Щоденники принцеси

Понеділок, 13 жовтня, урок алгебри

Коли Ларс під’їхав до будинку Лілі, щоб забрати її до школи, консьєрж сказав, що вона вже пішла. Ось тобі й мати зуб на когось.

Це найдовша сварка за все наше життя.

Зайшовши до школи, перше, що я побачила, — це петиція, яку хтось тицьнув мені в обличчя:

БОЙКОТ ГАСТРОНОМУ «ХО»!

ПІДПИШИСЯ І СТАНЬ НА БОРОТЬБУ ПРОТИ РАСИЗМУ!

Я відмовилася підписувати, а Борис, який тримав цей папірець, сказав, що я невдячна. Почав заливати мені, що там, звідки він приїхав, людей, які голосують проти чогось, знищують. Мовляв, мені пощастило, бо я живу в такій країні, де можу спокійно підписати папірець і жити, не боячись того, що мене забере таємна поліція.

Я сказала Борисові, що в Америці не заправляють светри в штани.

Лілі слід віддати належне: вона швидко діє. Вся школа обліплена плакатами із закликом до бойкоту гастроному «Хо».

Інше, що можна сказати про Лілі: коли вона ображається, вона ображається надовго. Вона взагалі зі мною не розмовляє.

От якби містер Джаніні відчепився від мене. Кому потрібні його цілі числа?

Навіть якби ми з Лілі й не посварилися, то сьогодні я все одно не сиділа б із нею за обідом. Вона в нас тепер знаменитість. За столиком, де зазвичай я, вона, Шаміка та Лінг Су їмо запечені яблука з ресторану «Біг Вонґ», зібралася ціла купа народу. І на моєму місці сидів Борис Пельковський.

Лілі, мабуть, була на сьомому небі від щастя. Вона завжди хотіла, щоб серед її шанувальників був музичний геній.

Стою я там, як повна ідіотка, тримаю ідіотську тацю з ідіотським салатом. Сьогодні це була єдина вегетаріанська страва, тому що в них закінчилися пляшечки з пальним для підігріву бобово-пшеничних батончиків. Стою я і думаю: з ким же мені сісти? В їдальні десь столиків із десять, бо в нас усі учні їдять позмінно. Є столик, де сидимо ми з Лілі, столик придурків, столик групи підтримки, столик багатеньких діточок, столик хіп-хоперів, столик наркоманів, столик акторів з драмгуртка, столик Національного почесного товариства, столик учнів, що приїхали до нас по обміну, і столик, за яким сидить Тіна Хакім Баба зі своїм охоронцем.

Я не могла сісти ані з придурками, ані з групою підтримки, бо я не одна з них. Я не могла сісти з багатенькими діточками, тому що в мене немає ані мобілки, ані брокера. Я не захоплююся ані хіп-хопом, ані наркотиками, я не отримала ролі в останньому спектаклі, з двійкою з алгебри мої шанси бути членом Національного почесного товариства дорівнюють нулю, і я не розумію жодного слова з того, що говорять іноземні учні, бо вони не французи.

Я дивилася на Тіну Хакім Баба. Перед нею стояв такий самий салат, як у мене. Тільки Тіна їсть такий салат, бо в неї проблеми з вагою, а не через те, що вегетаріанка. Вона читала любовний роман. На обкладинці було намальовано хлопця-підлітка, який обіймає дівчину- підлітка. У дівчини довге біляве волосся і досить великі груди як на такі вузькі стегна. Вона була саме така, якою хоче бачити мене бабуся.

Я підійшла і поставила свою тацю перед Тіною Хакім Баба.

— Можна, я тут сяду? — запитала я.

Тіна визирнула з-за книжки. В неї на обличчі був написаний цілковитий шок. Вона подивилася на мене, а потім на свого охоронця. То був високий, темношкірий чоловік у чорному костюмі. Навіть у приміщенні він носив окуляри. Гадаю, Ларс поклав би його на лопатки, якби справа дійшла до бійки.

Коли Тіна подивилася на охоронця, він подивився на мене — принаймні мені так здалося, бо через окуляри не видно очей, — і кивнув.

Тіна дуже широко всміхнулася.

— Будь ласка, — сказала вона, поклавши книжку на стіл, — сідай.

Я сіла. Мені було трохи ніяково через те, що вона мені так радісно всміхалася. Мабуть, слід було раніше попроситися сісти з нею. Але раніше я думала, що вона потвора, бо її возять до школи в лімузині і в неї є охоронець.

Але тепер я не вважаю, що вона така вже потвора.

Ми з Тіною їли свої салати і розмовляли про те, яка гидка шкільна їжа. Вона розповіла мені про свою дієту.

Її мама на неї підсадила. Вона хоче скинути двадцять фунтів до танців, присвячених розмаїттю культур, а танці в суботу, тому навіть не знаю, як їй це вдасться. Я запитала в Тіни, чи є їй з ким піти на танці, а вона захихикала і сказала, що є. Вона йде з хлопцем з «Трініті», це ще одна приватна школа в Манхеттені. Його звуть Дейв Фарух Ель-Абар.

Ох, яка несправедливість! Навіть Тіну Хакім Баба, якій тато і двох кварталів до школи не дозволяє пройти, хтось запросив.

Ну, в неї є груди, це все пояснює.

Тіна досить мила. Коли вона підвелася і пішла до автомата по ще одну дієтичну содову — охоронець пішов за нею; Боже, якщо Ларс почне ходити за мною, мов тінь, я застрілюся. Я прочитала, що написано ззаду її книжки. Вона називається «Здається, мене звуть Аманда». Книжка про дівчину, яка вийшла з коми і не може згадати, хто вона. Цей симпатичний хлопець відвідує її в лікарні і каже їй, що її звуть Аманда і що він її хлопець. Решту книжки вона намагається дізнатися, правду він каже чи ні.

Звичайно, правду! Якщо такий гарний хлопець стверджує, що він твій хлопець, то чому б йому не повірити? Деякі дівчата не знають, що втрачають.

Коли я читала текст ззаду книжки, на неї впала тінь. Я підняла голову і побачила Лану Вайнберґер. Сьогодні, мабуть, грає наша команда, тому що на ній була форма групи підтримки: зелено-біла міні-спідничка в складку і вузький білий светр із велетенською літерою «А» спереду. Гадаю, вона напихає чимось свій бюстгальтер перед тим, як його вдягати. Бо ж хіба нормальні груди можуть так випирати.

— Гарне волосся, Амеліє, — сказала вона своїм злісним голосом, — і хто ж ти тепер? Танкістка з коміксів?

Я глянула повз неї. Там стояв Джош Ріхтер зі своїми дружбанами. Вони не звертали на нас з Ланою ніякої уваги і розмовляли про вечірку, на якій побували цими вихідними. Тоді вони видудлили стільки пива, що тепер були просто ніякі. Цікаво, чи знає про це їхній тренер?

— Як називається цей колір? — не вгамовувалася Лана. Вона торкнулася моєї маківки. — Брудно-жовтий?

Поки Лана мене діставала, повернулася Тіна Хакім Баба зі своїм охоронцем. На додачу до дієтичної содової Тіна прикупила горіхове королівське морозиво-ріжок і дала його мені. Я подумала, як це мило з її боку, особливо коли зважити на те, що ми з нею майже не знайомі.

Але Лана не думала, що це мило. Натомість вона запитала так невинно:

— О, Тіно, ти купила Амелії морозива? Невже татко дав тобі ще сотню доларів, щоб ти купила собі нову подружку?

Темні очі Тіни сповнилися болем. Охоронець помітив це і відкрив рота.

А потім трапилося дещо дивне. Побачивши, як Тінині очі наповнюються слізьми, я, сама не знаю як, зробила от що: взяла своє горіхове королівське морозиво-ріжок і з усієї сили пхнула його в Ланин светр.

Лана подивилася на ванільне морозиво, шоколадну глазур і арахіс, які прилипли до її грудей. Джош Ріхтер та інші хлопці замовкли і теж подивилися на Ланині груди.

У їдальні запала тиша, якої тут ще ніколи не було. Всі витріщилися на морозиво-ріжок, що стирчало з Ланиних грудей. Було так тихо, що я чула подих Бориса крізь залізячки його біонатора[27].

Потім Лана як заверещить:

— Ти… ти, — вона не могла підібрати для мене найгіршого слова. — Ти… ти… подивись, що ти наробила! Подивись, що ти зробила з моїм светром!

Я підвелася і взяла свою тацю.

— Ходімо, Тіно, — сказала я, — знайдемо тихішу місцину.

Тіна, не відриваючи карих очисьок від ріжка, що стирчав з літери «А» на Ланиних грудях, взяла тацю і пішла за мною. А за Тіною пішов охоронець. Клянуся, він сміявся.

Коли я і Тіна проходили повз столик, де зазвичай сидимо ми з Лілі, я помітила, що Лілі дивиться на мене, роззявивши рота. Вона, очевидно, все бачила.

Гадаю, тепер вона змінить свій діагноз: я не нерішуча. Іноді я ще й яка рішуча.

Не впевнена, але мені здалося, що коли ми з Тіною та її охоронцем вийшли, з-за столика придурків пролунали оплески.

Думаю, я на крок від самопізнання.

Боже мій. Я в такій халепі. Нічого такого зі мною раніше не бувало!

Я сиджу в кабінеті директорки!

Точно кажу. Мене викликали до директорського кабінету через те, що я пхнула горіхове королівське морозиво в Лану Вайнберґер!

Я мала б здогадатися, що вона донесе на мене. Вона така стукачка.

Мені трохи лячно. Я ще ніколи в житті не порушувала шкільних правил. Я завжди була дуже чемною дитиною. Коли черговий по школі прийшов на урок Т і О з перепусткою до директора, я й гадки не мала, що він прийшов по мене. Я сиділа з Майклом Московіцем. Він говорить, що я неправильно віднімаю і неохайно записую числа, коли позичаю. І що в мене немає нормального конспекту з алгебри, бо я його пишу в першому-ліпшому зошиті, який потрапить мені під руку. А треба записувати все в одному зошиті.

Ще він каже, що я не вмію зосередитись.

Але я не змогла зосередитися тому, що ще ніколи не сиділа так близько з хлопцем! Звісно, я розумію, це ж усього лише Майкл Московіц. Я постійно з ним бачуся, і я йому ніколи не подобалася, бо я дев’ятикласниця, а він старшокласник, і я найкраща подруга його меншої сестри — принаймні колись була.

Але все одно він хлопець, гарненький хлопець, навіть якщо він і брат Лілі. Було справді важко зосередитися на відніманні, бо я внюхувалася в його такий чисто хлопчачий запах. А ще він іноді брав мою руку в свою, забирав у мене олівця і говорив:

— Ні, не так, Міє, треба ось як.

Звісно, я ще й тому не могла зосередитися, бо постійно думала про те, що на нас дивиться Лілі. А вона не дивилася. Тепер, коли вона бореться з лиховісними проявами расизму в наших краях, у неї немає часу на таких маленьких людей, як я. Вона сиділа за великим столом з усіма своїми прибічниками і вигадувала, як ще можна викрити Хо. Навіть дозволила Борису вийти з підсобки і допомогти.

Ти ба, як він схилився над нею. Досі не уявляю, як Лілі могла стерпіти, щоб його худа скрипальська ручка-цурпалок сперлася на спинку її стільця. До того ж він досі не виправив светра.

Отже, мені можна було не хвилюватися, що нас з Майклом хтось побачить. Тобто, звісно, він не клав руку на спинку мого стільця. Хоча один раз, під столом, його коліно торкнулося мого. Я ледь не вмерла — так це було добре.

Потім прийшла та ідіотська перепустка до директорки з моїм ім’ям.

Цікаво, виженуть мене чи ні. Можливо, якщо мене виженуть, я зможу піти до іншої школи, де ніхто не знає, якого кольору моє волосся було раніше і що ці нігті несправжні. Було б непогано.

ВІД СЬОГОДНІ Я:

1. Думатиму перед тим, як щось зробити.

2. Намагатимусь бути доброю, незалежно від того, як мене виводять із себе.

3. Казатиму правду, окрім тих випадків, коли це може образити чиїсь почуття.

4. Триматимусь якнайдалі від Лани Вайнбергер.

Ух. Директорка Гупта зараз мене прийме.

Не знаю, що мені робити. Мені призначили покарання: тиждень залишатися після уроків у школі. Плюс наказали ходити на додаткові заняття з містером Джі, плюс — на уроки принцеси з Grandmère.

Сьогодні я прийшла додому аж по дев’ятій. Хоч щось у моєму житті все-таки має бути добре?!

Тато лютий, як вовк. Він каже, що буде судитися зі школою. Мовляв, ніхто не має права карати його дитину за те, що вона захищала слабшого. Я сказала йому, що директорка Гупта може. Вона все може. На те вона й директорка.

Не можу сказати, що я її звинувачую. Я ж не вибачилася або щось таке. Директорка Гупта мила жінка, але що вона могла вдіяти? Я визнала, що таки винна. Вона сказала мені, що я маю вибачитися перед Ланою і заплатити за чистку її светра. Я відповіла, що заплачу за светр, але не вибачатимуся. Директор Гупта подивилася на мене з-під своїх біфокальних окулярів[28] і мовила:

— Міє, чи я правильно тебе зрозуміла?

Я повторила, що не збираюся вибачатися. Моє серце ледь не вистрибувало з грудей. Мені не хотілося нікого виводити з себе, а особливо директорку Гупту, яка може добряче-таки настрахати, коли захоче. Я спробувала уявити її у чоловічих спортивках. Не подіяло. Я все одно її боялася.

Але я не буду вибачатися перед Даною. Не буду.

Однак директорка Гупта не розгнівалася. Вона стурбувалася. Гадаю, саме такими мають бути вчителі. Вони мають турбуватися за тебе. Директорка мені:

— Знаєш, Міє, коли Лана на тебе поскаржилась, я була дуже здивована. Зазвичай мені доводиться викликати сюди Лілі Московіц. Але я ніколи не думала, що колись побачу тут тебе. Через навчання — можливо, але тільки не через дисципліну. Знаю, ти не дружиш із алгеброю. Але я не пригадую, щоб у тебе колись були проблеми з дисципліною. І тому змушена запитати, Міє… у тебе все гаразд?

Хвилину я дивилася їй в очі.

«У тебе все гаразд»? У мене все гаразд?

Хмм, зачекайте хвильку, дайте подумати… моя мама зустрічається з учителем алгебри, а саме в ній я нуль; моя найкраща подруга мене ненавидить; у мене немає грудей; а ще мене не так давно ощасливили звісткою, що я принцеса Женовії.

— Звісно, — відповіла я директорці Гупті, — все гаразд.

— Точно, Міє? Бо мене не полишає думка, що все це трапилося через якісь проблеми, що тебе щось турбує… Може, вдома щось трапилось?

За кого вона мене має? За Лану Вайнбергер? Думаєте, я зараз візьму і почну жалітися на всі свої неприємності? Розмріялися, пані директорко Гупта. Плюс до всього — моя бабуся в місті, а тато щодня платить мені 100 баксів за те, щоб я вчилася у бабусі, як бути принцесою. До того ж у неділю я наштовхнулася на містера Джаніні в себе на кухні, і, крім сімейних трусів, на ньому нічогісінько не було. Що ще вас цікавить?

— Міє, — сказала директорка Гупта, — я хочу, щоб ти знала: ти особлива людина. В тебе є багато прекрасних рис характеру. І Лана Вайнбергер тобі нічим не загрожує. Нічим.

Ну гаразд. Якщо зважити на те, що вона найгарніша, найпопулярніша дівчина в класі й зустрічається з най- гарнішим і найпопулярнішим хлопцем школи, то ваша правда, директорко Гупта. Лана Вейбергер мені аж ніяк не загрожує. І це вона, яка не пропускає нагоди мене привселюдно принизити. Не загрожує? Мені? Ха!

— Знаєш, Міє, — сказала директорка Гупта, — я переконана: якби ти поспілкувалася з Ланою ближче, ти б зрозуміла, що вона дуже хороша дівчина. Така, як ти.

Еге ж. Ну геть як я.

Я була така засмучена, що не втрималася і розповіла про все це Grandmère на нашому уроці мовлення. Як не дивно, вона мені поспівчувала.

— Коли мені було стільки років, скільки тобі, — сказала Grandmère, — у нашій школі була така сама дівчина, як ця Лана. Її звали Женев’єв. Вона сиділа за мною на географії. Женев’єв брала кінчик моєї коси і вмочала його в чорнильницю, і коли я підводилася, у мене вся сукня була в чорнилі. Але вчителька ніколи не вірила, що Женев’єв робила це навмисно.

— Справді? — вражено запитала я.

І в тієї Женев’єв стало мужності так вчинити! Я ніколи не зустрічала нікого, хто наважився б устругнути щось подібне з моєю бабусею.

— І що ж ти зробила?

Grandmère злісно засміялася і відповіла:

— Та нічого.

Не може бути, щоб бабуся нічого не зробила у відповідь. Недарма ж вона так сміється. Але хоч як я її діймала, Grandmère не зізналася, якою була її помста тій Женев’єв. Думаю, може, вона її вбила.

Що ж, усе може бути.

Але, гадаю, мені не слід було так їй надокучати, бо вона наказала мені заткнути пельку і дала мені контрольну роботу! Я не жартую!

Контрольна виявилася важкою. Я прикріпила її тут, у щоденнику, бо отримала 98 відсотків правильних відповідей. Grandmère каже, що я дуже довго її писала.

Контрольна Grandmère

В ресторані. Що робить жінка зі своєю серветкою, коли підводиться і йде до дамської кімнати?

Якщо це чотиризірковий ресторан, серветку треба віддати офіціанту, який стрімголов кидається до тебе, щоб допомогти відсунути стілець. А якщо це звичайна забігайлівка, тоді ніякий офіціант до тебе не підбіжить, і ти маєш покласти серветку на порожній стілець.

За яких обставин можна фарбувати губи на людях?

Ні за яких.

Які головні ознаки капіталізму?

Приватна власність на основні засоби виробництва і розподілу та обмін товарами, який базується на ринкових операціях.

Яка найбільш правильна відповідь чоловікові, що освідчується тобі?

Дякую. Ви дуже добрі.

Якої думки був Маркс щодо протиріч у капіталізмі?

Цінність будь-якого товару визначається кількістю праці, яка витрачається на його виготовлення. А, відкидаючи з цих розрахунків працю робітників, капіталісти підривають власну економічну систему.

Білі черевики небажано вдягати…

На похорон, після Дня праці, перед Днем пам’яті загиблих у громадянській війні й у місцях, де є коні.

Що таке олігархія?

Це коли невелика група людей контролює щось із метою наживи.

Як готується сайдкар?

1/3 лимонного соку, 1/3 лікеру «Куантро», 1/3 бренді, добре перемішати з льодом, процідити перед тим, як подавати.

Неправильно я відповіла лише на одне запитання — про те, що говорити, коли тобі освідчуються. Виявляється, не треба говорити «дякую».

Не знаю, чи буде щось таке зі мною. Але Grandmère каже, що одного дня я дуже здивуюся.

Якби ж то!