Щоденники принцеси

Середа, 15 жовтня, домашня кімната

Сьогодні Лілі знову не подзвонила. Ларс запропонував не гаяти часу, зупиняючись щодня біля її будинку, і їхати просто до школи. Гадаю, він правий.

Коїлося щось дивне, коли ми під’їхали до школи імені Альберта Ейнштейна. Всі, хто зазвичай стирчать надворі перед уроками, курять і сидять на Джо, кам’яному леві, зібралися в групки і щось уважно роздивлялися. Гадаю, чийогось тата знову звинуватили у відмиванні грошей. Іноді батьки бувають такими егоїстами; перед тим як зробити щось незаконне, їм не завадить спинитися і подумати, як почуватимуть себе їхні діти, якщо їх, тобто батьків, посадять до в’язниці.

Якби я була Челсі Клінтон, я б змінила прізвище і перебралася до Ісландії.

Я пройшла повз них і всім виглядом давала зрозуміти, що не збираюся пліткувати з ними. Все те збіговисько витріщилося на мене. Гадаю, Майкл був правий: те, що я заліпила Лані королівським горіховим морозивом, роздзвонили по всій школі. Ось, мабуть, у чому справа, або ж моє волосся якось дивно стирчить. Але в туалеті я глянула у дзеркало — з волоссям усе було нормально.

Коли я зайшла до туалету, кілька дівчат, побачивши мене, вибігло звідти, істерично хихочучи.

Іноді мені хочеться жити на безлюдному острові. Справді. Де не було б жодної живої душі на сотні миль. Лише я, океан, острів і кокосове дерево.

Ну, ще, можливо, 37-дюймовий телек високої чіткості з супутниковою тарілкою і «Соні Плейстейшн» із грою «Бандікут» на той випадок, якщо мені стане нудно.

КІЛЬКА МАЛОВІДОМИХ ФАКТІВ

1. Найпоширеніше запитання у середній школі імені Альберта Ейнштейна: «У тебе є жуйка?»

2. Бджіл та биків приваблює червоний колір.

3. У домашній кімнаті іноді доводиться чекати півгодини, щоб учитель звернув на тебе увагу.

4. Я скучила за нашою дружбою з Лілі Московіц.

Щойно сталося дещо напрочуд дивне. До шафки підійшов Джош Ріхтер, щоб покласти туди підручник з тригонометрії. Я саме діставала зошит з алгебри, коли він запитав у мене: «Як справи?».

Богом клянуся, я не брешу.

Я була в такому шоці, що ледь не впустила рюкзак. І гадки не маю, що я йому відповіла. Думаю, сказала, що нормально. Сподіваюся, я так сказала.

З якого це дива Джор Ріхтер заговорив до мене?

Мабуть, у нього чергове синаптичне гальмування, як було тоді в «Біджелоуз».

Потім Джош зачинив шафку, подивився згори вниз мені прямо у вічі — він дуже високий — і сказав: «Побачимося».

І пішов.

Я хвилин п’ять не могла віддихатися.

У нього такі блакитні очі, що аж боляче в них дивитися.

Усе, кінець.

Я труп.

Отак.

Тепер я знаю, що всі роздивлялися надворі. Тепер я знаю, чому вони перешіптувалися і гиготіли. Я знаю, чому ті дівчата вибігли з туалету. Я знаю, чому до мене заговорив Джош Ріхтер.

Моя фотка — на першій сторінці «Пост».

Саме так. На першій сторінці газети «Нью-Йорк Пост», яку щодня читають мільйони ньюйорківців.

Тепер мені кінець. Я труп.

Узагалі-то фотка нічогенька вийшла. Мабуть, мене сфотографували у неділю ввечері, коли я виходила з готелю «Плаза» після вечері з Grandmère і татом. На фотці я виходжу з дверей-вертушки і спускаюся сходами. Ніби посміхаюся, тільки не в об’єктив. Не пам’ятаю, щоб мене фотографували, але хтось-таки сфоткав.

А над фотографією величезними літерами було надруковано «Принцеса Амелія», і потім трохи меншими — «Тепер і в Нью-Йорка є своя королівська особа».

Прекрасно. Просто чудово.

Містер Джаніні перший про це дізнався. Він сказав, що їхав на роботу в метро і побачив газету на стенді з новинами. Він подзвонив мамі. Але мама в той час, певно, приймала душ і не чула телефон. Містер Джаніні залишив повідомлення на автовідповідач. Але мама ніколи не перевіряє повідомлення вранці, тому що всі її знайомі знають, що вона не рання пташка, і ніхто ніколи не дзвонить їй до полудня. Коли містер Джаніні знову зателефонував, мама вже пішла до майстерні, але там вона ніколи не відповідає на дзвінки. Коли вона малює, то слухає Говарда Стерна на плеєрі.

Тому в містера Джі не було іншого виходу, як тільки подзвонити татові до «Плази». Можна здогадатися, скільки нервів йому це коштувало. За словами містера Джі, тато просто оскаженів від злості. Він сказав містеру Джі, що він їде до школи, а мене поки треба відправити до кабінету директорки, де я буду «в безпеці».

Відразу видно, що тато не знає директорку Гупту.

Але я несправедлива. Наша директорка не така вже й погана. Вона показала мені газету і зауважила дещо саркастично, але все одно доброзичливо:

— Можна було б і розповісти мені про це, Міє, коли я днями запитувала в тебе, чи все гаразд удома.

Я почервоніла:

— Ну, — кажу, — я подумала, що ніхто мені не повірить.

— І справді, — мовила директор Гупта, — у таке важкувато повірити.

Саме про це і йшлося на другій сторінці «Пост». КАЗКА СТАЄ РЕАЛЬНІСТЮ ДЛЯ ОДНІЄЇ ЩАСЛИВОЇ НЬЮ-ЙОРКСЬКОЇ ДІВЧИНКИ — ось так це описала журналістка Керол Фернандес. Так ніби я в лотерею виграла або ще щось. Ніби мені тепер треба стрибати від радості.

У своїй статті пані Керол Фернандес не пропустила нагоди написати про мою маму: «чорнява авангардна художниця Гелен Термополіс» і про тата: «красень князь Женовії Філіпе», який «виграв битву з раком яєчка». Красно дякую, Керол Фернандес. Завдяки вам тепер увесь Нью-Йорк знає, що в нього немає одного… ну, ви самі знаєте чого.

Потім вона взялася описувати мене як «величну красуню, плід палкого студентського роману, що, мов буря, захопив Гелен і Філіпе».

АГОВ??? КЕРОЛ ФЕРНАНДЕС, ВИ ЩО, ОБКУРИЛИСЯ???

Ніяка я не велична красуня. Я справді висока, так. Я дуже висока. Але я не красуня. Цікаво, що Керол Фернандес курила, якщо вважає мене красунею.

Не дивно, що тепер з мене всі сміються. Це ж такий сором. Жахливий сором.

А ось і тато. Капець, який він лихий…

Так не чесно.

Так зовсім, абсолютно не чесно.

Тата інших дітей дозволили б їм піти додому. Тата інших дітей, якби їхня фотка опинилася на першій сторінці «Пост», сказали б: «Може, тобі краще кілька днів не ходити до школи, доки все не стихне».

Тата інших дітей сказали б: «Може, варто перейти до іншої школи? Як тобі штат Айова? Ти б хотіла ходити до школи в Айові?»

Але ж ні. Тільки не мій тато. Бо він же ж князь. І він говорить, що члени князівської родини Женовії не «відсиджуються вдома», коли виникає якийсь конфлікт. Вони залишаються і вирішують його.

Вирішують його. Гадаю, в тата є дещо спільне з Керол Фернандес: вони ОБОЄ обкурилися.

Потім тато нагадав, що мені за це заплатять, неодмінно. Авжеж! Нещасних сто баксів! Нещасних сто баксів за те, що мене публічно висміяли і принизили.

Тюленята мають бути вдячними за це. Ось усе, що я можу сказати.

Отже, я сиджу на уроці англійської, а всі шепочуться і тицяють на мене пальцями, ніби я жертва викрадення прибульцями. І тато хоче, щоб я не звертала на них уваги, як і належить принцесі.

Але мої однокашники поводяться грубо.

Я спробувала пожалітися татові. Кажу йому:

— Тату, ти не розумієш. Вони глузують з мене.

А він мені:

— Вибач, доню. Не занепадай духом. Ти ж знала, що врешті-решт це мало статися. Звісно, я не думав, що так скоро, але, гадаю, і це можна пережити…

Приїхали! Я зовсім не знала, що це колись станеться. Я вважала, що зможу зберегти в таємниці те, що я принцеса. Мій чудовий план — бути принцесою лише в Женовії — провалився. Тепер я принцеса тут, у Манхеттені, і повірте мені, це вам не малина з медом.

Я була така люта на тата за те, що він наказав мені повертатися до класу, і звинуватила його в тому, що він сам продав мене цій Керол Фернандес.

Тато страшенно образився:

— Я? Та я не знаю ніякої Керол Фернандес.

Він хитро подивився на містера Джаніні, який стояв біля нас, заклавши руки в кишені. Видно було, він хвилювався.

— Що? Я? — запитав містер Джаніні, і його обличчя зі схвильованого негайно стало здивованим. — Та до сьогоднішнього ранку я про Женовію навіть нічого не чув.

— Та ну, тату, — сказала я, — не звинувачуй містера Джі. Він тут ні до чого.

Тата це не дуже переконало.

— Але хтось же розповів усе пресі… — злісно сказав він.

Він, здається, думає, що містер Джі це зробив. Але то не міг бути містер Джаніні. Керол Фернандес написала в статті таке, про що містер Джи в жодному разі не міг знати, бо навіть мама про це не знає. Наприклад, про те, що у Міраньяку є приватна злітна смуга. Я їй про неї ніколи не розповідала.

Але коли я сказала це татові, він лише підозріло поглянув на містера Джі.

— Що ж, — сказав він знову, — я зателефоную цій Керол Фернандес і дізнаюся, хто її інформатор.

Поки тато їй дзвонив, до мене приставили Ларса. Я не жартую. Тепер у мене, прямо як у Тіни Хакім Баба, є власний охоронець, і він ходитиме за мною з уроку на урок. Я ж уже й так для всіх посміховисько, хіба не досить?

А тепер у мене є ще й озброєний конвой.

Я всіма силами намагалася його здихатися. Кажу:

— Тату, серйозно, я можу сама про себе подбати.

Але він був непохитний. Сказав, що хоча Женовія і маленька країна, але дуже багата. Він не може допустити, щоб мене викрали і тримали десь заради викупу, зовсім як того хлопця з книжки «Моє таємне кохання». Правда, останнього тато не казав, бо ніколи не читав «Моє таємне кохання».

Я сказала:

— Тату, та ніхто мене не викраде. Це ж школа.

Але тато затявся. Він запитав у директорки Гупти, чи можна, щоб у мене був охоронець, а вона така:

— Звичайно, ваше високосте.

Ваше високосте! Директорка Гупта назвала мого тата «ваша високосте»! Якби все це не було так серйозно, я б, мабуть, луснула зі сміху.

Єдиний позитив, який я маю з усієї цієї історії, — це те, що директорка Гупта дозволила мені не залишатися після уроків до кінця тижня. Сказала, що моя фотографія в «Пост» — і так для мене сильне покарання.

Але, гадаю, вона тому така великодушна, бо її зачарував мій батько. Він був таким шармовим, ви просто не повірите. Називав її «мадам директорка» і вибачався за переполох. Він так завзято з нею фліртував, я вже думала, що він поцілує їй руку. Хоча директор Гупта вже мільйон років заміжня, і в неї збоку на носі родимка. Але вона розтала! Вона на це повелася!

Цікаво, Тіна Хакім Баба й тепер сидітиме зі мною за обідом? Ну, якщо сидітиме, то нашим охоронцям буде чим зайнятися: вони порівнюватимуть свої тактики захисту цивільного населення.

Думаю, треба частіше фотографуватися для «Пост».

Я раптом стала така популярна.

Я зайшла до їдальні (хоч я і наказала Ларсу йти на відстані п’яти футів від мене, але він і далі наступає мені на задники військових черевиків). Стою собі в черзі за тацею, аж тут до мене підходить сама Лана Вайнберґер і каже:

— Привіт, Міє. Може, сядеш із нами?

Я не жартую. Тепер, коли я принцеса, ця нещасна лицемірка хоче тусуватися зі мною.

Тіна стояла прямо позаду мене в черзі (не враховуючи Ларса, тобто Тіна була за Ларсом, а за нею її охоронець). Але чи запросила Лана до свого столика Тіну? Де там, звісно, ні. «Нью-Йорк Пост» не назвав же Тіну «величною красунею». Низенькі товстенькі дівчата — навіть якщо їхній батько арабський шейх — не гідні того, щоб сидіти біля Лани. О, ні. Лише чистокровна принцеса Женовії має таку честь — сидіти біля Лани.

Я ледь не впустила тацю з обідом.

— Ні, дякую, Лано, — сказала я, — у мене вже є з ким сидіти.

Ви б подивилися на Ланину пику. Востаннє я бачила її в такому шоці, коли до її грудей прилипло морозиво-ріжок.

Пізніше, коли ми вже сиділи за столиком, Тіна мляво длубалася виделкою у салаті й не підводила очей. Вона ані словом не згадала про те, що я принцеса. Тим часом усі в їдальні — навіть придурки, яким зазвичай усе до лампочки — витріщалися на наш столик. Я відчувала, як Лілі свердлить мене поглядом. Вона ще нічого мені не сказала, але, думаю, вона вже все знає. Ніщо не проходить повз Лілі.

Хай там як, але через деякий час мені це набридло. Я поклала на тарілку виделку з недоїденими рисом та бобами і сказала:

— Слухай, Тіно. Якщо ти більше не хочеш зі мною сидіти, я зрозумію.

Великі Тінині очі наповнилися слізьми. Так, слізьми. Вона похитала головою, і її довга чорна коса захиталася.

— А що таке, Міє? — запитала вона. — Я тобі більше не подобаюся?

Тепер була моя черга дивуватися:

— Що? Звичайно, подобаєшся. Я подумала, що, може, я тобі вже не подобаюся. Бачиш, тепер усі на мене витріщаються. І я зрозумію, якщо ти не захочеш зі мною сидіти.

Тіна сумно посміхнулася.

— На мене і так завжди витріщаються, — сказала вона, — через Вахіма, розумієш?

Вахім — її охоронець. Вахім з Ларсом сиділи біля нас і сперечалися, чий пістолет потужніший — Вахімів «магнум 357» чи дев’ятиміліметровий Ларсів «глок». То була трохи неспокійна тема, але вони були на сьомому небі від щастя. На хвилину мені здалося, що вони зараз зчепляться боротися на руках, щоб визначити, хто з них дужчий.

— Тому, розумієш, — продовжувала Тіна, — я вже звикла до того, що всі вважають мене дивачкою. Мені тебе шкода, Міє. Ти ж можеш сидіти з ким захочеш — з кожним, хто тут їсть, — але ти вирішила сісти зі мною. Я не хочу, щоб ти була до мене доброю лише через те, що всі мене зневажають.

І тоді я справді розізлилася. Не на Тіну. А на всіх у школі імені Альберта Ейнштейна. Тіна Хакім Баба дуже, дуже хороша дівчина, але ніхто цього не знає, тому що ніхто ніколи і слова до неї не мовив, бо вона не худа й така собі тихенька і до неї приставлено ідіотського охоронця. У той час як деякі особи переймаються тим, що в гастрономі з декого здирають на п’ять центів більше за пончики з гінгко білоба, у нашій школі є люди, які страшенно страждають через те, що ніхто ніколи не каже їм «Доброго ранку» або «Як провела вихідні?»

А потім я відчула докори сумління. Ще тиждень тому я була однією з таких осіб. Я завжди думала, що Тіна Хакім Баба — потвора. Ось чому я не хотіла, аби хтось дізнався про те, що я принцеса. Я боялася, що до мене ставитимуться, як до Тіни Хакім Баба. Але тепер, коли я знаю Тіну, я розумію, як сильно помилялася, коли була про неї такої поганої думки.

Тому я сказала Тіні, що не хочу сидіти ні з ким, окрім неї. І що нам треба ще більше подружитися, і не тільки через очевидні речі (Вахіма і Ларса). Я сказала, що нам треба подружитися ще й тому, що всі інші в цій дурній школі ЗВИХНУТІ.

Після цього Тіна аж повеселішала і почала заливати мені про нову книжку, яку вона зараз читає. Вона називається «Кохання буває тільки раз», і в ній розповідається про дівчину, яка закохується в хлопця, а в того остання стадія раку. Я сказала Тіні, що таке, мабуть, дуже сумно читати, але вона відповіла, що вже почитала кінець і що рак у цього хлопця мине. Тому, гадаю, все буде гаразд.

Ми спорожнили наші таці, й тоді я відчула, що на мене дивиться Лілі. Її погляд був зовсім не такий, з яким люди йдуть вибачатися. Тому я не здивувалася, коли на Т і О знову помітила, що Лілі на мене дивиться. Борис намагався поговорити з нею, але вона відверто його не слухала. Врешті-решт він здався, взяв свою скрипку і потягся назад до підсобки, де йому й місце.

Тим часом ось як проходило наше заняття з братом Лілі:

Я: Привіт, Майкле. Я розв’язала всі задачі, які ти мені дав. Але я досі не розумію, чому не можна було просто подивитися у розклад руху поїздів і дізнатися, о котрій годині прибуває поїзд до Фарго, штат Північна Дакота, якщо він рухається зі швидкістю 67 миль на годину і вирушив із Солт-Лейк-Сіті о сьомій ранку.

Майкл: То ти справді принцеса Женовії? Ти взагалі збиралася комусь розповісти про цей незначний факт свого життя чи думала, що всі самі здогадаються?

Я: Я сподівалася, що ніхто не дізнається.

Майкл: Воно й видно. Хоча я не розумію. Це не так уже й погано.

Я: Ти що, жартуєш? Звичайно, погано!

Майкл: Ти читала статтю в сьогоднішній «Пост», Термополіс?

Я: Ні. І не збираюся читати цю дурню. Не знаю, за кого себе має ця Керол Фернандес, але…

І тут втрутилася Лілі. Вона не могла не вставити свої п’ять копійок.

Лілі: То ти не знаєш, що весь капітал спадкоємця престолу Женовії — тобто твого батька, — включаючи приватну власність і колекцію витворів мистецтва в палаці, оцінюється у триста мільйонів доларів?

Ага, зрозуміло. Лілі читала сьогоднішню «Пост».

Я: Ну…

Це ж треба! Триста мільйонів доларів?? А мені перепадає якихось нещасних сто баксів на день?

Лілі: Цікаво, яку частку цього капіталу майна складають прибутки з непосильної праці простих трудівників?

Майкл: Якщо зважити на той факт, що народ Женовії традиційно ніколи не сплачував ані податку на прибуток, ані податку на власність, то ніяку частку. Та що з тобою, Лілі?

Лілі: Ну, Майкле, якщо ти хочеш знайти виправдання дня монархії, то будь ласка. Але я думаю, що в той час, як світова економіка перебуває в такому важкому стані, огидно, коли в когось є капітал у триста мільйонів доларів… Особливо у того, хто палець об палець не вдарив, щоб їх заробити.

Майкл: Перепрошую, Лілі, але, наскільки я знаю, батько Лілі важко працює на благо своєї країни. Після того, як у 1939 році війська Муссоліні окупували Женовію, дідусь Мії дав обіцянку проводити політику суверенітету відповідно до політичних та економічних інтересів сусідньої Франції в обмін на її допомогу та військовий захист. Така обіцянка могла зав’язати руки будь-якому іншому політику, але тільки не батькові Мії, який зміг обійти цю домовленість. Завдяки йому країна тепер посідає перше місце в Європі за рівнем писемності населення, у Женовії найвищий рівень освіченості, найнижчий рівень дитячої смертності, інфляції та безробіття у всій Західній півкулі.

Коли він це сказав, я подивилася на Майкла отакенними очима. Оце так. Чому на уроках принцеси Grandmère не вчить мене такому? Чому не розказує те, що є для мене справді корисним. Мені ж не лише треба знати, в який бік нахиляти супницю. Мені треба знати, як захиститися від таких запеклих антироялістів, як моя колишня найкраща подруга Лілі.

Лілі (Майклові): Заткни пельку. (Мені): Бачу, вже повним ходом поширюється популістична пропаганда про те, що ти така собі хороша дівчинка.

Я: Я? Майкл хотів…

Майкл: Лілі, та ти просто заздриш.

Лілі: Нічого я не заздрю!

Майкл: Ні, заздриш. Ти заздриш, бо вона підстриглася, не порадившись з тобою. Ти заздриш, бо, коли ти припинила з нею розмовляти, вона пішла і знайшла собі нову подругу. А ще ти заздриш, тому що весь цей час у Мії була таємниця, і вона тобі її не розповіла.

Лілі: Майкле, ЗАТКНИСЯ!

Борис (визираючи з-за дверей підсобки): Лілі, ти щось сказала?

Лілі: ЦЕ Я НЕ ТОБІ, БОРИСЕ!

Борис: Вибач (знову зачиняє двері підсобки).

Лілі (вже не на жарт розлючена): Боже, Майкле, з якого це дива ти раптом так гаряче почав захищати Мію? Тобі ніколи не спадало на думку, що корені твоїх аргументів, може, й логічних, криються не в раціональності, а в лібідо?

Майкл (чомусь червоніючи): А як щодо твого наїзду на родину Хо? Ти хочеш сказати, що твої обвинувачення мають раціональні корені? Тобі не здається, що це більше схоже прояв божевільного марнославства?

Лілі: Не переводь стрілки.

Майкл: Я не переводжу, я просто підходжу до справи емпірично.

Це ж треба таке. Майкл з Лілі такі розумні. Grandmère права: треба розширювати свій словниковий запас.

Майкл (мені): То цей чоловік (він показав на Ларса) тепер буде супроводжувати тебе всюди, куди б ти не пішла?

Я: Так.

Майкл: Правда? Всюди-всюди?

Я: Всюди-всюди, окрім жіночого туалету. Тоді він чекає за дверима.

Майкл: А якщо тобі треба на побачення піти? Наприклад, на танці, присвячені розмаїттю культур, що на цих вихідних?

Я: Це ми ще не обговорювали, але все одно мене ніхто не запросив.

Борис (визираючи з-за дверей підсобки): Вибачте. Я випадково розлив банку з резиновим цементом, і мені стає тут важко дихати. Можна мені вже вийти?

Всі в кабінеті Т і О: НІ!!!

Місіс Гілл (заглядаючи з коридору): Що тут за галас? Ми ледь себе можемо почути в учительській. Борисе, чому ти в підсобці? Ану виходь! Решта повертайтеся до роботи!

Треба уважніше прочитати статтю в сьогоднішній «Пост». Триста мільйонів доларів?? Саме стільки за останній рік заробила Опра!

Якщо ми такі багаті, як так вийшло, що у мене в кімнаті стоїть чорно-білий телевізор?

Не забути: подивитися в словнику, що таке: емпіричний і лібідо.

Тепер не дивно, що тато був такий злий через статтю Керол Фернандес! Коли після додаткового заняття ми з Ларсом вийшли зі школи імені Альберта Ейнштейна, надворі була ціла купа репортерів. Я не жартую. Так ніби я якась вбивця, чи знаменитість, чи ще хтось.

Містер Джаніні, який вийшов разом з нами, сказав, що репортери весь день прибували і прибували. Там були мікроавтобуси від каналів «Перший Нью-Йоркський», «Фокс Ньюз», «Сі-Ен-Ен», від ток-шоу «Вечірні розваги», не пам’ятаю, на якому воно каналі. Вони розпитували в усіх дітей, які ходять до школи імені Альберта Ейншейна, чи знають вони мене (хоч колись моя непопулярність зіграла мені на руку; впевнена, що їм не вдалося знайти нікого, хто знав би мене — а тим більше тепер, коли в мене нова, вже не трикутна, зачіска). Містер Джі сказав, що директорка Гупта була змушена викликати поліцію, бо школа імені Альбетра Ейнштейна — це приватна власність, а репортери товклися там, скрізь кидали недокурки, загороджували прохід, насідали на Джо і робили інші неподобства.

Якщо подумати, те ж саме роблять всі популярні діти, коли зависають біля школи після останнього дзвоника, але в таких випадках директорка Гупта ніколи не викликає копів… хоча тут усе зрозуміло, їхні батьки ж платять за навчання.

Маю сказати, що тепер я розумію, як почувалася принцеса Діана. Коли ми з Ларсом та містером Джі вийшли зі школи, навколо нас, розмахуючи мікрофонами, скупчилися репортери і почали кричати щось типу: «Амеліє, посміхніться!» та «Амеліє, як воно — вранці прокинутися дитиною матері-одиначки, а ввечері лягти спати спадкоємицею трону з капіталом у триста мільйонів доларів?»

Я була трохи налякана. І якби я навіть хотіла відповісти на їхні запитання, то не змогла б, бо не знала, у який мікрофон говорити. До того ж мене практично засліпили всі ті спалахи фотоапаратів у мене перед обличчям.

І тут за справу взявся Ларс. Ви б це бачили. По-перше, він наказав мені нічого не говорити. Потім закрив мене рукою з одного боку, і сказав містеру Джі закрити мене з іншого. Потім, сама не знаю як, ми нахилили голови і проштовхалися крізь усі камери, мікрофони і людей. Наступне, що я змогла усвідомити, це що Ларс штовхає мене на заднє сидіння татової машини і застрибує за мною.

Оце так! Здається, всі ті його тренування в Ізраїлі йому знадобилися (я підслухала, як Ларс розповідав Вахіму, що саме там його навчили користуватися автоматом «узі». Виявилося, що у Ларса і Вахіма є спільні друзі. Мабуть, усі охоронці ходять до однієї тренувальної школи в пустелі Гобі).

Отож, зачинивши дверцята, Ларс наказав: «Уперед», і хлопець за кермом натиснув на газ. Того хлопця я не знала, але біля нього на пасажирському сидінні сидів мій тато. Ми тікаємо, гальма вищать, спалахи блимають, репортери кидаються на лобове скло, щоб зробити кращий знімок, і тут мій тато так собі спокійненько питає:

— Ну, Міє, як провела день?

Капець!

Я вирішила проігнорувати його запитання. Повернулася до вікна, щоб помахати на прощання містеру Джі. Але містера Джі проковтнуло море репортерів з мікрофонами! Він не збирався ні з ким розмовляти, а лише відмахувався від них і намагався пройти до метро, щоб доїхати додому.

І тоді мені стало шкода бідолашного містера Джаніні. Він, може, і справді запихав язика мамі в рота, але він дуже хороший і не заслуговує на те, щоб його діставали репортери.

Я сказала татові, що нам слід було підвезти містера Джі додому, а він лише набурмосився, пристебнув пас безпеки і сказав:

— Кляті ремені, вони мене душать.

А потім я запитала в тата, до якої нової школи я буду ходити.

Він подивився на мене так, ніби я бовкнула якусь несусвітню дурницю:

— Ти ж хотіла залишитися в школі імені Альберта Ейнштейна! — аж крикнув він.

Я сказала, що хотіла, але це було ще до того, як Керол Фернандес мене викрила.

Потім тато захотів знати, що таке «викрити», і я пояснила йому, що це коли хтось розповідає про твою сексуальну орієнтацію по національному телебаченню, або в газеті, або на якомусь великому форумі. Тільки в цьому випадку викрили не мою сексуальну орієнтацію, а мій королівський статус.

Але тато не погодився, що мені треба перейти до нової школи тільки тому, що викрили те, що я принцеса. Він сказав, що я маю залишитися в школі імені Альберта Ейнштейна, і Ларс сидітиме зі мною на уроках і захищатиме мене від репортерів.

А потім я запитала в нього, хто буде відвозити мене до школи, і він вказав на нового хлопця, Ганса.

Новий хлопець кивнув мені у дзеркальце заднього виду і сказав: «Привіт».

Потім я запитала:

— Ларс ходитиме зі мною всюди, куди б я не пішла?

А якби я просто захотіла піти до Лілі? Ну, якби ми з Лілі й досі були подругами, хоча тепер цього вже ніколи не буде.

Тато відповів:

— Так, Ларс усюди ходитиме з тобою.

Виходить, я нікуди тепер не зможу піти сама.

Це мене дуже розізлило. Я сиділа на задньому сидінні, і на моєму обличчі відбивалося червоне світло від світлофора. Я сказала:

— Усе, з мене досить. Я більше не хочу бути принцесою. Можеш забрати свої сто доларів і відіслати їх назад у Францію Grandmère. Я звільняюся.

Тато стомлено відповів:

— Ти не можеш звільнитися, Міє. Сьогоднішня стаття поклала початок угоді. Завтра твоє обличчя буде в кожній газеті Америки, може, навіть світу. Кожен буде знати, що ти Амелія, принцеса Женовії. І ти не можеш перестати нею бути.

Не думаю, що це було дуже по-принцеському, але всю дорогу до «Плази» я проревла. Ларс дав мені свою хусточку, і я подумала, що це дуже мило з його боку.

Мама каже, що людина, яка видала всю інформацію Керол Фернандес, — це Grandmère.

Але я не можу повірити, що Grandmère на таке здатна — ну, дати в «Пост» сенсацію про мене. Особливо тоді, коли я ще так мало знаю про те, як бути принцесою. Відтепер майже гарантовано, що я повинна буду поводитися, як принцеса — тобто як справжня принцеса — але ж Grandmère ще не навчила мене деяким важливим речам: наприклад, зі знанням справи сперечатися з такими запеклими антироялістами, як Лілі. На сьогодні Grandmère мене навчила лише, як сидіти; як одягатися; як їсти рибною виделкою; як звертатися до старших членів королівської родини; як сказати «щиро дякую» і «ні» сімома мовами, хоча мені воно триста років не потрібно; як готувати сайдкар і дещо з марксизму.

Яка мені з цього користь?

Але мама впевнена. І ніщо не змінить її думки. Тато дуже на неї розсердився, але вона все одно наполягатиме до останнього. Вона каже, що саме Grandmère нацькувала Керол Фернандес на мене, і якщо татові треба знати правду, нехай сам запитає про це в бабусі.

Тато запитав у неї — не в Grandmère, а в мами. Він запитав у неї, чи їй не здається, що її хлопець міг розпатякати все Керол Фернандес.

Але, гадаю, тато негайно прошкодував про свої слова. Тому що мамині очі стали такими, якими вони бувають, коли вона навісніє, коли вона дуже-дуже злиться. Як тоді, коли я розповіла їй про хлопця з парку Вошингтон-сквер, який показав мені й Лілі… ну, ви знаєте що — коли ми там знімали передачу. Тоді її очі дедалі звужувалися, доки не стали зовсім як дві вузюсінькі щілинки. Потім вона одягла пальто і вибігла на вулицю, щоб знайти того ексгібіціоніста і натовкти йому пику.

Тільки цього разу, коли тато сказав таке про містера Джаніні, вона не вдягала пальта. Замість цього її очі дуже сильно звузилися, а губи вона так стиснула, що їх стало майже не видно. «Вимітайся… звідси», — сказала вона таким голосом, як полтергейст у фільмі «Жах Амітивілю».

Але тато і не думав вимітатися, хоча взагалі-то квартира належить мамі (слава Богу, Керол Фернандес не дала нашої адреси в своїй статті; і слава Богу, що мама панічно боїться, аби сенатор Джессі Хелмс не видав ЦРУ соціополітичних художників, зокрема і її, і не відібрав у них гранти Національної асоціації освіти, тому-то вона ніколи не заносила наш телефон до телефонних довідників; і репортери ще не пронюхали, де наша квартира, тому ми можемо спокійно замовляти додому китайську їжу і не боятися, що почуємо по телебаченню в новинах про те, як сильно принцеса Амелія полюбляє овочевий му шу).

Тоді тато сказав:

— Справді, Гелен. Мені здається, твоя нелюбов до моєї матері засліплює тобі очі на правду.

— На правду? — закричала мама. — Правда така, що твоя мама…

На цій ноті я вирішила, що краще піду до себе в кімнату. Там я одягла навушники, щоб не чути їхньої сварки. Цьому фокусу я навчилася у дітей із серіалів, чиї батьки розлучалися. Зараз моїм найулюбленішим диском є останній альбом Брітні Спірс, хоч він, я і сама знаю, трохи дурнуватий. Я ніколи не признаюся Лілі, але в душі я хочу бути, як Брітні Спірс. Якось мені навіть наснилося, наче я Брітні і виступаю в актовому залі школи імені Альберта Ейнштейна, на мені така рожевенька міні-сукня, і прямо перед моїм виходом на сцену Джош Ріхтер робить мені комплімент.

Про таке справді соромно розповідати. Найсмішніше те, що я не змогла б розказати цього Лілі, тому що вона почала б діставати мене своїм Фрейдом і казати, що рожева сукня — це фалічний символ, а те, що я хочу бути як Брітні, означає, що в мене низька самооцінка. В той же час я знаю, що якби розповіла про це Тіні Хакім Баба, то вона б мене зрозуміла і захотіла б знати, чи був Джош Ріхтер у шкіряних штанях.

Не пам’ятаю, говорила я про це чи ні, але з моїми новими нігтями мені тепер дуже важко писати.

Що більше я про це думаю, то більше мені цікаво, чи правда, що саме Grandmère виказала мене Керол Фернандес. Бо сьогодні, коли я прийшла на черговий урок принцеси, я плакала, a Grandmère мене навіть не пожаліла. Вона спитала:

— Через що ці сльози?

А коли я розповіла їй, у чому справа, вона лише звела свої намальовані брови (вона видирає з них усе волосся і щодня малює нові брови. Яка дурість) — і сказала:

— C’est la vie.

У перекладі з французької це означає «Таке життя».

Тільки не думаю, що в реальному житті так багато дівчат бачать свою фотку на першій сторінці «Пост». Таке буває лише тоді, якщо вони виграли в лотерею або переспали з президентом. Я ж не зробила нічого, окрім того, що просто народилася.

Я взагалі не вважаю, що життя «таке». Я думаю, життя — справжнє пекло, ось що я думаю.

Потім Grandmère почала розповідати, як вона весь день відповідає на дзвінки різних представників преси, що у мене хочуть взяти інтерв’ю такі люди, як Ліза Гіббонз та Барбара Волтерз. Вона сказала, що я маю дати прес-конференцію і що вона вже поговорила про це з потрібними людьми в «Плазі». Вони підготують спеціальну кімнату з подіумом, водою з льодом та пальмами в горщиках.

Повірити не можу! Я їй кажу:

— Grandmère! Я не хочу говорити з Барбарою Волтерз! Боже! Наче я все життя чекала, коли всі почнуть пхати свого носа в моє приватне життя!

А Grandmère так собі манірно відповідає:

— Якщо ти нічого не розповіси засобам масової інформації, вони самі почнуть збирати інформацію, щоб написати про тебе статтю. Це означатиме, що вони стирчатимуть біля твоєї школи, навідуватимуться додому до твоїх друзів, до гастроному, куди ти ходиш, і до пункту прокату, де ти береш касети з улюбленими фільмами.

Grandmère не дуже подобаються відеомагнітофони. Вона каже, що, якби Бог хотів, аби ми дивилися фільми вдома, він би не створив театри.

Потім Grandmère захотіла знати, куди поділося моє почуття громадянського обов’язку. Вона переконана: якщо я дам інтерв’ю, то це приваблюватиме більше туристів до Женовії.

Я справді хочу, щоб Женовії було якнайкраще. Справді. Але я також хочу, щоб було якнайкраще Мії Термополіс. А з того, що я дам про себе інтерв’ю, мені ліпше не стане.

Але Grandmère з таким ентузіазмом розповідала мені про рекламу, яку це може дати Женовії, що я почала думати: хтозна, може, мама і права. Може, саме Grandmère розповіла про все Керол Фернандес.

Але чи здатна Grandmère на таке?

Гадаю, що здатна.

Я підняла навушники. Вони досі сваряться.

Схоже на те, що ніч буде довга.