Щоденники принцеси

Субота, 11 жовтня

Я більше не зможу піти до школи. Більше не зможу піти нікуди. Я більше ніколи, ніколи в житті не вийду з цієї квартири.

Ви не повірите, що вона мені сказала. Я сама не вірю, що вона це сказала. Я не вірю, що тато дозволив їй це сказати.

Ну-ну, він ще пошкодує. Він за все заплатить, дуже дорого за це заплатить. Коли я прийшла додому (мама, як побачила мене, сказала: «Привіт, Розмарі. А де твоя дитинка?[26]». Думаю, вона хотіла пожартувати з приводу моєї нової зачіски, але це не смішно), я рішуче підійшла до батька і сказала:

— Ти за це заплатиш, дорого заплатиш.

Хто каже, що я боюся конфліктів?

Він спробував удати невинятко:

— Про що це ти, Міє? Як на мене, ти дуже гарненька. Не слухай маму, що вона про це знає? Мені подобається твоя зачіска. Вона така… коротка.

З якої це радості вона така коротка? Може, тому, що коли я і Ларс віддали ключі від машини службовцю готелю, татова матір зустріла нас у холі готелю і вказала на двері й мовила «On у va», що в перекладі з французької означає «ходімо».

— Ходімо куди? — запитала я невинно (це сталося вранці, пам’ятаєте, тоді я була ще невинна).

— Chez Paolo, — відповіла Grandmère.

Тобто «додому до Паоло». Я ж собі подумала, що ми йдемо в гості до когось із її друзів, можливо, на пізній сніданок. Ну, думаю, кльово, екскурсія. Як подумати, ці уроки принцеси не такі вже й погані.

Але коли ми туди приїхали, я побачила, що Chez Paolo — це зовсім не домівка. Спершу я взагалі не могла второпати, що це таке. Воно трохи нагадувало розкішну лікарню — там скрізь було таке скло з інеєм та такі деревця в японському стилі. А потім ми зайшли всередину; скрізь ходили такі собі худорляві люди в чорному. Вони так зраділи, коли побачили бабусю, а потім нас відвели до маленької кімнатки, де було повно диванчиків та журналів. Я подумала, що, можливо, у Grandmère запланована пластична операція, і хоча я проти пластичної хірургії — якщо ви тільки не Леола Мей і у вас немає губів — я подумала, що добре хоч трохи побути без бабусі.

Боже, як я помилялася! Паоло — це не лікар. Сумніваюся, чи він узагалі вчився в коледжі! Паоло — стиліст! Навіть гірше, він стиліст людей! Серйозно кажу. Він бере немодних, погано вдягнених людей, як оце я, і робить з них стильних. І цим він заробляє собі на життя. І Grandmère нацькувала його на мене! На мене!!! Ніби це злочин, що у мене немає грудей. Невже обов’язково треба розповідати про це якомусь типу на ім’я Паоло?

І що це взагалі за ім’я — Паоло? Слухай, це ж Америка, чорт забирай! ТЕБЕ ЗВАТИ ПОЛ!!!

Ось що мені хотілося прокричати йому в обличчя. Але я, звичайно, не прокричала. Паоло ж не винен, що бабуся мене туди затягла. За його ж словами, він лише тому зміг викроїти для мене час зі свого надзвичайно напруженого розкладу, що Grandmère сказала йому: це дуже терміново.

Боже, як незручно. Я — модна терміновість.

Звісно, я була лиха на Grandmère, але ж не могла накричати на неї в присутності Паоло. І бабуся це знала. Вона сиділа собі на оксамитовому диванчику, пестила Ромеля, який вмостився в неї на колінах з лапками хрест-навхрест, — вона навіть собаку привчила сидіти по-жіночому, хоч він і хлопчик, — сьорбала сайдкар (хтось його приготував на її вимогу) і читала журнал.

А Паоло брав пасма мого волосся, з відразою на них дивився і казав:

— Це треба зрізати. Це все треба зрізати.

І його відрізали. Все. Ну, майже, все. Залишилися хіба що чубчики спереду і ззаду.

Ви ще не знаєте, що я вже не блондинка кольору брудного посуду? Тепер я справжня блондинка.

Але на цьому Паоло не заспокоївся. Тепер у мене є нігті. Я не жартую. Вперше в житті у мене є нігті. Вони всі штучні, але вони в мене є. І здавалося, ніби вони мені як рідні: я намагалася віддерти один, але було БОЛЯЧЕ. Який секретний космічний клей використовувала та манікюрниця?

Мабуть, вам дивно, чому я дозволила зробити з собою всі ці штуки — обрізати волосся або зверху моїх справжніх, погризених нігтів наклеїти накладні, — якщо мені цього не хотілось?

Я й сама дивуюся. Звісно, я знаю, що боюся конфліктів. Тому мені й на думку не спало трощити склянку з лимонадом і волати:

— Годі, годі вже метушитися навколо мене!

Мені ж дали лимонад, прикиньте? У Міжнародному будинку зачісок на Шостій авеню, куди ми з мамою зазвичай ходимо, тобі, звісно, ніхто не дасть лимонаду, тому що стрижка й сушіння феном там коштують усього лише 9,90.

Знаєте, коли всі ці класні модні люди торочать, як добре тобі буде в цьому і як це увиразнить твої вилиці, якось мимоволі забуваєш, що ти феміністка і природозахисниця. Що ти не користуєшся косметикою та різними хімікатами, бо знаєш, які вони шкідливі для землі. Тому я не хотіла їх ображати й не влаштовувала сцен.

Я постійно собі повторювала: вона це робить, бо любить тебе. Маю на увазі, бабуся. Хоч я знаю, що це не так — навряд чи Grandmère любить мене більше, ніж я її, — але я все одно переконувала себе в протилежному.

Я говорила це собі й тоді, коли після салону Паоло ми пішли до магазину «Берґдорф Ґудмен», де Grandmère купила мені чотири пари туфель, які коштували майже стільки, скільки коштувало витягти шкарпетку з маленьких кишок Товстого Луї. Я говорила це собі й тоді, коли вона накупила мені цілу купу одягу, якого я ніколи не носитиму. Я так і сказала їй, а вона лише махнула на мене рукою. Мовляв, говори, говори, ти мені не заважаєш.

Для однієї людини це забагато. На мені немає жодного місця, яке б не пощипали, не відрізали, не відшліфували, не пофарбували, не відмили, не висушили або не накремили. У мене навіть нігті є.

Але я не щаслива. Я ані на грам не щаслива. Хоча Grandmère щаслива. Grandmère аж стрибає від радості, коли дивиться на мене нову. Тому що я вже не Мія Термополіс. У Мії Термополіс ніколи не було нігтів. У Мії Термополіс ніколи не було мелірування. Мія Термополіс ніколи не фарбувалася і не носила туфлі від Гуччі, або спідниці від Шанель, або бюстгальтери від Крістіана Діора, а вони, до речі, не 32А розміру, який мені потрібний. Тепер навіть не знаю, хто я. Але точно не Мія Термополіс.

Вона перетворює мене на когось іншого.

Через нову зачіску я тепер схожа на ватну паличку. Отака я стала перед татом і сказала все, що я про це думаю:

— Спершу вона змушує мене робити домашку. Потім рве мою домашку. Потім вона вчить мене сидіти. Потім вона примусила їх перефарбувати моє волосся у зовсім інший колір і майже все його відрізати, наклеїти оці дошки для серфінгу мені на нігті. Вона купує мені туфлі, які коштують дорожче, ніж операція маленької тваринки, і одяг, в якому я геть як Вікі, донька капітана зі старого серіалу сімдесятих років «Корабель кохання»

Мені шкода, тату, але я не Вікі й ніколи нею не буду, хай там як Grandmère мене під неї виряджає. Я не збираюся бути відмінницею в школі, бути завжди такою собі веселункою-сміхотункою і не збираюся заводити ніяких романів на кораблях. Так робить Вікі. Але не я!

Коли я це прокричала, мама вийшла зі спальні, наводячи останній марафет для побачення. Вона була вдягнена в усе нове. На ній була барвиста іспанська спідничка та спущена на плечах кофтинка. Вона розпустила волосся. Вигляд у неї був справді суперовий. Побачивши її таку, тато знову попрямував до бару.

— Міє, — сказала мама, застібаючи сережку, — ніхто й не просить тебе бути як Вікі.

— Grandmère просить!

— Твоя бабуся лише намагається підготувати тебе, Міє.

— Підготувати до чого? Я не можу така з’явитися у школі, розумієш? — закричала я.

Мама аж здивувалася:

— Чом би й ні?

О Боже. Ну чому, чому все це сталося зі мною?

— Тому що, — сказала я, стримуючись з усіх сил, — я не хочу, щоб хто-небудь дізнався, що я принцеса Женовії!

Мама похитала головою:

— Міє, люба, все одно вони рано чи пізно про це дізнаються.

Як вони можуть дізнатися? Розумієте, я все продумала: я буду принцесою Женовії лише в Женовії, а ймовірність того, що хтось з моєї школи колись поїде до Женовії, нульова. Тому ніхто ніколи не дізнається, і можна не боятися, що мене всі вважатимуть потворою, як Тіну Хакім Баба. Або принаймні дивачкою, яка щодня їздить до школи в лімузині й за якою хвостиком ходять охоронці.

— А що, — мовила мама, вислухавши мене, — як про це вже написали в газетах?

— З якого це дива воно з’явиться в газетах?

Мама поглянула на тата. А тато відвів очі й відсьорбнув напою.

А потім він зробив таке… ви не повірите. Він поставив бокал, заліз у кишеню штанів, витяг гаманець «Прада», відкрив його і запитав:

— Скільки?

Я була в шоці. Мама теж.

— Філіпе, — сказала вона, але тато і далі дивився на мене.

— Я серйозно, Гелен, — сказав він. — Бачу, угода, яку ми підписали, нічого не дасть. Єдиний вихід у таких випадках, як цей, — готівка. Скільки я маю тобі заплатити, Міє, щоб ти дозволила бабусі зробити з тебе принцесу?

— То вона це намагається зробити? — закричала я ще дужче. — Якщо вона цього добивається, то ні чорта в неї не вийшло. Принцес із таким коротким волоссям, з таким великим розміром ноги, як у мене, тим більше без грудей, не буває!

Тато лише глянув на годинник. Певно, йому треба було кудись іти. Б’юся об заклад, це було чергове «інтерв’ю» з блондинистою журналісткою з «Новин АВС».

— Постався до цього як до роботи, — сказав він. — Нехай твої уроки принцеси будуть твоєю роботою. Я плататиму тобі заробітну платню. То скільки ти хочеш?

Я почала кричати щось про людську чесність і про те, що не можна продавати свою душу — все, що я чула на деяких маминих старих записах. Гадаю, юна їх упізнала, тому що вона якось заквапилася і сказала, що їй треба збиратися на побачення з містером Джі. Тато злісно на неї подивився — в нього це виходить майже так само добре, як у Grandmère, — а потім зітхнув і каже:

— Міє, від твого імені я жертвуватиму сто доларів щодня у цей, як його… Грінпіс, щоб вони врятували всіх китів, яких тільки захочуть. А за це ти ощасливиш мою маму і дозволиш їй навчити тебе бути принцесою.

Опа.

Це зовсім інша справа. Одна річ, коли він платить особисто мені за те, що я дозволяю пофарбувати собі волосся хімічною фарбою. Але платити сто доларів у Грінпіс? Це 356 000 доларів за рік! Від мого імені! Коли я випущуся зі школи, Грінпіс буде просто зобов’язаний взяти мене до себе. До того часу я пожертвую йому практично цілий мільйон доларів!

Стривайте, а може, лише 36 500 доларів? Де мій калькулятор????

Не знаю, ким себе вважає Лілі Московіц, але точно не моєю подругою. Не пригадую, щоб хтось з моїх друзів коли-небудь злився на мене так, як сьогодні ввечері Лілі. Не можу в це повірити. І все через моє волосся!

Гадаю, я б зрозуміла, якби Лілі злилася на мене через щось справді важливе — наприклад, якби я не зняла якусь сцену в гастрономі «Хо». Бо я, мабуть, найголовніша операторка в передачі «Лілі каже все як є». До того ж я виконую багато роботи як асистентка. А коли мене немає, Шаміка плюс до своєї роботи має робити і мою. На ній уже й так обов’язки виконавчого продюсера та пошуки місця зйомок.

Тому я розумію, чому Лілі так обурилася через те, що мене не було сьогодні на зйомці. Вона вважає, що справа «Хо Гейт» — так вона її називає — чи не найважливіша історія, яку вона будь-коли знімала. Гадаю, це трохи дурість. Кому яке діло до п’яти центів? Але Лілі налаштована рішуче: «Ми розірвемо порочне коло расизму, в якому опинилися гастрономи всіх п’яти районів Нью-Йорка».

Мені байдуже. Я просто знаю, що, коли сьогодні прийшла додому до Московіців, Лілі подивилася на мою зачіску і сказала:

— О Боже мій, що з тобою сталося?

Ніби в мене було обморожене обличчя, і ніс почорнів та відвалився, як у тих людей, які видираються на гору Еверест.

Авжеж, я знала, що люди кепкуватимуть з мене, коли побачать моє волосся. Я добре його помила перед тим, як іти, змила з нього весь мус і пінку. До того ж я змила з обличчя весь макіяж, який Паоло мені намазав, і вдягла свій комбінезон та «конверси» (формули на підошві вже майже не видно). Я дійсно думала, що, коли не брати до уваги волосся, я виглядаю нормально. Більше того, мені здавалося, що я виглядаю навіть добре, як на мій смак.

Але Лілі була іншої думки.

Я намагалася поводитися як звичайно, ніби нічого не сталося. Взагалі-то так воно і є. Мені ж не груди збільшили.

— Та, — кажу, — це мене бабуся змусила піти до одного Паоло, і він…

Але Лілі не дала мені договорити. Вона була шокована:

— У тебе волосся такого ж кольору, як у Лани Вайнбергер.

— Ну, — мовила я, — я знаю.

— А що в тебе на пальцях? Це що, накладні нігті? У Лани теж накладні! — вона поглянула на мене круглими очима. — О Боже! Ти перетворюєшся на Лану Вайнберґер!

І це мене трохи зачепило. По-перше, я не перетворююся на Лану Вайнберґер. По-друге, навіть якщо і перетворююся, Лілі сама завжди казала, що судити інших за зовнішністю тупо; важливо те, що у тебе всередині.

Отож стою я вдома у Московіців, у прихожій з чорного мармуру, а біля моїх ніг, мов той коник, вистрибує Павлов, такий він був радий мне бачити. Я кажу:

— Я не винна. Це все бабуся. Мене змусили…

— Що значить «мене змусили»?

На обличчі Лілі з’явилося роздратування, таке, як щороку, коли наш учитель фізри каже нам здавати біг навколо басейну в Центральному парку на нормативи президентської програми здоров’я. Лілі взагалі не любить бігати, а особливо навколо басейну в Центральному парку (бо басейн там справді здоровенний).

— А ти що, з гуми зроблена? — напосілася на мене вона. — Ти що, німа? Ти що, не можеш відмовитися? Знаєш, Міє, нам справді треба попрацювати над твоєю твердістю. Ти надто покірлива своїй бабусі. Звісно, коли тобі треба відмовити мені, то це без проблем. Сьогодні в передачі про Хо мені була дуже потрібна твоя допомога, а ти мене підвела. І водночас не змогла суперечити своїй бабусі, якій заманулося відрізати тобі волосся і пофарбувати його в жовтий колір…

Пригадайте-но, що цілісінький день, доки Паоло не взявся до справи і не зробив мене схожою на Лану Вайнберґер, я тільки те і чула, як погано я виглядаю. А тепер була змушена вислуховувати, що і з моєю особистістю теж щось не так.

Тому я не витримала і голосно сказала:

— Лілі, заткни пельку.

Я ще ніколи не говорила Лілі «заткни пельку». Ніколи в житті. Не думаю, що я взагалі колись комусь таке казала. Я не така. Сама не знаю, як так вийшло. Може, це все нігті винні. Вони змусили мене почуватися сильною. Та й справді, чому Лілі завжди вказує мені, що робити?

На жаль, саме тоді, коли я наказала Лілі заткнути пельку, вийшов Майкл. В руках у нього була порожня миска з-під попкорну, і на ньому не було сорочки.

— Ого! — мовив він і позадкував.

Я не була впевнена, чому він сказав «ого» і чому позадкував: через те, що я сказала, чи через те, як я виглядала.

— Що?! — вигукнула Лілі. — Що ти оце сказала?

Зараз вона була як ніколи схожа на мопса.

Я хотіла взяти слова назад. Але я не взяла, бо знала, що вона права: мені дійсно треба стати наполегливішою.

Тому я сказала:

— Мені вже в печінках сидить, що ти постійно мені вказуєш. Цілий день мама, тато, бабуся і вчителі кажуть мені, що робити. І я не хочу, щоб ще й мої друзі мною командували.

— Ого! — знову сказав Майкл. Тепер я точно знала, що його вразили мої слова.

— У тебе що, — поцікавилася Лілі, звузивши очі, — якісь проблеми?

А я:

— Знаєш що? Ніяких проблем у мене немає. Це в тебе якісь проблеми. Великі проблеми зі мною. Але знаєш що? Я їх вирішу. Я йду. І знаєш, ніколи не мала бажання допомагати тобі з цією ідіотською справою «Хо Гейт». Хо класні люди. Вони нічого поганого не зробили. Тому я не розумію, навіщо обливати їх брудом. До того ж, — я відчинила двері, — волосся в мене не жовте.

І пішла. Навіть дверима хряснула, хоч і легенько.

Я чекала ліфт і сподівалася, що Лілі вийде і вибачиться перед і мною.

Але вона не вийшла.

Я прийшла додому, прийняла ванну і вляглася у ліжко з пультом і Товстим Луї, який є єдиною людиною, що сприймає мене такою, яка я є. Я думала, може, Лілі подзвонить і вибачиться, але вона не подзвонила.

Я не збираюся вибачатися, доки вона не вибачиться.

І знаєте що? Хвилину тому я подивилася у дзеркало і подумала, що зачіска в мене не така вже й погана.