Щоденники принцеси

Четвер, 16 жовтня, домашня кімната

Сьогодні моє обличчя вже на першій сторінці «Дейлі Ньюз» та «Нью-Йорк Ньюздей». Також моя фотка з’явилася в газеті «Нью-Йорк Таймз» у рубриці «Метро». Вони взяли мою шкільну фотографію, і чесно кажучи, мама була від цього не в захваті. Адже цю фотку пресі міг дати той, кому мама її надсилала, що кидає підозру на Grandmère, або хтось зі школи імені Альберта Ейнштейна, що кидає підозру на містера Джаніні. Мене фотка також не дуже потішила, бо її було зроблено ще до того, як Паоло привів до ладу моє волосся. На ній я була схожа на одну з тих дівчат, що по телеку розповідають про те, як вони потрапили до якоїсь секти або втекли від чоловіка, бо він їх лупцював.

Цього ранку, коли Ганс під’їхав до школи імені Альберта Ейнштейна, біля неї було стільки репортерів, скільки я ще ніколи в житі не бачила. Мабуть, сьогодні вранці всім каналам потрібно щось показати в прямому ефірі. Зазвичай вони показують, як перекинулась вантажівка з курчатами на парковій автостраді Пелісейдз або як у Квінз[29] якийсь наркоман взяв у заручники свою дружину та дітей. Але сьогодні в прямому ефірі буду я.

Я очікувала, що таке може статися, і тому сьогодні була трохи краще підготовлена, ніж учора. Жорстоко порушивши всі бабусині правила, я вдягла «мартенси» з новими шнурками (на той випадок, якщо хтось з мікрофоном підійде надто близько), а також причепила всі свої значки з лозунгами Грінпісу та лозунгами проти знищення тварин заради хутра. Нехай моя знаменитість приносить бодай якусь користь.

Сьогодні ми так само проштовхалися крізь журналістів, як і вчора. Ларс взяв мене під руку, і ми промчали через море телекамер і мікрофонів і забігли до школи. Поки ми бігли, люди кричали щось типу: «Амеліє, ви маєте намір наслідувати приклад принцеси Діани і стати королевою людських сердець?», «Амеліє, хто вам більше подобається: Леонардо ДіКапріо чи принц Вільям?» та «Амеліє, як ви ставитеся до м’ясної промисловості?»

Я ледь не клюнула на останнє запитання і вже почала була обертатися, щоб відповісти, коли Ларс затягнув мене до школи.

Сьогодні на алгебрі містер Джаніні з усіх сил намагався пояснити нам, що таке координатна площина, але ніхто не звертав на нього ніякої уваги, бона вулиці стояли мікроавтобуси з телебачення. Всі підстрибували біля вікон, перехилялися через підвіконня і кричали репортерам: «Ви вбили принцесу Діану! Поверніть назад леді Ді!»

Бідолаха Джаніні намагався закликати учнів до порядку, але це було неможливо. Лілі вся аж почервоніла від злості, бо всі об’єдналися проти репортерів, але ніхто не хотів стояти біля гастроному «Хо» і кричати її гасло: «Ми протистоїмо расистам Хо».

Може, причина в тому, що гасло Лілі трохи складніше прокричати, ніж: «Ви вбили принцесу Діану! Поверніть назад леді Ді!». У гаслі Лілі забагато довгих слів.

Потім містер Джаніні почав обговорювати з нами, чи справді у смерті принцеси Діани слід звинувачувати засоби масової інформації, може, це провина водія, який був п’яний. І потім хтось сказав, що водій не був п’яний, що його отруїли і що все це спланувала британська секретна служба, але містер Джаніні попросив нас бути реалістами і спуститися на землю.

Після цього Лана Вайнбергер поцікавилася, чи давно я знаю, що я принцеса. Я не могла повірити: вона мене про щось питає, і при цьому в її голосі не чутно злості. Я, відповіла, що не знаю, ну, може, кілька тижнів. А потім Лана сказала, що якби вона дізналася, що вона принцеса, то зразу поїхала б до Діснейленда. А я сказала, що не поїхала б, бо тоді вона пропустила б тренування групи підтримки. Потім вона сказала, що не розуміє, чому я не їду до Діснейленда, бо я ж не беру участі ні в яких позакласних заходах. Ось тут втрутилася Ліні. Вона сказала, що Америка діснеїфікувалася і що взагалі Волт Дісней був фашистом. А потім всім стало цікаво, чи правда, що його тіло лежить заморожене під палацом в Анахаймі, і тоді містер Джаніні запропонував нарешті повернутися до координатної площини.

Вона, коли подумати, є безпечнішою площиною, ніж та, в якій зараз живемо ми, бо в ній же немає репортерів.

Декартова система координат розподіляє площину на чотири частини, які називаються чвертями.

Коли я обідала з Тіною Хакім Баба, Ларсом і Вахімом, вона розповідала мені, що в Саудівській Аравії, звідки родом її батько, дівчата повинні носити таку собі одежину під назвою чадра, яка схожа на величезну ковдру. Нею вони обмотуються з ніг до голови і залишають лише щілину для очей, аби хоч щось бачити. Це має захистити їх від хтивих поглядів чоловіків, але Тіна каже, що її двоюрідні сестри носять під чадрою джинси «Ґеп», і, коли поблизу немає дорослих, вони скидають ті чадри і тусуються з хлопцями, як ми.

Ну, як ми тусувалися б, якби в нас були хлопці.

Ох, ні, беру свої слова назад. Я забула, що в Тіни є хлопець, і він піде з нею на танці, присвячені розмаїттю культур. Дейв Фарух Ель-Абар.

Господи. Ну що зі мною не так? Чому я не подобаюся хлопцям?

Тіна саме розповідала мені про чадри, як раптом Лана Вайнбергер поставила свою тацю поряд із нашими.

Я не жартую. Лана Вайнберґер.

Я, звісно, подумала, що вона зараз виставить мені рахунок з хімчистки за свій светр (від того морозива-ріжка) або почне лити соус «Табаско» у наші салати, але все було інакше, вона так собі солоденько спитала:

— Дівчата, ви ж не проти, якщо я сяду поряд із нами, правда?

І тут я побачила, як ще чиясь таця під’їжджає примо до моєї. На ній лежать два подвійних чізбургери, велика картопля фрі, шоколадні коктейлі, соус чілі, пачка чіпсів «Дорітос», салат із французькою приправою, пачки батончиків «Йодлз», яблуко та велика «Кока-кола». Коли я підвела очі, щоб побачити, хто ж це здатен схавати таку купу жирної їжі, то побачила Джоша Ріхтера, який ставив свого стільця впритул до мого.

Я не жартую. Джоша Ріхтера.

Він сказав мені: «Привіт», сів і почав їсти.

Я поглянула на Тіну, Тіна — на мене, а потім ми обоє подивилися на своїх охоронців. Але вони в цей час були надто зайняті, бо сперечалися, що краще застосовувати проти повстанців: кулі з гумовими наконечниками чи шланги з водою.

Ми з Тіною знову подивилися на Лану та Джоша.

Такі популярні люди, як Лана і Джош, нікуди самі не ходять. У них є такий собі почет, який усюди їх супроводжує. Ланин почет складається з купки дівчат, таких, як вона, учасниць групи підтримки шкільної спортивної команди. Всі вони дуже гарненькі, з довгим волоссям, грудьми тощо, як і Лана.

Почет Джоша складається з групки хлопців-старшокласників, що так само, як і він, грають у шкільній команді. Всі вони дуже високі й гарні, і так само, як він, всі вони поглинають величезну кількість їжі тваринного походження.

Джошеві посіпаки поставили свої таці прямо біля Джошевої. Ланині — біля Ланиної. І незабаром наш столик, за яким ще не так давно сиділи дві придуркуваті дівчини зі своїми охоронцями, зібрав усіх найгарніших людей школи імені Альберта Ейнштейна, а може, і всього Манхеттена.

Я поглянула на Лілі. Вона так витріщила очі, як завжди витріщає, коли бачить щось таке, що може бути гарним епізодом для її передачі.

— Отже, — невимушено сказала Лана, наколюючи на виделку салат, який був зовсім без заправки, а з напоїв вона взяла лише воду, — що робитимеш на вихідних, Міє? Ідеш на танці, присвячені розмаїттю культур?

Уперше за все життя вона назвала мене Мією, а не Амелією.

— Ну, — по-принцеськи сказала я, — треба подумати…

— Знаєш, Джошеві батьки їдуть з міста, і ми подумали, що класно було б у суботу ввечері, після танців, влаштувати у нього вдома вечірку. Тобі варто піти.

— Справді? — спитала я. — Ну, я не знаю…

— Їй обов’язково треба там бути, — сказала Лана, наштрикуючи на виделку помідор. — Правда, Джоше?

Джош зачерпував соус чілі чіпсами «Дорітос» замість ложки.

— Однозначно — сказав він з повним ротом.

— Там буде кльово, — щебетала Лана. — У Джоша такий класний дім. У ньому шість спалень. На Парк-авеню. А в спальні батьків є навіть джакузі. Правда, в тебе є джакузі, Джоше?

— Ага, у нас… — почав був Джош.

Але Пірс, один з його почту, гребець на зріст шість футів два дюйми, перебив:

— Ріхтере, а пам’ятаєш, як було минулого разу після танців? Коли Бонем-Аллен вирубалася прямо у джакузі твоєї мами? Ото фініш!

Лана хихикнула:

— О Боже! Та вона видудлила цілу пляшку ірландського лікеру «Беліс», пам’ятаєш, Джоше? Вона сама випила всю пляшку — от свинюка! — а потім як почала ригати.

— Жах як блювала, — погодився Пірс.

— їй промили шлунок, — сказала Лана нам з Тіною. — Санітари сказали, що, якби Джош подзвонив трохи пізніше, вона б померла.

Ми всі подивилися на Джоша. А він аж ніби засоромився:

— Це було зовсім не кльово.

Лана перестала хихикати. Тепер, коли Джош сказав, що це не кльово, вона навіть споважніла і мовила:

— Авжеж, ні.

Я не знала, що з приводу всього цього відповісти, тому сказала:

— Це ж треба.

— Так що? — сказала Лана. Вона з’їла листочок салату і полоскала рота водою. — Ти йдеш чи ні?

— Вибач, — відповіла я, — але я не можу.

Численні Ланині подружки, які весь цей час базікали одна з одною, припинили теревенити і подивилися на мене. Однак Джошеві друзі продовжували їсти.

— Не можеш? — спитала Лана, роблячи здивоване обличчя.

— Так, — відповіла я, — не можу.

— Як це не можеш?

Мені захотілося збрехати. Я могла сказати: «Лано, я не можу піти, бо в мене запланована вечеря з прем’єр-міністром Ісландії». Або ж: «Я не можу піти, бо маю їхати охрещувати круїзний корабель». Можна було б вигадати будь-яку відмазку. Але єдиний раз, єдиний лише раз у своєму ідіотському житті я вирішила сказати правду:

— Я не можу піти, — мовила я, — бо мама не пустить мене на таку вечірку.

О Боже! Навіщо я це сказала? Навіщо, навіщо, навіщо? Треба було збрехати. Звісно, треба було збрехати. Це ж треба таке ляпнути. За кого мене тепер вважатимуть? Я повна дурепа. Навіть гірше, ніж дурепа. Придуркувата. Першокласна ідіотка.

Не знаю, який чорт мене спонукав сказати правду. До того ж я сказала не всю правду. Тобто це була правда, але вона не була дійсною причиною, чому я відмовилася піти на вечірку. Ну, і так зрозуміло, що мама ніколи в житті не пустила б мене додому до хлопця, коли його батьків немає в місті. Навіть із охоронцем. Але справжня причина, звичайно, така, що я б не знала, як поводитися на цій вечірці. Я чула про них. На таких вечірках парочки розбрідаються по кімнатах і займаються там різними неподобствами. В основному всі цілуються по-французьки. А може, навіть більше, ніж цілуються по-французьки. Може, там лапають вище пояса. А може, й нижче пояса. Я точно не знаю, тому що ніхто з моїх знайомих ніколи не був на таких вечірках. Вони не настільки популярні, аби їх туди запрошували.

Плюс до того, всі п’ють. Але я не п’ю, і мені нема з ким займатися неподобствами. Тож навіщо мені туди йти?

Лана глянула на мене, а потім — на своїх подружок, і вони почали реготати. Голосно. ДУЖЕ голосно.

Гадаю, я не можу її звинувачувати.

— О Боже мій, — ледве вимовила крізь сміх Лана, — ти жартуєш?

І тепер я зрозуміла, що в Лани з’явилася нова тема, якою вона могла мене діставати. Мені не так було шкода себе, як Тіну Хакім Баба, котрій увесь цей час вдавалося не привертати до себе уваги. І ось раптом через мене вона опинилася у самій гущині популярних дівчат-акул.

— О Боже, — сказала Лана, — ти мене розігруєш?

— Взагалі-то ні, — відповіла я.

— Не треба говорити їй правду, — злісно сказала Лана.

Я не могла збагнути, про що це вона.

— Твоїй мамі. Ніхто не говорить правди мамі. Ти просто кажеш, що залишишся ночувати у подружки. От і все.

Авжеж.

Вона хотіла, щоб я збрехала. Моїй мамі. Відразу видно, що Лана не знає мою маму. Ніхто не бреше моїй мамі. Просто не може. А тим паче про такі серйозні речі. Ніколи в житті.

Тому я сказала:

— Послухай, мені, звісно, приємно, що ти мене запросила і все таке, але я справді думаю, що не зможу піти. До того ж я взагалі не п’ю…

І це була ще одна моя величезна помилка.

Лана глянула на мене так, ніби я ніколи не дивилася серіал «Чудова п’ятірка». Вона сказала:

— Ти не п’єш?

Я глянула на неї, і все. Справа в тім, що в Міраньяку я п’ю. Ми щовечора п’ємо вино за вечерею. Так роблять у Франції. Там п’ють не заради розваги. Там п’ють, бо це частина трапези. Вино має поліпшити смак паштету з гусячої печінки. Я б не дізналася про це, бо ж я той паштет все одно не їм, але з власного досвіду можу вам сказати, що козячий сир краще їсти з вином, ніж з безалкогольними напоями.

Звісно, я ніколи б не випила цілу пляшку, навіть якби побилася об заклад. Навіть заради Джоша Ріхтера не випила б.

Тому я знизала плечима і мовила:

— Так, не п’ю. Я намагаюся шанувати власне тіло й не пхати в нього зайві токсини.

На ці мої слова Лана лише фиркнула, але Джош, який сидів навпроти неї, тобто біля мене, проковтнув шматок булки і сказав:

— Я це поважаю.

У Лани щелепа відвисла. І в мене, як не прикро визнати, теж. Джош Ріхтер поважає те, що я сказала? Він що, жартує?

Але ні, обличчя «в нього було цілком серйозне. Навіть більше, ніж серйозне. Він був такий, як тоді в «Біджелоуз», наче він міг зазирнути мені в душу своїми дивовижними блакитними очима… Наче він уже зазирнув мені в душу…

Хоча не думаю, що Лана помітила, як її хлопець зазирає мені в душу. Бо вона заявила:

— Боже мій, Джоше, ти ж п’єш більше за всіх у школі.

Джош повернув голову і поглянув на неї своїми чарівними очима. Він сказав не посміхаючись:

— Тоді, мабуть, мені слід кинути пити.

Лана почала сміятися і мовила:

— Авжеж! Хто б казав!

Джош не сміявся. Просто й далі дивився на неї.

А в мене почався мандраж. Я була рада, що Джош не дивиться так на мене, бо його блакитні очі — це щось.

Я швидко підвелася і взяла свою тацю. Тіна зробила те саме.

— Ну, — сказала я, — бувайте.

І ми пішли.

Коли ми звільняли свої таці, Тіна спитала:

— Що це було?

Я відповіла, що без поняття. Але єдине я знаю напевно: вперше у житті я рада, що я — не Лана Вайнберґер.

Після обіду, коли я пішла до своєї шафки взяти підручники з французької, Джош був там. Він притулився до зачинених дверцят своєї шафки і когось виглядав. Коли побачив мене, то випростався і сказав:

— Привіт.

А потім посміхнувся. Посміхнувся так широко, що було видно всі його білосніжні зуби. В нього абсолютно рівні білосніжні зуби. Такі рівні й такі сліпучо-білі, що я аж відвернулася.

— Привіт, — відповіла йому я.

Я була збентежена, бо ж кілька хвилин тому стала свідком їхньої з ЛаНою сварки. Я подумала, що він чекає на неї і що вони помиряться і, мабуть, цілуватимуться по-французьки по всій школі. Тому я вирішила якомога швидше забрати свої манатки і зробити звідти ноги, щоб цього не бачити.

Але Джош заговорив до мене. Він сказав:

— Я дійсно згоден із тим, що ти оце сказала в їдальні. Ну, про те, що треба шанувати своє тіло і все таке. Я гадаю, що це справді, ну, знаєш, здоровий підхід.

Я відчула, що моє обличчя стає червоним, як помідор. Я вся спаленіла й зосередилася, щоб нічого не впустити, коли перекладала книжки у шафці. Погано, що в мене тепер таке коротке волосся. Раніше я могла б схилити голову і приховати, що я червона як рак.

— Ага, — сказала я з розумним виглядом.

— То що, — спитав Джош, — ти йдеш з кимось на танці чи ні?

Я впустила підручник з алгебри. Він пролетів через весь коридор, і я підійшла й нахилилася, щоб підняти його.

— Ну… — пробурмотіла я, думаючи, що ж відповісти.

Я стояла навколішках, піднімала з підлоги всі мої старі аркушики з прикладами, які повкладали з підручника, коли побачила його коліна, на яких були сірі фланелеві бандани. Потім Джошеве обличчя опинилося просто перед моїм.

— Ось, — сказав він, простягаючи мені мій улюблений олівець з пір’ячком на кінці.

— Дякую, — мовила я.

Потім я зробила помилку, подивившись у його блакитні, як небо, очі.

— Ні, — ледве вимовила я, бо його очі доводили мене до запаморочення, — ні з ким я не йду на танці.

І тут пролунав дзвоник.

Джош сказав:

— Ну, бувай.

І пішов.

А я все ще не могла оговтатися.

Джош Ріхтер заговорив до мене. Він заговорив до мене навіть двічі. Двічі.

Уперше за місяць мені все одно, що я нуль в алгебрі. Мені все одно, що мама зустрічається з моїм учителем. Мені все одно, що я спадкоємиця трону Женовії. Мені навіть все одно, що ми з моєю найкращою подругою не розмовляємо.

Гадаю, я подобаюся Джошу Ріхтеру.

Боже, лише через те, що я подобаюся якомусь хлопцеві, я геть втратила голову. Я сама собі огидна.

Grandmère каже:

— Звісно, ти подобаєшся цьому хлопцеві. А чому б і ні? Ти тепер така гарненька завдяки Паоло та моєму піклуванню.

Ну, дякую, Grandmère. Хіба не може бути, щоб я сподобалася хлопцеві через те, хто я, а не тому, що я раптом стала принцесою із зачіскою за 200 доларів.

Здається, я трохи її ненавиджу.

Чесно. Я знаю, що погано ненавидіти людей, але я справді трохи ненавиджу свою бабусю. Принаймні дуже її не люблю. Окрім того, що вона марнославна з голови до п’ят і думає лише про себе, вона також лиха до людей.

От, наприклад, сьогодні.

На уроці принцеси Grandmère вирішила вивести мене на обід кудись із готелю, щоб навчити спілкуватися з пресою. Тільки коли ми вийшли на вулицю, там було не так уже й багато журналістів, лише якийсь молоденький репортерчик із журналу «Тайгер Біт». Гадаю, всі інші репортери пішли додому попоїсти. (До того ж репортерам не дуже прикольно стежити за тобою, коли ти до цього готова. Вони налітають зненацька, коли ти найменше цього очікуєш. Тільки тоді вони отримують справжній кайф, ну, принаймні так мені здається).

Хай там як, але я була рада, що їх немає, бо кому потрібні репортери, які кричать тобі на вухо запитання і засліплюють тебе спалахами фотокамер? Повірте, в мене перед очима досі стоять червоні плями від тих спалахів.

Але потім Ганс підігнав машину, я сіла, і Grandmère сказала:

— Зачекай хвилинку.

І пішла назад до готелю. Я подумала, може, вона забула свою діадему абощо, але за хвилину вона повернулася така сама, без змін.

А от коли ми під’їхали до ресторану «Чотири сезони», біля нього була сила-силенна репортерів! Спочатку я подумала, що всередині якась знаменитість, Шакіл О’Ніл чи Мадонна, але всі вони почали фотографувати мене і кричати: «Принцесо Амеліє, от вас виховувала матір-одиначка. Скажіть, що ви відчули, коли дізналися, що в колишнього хлопця вашої матері є триста мільйонів доларів?» та «Принцесо, кросівки якої фірми ви носите?»

І тут я повністю забула про свій страх перед конфліктами. Я була страшенно люта. Я повернулася в машині до Grandmère і сказала:

— Як вони дізналися, що ми сюди приїдемо?

У відповідь Grandmère лише почала порпатися у сумочці й шукати сигарети.

— Куди я поділа свою запальничку? — запитала вона.

— Ти зателефонувала їм, правда? — я була така розлючена, що аж в очах потемніло. — Це ти зателефонувала їм і сказала, що ми сюди приїдемо.

— Та не сміши, — сказала Grandmère, — у мене не вистачило б часу обдзвонити їх усіх.

— А всіх і не треба було. Варто було зателефонувати лише комусь одному, щоб решта поїхали слідом за ним. Навіщо, Grandmère?

Grandmère закурила сигарету. Ненавиджу, коли вона курить у машині.

— Це невід’ємна частина життя королівської особи, Амеліє, — мовила вона в перерві між затяжками. — Тобі треба навчитися спілкуватися з пресою. Чого ти так переймаєшся?

— Це ти розповіла все Керол Фернандес, — сказала я дуже спокійно.

— Звісно, я, — відповіла бабуся, знизуючи плечима, так ніби це якась дрібниця.

— Бабусю, — закричала я, — як ти могла?

Вона була приголомшена і сказала:

— Не називай мене «бабуся».

— Серйозно, — кричала я. — Тато вважає, що це зробив містер Джаніні! Вони з мамою дуже сильно через це посварилися. Вона говорила, що ти все розповіла, але він їй не вірив!

Grandmère видихнула сигаретний дим через ніздрі.

— Філіпе, — мовила вона, — завжди був надзвичайно наївний.

— Ну що ж, — сказала я. — Тоді я все йому розповім, усю правду.

Grandmère лише відмахнулася, мовляв: «Будь ласка».

— Серйозно, — кажу. — Я йому розповім. Він дуже на тебе розлютиться, Grandmère.

— Не розлютиться. Тобі потрібно попрактикуватися, люба. Та стаття у «Пост» — лише початок. Незабаром ти будеш на обкладинці «Воґ», а потім…

— Grandmère! — заволала я. — Я НЕ ХОЧУ БУТИ НА ОБКЛАДИНЦІ «ВОГ»! ТИ ЩО, ДОСІ НЕ ЗРОЗУМІЛА? ВСЕ, ЧОГО Я ХОЧУ, — ЦЕ СКЛАСТИ ІСПИТИ Й ПЕРЕЙТИ ДО ДЕСЯТОГО КЛАСУ!

Grandmère була трохи ошелешена.

— Ну, добре, люба, добре. Тільки не треба кричати.

Не знаю, чи дійшло до неї все, що я тоді наговорила, але після вечері я помітила, що всі репортери розійшлися. Здається, вона мене таки почула.

Коли я прийшла додому, там ЗНОВУ був містер Джаніні. Я пішла до себе в кімнату і подзвонила татові. Я сказала:

— Тату, це бабуся, це вона розповіла все Керол Фернандес, а не містер Джаніні.

— Я знаю, — відповів він нещасним голосом.

— Ти знаєш! — я ледь не впала. — Ти знаєш і нічого мені не сказав?

Він такий:

— Міє, у нас із твоєю бабусею дуже складні стосунки. Це означає, що він її боїться. Гадаю, що я не можу його звинувачувати. Це ж його вона зачиняла в підземній в’язниці й узагалі.

— Ну, — сказала я, — тобі слід вибачитися перед мамою за те, що ти сказав про містера Джаніні.

Він так собі змучено відповів:

— Знаю.

Тоді я:

— Ну, то що? Вибачишся?

А він:

— Міє…

Це він сказав уже сердито. Я зрозуміла, що як на один день я вже зробила досить хороших учинків, і поклала слухавку.

Після цього містер Джаніні взявся допомагати мені робити домашку. Сьогодні на Т і О я весь час думала про те, що до мене заговорив Джош Ріхтер, і майже не звертала уваги на Майкла, який хотів допомогти мені з алгеброю.

Мабуть, я розумію, чому мамі подобається містер Джі. З ним класно дивитися телек. Він не загарбує пульт, як робили деякі колишні мамині хлопці. І йому, здається, взагалі не подобається спорт.

Десь за півгодини до того, як я пішла спати, передзвонив тато і попросив дати мамі слухавку. Вона пішла до кімнати з ним поговорити, а коли вийшла, то мала са мовдоволений вигляд, а її обличчя неначе промовляло: «Я ж тобі казала».

Я б так хотіла розповісти Лілі про те, що Джош Ріхтер зі мною розмовляв.