитися з обома моїми батьками — і, мабуть, пред’явити своє посвідчення, хоча сподіваюсь, тато до такого ще не дійшов.

Доведеться залишити щоденник дома, тому що в clutch, як називається моя шкіряна плоска сумочка, не вистачить місця.

О Боже, в мене так спітніли руки! Треба було послухатися Grandmère, вона ж пропонувала мені вдягти рукавички до ліктів…

Ну, гаразд, я збрехала. Я таки взяла свій блокнот. Я змусила Ларса його нести. В його портфелі, який він постійно тягає з собою, не дуже-то й багато місця. Я знаю, що там купа різних глушників, гранат і такого іншого, але я була впевнена, що місце для одного жалюгідного малесенького щоденничка в ньому знайдеться.

І я виявилася права.

Тож зараз я у туалеті в «Таверні на Грін». Туалет тут не такий класний, як у «Плазі». Тут немає маленьких пуфиків, на яких можна сидіти в кабінці, тому я сиджу на закритій накривці унітазу. Мені видно багато товстих жіночих ніг, які ходять за дверима моєї кабінки. Тут дуже багато товстих жінок. Більшість із них прийшли на весілля чорнявої дівчини, на вигляд італійки, якій не завадило б вищипати брови, та худорлявого рудого хлопця на ім’я Фергус. Фергус зміряв мене поглядом з голови до ніг, коли я увійшла в зал. Я не жартую. Це перший одружений чоловік, який на мене так подивився, хоч, може, він одружений всього лише годину і на вигляд такого ж віку, що і я. Ця сукня просто БОМБА!

Вечеря не така вже й класна, як я сподівалася. Звичайно, завдяки урокам вгапсітеге я знаю, якою виделкою що їсти і що треба суповою ложкою від себе суп набирати, але справа не в цьому.

А в Джошеві.

Не зрозумійте мене неправильно. Він у смокінгу дуже привабливий. Джош сказав мені, що це його власний смокінг. Минулого року він супроводжував свою дівчину, яка була до Лани, на всі прийоми дебютантів у місті. Ця дівчина, що була до Лани, — якась там родичка чоловіка, котрий винайшов пластикові пакети, куди ви кладете овочі в гастрономі. Той дядько перший придумав написати на пакетах ВІДКРИВАТИ ТУТ, щоб ви точно знали, з якого боку треба відкривати. Джош сказав, що ці два маленьких слова принесли тому чоловікові півмільярда доларів.

Не знаю, навіщо він все це мені розповідав. І що, тепер мені треба стрибати від радощів через те, що зробив батько його колишньої дівчини? Ніде правди діти, не дуже це чуйно з його боку.

Але з моїми батьками Джош добре тримався. Він увійшов, вручив мені букетик на корсаж (маленькі білі трояндочки, зв’язані рожевою стрічкою, такі гарні; вони йому обійшлися у десять доларів щонайменше — але я не могла не думати про те, що обирав він їх для іншої дівчини, сукня в якої була іншого кольору), і привітався з татом за руку. Він сказав:

— Приємно з вами познайомитися, ваша високосте.

Почувши це, мама почала дуже голосно сміятися.

Іноді вона може так осоромити.

Потім Джош повернувся до мами і сказав:

— Ви Міїна мама? О Боже, а я було подумав, що ви її сестра-студентка.

Узагалі-то не варто було йому це говорити, бо вийшло по-дурному, але мама, здається, повелася. Вона ПОЧЕРВОНІЛА, коли він вітався з нею за руку. Здається, я не єдина жінка в родині Термополіс, яка підпала під чари блакитних очей Джоша Ріхтера.

Потім тато прокашлявся і почав бомбардувати Джоша різними запитаннями, скажімо, яку машину він водить (татову «ВМW»), куди ми йдемо (атож!) і коли ми повернемося (Джош сказав, що встигнемо до сніданку). Татові це не сподобалося, і Джош запитав:

— А о котрій годині ви б хотіли, щоб вона повернулася додому, сер?

СЕР! Джош Ріхтер назвав мого тата СЕР!

А тато подивився на Ларса і сказав:

— Найпізніше — о першій ночі.

Ти ба, дуже лояльно з його боку, бо зазвичай на вихідних моя «комендантська година» — одинадцята вечора. Але, з іншого боку, з нами ж їде Ларс, тому я у повній безпеці. Чому ж мені не можна залишатися стільки, скільки я захочу? Але Grandmère сказала, що принцеса повинна завжди бути готовою йти на компроміс, тому я не заперечувала.

Потім тато поставив Джошеві ще кілька запитань, наприклад: до якого університету він збирається вступати (він ще не вирішив, але подає заяви до всіх університетів Ліги Плюща[34]) і що він хоче там вивчати (бізнес). Далі мама запитала, як щодо гуманітарних наук, а Джош відповів, що він хоче отримати таку спеціальність, яка забезпечить його роботою, де він отримуватиме мінімум вісімдесят тисяч на рік. Мама заперечила, що є речі важливіші за гроші, і потім я сказала:

— Джоше, поглянь на годинник!

Схопила його за руку і потягла до дверей.

Ми з Ларсом і Джошем вийшли до машини Джоше- вого батька, і Джош притримав переді мною двері машини, щоб я сіла на переднє сидіння. Але Ларс запропонував, що він поведе машину, а ми з Джошем сядемо на заднє сидіння і поспілкуємося. Я подумала, що це дуже мило з боку Ларса, але коли ми з Джошем вмостилися на задньому сидінні, нам майже нічого було сказати одне одному. Джош мовив: «Ти у цій сукні дуже гарна».

А я відповіла, що мені подобається його смокінг, і подякувала йому за корсажний букетик. А потім ми десь зо двадцять кварталів мовчали.

Чесно вам кажу. Мені було так незручно! Звісно, я не дуже часто спілкуюся з хлопцями, але з тими, з ким я СПІЛКУВАЛАСЯ, в мене ніколи не виникало проблем. У Майкла Московіца рот практично ніколи не закривається. Тому я не могла зрозуміти, чому Джош нічого не ГОВОРИТЬ. Я хотіла в нього запитати, кого б він обрав, якби був кінець світу і йому судилося залишитися жити з цією людиною: Вайнону Райдер чи Ніколь Кідман, — але подумала, що я ще погано його знаю для таких запитань…

І от врешті-решт Джош порушив тишу, запитавши, чи це правда, що моя мама зустрічається з містером Джаніні. Що ж, можна було чекати, що всі про це дізнаються. Може, не так швидко, як про те, що я принцеса, але рано чи пізно дізнаються.

Я підтвердила, що це правда, а потім Джошу закортіло знати, на що це схоже.

Але з якоїсь причини я не змогла розповісти йому, як бачила містера Джі в трусах за кухонним столом у нас удома. Просто мені здавалося… ну, не знаю. Я просто не змогла йому розповісти, і все. Так смішно, правда? Майклові Московіцу я розказала, хоч він і не питав. А от Джошеві не змогла, навіть після того, як він зазирнув мені в душу. Дивно, чи не так?

Проїхавши десь трильйон кварталів у цілковитому мовчанні, ми під’їхали до ресторану. Ларс віддав машину службовцю готелю, а ми з Джошем увійшли всередину (Ларс пообіцяв, що не буде з нами їсти; сказав, що лише постоїть біля дверей і кидатиме суворим оком, як Арнольд Шварценеггер, на всіх новоприбулих), і виявилося, що весь Джошів почет уже тут. Я й гадки не мала, що вони будуть, але відчула велике полегшення, бо я вже боялася, що доведеться сидіти з ним іще одну годину й мовчати…

І, слава Богу, всі хлопці зі шкільної команди сиділи зі своїми дівчатами з групи підтримки за довжелезним столом, а на чолі його було два порожніх місця: одне — для Джоша й одне — для мене.

Маю визнати, всі були до мене люб’язні. Дівчата засипали мене компліментами з приводу моєї сукні й все розпитували, як воно — бути принцесою, чи це прикольно — прокинутися одного ранку і побачити свою фотку на першій сторінці «Пост», і чи ношу я корону. Всі вони набагато старші за мене — деякі з них уже старшокласниці — і тому набагато доросліші. Ніхто ніяк не коментував те, що в мене немає грудей, що обов’язково зробила б Лана, якби була тут.

Але знову ж таки: якби Лана була тут, мене б тут не було.

Найбільш здивувало мене те, що Джош замовив шампанське, і ніхто навіть не запитав у нього посвідчення, яке, звичайно, було підроблене. На столі вже було три пляшки, а Джош замовляв ще й ще, бо на цей випадок його тато дав йому свою платинову картку «Американ Експрес». Ніяк не збагну, невже офіціанти не бачать, що йому лише вісімнадцять, а решта навіть молодші за нього?

І як може Джош стільки пити? А якби за кермом не було Ларса? Невже Джош вів би татову «ВМW» п’яний як чіп? Як безвідповідально з його боку! А йому ще й прощальну промову на випускному доручили виголосити!

Після цього, навіть не запитавши в мене, що я їстиму, Джош замовив для всіх біфштекс із вирізки. Звичайно, це дуже люб’язно з його боку і все таке, але ж я не їм м’яса і не їстиму навіть заради найчуйнішого хлопця в усьому світі.

А він навіть не помітив, що я й не торкнулася страви! В мене не залишалося іншого виходу, як тільки набити шлунок самим лише салатом і булочками, щоб не вмерти з голоду.

Може, мені вдасться вислизнути з-за столу і послати Ларса по вегетаріанську їжу до ресторанчика «Смарагдова планета»?

Але от що смішно: що більше Джош пив, то більше мене лапав. Наприклад, він постійно клав руку мені на коліно під столом. Спочатку я подумала, що він ненароком зачепив його, але потім він це «ненароком» зробив ще чотири рази. А останнього разу ще й стиснув мені коліно!

Не думаю, що він зовсім п’яний, але зараз він набагато привітніший, ніж був у машині, коли ми їхали сюди. Може, зараз він почувається більш розкуто, бо поблизу немає Ларса.

Щось я засиділася у цьому туалеті. Якби ж то Джош раніше мені сказав, що тут ми зустрінемося з його друзями. Тоді я, можливо, запросила б Тіну Хакім Баба з її кавалером або навіть Лілі з Борисом. Принаймні був би хтось такий, з ким я могла б потеревенити.

Та де там. Він мені нічого не сказав.

Чому?

Чому?

Чому???

Повірити не можу, що таке трапилося. Повірити не можу, що це трапилося зі МНОЮ!

ЧОМУ? ЧОМУ Зі МНОЮ? ЧОМУ ТАКЕ ЗАВЖДИ ТРАПЛЯЄТЬСЯ ЗІ МНОЮ???

Я намагаюся згадати, що Grandmère казала робити в критичних ситуаціях. Тому що зараз я була точно в критичній ситуації. Я намагаюся вдихати через ніс і видихати через рот, як учила Grandmère. Вдихати через ніс і видихати через рот. Вдихати через ніс і видихати через рот…

ЯК ВІН МІГ ЗІ МНОЮ ТАК ПОВЕСТИСЯ???? ЯК, ЯК, ЯК?????!!!

Мені хочеться, дуже хочеться до крові роздряпати його дурну пику. За кого він себе має? Знаєте, що він зробив? Ні, ви не знаєте. От я вам розповім.

Після того, як було прикінчено ДЕВ’ЯТЬ пляшок шампанського — а це практично пляшка на кожного, не враховуючи мене, бо я зробила лиш кілька ковтків, а значить, хтось плюс до своєї пляшки випив ще й мою, — Джош зі своїми друзями нарешті схаменулися, що треба ж їхати на танці. Хоча танці почалися вже ГОДИНУ тому. Взагалі-то вони вже майже закінчувалися.

Ми вийшли з ресторану і чекали, доки службовець піджене машину. Джош обійняв рукою мене за плечі, і я подумала, що, можливо, все ще буде добре. Знаєте, стало так приємно, бо в цій сукні без рукавів, хоч на мені й була прозора мерехтлива накидка, я б змерзла. Тому я була вдячна, що він поклав свою руку мені на плечі, бо вона мене зігрівала. То була приємна рука, справді, дуже накачана від занять греблею. Погано було тільки те, що від Джоша чимось тхнуло, зовсім не як від Майкла Московіца, який завжди пахне милом. Мабуть, перед виходом Джош вилив на себе ціле море одеколону «Драккар Нуар», а коли нею забагато напшикаєшся, то вона така смердюча. Я ледве могла дихати, та це не мало значення. Мені здавалося, що все не так і погано. Гаразд, він не зважив на те, що я вегетаріанка, але це не смертельно. Ми підемо на танці, й він знову зазирне мені в душу своїми чудовими блакитними очима, і все буде добре.

Боже мій, як я помилялася!

Почати з того, що ми ледве проїхали до школи, бо біля неї стояла ціла купа машин. Спершу я нічого не зрозуміла. — Так, був суботній вечір, танці, але ж стільки машин біля школи імені Альберта Ейнштейна — це вже занадто. Це ж просто шкільні танці. Більшість дітей у Нью-Йорку взагалі не їздять на авто, правильно? Ми з Тіною, мабуть, єдині в школі, кого привозять до школи на машині.

А потім я зрозуміла, чому їх тут стільки. То були мікроавтобуси від різних телеканалів новин. Вони освітлювали великими прожекторами сходи до школи імені Альберта Ейнштейна. Всюди юрмилися репортери, курили сигарети, розмовляли по мобілках і чекали.

Чого чекали?

Виявляється, чекали на мене.

Коли Jlapc побачив світло, він почав дуже виразно лаятися якоюсь невідомою мені мовою. Це була точно не англійська і не французька, але все одно можна було здогадатися, що то лайка. Я нахилилася вперед і запитала:

— Звідки вони дізналися? Звідки? Невже це Grandmère їм сказала?

Але знаєте, не думаю, що Grandmère наважилася б таке зробити. Справді не думаю. Тільки не після нашої з нею розмови. Я її викрила. Я насварила її, як нью- йоркський поліцейський — шахрая за гру «Трикарткова гора». Я впевнена, Grandmère НІКОЛИ більше б не нацькувала б на мене пресу без мого дозволу.

Але преса тут, і ХТОСЬ же її викликав, правильно? Якщо не Grandmère, то хто?

Джошу були по барабану всі ці вогні й камери. Він такий:

— То й що? Ти мала б уже до цього звикнути.

Авжеж. Аж два рази. Я так до цього звикла, що вже нема куди. Так звикла, що навіть на думку про те, що треба вийти з машини, хоч і під руку з найгарнішим хлопцем у школі, я ледь не виблювала весь салат і хліб, які з’їла за вечерею.

— Та розслабся, — мовив Джош. — Ми з тобою проскочимо крізь цих репортерів, доки Ларс паркуватиме машину.

Ларсові ця ідея не сподобалася. Він сказав:

— Ні, не буде, діла. Ти припаркуєш машину, а ми з принцесою пробіжимо крізь них.

Але Джош уже відчиняв двері машини. Він узяв мене за руку і сказав:

— Ходімо. Живемо лише раз.

І потягнув мене з машини.

Я найбільша дурепа у світі, бо піддалася йому.

Саме так. Я дозволила йому витягти мене з машини. Тому що моїй руці в його було так приємно і безпечно, вона була така велика і така тепла. І я думала: та ну, що може статися? Ну, буде кілька спалахів фотокамер. То й що? Ми лише пробіжимо, як він сказав. Усе буде добре.

Тому я сказала Ларсу:

— Усе нормально, Ларсе. Паркуй машину, а ми з Джошем підемо всередину.

Ларс був заперечив:

— Ні, принцесо, чекайте…

Це були останні слова, які я почула від нього — звісно, на якийсь час — бо ми з Джошем були вже на вулиці, і Джош зачинив за нами двері машини.

І раптом усі ці репортери, покидавши на землю недокурки і познімавши кришечки з об’єктивів камер, налетіли на нас із криками:

— Це вона! Це вона!

А потім Джош потяг мене вгору сходами, і я навіть почала сміятися, бо вперше в житті все це мене розвеселило. Спалахи фотоапаратів навсібіч так засліплювали, що я ледве могла розгледіти східці в себе під ногами. Я тримала пелену сукні й зосереджено намагалася не наступити на неї та не впасти. Я цілковито довірилася тому, хто тримав мене за іншу руку. Я повністю поклалася на Джоша, який вів мене, бо сама нічогісінько не бачила.

Коли він нарешті зупинився, я подумала, що ми вже біля дверей школи. Нарешті, думала я, зараз Джош відчинить переді мною двері. Знаю, що це дурня, але я тоді справді так подумала. Двері були просто перед нами. А під нами, на сходах, репортери викрикували свої запитання і фотографували. Якийсь дурень верещав: «Поцілуй її! Поцілуй її!», і від цього мені стало вкрай незручно.

Чомусь я стояла там, як повна ідіотка, і чекала, доки Джош відчинить двері. Хоча могла, могла вчинити розумніше: сама відчинити їх і зайти всередину, де безпечно і немає ані камер, ані репортерів, ані придурків, які під’юджують: «Поцілуй її! Поцілуй її!»

А потім, ніби у напівсні, я відчула, що Джош знову поклав руку мені на плечі, пригорнув до себе і щосили вп’явся губами в мої губи.

Клянусь, я відчула тільки це й нічого більше. Він просто взяв і вп’явся своїми губами в мої. І тут з новою силою заблимали спалахи. Повірте мені, це було зовсім не так, як у книжках, що їх завжди читає Тіна. У тих книжках, коли хлопець цілує дівчину, вона ніби бачить вогні феєрверка під заплющеними повіками. Я теж бачила вогні. Але вони були не від феєрверка, а від спалахів фотоапаратів. Усі знімали, як принцеса Мія вперше цілується з хлопцем.

Я не жартую. Мало того, що то мій перший поцілунок.

Біда в тому, що мій перший поцілунок зняли фотографи з журналу «Тін Піпл».

І ще про книжки, які читає Тіна. В них, коли дівчина цілується з кимось уперше, все її тіло охоплює якась тепла хвиля почуттів. Їй здається, ніби хлопець витягує з неї душу. А в мене такого і близько не було. Єдине, що я тієї хвилини відчула, — це сором. Мені було не дуже добре, коли Джош мене поцілував. Я почувалася якось дивно. Незвично було, що цей хлопець стоїть поряд зі мною і впивається своїми губами в мої. Ви, певно, сподівалися, що коли мене поцілує хлопець, якого я так довго вважала найкращим на землі, я ЩОСЬ відчую.

Нічогісінько я не відчула, самий лише сором.

Так само як тоді, коли ми під’їжджали до ресторану, я хотіла, щоб усе якомога швидше закінчилося. Думала лише про те, коли він це припинить. Чи я принаймні правильно це роблю? У фільмах люди, що цілуються, часто нахиляють голови в різні боки. Мені теж треба нахилити? А що мені робити, коли він спробує запхнути язика мені до рота, як тоді Лані (я сама бачила)? Не можна допустити, щоб журнал «Тін Піпл» сфоткав, як якийсь хлопець запихає мені язика до рота; тато мене вб’є.

Коли мені почало здаватися, що ще хвилина — і я не витримаю, що я помру від сорому прямо на сходах школи імені Альберта Ейнштейна, Джош підняв голову, помахав репортерам, відчинив двері й заштовхнув мене всередину.

А там стояли й витріщалися на мене всі мої знайомі.

Чесне слово. Там була Тіна зі своїм хлопцем Дейвом з «Трініті». Вони приголомшено дивилися на мене. Я побачила Лілі й Бориса, який бодай раз у житті додумався нічого не заправити у штани. Взагалі-то він був якось по-своєму, по-чудернацькому, гарний, як і личить музичному генієві. А Лілі була у чудовій білій сукні, прикрашеній блискітками, і з білими трояндами у волоссі. Там стояли Шаміка та Лінг Су зі своїми кавалерами і купа інших людей, яких я, мабуть, знала, але не могла впізнати без шкільної форми. Всі вони глипали на мене так, як ото Тіна, — з виразом повного шоку на обличчі.

А ще там стояв містер Джі. Біля будки з квитками, навпроти дверей до їдальні, де відбувалися танці. Він був здивований більше за всіх, хто там був, окрім хіба що мене. Маю сказати, що я однозначно була у найсильнішому шоці. Ви ж розумієте, ЩОЙНО мене поцілував Джош Ріхтер. Джош Ріхтер щойно мене ПОЦІЛУВАВ. Джош Ріхтер щойно поцілував МЕНЕ.

Я вже говорила, що він поцілував мене В ГУБИ?

І що він зробив це перед репортерами з «Тін Піпл»!

Отож я стою там, усі на мене дивляться, а я й досі чую, як надворі кричать репортери. А в їдальні, я чую, гупає аудіосистема: гуп, гуп, гуп, грає якийсь хіп-хоп спеціально для наших учнів-латиносів. І ось які думки потроху прокрадаються в мою голову, ось що вони шепочуть:

Він тебе підставив.

Він запросив тебе на побачення лише для того, щоб його фотографія з’явилася в газетах.

Це він сповістив пресу, що ти будеш сьогодні тут.

І з Ланою він, мабуть, порвав лише для того, аби похизуватися перед друзями, що він зустрічається з дівчиною зі статком у триста мільйонів доларів. Поки твоя фотка не з’явилася у «Пост», він навіть не помічав тебе. Лілі була права: того дня у «Біджелоуз», коли він мені посміхнувся, у нього справді було синаптичне гальмування. Він, мабуть, гадає, що його шанси вступити до Гарварду (або куди там від збирається вступати) дуже зростуть через те, що він хлопець принцеси Женовії.

І я, як остання ідіотка, на це повелася.

Прекрасно. Просто чудово.

Лілі твердить, що я не досить наполеглива. Її батьки кажуть, що в мене манія тримати все в собі, зокрема і страх до конфліктів.

Мама тієї ж думки. Тому вона й дала мені цей блокнот, щоб я записувала сюди те, про що не розповідаю їй. Щоб хоч якось виливала душу.

Якби я не виявилася принцесою, то, мабуть, я і досі такою була б: ненаполегливою, боялася б конфліктів, тримала б усе в собі. І, можливо, не зробила б того, що таки зробила.

Я повернулася до Джоша і запитала:

— Навіщо ти це зробив?

Він у цей час рився в кишенях, намагаючись знайти квитки на танці, щоб віддати їх контролерам, а ті мали сказати номер столика, за яким ми сидітимемо.

— Зробив що?

— Так мене поцілував, на очах у всіх.

Він знайшов квитки у гаманці.

— Я не знаю, — мовив він. — Ти що, їх не чула? Вони кричали, щоб я тебе поцілував. Я і поцілував. А що?

— Тут немає чим пишатися.

— Як немає чим пишатися? — Джош був спантеличений. — Хочеш сказати, тобі не сподобалося?

— Так, — відрізала я. — Саме це я маю на увазі. Мені не сподобалося. Аж ніяк не сподобалося. Бо я знаю, ти зробив це не тому, що мені симпатизуєш. Ти поцілував мене лише через те, що я принцеса Женовії.

Джош дивися на мене, мов на божевільну.

— Дурниці, — сказав він. — Ти мені подобаєшся. Дуже подобаєшся.

Я заперечила:

— Я не можу тобі дуже подобатися. Ти мене навіть не знаєш. Я думала, ти тому і запросив мне на побачення, щоб ближче пізнати. Але ти навіть не спробував. Ти лише хотів побачити свою фотку в журналі «Екстра».

Він на це засміявся, але я помітила, що він не дивився мені у вічі, коли говорив:

— Про що це ти? Звичайно, я тебе знаю.

— Ні, не знаєш. Бо якби знав, то не замовив би мені на вечерю біфштекс.

Я почула шепотіння серед моїх друзів. Гадаю, вони усвідомили всю серйозність Джошевої помилки, хоч він сам її не розумів. Він теж їх почув, тож, відповідаючи, звернувся і до них:

— Ну, замовив я для дівчини біфштекс, то й що? — він розвів руками, ніби говорячи: можете мене за це розстріляти. — Це якийсь злочин? Заради Бога, це ж був біфштекс із вирізки.

Лілі сказала злющим голосом:

— Вона вегетаріанка, психопате.

Ця інформація, здається, не дуже засмутила Джоша. Він лише знизав плечима і мовив:

— Ой-ой-ой, каюся, — а потім повернувся до мене і запитав. — Ходімо танцювати?

Але в мене не було ніякого бажання танцювати з Джошем. Я більше не збиралася нічого робити з Джошем, ніколи. Мені аж не вірилося: після того, що я йому сказала, він гадає, ніби я досі хочу з ним танцювати. Цей хлопець справді психопат. Як я тільки подумати могла, що він зазирав мені в душу? Як???

Мені стало огидно, і я зробила єдине, що могла зробити дівчина в такій ситуації: повернулася до нього спиною і пішла геть.

Звісно, я не могла піти на вулицю — зовсім не хотілося, щоб «Тін Піпл» отримав ще й фото, де я плачу, — тому єдиним моїм пристановищем став дівчачий туалет.

До Джоша нарешті дійшло, що я його покинула. Аж тут припхалися всі його дружки. Вони ще були біля дверей, коли Джош сказав роздратовано:

— Господи! Це ж був усього лише поцілунок!

Я обернулася:

— То був не просто поцілунок, — мовила я, розлютившись не на жарт. — Може, ти й хотів, щоб це було схоже на поцілунок. Але ми з тобою чудово знаємо, що насправді то була «мильна бульбашка»[35]. Ти спланував її з тієї самої хвилини, як тільки побачив мою фотографію у «Пост». Що ж, красно дякую тобі, Джоше, але я й сама можу себе прославити. Ти мені для цього не потрібний.

Потім я простягла до Ларса руку по щоденник, узяла його й пішла до дівчачого туалету, де зараз сиджу і ось це пишу.

Боже! Ви можете в це ПОВІРИТИ? Мене вперше поцілували — вперше в житті, — а через тиждень це буде в усіх молодіжних журналах країни. Можливо, деякі міжнародні журнали теж це опублікують. Наприклад, «Меджесті», який висвітлює життя молодих членів королівських родин Великої Британії та Монако. У них навіть була ціла стаття про гардероб дружини принца Едварда[36] Софі, і там кожній її одежині проставлено оцінку — від одного до десяти. Цю статтю вони назвали «Відчинена шафа». Я не здивуюсь, якщо незабаром «Меджесті» почне стежити й за моїм життям, оцінюючи мій гардероб та моїх хлопців. Цікаво, який буде заголовок під моєю з Джошем фоткою? «Принцеса закохалася»?

А от і ні.

Найсмішніше в усій цій справі якраз те, що я взагалі НЕ закохана у Джоша Ріхтера. Звісно, було б класно — та кого я хочу обдурити? — було б СУПЕРОВО мати хлопця. Іноді я й справді думаю, що зі мною щось не так, раз у мене його немає.

Та як на мене, краще взагалі ні з ким не зустрічатися, ніж мати такого хлопця, який використовує тебе заради твоїх грошей, або через те, що твій батько князь, або ще з якоїсь причини. Але зовсім не тому, що ти йому подобаєшся сама по собі.

Звичайно, тепер, коли всі знають, що я принцеса, буде досить важко розпізнати, кому подобаюся я сама по собі, а кому — моя діадема. Але принаймні я дізналася правду про Джоша ще до того, як все зайшло надто далеко.

Як він міг мені подобатися? Він такий корисливий. Він використав мене! Він навмисне зробив боляче Лані, а потім захотів використати мене. А я йому, тютя-матютя, ще й підіграла.

Що ж мені робити? Коли тато побачить фотографію, у нього ЗІРВЕ ДАХ. Я ніколи в житті не зможу пояснити, що не винна. Може, якби я заїхала Джошеві в живіт перед усіма тими камерами, тато зрозумів би, що я просто невинний свідок…

Але навряд чи.

Тепер мене, ніколи не пустять на побачення з хлопцем, ніколи, ніколи до кінця життя.

О-о! Я побачила чиїсь туфлі через щілину під дверима кабінки. Хтось до мене заговорив.

Це Тіна. Вона питає, чи зі мною все гаразд. З нею ще хтось.

О Боже, я впізнаю ці ноги! Це Лілі! Лілі з Тіною прийшли спитати, чи зі мною все гаразд!

Лілі вже знову зі мною розмовляє. Вона вже мене не критикує і не скаржиться на мою поведінку. Вона розмовляє зі мною так по-дружньому. Вона каже мені через дверцята кабінки, як їй шкода, що вона сміялася над моєю зачіскою, і вона знає, що в неї манія всіх контролювати, і страждає від пограничного авторитарного розладу особистості. А ще каже, що з усіх сил намагатиметься кинути цю звичку вказувати всім, що робити, особливо мені.

Оце так! Лілі визнає, що була неправа! Повірити не можу! ПОВІРИТИ НЕ МОЖУ!

Вони з Тіною кажуть, щоб я вийшла і провела вечір з ними. Але я відповіла їм, що не хочу. Буде дуже незручно, бо в них у всіх є кавалери, а я буду сама-самісінька, як остання дурепа.

А потім Лілі сказала:

— Не переживай, приїхав Майкл. Він теж увесь вечір ходить сам, як останній дурень.

Майкл. Московіц прийшов на шкільні танці??? Ой, тримайте/мене, бо впаду!! Він взагалі нікуди не ходить, окрім як на свої лекції з квантової фізики і все таке!!

Мені треба самій це побачити. Все, я звідси виходжу.

Допишу пізніше.