Щоденники принцеси

Понеділок, 29 вересня, урок Т і О

Сьогодні я дуже старанно спостерігала за містером Джаніні. Я хотіла знайти якесь підтвердження тому, що йому на побаченні з мамою було не так добре, як їй. Але попри все він був у доброму гуморі. Ми розв’язували приклади на знаходження коренів квадратного рівняння (а де подівся розподільний закон множення? Я щойно почала в нього в’їжджати, а тепер звідкись, не знати звідки взялася ця НОВА МАЯЧНЯ; не дивно, що я в алгебрі повний нуль), і раптом він запитав, чи гратиме хто-небудь з нас восени у шкільному мюзиклі «Моя чарівна леді».

А далі він сказав так, як він завжди говорить, коли йому щось сильно подобається:

— Знаєте, з кого вийшла б чудова Еліза Дулітл? Гадаю, Міє, з тебе.

Я думала, що провалюся крізь землю. Я знаю, що містер Джаніні аж зі шкури пнеться, щоб показати, який він прихильний до мене — бо він же зустрічається з моєю мамою — але це було вже ЗАНАДТО. По-перше, прослуховування вже почалися, і навіть якби я і захотіла виступати (а це мені б ніяк не вдалося, бо я завалила алгебру, агов, містере Джанні, ви що, забули?), мені б ніколи не дали роль, а тим паче головну. Я й говорити як слід не вмію, де там вже співати.

Навіть Лана Вайнберґер, якій у середній школі постійно діставалися головні ролі, тут її не отримала. Вона дісталася якійсь випускниці. Лана грає служницю, глядачку на перегонах в Аскоті й вуличну повію. Лілі — адміністратор театру. До її обов’язків входить вмикати і вимикати світло в антракті.

Мене настільки ошелешили слова містера Джаніні, що я й слова мовити не могла. Сиділа мов прибита і лише відчувала, що знову буряковію. Я думаю, саме через це, коли ми з Лілі по обіді підійшли до моєї шафки, Лана, яка стовбичила там і чекала на Джоша, бовкнула злющим голосом:

— Здоровенька була, Амеліє.

Так мене з дитсадка ніхто не називав (окрім Grandmère). Я ж просила!

Потім, коли я нахилилася, щоб взяти гроші з рюкзака, Лана, мабуть, зазирнула мені у блузку, бо несподівано сказала:

— О, як мило. Ми й досі не носимо бюстгальтера.

Можу порадити бандаж.

Присягаюсь, я б їй врізала — а може й ні; Московіци кажуть, що існують інші способи протистояння, — якби в ту саму секунду не підійшов Джош Ріхтер. Я знала, що він усе чув, та він лише сказав: «Можна пройти?», бо Лілі загородила йому дорогу до шафки.

У ту хвилину мені хотілося тишком-нишком прослизнути до їдальні й про все забути. Боже, тільки бракувало ще розмови про мою плоскогрудість у присутності Джоша Ріхтера! Але Лілі так цього не залишила. Вона вся почервоніла і випалила Лані: «Слухай, Вайнберґер, зроби нам ласку, іди-но скрутися десь і здохни».

Ще ніхто-ніхто не казав Лані Вайнберґер скрутитися і здохнути. Кому ж хочеться, щоб його ім’ям було обписано всі стіни дівчачого туалету? В принципі, тут немає нічого страшного — хлопці ж не побачать цього, але я б воліла, щоб моє ім’я не з’являлося там якомога довше.

Та Лілі таким не переймається. Вона маленька і кругленька, наче пампушка, і схожа на мопса, але їй начхати на свою зовнішність. У неї є своє телешоу. Їй постійно дзвонять хлопці, говорять, яка вона бридка, і просять задерти футболку (вона не плоскогруда; вона вже третій розмір носить), а вона все собі сміється.

Лілі нічого не боїться.

Тому, коли Лана почала наїжджати на Лілі за «скрутися і здохни», Лілі подивилася на неї і всім своїм виглядом показала: «Ану ж бо, вдар!».

Усе це обов’язково переросло б у запеклу дівчачу бійку — Лілі не пропустила жодної серії фільму «Ксена — принцеса-воїн» і вміє битися, як ніхто в світі, — якби Джош Ріхтер не хряснув дверцятами шафки і не сказав з відразою:

— Все, я пішов.

Тоді Лана все покинула і побігла за ним, кричачи:

— Джоше, зачекай! Джоше!

А ми з Лілі дивилися одна на одну і не могли повірити. Я й досі не вірю. Хто ці люди, і чому нас заточили з ними в одній в’язниці під назвою «школа»?