Щоденники принцеси

Неділя, 19 жовтня

Я щойно бачила дуже дивний сон.

У цьому сні ми з Лілі вже помирилися; вони з Тіною подружилися; Борис Пельковський виявився не таким вже й поганим, коли він без своєї скрипки; містер Джаніні сказав, що поставив мені вже не «двійку», яку я отримувала регулярно дев’ять тижнів поспіль, а «трійку»; я танцювала повільний танець із Майклом Московіцем; Іран бомбардував Афганістан, тому в жодній газеті на газетному стенді не було фотки, де ми з Джошем цілуємося, а всі газети були повні фотографій з місця подій.

Але це був не сон. Усе було правдою, справжнісінькою правдою! Все це трапилося насправді!

Сьогодні вранці я прокинулася від того, що відчула щось мокре на обличчі, і коли я розплющила очі, то побачила, що лежу на другому ліжку в кімнаті Лілі, а вівчарка її брата лиже мені обличчя. Тепер я вся у собачій слині.

Але мені байдуже! Нехай Павлов хоч усю мене оближе, якщо захоче! Моя найкраща подруга повернулася! Я перейду до десятого класу! Тато не вб’є мене за те, що я цілувалася з Джошем Ріхтером!

До того ж, здається, я подобаюся Майклу Московіцу!

Я ледве можу писати — така я щаслива.

Минулої ночі, коли я разом з Лілі і Тіною вийшла з дівчачого туалету, я й гадки не мала, що буду така щаслива. Через історію з Джошем я була в смертельній де- пресі'ї — так, у смертельній. Це слово підходить? Я підчепила його від Лілі.

Але коли я вийшла з дівчачого туалету, Джош уже пішов. Пізніше Лілі розповіла мені, що після того, як я публічно його принизила, а потім лиха як фурія побігла до туалету, Джош пішов на танці з таким виглядом, наче йому байдуже. Лілі точно не знає, що сталося пізніше, бо містер Джі попросив її та Тіну піти перевірити, як там я (мило з його боку, правда?). Але в мене є підозра, що Даре випробував на Джошеві один зі своїх спецприйомчиків, який паралізує нерви. Бо коли я знову побачила Джоша, він сидів за столом, на якому була експозиція островів Тихого океану, поклавши голову на макет вулкана Кракатау. За весь вечір він жодного разу не поворухнувся, хоча щойно мені спало на думку, що це через шампанське, яке він випив.

Хай там як, а ми з Лілі й Тіною підсіли за столик до Бориса і Дейва, який хоч і вчиться у «Трініті», але досить милий, до Шаміки з її кавалером Аланом та Лінг Су з її кавалером Кліфордом. Це був Пакистанський столик, там стояв спонсорований Економічним клубом макет, він демонстрував спад ринку рису в маундах (це така пакистанська одиниця виміру). Ми посунули кілька маундів і всілися просто на стіл, звідки все було чудово видно.

І тут, не знати звідки, з’явився Майкл, такий собі свіженький, як огірок, — смішний вираз, правда? Так у Майкла я його й підчепила. Він був у смокінгу, його Майкл купив з-під маминої палиці до дня повноліття свого брата Стіва. У Майкла дійсно не було нікого, з ким він міг би проводити тут час. Директорка Гупта заявила, що інтернет — це не культура і не може мати свого столика, тому члени комп’ютерного клубу з принципу оголосили бойкот танцям і не прийшли.

Але Майклу, здавалося, по барабану, що думають члени комп’ютерного клубу, хоч він і його скарбник! Він сів поряд зі мною і запитав, як у мене справи, а потім ми трохи посміялися з того, що у групи підтримки взагалі немає ніякого розмаїття культур. Усі вони були одягнені, практично, як інкубаторські — у чорні сукні в облипочку від Донни Каран. Потім хтось заговорив про «Зоряний шлях: Глибокий космос-9» і про те, є чи ні кофеїн у каві, виготовленій в реплікаторі[37]. Майкл наполягав на тому, що все, що виходить з реплікатора, виготовляється з відходів, і це означає, що, коли ти замовиш вершкове морозиво, воно може бути зроблене з очищеної від мікробів і забруднення сечі. Нас ледь не знудило, але тут почався повільний танець, і всі пішли танцювати.

Окрім, звісно, мене і Майкла. Ми залишилися сидіти між тими маундами рису.

Та це було не так вже й погано, бо з Майклом завжди є про що поговорити — на відміну від Джоша. Ми продовжували сперечатися з приводу реплікатора, а потім поступово перейшли до того, хто є найсильнішим командиром: капітан Кірк чи капітан Пікард. Аж тут до мене підійшов містер Джаніні і запитав, як я.

Я відповіла, що добре, і тоді містер Джі сказав, що він радий це чути і що, між іншим, за результатами моїх робіт, які він дає мені щодня, він ставить мені з алгебри вже не «двійку», а «трійку». З цим він привітав і наказав продовжувати в тому ж дусі.

Але я заявила, що своїми успіхами в алгебрі зобов’язана Майклу, який привчив мене не вести конспект у щоденнику, чисто та рівненько писати стовпчики і викреслювати цифри, коли я позичаю під час віднімання. Майкл почервонів і буркнув, що він тут ні до чого, але містер Джі вже його не чув. Він квапливо пішов до компашки готів, щоб відмовити їх влаштовувати демонстрацію проти організаторів заходу. На їхню думку, організатори вчинили нечесно, бо не облаштували столика для поклонників сатани.

Потім почалася швидка пісня, і всі повернулися. Мова зайшла про шоу Лілі, яке тепер продюсуватиме Тіна Хакім Баба. Як ми дізналися, їй дають на кишенькові витрати 50 баксів на тиждень, і відтепер вона більше не купуватиме романи для підлітків, а почне брати їх у бібліотеці, а всі свої кошти витрачатиме на підтримку шоу «Лілі каже все як є». Лілі запитала в мене, чи не погоджуся я виступити в її шоу на тому тижні під назвою: «Нова монархія: покоління королівської родини, що відрізняється від своїх попередників». Я дала їй ексклюзивні права на своє перше публічне інтерв’ю, якщо вона пообіцяє запитати в мене, як я ставлюся до м’ясної промисловості.

Потім почалася ще одна повільна пісня, і всі пішли танцювати. Ми з Майклом знову залишилися сидіти поміж рисом. І саме коли я хотіла запитати в нього, кого б він обрав, якби сталася ядерна аварія і знищила все населення Землі, а йому судилося залишитися жити з цією людиною: Баффі — винищувачку вампірів — чи Сабріну — маленьку відьму, він запитав у мене, чи не хочу я потанцювати!

Я була така здивована, що не вагаючись погодилася. І наступної миті усвідомила: я танцюю з чоловіком, і вперше це не мій тато.

І то був повільний танець!

Танцювати повільний танець дуже дивно. Це навіть і танцем назвати не можна. Ти переважно стоїш, обійнявши іншу людину, і тільки переступаєш з ноги на ногу в такт музиці. До того ж, мабуть, ще й розмовляти не можна — принаймні ніхто навколо нас не розмовляв. Здається, я розумію, чому: ти настільки зайнятий своїми почуттями, що тобі важко говорити. Та й що можна було сказати? Майкл так гарно пахнув — як мило «Слонова кость» — і його було так приємно торкатися. Сукня, яку мені вибрала Grandmère, дуже гарна, але мені в ній було трохи холодно, а Майкл був тепленький, і біля нього було так хороше.

Гадаю, Майкл відчував те саме. Тому що коли ми сиділи за тим столиком серед рису, роти в нас не закривалися — так багато тем в нас було для розмов, а коли танцювали, ніхто з нас і словом не обмовився.

Але щойно пісня закінчилася, Майкл знову почав розмовляти і запитав у мене, чи хочу я тайського чаю з льодом зі столика тайської культури або, можливо, чогось японського зі столика клубу аніме. Як на хлопця, що ніколи не бував на жодному шкільному заході, окрім засідань комп’ютерного клубу, Майкл виявляв неабияке завзяття. Він сьогодні ніби надолужував утрачене.

А решту вечора ми сиділи за столом, розмовляли під час швидких пісень і танцювали під час повільних.

Правду кажучи, не знаю, що мені сподобалося більше: розмовляти з Майклом чи танцювати. Ці два заняття були однаково… цікаві.

Звичайно, цікаві по-різному.

Коли танці закінчилися, всі ми, як оселедці, набилися у лімузин, який містер Хакім Баба прислав по Тіну та Дейва (до того часу мікроавтобуси з новинами вже пороз’їжджалися, бо несподівано стало відомо про бомбардування; гадаю, вони поїхали тероризувати посольство Ірану). Я зателефонувала мамі з лімузина, сказала, де я, і запитала, чи можна мені залишитися переночувати в Лілі. Саме туди ми всі їхали. Вона дозволила без зайвих розпитувань; мабуть, мама вже поговорила з містером Джі, і він їй усе розповів. Цікаво, чи сказав він про те, що поставив мені «трійку».

Знаєте, він міг би мені й «трійку» з плюсом поставити. Адже тепер я підтримую їхні з мамою стосунки, Таку доброту слід винагороджувати.

Московіци були трохи здивовані, коли ми вдесятьох, точніше, вдванадцятьох, якщо рахувати Ларса і Вахіма, з’явилися в них на порозі. А особливо вони здивувалися, коли побачили Майкла, бо й не знали, що він виходив з кімнати. Нас пустили у вітальню, де ми грали в гру «Кінець світу», аж доки тато Лілі та Майкла не вийшов до нас у піжамі і не сказав, що всім час додому, бо в нього завтра рано тренування з інструктором із тайши.

Усі попрощалися і набилися в ліфт, окрім мене та Московіців. Навіть Ларс поїхав назад до «Плази»: його зміна закінчилася, коли мене на ніч зачинили в будинку. Я змусила його заприсягтися, що він не скаже татові про той поцілунок. Він пообіцяв, що не скаже, але хто їх знає, чоловіків; вони дуже зашифровані. Я знову згадала про це, коли побачила, як Ларс і Майкл дають один одному «п’ять» на прощання.

А ось і найбільша дивина минулої ночі: я дізналася, що Майкл увесь час робить у своїй кімнаті. Він сам показав мені, але змусив побожитися, що я нікому й ніколи не розповім, навіть Лілі. Мені навіть не слід було писати про це в щоденнику, бо хтось може його знайти і прочитати. Все, що я можу сказати, — це що Лілі лише гає час на Бориса Пельковського, бо в її родині є власний музичний геній.

І подумати тільки, його ніхто цьому не вчив! Він сам навчився грати на гітарі і сам пише для себе пісні! Та пісня, яку він мені зіграв, називається «Велика склянка води». Вона про високу гарну дівчину, яка не здогадується, що в неї закохався хлопець. Я пророкую, що одного дня вона буде на першому місці в музичному чарті «Білборд». Одного дня Майкл Московіц може стати таким же знаменитим, як Паф Деді.

Лише коли всі пішли, я відчула, наскільки втомилася. Це був справді такий довгий день. Я розійшлася з хлопцем, з яким була лише на половині побачення. А це дуже виснажує емоційно.

Але все одно, як завжди, коли я ночую у Лілі, я прокинулася дуже рано. Лежу в ліжку з Павловим на руках і слухаю шум машин на П’ятій авеню, не дуже гучний, бо Московіци звукоізолювали собі вікна. От я лежу собі і думаю, що я справді дуже щаслива дівчина. Спочатку все йшло не так добре, як хотілося. Хіба не прикольно, що, зрештою, все стало добре само собою?

Я чую, як хтось порається на кухні. Мабуть, Мая прийшла і наливає в склянки апельсиновий сік без м’якоті на сніданок. Піду подивлюся, чи потрібна їй допомога.

Не знаю чому, але Я ТАКА ЩАСЛИВА!

Гадаю, так довго не триватиме, правда?

Сьогодні до нашої квартири прийшла Grandmère із татом. Тато хотів знати, як пройшли танці. Виявляється, Ларс йому нічого не сказав! Боже, я люблю свого охоронця. А Grandmère хотіла повідомити мені, що вона на тиждень їде, і тому наші уроки принцеси відкладаються. Вона каже, що їй потрібно навідатися до якогось чоловіка на ім’я Баден-Баден, вона до нього їздить щороку. Гадаю, він дружить із типом, з яким бабуся раніше зустрічалася, на ім’я Бутрос-Бутрос чи щось таке.

Навіть у моєї бабусі є хлопець.

Та от, вони з татом заявилися до нас додому, мов грім з чистого неба. Ви б бачили мамине обличчя. Вона ледь не задихнулася. Особливо коли Grandmère почала вичитувати, що наша квартира брудна, як хлів (останнім часом я була дуже зайнята і не прибирала).

Аби відвернути увагу Grandmère від мами, я сказала бабусі, що проведу її назад до лімузина, і по дорозі розповіла про Джоша. Бабусі було дуже цікаво, бо в цій історії було все, що вона любить: репортери, гарні хлопці, розбиті людські серця і все таке.

Коли ми стояли на розі і прощалися до наступного тижня (ТАК! Цілий тиждень не буде уроків принцеси!

Просто в яблучко! Те, що треба!), повз нас, стукаючи паличкою, пройшов мій старий знайомий — сліпий. Він явно чекав, поки до нього підійде нова жервта і допоможе перейти вулицю. Grandmère побачила його і розчулилася. Вона мені каже:

— Амеліє, піди допоможи бідолашному юнакові.

Та я вже знаю ці приколи. Я така:

— Нізащо.

— Амеліє! — Grandmère в шоці. — Одна з невід’ємних рис принцеси — це її безмежна доброта до людей. А тепер іди і допоможи тому юнакові перейти вулицю.

— Ні, Grandmère, — відповідаю. — Якщо ти думаєш, що йому потрібна допомога, іди і сама допоможи..

Тож Grandmère, гордо випроставшись, — мабуть, із наміром показати мені, яка вона безмежно добра, — підійшла до сліпого хлопця і сказала, змінивши голос:

— Дозвольте мені допомогти вам, юначе…

Сліпий схопив Grandmère за руку. Гадаю, йому сподобалася бабусина рука, бо він промимрив:

— О, дякую, пані.

І вони з Grandmère почали переходити вулицю.

Знаєте, я не думала, що сліпий спробує лапати бабусю. Справді не думала, бо тоді б я їй не дозволила йому допомогти. Звісно, Grandmère не така вже й молоденька і свіженька, якщо ви розумієте, про що я. Я не могла уявити, що якийсь хлопець, хоч і сліпий, захоче її лапати.

Коли зненацька я почула дике волання Grandmère і побачила, як її водій і наш сусід, який змінив стать, біжать до неї на допомогу.

Але Grandmère не потрібна була їхня допомога. Вона врізала сумочкою сліпому по пиці так, що з того злетіли окуляри. І всі побачили: ніякий він не сліпий.

Дозвольте мені дещо вам сказати: думаю, він не скоро з’явиться на нашій вулиці.

Після всіх тих криків я відчула майже блаженство, коли змогла піти додому і попрацювати над домашкою з алгебри, що я і робила решту дня. Мені потрібні були спокій і тиша.

У мене є одне запитання: чому мені завжди не щастить?

Адже хіба з мене не досить того, що:

І на додачу до всього цього виявилося, що я єдина серед моїх подружок ще не цілувалася по-французьки.

Серйозно. Лілі наполягла на тому, щоб для шоу, яке відбудеться наступного тижня, ми зняли гру. Вона назвала її «Сповідальня», або ж «Кажи правду чи виконуй бажання». Так вона сподівається донести до глядача, на які дегенеративні низини опустилася теперішня молодь. Тому вона змусила всіх нас зізнатися в камеру про наші найгірші гріхи, і виявилося: ВСІМ — Шаміці, Тіні Хакім Баба, Лінг Су та Лілі — хлопці вже запихали язика в рота. Всім.

Окрім мне.

Боже, я така потвора. Єдиний раз у житті мене поцілував хлопець, і то лише для того, щоб його фотографія опинилася в газетах.

Так, він рухав язиком, але повірте мені, я не відкривала рота.

І через те, що я ніколи не цілувалася по-французьки і мені ні в чому було зізнаватися, Лілі вирішила покарати мене і наказала мені виконувати Бажання. Вона навіть не поцікавилася, чи хочу я сказати ПРАВДУ.

Лілі кинула виклик, що мені слабо кинути баклажан на дорогу з вікна її спальні, яка на шістнадцятому поверсі.

Я сказала: даю 100 %, що зроблю це, хоча, звісно, мені й не дуже хочеться. Це ж так тупо. Хтось може від цього постраждати. Я є яскравою представницею американської молоді, яка опустилася на дегенеративні низини, але все одно не хотіла нікому розбивати голову.

Але що я могла вдіяти? Мені кинули виклик. Тут уже не відкрутишся. Звісно, погано, що я ніколи не цілувалася по-французьки. Але мені не хочеться, щоб мене вважали занудою.

Я не могла просто так узяти і кинути той баклажан. Хоч я ніколи й не цілувалася по-французьки, але я отримала любовного листа, якого написав хлопець.

Як класно, що на світі є хтось, кому я подобаюся. Можливо, це додасть мені сил, а вони мені ой як знадобляться, коли я даватиму інтерв’ю Беверлі Белрів. Але це не має значення. Може, я і двох слів докупи не стулю, коли телевізійна камера націлиться на мене, але принаймні я здатна кинути з вікна баклажан.

Лілі була в шоці. Я ще ніколи не приймала такий виклик.

І я не можу пояснити, чому цього разу прийняла. Може, просто намагалася відповідати своїй новій репутації «недалекої дівчини».

Але, швидше за все, я просто боялася того, що Лілі накаже мені зробити, якщо я відмовлюся. Якось вона змусила мене голяка пробігти туди й назад коридором.

І не тим коридором, який у квартирі в Московіців, а спільним коридором на кілька квартир.

Отож і тепер, хоч як мені не хотілося, але я мусила-таки прокрастися на кухню повз докторів Московіців. Вони сиділи у вітальні в спортивних костюмах, а навколо них були стоси розумних медичних журналів. Але тато Лілі читав журнал «Спорте Ілюстрейтид», а мама Лілі — «Космо».

Я знайшла баклажан у коробці для овочів і сховала його під сорочкою — про всяк випадок. Якби доктори Московіци побачили, як я прокрадаюся до спальні їхньої доньки з баклажаном у руках, то почали б ставити зайві запитання.

Потім (коли Лілі серйозним голосом оголосила в мікрофон, що «зараз Мія Термополіс помститься за всіх хороших дівчат на Землі», а Шаміка знімала) я відчинила вікно, впевнилася, що під будинком немає ніяких невинних перехожих, і…

— Бомбу випущено, — сказала я, як говорять у фільмах.

Було досить прикольно спостерігати, як здоровенний фіолетовий баклажан — завбільшки як футбольний м’яч — стрімко падає і перекидається у повітрі. На П’ятій авеню, де живуть Московіци, багато ліхтарів, і хоч була ніч, ми все чудово бачили. Він падав і падав, пролітаючи повз вікна психоаналітиків та інвестиційних банкірів (тільки такі люди можуть собі дозволити мати квартиру в будинку Лілі), доки нарешті…

БА-БАХ!

Баклажан розбився об тротуар.

Але він не просто розбився, та й все. Він вибухнув й розлетівся на тисячі шматочків. В основному перепало міському автобусу, який на своє лихо в ту мить проїздив повз це місце, але й чимало поприставало до «Ягуара», що стояв без діла неподалік.

Я саме визирала у вікно та милувалася баклажанною кашею на вулиці й тротуарі, коли передні двері цього «Ягуара» відчинилися, і з-за керма виліз чоловік. Одночасно з-під навісу над вхідними дверима вийшов консьєрж будинку Лілі й подивився вгору…

А далі я вже нічого не бачила, бо раптом хтось вхопив мене за стан і рвонув на себе так, що із ніг збив.

— Пригніться! — просичав Майкл, поваливши мене на паркетну підлогу.

Всі пригнулися. Тобто Лілі, Майкл, Шаміка, Лінг Су та Тіна пригнулися. А я вже була на підлозі.

Звідки взявся Майкл? Я навіть не знала, що він удома — я про це питала, повірте мені, на той випадок, якщо мене знову змусять бігати по коридору голяка. Ніколи не знаєш, що їм спаде на думку. Але Лілі запевняла, що він у Колумбійському університеті на лекції з квазару і ще не скоро прийде додому.

— Дівчата, ви що, зовсім подуріли? — ошелешено спитав Майкл. — Так же можна когось убити! До того ж хіба ви не знаєте, що кидати щось із вікна в Нью-Йорку — протизаконно?

— Та ну, Майкле, — з відразою сказала Лілі. — Ти як маленький. Це ж лише овоч.

— Я цілком серйозно, — розізлився Майкл. — Якщо хтось щойно бачив, як Мія це робила, її можуть заарештувати.

— А от і не можуть, — заперечила Лілі. — Вона неповнолітня.

— Її можуть віддати під суд у справах неповнолітніх. Тобі краще не показувати цей епізод у шоу, — сказав Майкл.

Ти ба, Майкл захищає мою честь! Або принаймні намагається зробити так, щоб я не потрапила до суду в справах неповнолітніх. Це так мило.

Лілі така:

— Ні. Я покажу цей епізод.

— Тоді краще вирізати ті частини, де видно Міїне обличчя.

Лілі випнула підборіддя:

— Нізащо.

— Лілі, всім відомо, хто така Мія. Якщо ти покажеш у програмі цей епізод, то скоро це буде в усіх новинах. Скажуть, що принцесу Женовії спіймано на тому, як вона кидається снарядами з вікна висотного будинку, де живе її подруга. Лише подумай, що почнеться.

Майкл неохоче, я це помітила, відпустив мій стан.

— Лілі, Майкл правий, — сказала Тіна Хакім Баба. — Давай це виріжемо. З Мії досить тієї публічності, яка вже є.

А Тіна ще навіть не знала про моє інтерв’ю для «Двадцять чотири години сім днів на тиждень».

Лілі підвелася і знову підійшла до вікна. Мабуть, хотіла перевірити, чи консьєрж та власник «Ягуара» ще там. Але Майкл різко смикнув її назад.

— Правило номер один, — сказав він. — Якщо тобі свербить викинути щось у вікно, ніколи, ніколи не перевіряй, чи не стоїть там хтось і чи не дивиться угору. Інакше він побачить тебе і дізнається, в якій квартирі ти живеш. І тебе віддадуть під суд за те, що ти щось там викинула у вікно. Тому що ніхто, окрім винуватця, не визиратиме з вікна за таких обставин.

— Ого, Майкле, — захоплено промовила Шаміка, — ти так розказуєш, ти сам колись таким займався.

І не тільки це. Він говорив зовсім як Брудний Гаррі.

І саме так почувалася я, коли кинула баклажан з вікна. Як Брудний Гаррі.

Це було приємно. Але ще приємніше було, коли Майкл став на мій захист.

Майкл сказав:

— Скажімо, мені було дуже цікаво експериментувати з силою тяжіння.

Це ж треба. Я ще стільки всього не знаю про брата Лілі. Наприклад, я й гадки не мала, що він колись був неповнолітнім злодієм!

Чи може комп’ютерний геній, він же неповнолітній злодій, зацікавитися такою плоскогрудою принцесою, як я? Сьогодні він справді врятував мені життя (ну, не те щоб ціле життя, але від можливих громадських робіт точно врятував).

Нехай це не французький поцілунок, і не повільний танець, і навіть не зізнання в тому, що саме він є автором того анонімного листа.

Але це вже щось, це — початок.