Щоденники принцеси

Субота, 11 жовтня, 9:30

Я була права. Лілі справді думає, що сьогодні я не пішла з нею знімати, тому що я проти її бойкоту Хо.

Я сказала їй, що це не так. Я маю провести день з бабусею. Але знаєте що? Вона мені не вірить. Єдиний раз, коли я кажу правду, вона мені не вірить!

Лілі каже, якби я справді не хотіла, то не проводила б цей день з бабусею, але через те, що я звикла залежати від інших, я не можу сказати «ні». Це дурниця, бо якраз зараз я кажу «ні» їй. Коли я це зауважила, Лілі ще більше розізлилася. Я не можу відмовити бабусі, тому що їй шістдесят п’ять і вона незабаром помре, якщо в цьому світі взагалі є справедливість.

Ти ж не знаєш мою бабусю, кажу я. Моїй бабусі відмовляти не можна.

А Лілі така:

— Ага, Міє, я справді не знаю твою бабусю. Дивно, правда? Адже ти знаєш всіх моїх бабусь і дідусів, — так, Московіци щороку запрошують мене до себе на великодній обід, — а я з твоїми навіть не знайома?

Розумієте, це все тому, що батьки моєї мами — фермери і живуть у місцині під назвою Версаль у штаті Індіана (вони кажуть «Версель»). Мамині батьки бояться приїздити до Нью-Йорка, тому що, як вони кажуть, тут дуже багато «іностранців», тобто іноземців — а все, що не стовідсотково американське, їх лякає. Почасти тому мама і поїхала з дому у вісімнадцять років і поверталася лише двічі, та й то тільки зі мною. Маю сказати, що Версаль — дуже-дуже маленьке містечко. Таке маленьке, що на дверях банку висить табличка: «ЯКЩО БАНК ЗАЧИНЕНО, БУДЬ ЛАСКА, ПІДСУНЬТЕ ГРОШІ ПІД ДВЕРІ». Чесне слово, так і написано. Я навіть сфотографувала цю табличку і привезла показати всім, бо знала, що мені не повірять. Зараз ця фотка висить на холодильнику.

І взагалі, дідусь та бабуся Термополіс далі Індіани нікуди не їздили.

Знаєте, чому я раніше не знайомила Лілі з Grandmère Ренальдо? Бо Grandmère Ренальдо ненавидить дітей. А зараз я не можу їх познайомити, бо Лілі дізнається, що я принцеса Женовії, а коли вона дізнається, тоді все, мені торба. Вона обов’язково захоче зняти мене у своєму шоу. Аякже, я все життя мріяла, щоб моє ім’я та фізіономія щодня світилися по телебаченню обмеженого доступу.

Я все це розповідала Лілі — тобто те, що мені треба йти з бабусею, а не те, що я принцеса. Я розказую, а сама чую, як вона дивно дихає у слухавку. Так буває тільки тоді, коли вона злиться. А потім Лілі каже:

— Тоді приходь хоча б увечері й допоможи мені монтувати.

І кинула слухавку.

Жах.

Добре, що хоч Майкл їй не розповів про помаду та панчохи. Оце дійсно б її розізлило. Вона б нізащо не повірила, що я просто йду до бабусі. Нізащо.

Усе це було десь о дев’ятій тридцять, коли я збиралася до Grandmère. Grandmère сказала, що сьогодні я можу не фарбуватися помадою і не вдягати панчіх. Сьогодні можна надіти все, що я захочу. Тому я вдягла комбінезон. Знаю, вона його на дух не зносить, але ж вона сама сказала: все, що захочу. Хі-хі-хі.

Ой, треба виходити. Ларс щойно під’їхав до «Плази». Ми приїхали.