Щоденники принцеси

П'ятниця, 10 жовтня

Уроки принцеси.

Я не жартую. Щодня відразу після додаткових занять з алгебри я маю іти до бабусі в «Плазу» на уроки принцеси.

Ох Боже, якщо ти є на світі, як таке могло зі мною статися?

Справді. Люди часто говорять про те, що Бог не дає більше, ніж ти можеш витримати, але серйозно кажу, я цього не витримаю. Це забагато! Я не можу щодня після школи ходити на уроки принцеси. Тільки не з Grandmère. Я серйозно замислилася над тим, щоб утекти з дому.

Тато каже, що у мене немає вибору. Вчора ввечері в «Плазі», після того як я пішла з кімнати Grandmère, я попрямувала до татового номера. Я постукала у двері, а коли він озвався, то увірвалася до нього і сказала, що я цього не робитиму. Нізащо. Ніхто мені нічого не казав про уроки принцеси.

І знаєте, що він відповів? Він каже, що я підписала угоду і що я зобов’язана ходити на уроки принцеси, бо це є частиною моїх обов’язків як спадкоємиці престолу.

Тоді я сказала, що треба переглянути угоду, бо в ній не було сказано нічого про те, що я повинна буду зустрічатися з Grandmère щодня після школи для якихось там уроків принцеси.

Але тато не захотів про це навіть говорити. Він сказав, що вже пізно і нам краще побалакати про це іншим разом. Поки я доводила йому, як це все несправедливо, нагодилася журналістка з каналу «Ей-Бі-Сі». Здогадуюсь, вона прийшла узяти в нього інтерв’ю. Прикольно: коли вона бере інтерв’ю в інших людей, навіть у президента і когось подібного, щось я не бачила, щоб вона була вдягнена у чорну відкриту коктейльну сукню.

Треба буде уважніше перечитати ввечері ту угоду, бо я не пригадую, чи там йшлося про уроки принцеси.

Ось як учора після школи пройшов мій перший «урок».

Спочатку портьє навіть впускати мене не схотів (теж мені, здивував). Потім він побачив Ларса, такого собі чолов’ягу на зріст шість футів сім дюймів, який важить, мабуть, триста фунтів[23]. До того ж у Ларса з-під піджака щось випирає, і я лише щойно збагнула, що то пістолет, а не обрубок чужорідної третьої руки, як я раніше думала. Мені було соромно запитувати в нього про таке, бо я боялася, що зачеплю якісь болісні спогади про те, як над ним знущалися в дитинстві в Амстердамі, чи звідки там він родом. Мені відомо, як воно — бути потворою, тому краще про такі речі не згадувати.

Але ні, то виявився пістолет. Портьє через це засмутився і викликав консьєржа. Дякувати Богові, консьєрж упізнав Ларса, який усе ж таки живе з батьком в одному номері.

Потім консьєрж сам провів мене нагору до пентхаусу, де зупинилася Grandmère. Що вам сказати про той пентхаус: він страшенно розкішний. Я думала, жіночий туалет в готелі «Плаза» розкішний. А виявляється, що жіночий туалет порівняно з пентхаусом — ніщо.

Узяти хоча б те, що там усе рожеве. Рожеві стіни, рожевий килим, рожеві штори, рожеві меблі. Скрізь рожеві троянди, а на стінах висять картини з рожевощокими пастушками.

Я вже почала боятися, що потону в цій рожевості, коли зайшла Grandmère. Вона була вся з ніг до голови вдягнена у фіолетове, починаючи з тюрбана і закінчуючи її домашніми туфлями з кришталевими прикрасами на носаках.

Принаймні я так думаю, що вони кришталеві.

Grandmère завжди вдягається у фіолетове. Лілі каже, що люди, які постійно носять фіолетове, мають пограничні розлади особистості, бо в них манія величності. Історично так склалося, що фіолетовий колір був завжди кольором аристократії, тому тисячі років біднякам не дозволялося носити одяг кольору індиго і, відповідно, фіолетового.

Звичайно, Лілі не знає, що моя бабуся і є аристократка. І манія величності в Grandmère не через те, що вона вважає себе аристократкою, а через те, що вона нею є.

Отже, Grandmère, яка була на терасі, зайшла, і перше, що вона мені сказала, було:

— Що в тебе написано на черевику?

Але мені не довелося вислуховувати моралі про те, що не можна списувати, бо Grandmère взялася перераховувати решту моїх недоліків:

— Чому ти не носиш тенісні туфлі та спідницю? Ти не могла знайти чистіших колгот? Стань рівніше! Що з твоїм волоссям? Ти що, знову гризла нігті, Амеліє? Я гадала, ми домовилися, що ти позбудешся цієї жахливої тички. Боже мій, куди ти ростеш? Ти що, прагнеш наздогнати батька?

І далі в тому ж дусі, тільки набагато гірше, бо бабуся сварилася французькою.

І після цього всього вона раптом бере й каже своїм старечим скрипучим прокуреним голосом:

— У тебе і поцілунку для Grandmère не знайдеться?

Я підійшла до неї, нахилилася (бабуся десь на півметра від мене нижча) і поцілувала її у щоку (дуже м’яку щоку, тому що перед сном бабуся маже обличчя вазеліном). Потім хотіла відійти, а вона схопила мене за руку і вигукнула:

— Фі! Ти що, забула все, чому тебе вчили?

І змусила мене поцілувати себе в другу щоку, тому що в Європі (і в Сохо) так вітаються.

Я нахилилася і поцілувала Grandmère в другу щоку. І тільки тоді помітила, що з-за бабусі визирає Ромель. Ромель — це п’ятнадцятирічний карликовий пудель Grandmère. Він усім, і розмірами і формою, схожий на ігуану, тільки не такий розумний. Він без упину труситься і змушений носити фуфайку з овечої вовни. Сьогодні його фуфайка була того самого кольору, що й сукня Grandmère — фіолетового. Ромель не дозволяє торкатися до себе нікому, окрім Grandmère, і навіть тоді, коли вона його пестить, закочує очі, ніби його катують.

Якби Ной побачив Ромеля, він, мабуть, передумав би брати з собою в ковчег усякої тварі по парі.

— А тепер, — сказала Grandmère, коли їй здалося, що ми з нею стали знову майже рідні, — давай розберемося: твій батько сказав тобі, що ти принцеса Женовії, а ти розридалася. Чому?

Раптом я відчула, що дуже втомилася. І мусила присісти на м’який рожевий стілець, щоб не впасти.

— Ох, Grandmère, — сказала я англійською, — я не хочу бути принцесою. Я хочу бути собою, Мією.

Grandmère роздратувалася:

— Не переходь на англійську, коли розмовляєш зі мною. Це вульгарно. Зі мною говори французькою. Сядь рівно. Не підкладай руки під ноги. Ти не Мія. Ти Амелія. Ти Амелія Мігнонет Грімальді Ренальдо.

— Ти забула Термополіс, — сказала я.

І Grandmère так злісно на мене поглянула. Вона це вміє.

— Ні, — мовила вона, — я не забула про Термополіс.

Потім Grandmère сіла на м’який стілець біля мене і сказала:

— Ти хочеш сказати, що в тебе немає бажання прийняти законне право на трон?

Боже, як я втомилася.

— Grandmère, ти сама прекрасно знаєш, що з мене вийде погана принцеса. Тож не будемо гаяти часу.

Grandmèreподивилася на мене з-під своїх татуйованих повік. Вона точно хотіла мене вбити, але ніяк не могла збагнути, як це зробити так, щоб не замастити моєю кров’ю рожевий килим.

— Ти спадкоємиця корони Женовії, — сказала вона дуже серйозно. — І ти посядеш трон мого сина, коли він. помре. Так і буде, іншого виходу немає.

Оце так.

А я їй:

— Ну, гаразд, як скажеш, Grandmère. Послухай, у мене купа домашки. Довго ще ми будемо цим принцеством займатися?

Grandmère поглянула на мене і сказала:

— Скільки треба, стільки й будемо. Я не боюся жертвувати своїм часом, або навіть собою, заради моєї держави.

Це ж треба таке. Як патріотично.

— Хм, — муркнула я. — Гаразд.

Потім якийсь час я дивилася на Grandmère, а вона — на мене. Тим часом на килимі між нашими стільцями вмостився Ромель. Він ліг так обережно, наче його тонюсінькі ніжки ледве могли втримати аж два фунти[24] його ваги. Тоді Grandmère порушила тишу й сказала:

— Почнемо завтра. Прийдеш відразу після уроків.

— Grandmère, але я не можу прийти відразу після уроків. Я нуль в алгебрі. Я щодня ходжу на додаткові заняття після уроків.

— Тоді після додаткового заняття. Відразу після нього. Не запізнюйся. З собою принесеш твір про десять жінок, якими ти найбільше захоплюєшся, і пояснення — чому саме. Це все.

Я від подиву роззявила рота. Домашка? Ще й домашка! Ніхто не говорив, що буде домашка!

— І закрий рота! — гаркнула вона. — Він у тебе постійно роззявлений. Фу, як грубо!

Я закрила рота. Домашка???

— Завтра надінеш капронові панчохи. Не колготки. Не шкарпетки. Ти вже виросла з колготок та шкарпеток.

І ще одягнеш шкільні туфлі, а не кросівки. Гарно зачешеш волосся. Нафарбуєшся помадою і нафарбуєш нігті — принаймні те, що від них залишилося.

Grandmère підвелася. Їй навіть не знадобилося спиратися на підлокітники, щоб підвестися. Grandmèreдосить моторна як на свій вік.

— А тепер мені потрібно перевдягтися. Я вечеряю із шахом. Бувай.

Я ледь не впала. Вона що, несповна розуму? В неї що, дах поїхав? До неї хоч дійшло, що вона попросила мене зробити?

Очевидячки, так, бо наступної миті поруч із собою я побачила Ларса, а Grandmère й Ромеля вже не було. Капець! Домашка!!! Ніхто не казав, що буде домашка. Але це не найгірше. Панчохи? У школу? Панчохи в нас носять лише дівчата на зразок Лани Вайнберґер, старшокласниці та їм подібні. Одним словом, показуха. Ніхто з моїх подружок не носить панчохи.

Більше того, жодна з моїх подруг не фарбує губи й нігті й не робить зачіску. Принаймні у школу.

Але хіба у мене є вибір? Grandmère до смерті мене налякала своїми татуйованими повіками і всім іншим. Я не могла НЕ ЗРОБИТИ того, що вона сказала.

Слухайте, що я зробила. Я позичила у мами панчохи. Вона вдягає їх на різні відкриття виставок та на побачення з містером Джаніні, я помітила. Я понесла їх до школи у рюкзаку. Нігтів, які я могла б нафарбувати, у мене не залишилося (як каже Лілі, я зациклена на своєму роті — пхаю туди все, що тільки влазить), але я взяла одну з маминих помад. Потім я спробувала мус для волосся, який знайшла в аптечці. Він, мабуть, подіяв, бо коли Лілі сіла в машину цього ранку, то сказала:

— Вау! Ларсе, де ти підчепив дівчину з Джерсі?

Це, я гадаю, означало, що в мене була дуже велика зачіска, як у дівчат із Нью-Джерсі, коли вони приїжджають до Манхеттена на романтичну вечерю зі своїми хлопцями в ресторані «Маленька Італія».

Потім, після додаткового заняття з містером Джі, під вечір я пішла до жіночого туалету і натягла панчохи, намалювалася помадою та взулася у шкільні туфлі, які були на мене малі й дуже тиснули в пальці. Коли я глянула у дзеркало, все було не так уже й погано. Я подумала, що Grandmèreне нарікатиме.

Я подумала, що дуже класно придумала — перевдягтися після уроків. Вдень я раптом збагнула, що сьогодні ж п’ятниця і в школі після уроків нікого не буде. Кому хочеться засиджуватися в школі у п’ятницю?

Але я, звісно, забула про одне — комп’ютерний клуб.

Про нього всі забувають, навіть його члени. Вони ні з ким не дружать, окрім як між собою, і ніколи не ходять на побачення, але не як я — бо ніхто не запрошує — а за власним бажанням. Вони вважають, що в школі імені Альберта Ейнштейна немає нікого, хто міг би зрівнятися з ними за розумом, окрім, звісно, них самих.

Коротше кажучи, я вийшла з жіночого туалету і налетіла на брата Лілі, Майкла. Він скарбник комп’ютерного клубу. Хоча він достатньо розумний і міг би бути його президентом, але він каже, що йому не цікаво бути завжди на видноті.

Налетівши на Майкла, я впустила всі свої манатки: «конверси», шкарпетки й все таке. Кинулася їх збирати, а Майкл каже:

— Господи, Термополіс! Що з тобою?

Я подумала, він питає, чому я тут затрималася.

— Ну, ти ж знаєш, я щодня маю займатися з містером Джаніні, бо я нуль в алге…

— Та це я знаю, — Майкл підняв помаду, яка випала в мене з рюкзака. — Мені цікаво, що це за бойове розфарбування?

Я забрала в нього помаду:

— І зовсім не розфарбування. Тільки не кажи Лілі.

— Не казати що?

Я підвелася, і він побачив, що я в панчохах.

— Боже, Термополіс! Куди ти йдеш?

— Нікуди.

Чому я змушена весь час брехати? Якби він пішов! До того ж недалеко від нас стояла купка його комп’ютерних дружків-дурнів, які витріщалися на мене, наче я якийсь новий різновид пікселя. Через це я ще більше зніяковіла.

— У такому вигляді ніхто нікуди не ходить, — сказав Майкл.

Він переклав ноутбук з однієї руки в іншу, а потім на його обличчі з’явився дивний вираз.

— Термополіс, ти що, йдеш на побачення?

— Що? Та ні, на яке там побачення!

Я в шоці! Тільки подумати: на побачення? Я? Якби ж то!

— Я іду на зустріч із бабусею!

Видно, Майкл мені не дуже повірив:

— Ти що, завжди фарбуєш губи та одягаєш панчохи, коли зустрічаєшся з бабусею?

Я почула делікатне покашлювання і роззирнулася по холу. Біля дверей стояв Ларс і чекав на мене.

Звісно, можна було б наплести, ніби бабуся погрожувала мені тілесними тортурами (ну, майже погрожувала), якщо я прийду до неї без панчох і ненафарбована.: Але навряд би він у це повірив. Тому я сказала:

— Слухай, не кажи Лілі, добре?

І побігла.

Я знала, що мені капець. Майкл обов’язково розкаже сестрі, що бачив, як я виходила з жіночого туалету з нафарбованими губами та в панчохах. Неодмінно розкаже.

Grandmère була ну просто як ФУРІЯ. Вона сказала, що помада, якою я нафарбувалася, робила мене схожою на poulet. Принаймні так мені почулося, і я не могла второпати, чому вона думає, що я схожа на курча. Але ось зараз я подивилася у французько-англійському словнику слово poulet, і знаєте, що воно означає? «Повія»! Рідна бабуся назвала мене шльондрою!

От жах! Куди поділися добрі бабусі, які печуть пиріжки й називають тебе різними пестливими слівцями? А от мені судилося мати бабусю з витатуйованими повіками, яка називає мене повією.

А ще вона сказала, що колір моїх панчіх не той. Як це не той? Колір як колір, панчішний! Потім цілих дві години вона вчила мене, як треба сідати, щоб між ніг не було видно білизни!

Я вимагатиму міжнародної амністії. Це ж чистої води тортури.

А коли я дала їй мій твір про десять жінок, якими я більш за все захоплююсь, вона прочитала його, а потім порвала на дрібні клаптики! Я не жартую!

Я не витримала і закричала:

— Grandmère, навіщо ти це зробила?!

А вона ледь чутно відповіла:

— Це не ті жінки, якими ти маєш захоплюватися. Ти маєш захоплюватися справжніми жінками.

Я запитала у Grandmère, що вона має на увазі під «справжніми жінками», тому що всі жінки в моєму списку справжні. Ну, взагалі-то Мадонна робила собі пластичну операцію, але ж вона справжня.

А Grandmère каже, що справжні жінки — це княгиня Грейс та Коко Шанель. Я зауважила, що в моєму списку є принцеса Діана, і знаєте, що вона відповіла? Що принцеса Діана була «з привітом». Так і сказала. Отак: «З приві-і-ітом».

Тю!

Ми цілу годину тренувалися правильно сідати, а тоді Grandmère сказала, що їй треба прийняти ванну, бо сьогодні вона вечеряє з прем’єр-міністром. І сказала мені бути завтра в «Плазі» не пізніше десятої ранку — ранку!

— Grandmère, — почала благати я, — але ж завтра субота.

— Я знаю.

— Grandmère, — сказала я, — по суботах я допомагаю Лілі — це моя подруга — знімати передачу.

Але Grandmère запитала в мене, що важливіше — передача Лілі чи добробут населення Женовії, яке, коли ви не знаєте, налічує 50 000 чоловік.

Гадаю, 50 000 людей важливіші за одну передачу «Лілі каже все як є». Буде складно пояснити Лілі, чому я не зможу бути там і тримати камеру, коли вона розбиратиметься через нечесну цінову політику з містером і місіс Хо. Ці люди — власники гастроному «Хо», який через дорогу від школи імені Альберта Ейнштейна. Лілі дізналася, що містер та місіс Хо дають великі знижки всім учням-азіатам з нашої школи, а білим учням, афроамериканцям, латиносам та арабам не дають. Лілі дізналася про це вчора після репетиції вистави, коли вона пішла до їхнього магазину купити пончики з екстрактом гінгко білоба, і перед нею в черзі стояла Лінг Су і купувала те саме. Але місіс Хо здерла з неї (з Лілі) на цілих п’ять центів більше, ніж з Лінг Су за ті самі пончики.

А коли Лілі почала на неї наїжджати, місіс Хо удала, ніби не розуміє англійської. Але якщо так, чому тоді по телевізору за її прилавком постійно йде шоу «Суддя Джуді»?

Лілі вирішила зняти сімейку Хо на камеру, щоб зібрати всі докази їхньої суперприхильності до азіатів. Вона закликає всю школу оголосити бойкот гастроному «Хо».

Як на мене, то Лілі робить з мухи слона через ці п’ять центів. Але вона каже, що це питання принципу. Мовляв, якби люди більше переймалися тим, що нацисти трощать вітрини єврейських магазинів під час «Кришталевої ночі»[25], нацисти не спалили б так багато людей у пічках.

Навіть не знаю. Хо не надто схожі на нацистів. Вони дуже добре піклуються про кота, якого підібрали ще кошеням. Він відганяє пацюків від курячих крилець у відділі салатів.

Я не особливо шкодую, що пропущу завтра зйомку.

Але мені справді шкода, що Grandmère порвала мій список десяти жінок, якими я найбільше захоплююся. Я думала, він класний. Це мене так збісило, що коли я прийшла додому, то знову його роздрукувала. І вклала копію списку в щоденник.

А потім уважно перечитала угоду Термополіс-Ренальдо і не знайшла в ньому нічого про уроки принцеси. Треба щось із цим робити. Я весь вечір залишаю татові повідомлення, але він не відповідає. Де він?

Лілі теж немає вдома. Мая каже, що Московіци всією родиною пішли до ресторану «Великий Шанхай» для того, щоб навчитися краще розуміти одне одного.

От якби Лілі швидше прийшла додому і передзвонила мені. Я зовсім не хочу, аби вона думала, що я проти її великого розслідування справи гастроному «Хо». Я просто хочу сказати їй причину, чому я не зможу піти з нею, — я маю провести день з бабусею.

Ненавиджу життя, яким живу.

ДЕСЯТЬ ЖІНОК,

ЯКИМИ Я НАЙБІЛЬШЕ ЗАХОПЛЮЮСЬ

Мія Термополіс

Мадонна. Мадонна Чікконе зробила революцію у світі моди своїм нетрадиційним стилем. Іноді це ображає людей, які не дуже сприйнятливі до нових ідей, — наприклад, вона носила кришталеві сережки у формі хрестів, і через це деякі християнські групи заборонили своїм купувати її CD. А ще це ображає людей без почуття гумору — як-от компанію «Pepsi». Їй не сподобалося, що вона танцювала перед палаючими хрестами. І саме тому, що вона не боялася розлютити таких людей, як Папа Римський, Мадонна стала однією з найбагатших жінок світу шоу-бізнесу і проклала шлях іншим жінкам, продемонструвавши, що можна бути сексуальною на сцені і розумною поза нею.

Принцеса Діана. Хоча принцеса Діана і мертва, вона все одно залишається однією з моїх найулюбленіших жінок усіх часів і народів. Вона також зробила революцію у моді, коли відмовилася носити бридкі старомодні капелюшки, як їй наказувала свекруха, натомість одягалася від «Холстон» та «Білл Бласс». Вона відвідувала багатьох хворих людей, хоча ніхто не змушував її це робити. І через це деякі люди, як-от її чоловік, глузували з неї. Тієї ночі, коли померла принцеса Діана, я висмикнула з розетки телевізор і сказала, що більше ніколи не буду його дивитися, тому що її вбили засоби інформації. Але потім, наступного ранку, я про це пошкодувала, бо не змогла подивитися японське аніме по каналу «Скай-Фай», тому що я пошкодила кабельну коробку, коли висмикувала шнур із розетки.

Гіларі Родем Клінтон. Коли Гіларі Родем Клінтон зрозуміла, що її товсті щиколотки не відповідають іміджу серйозного політика, вона почала носити штани. Також вона не зважала на тих, хто критикував її через те, що вона не кидає свого чоловіка, хоча той крутив романи за її спиною, і спокійненько собі продовжувала керувати країною, ніби нічого й не сталося. Ось таким має бути президент.

Пікабо Стріт. Вона завоювала всі золоті медалі в лижному спорті завдяки тому, що тренувалася, як скажена, і ніколи не здавалася, навіть коли врізалася в огорожі та падала. Плюс до того вона сама собі обрала ім’я — це круто.

Леола Мей Гармон. Я бачила про неї фільм на каналі «Лайфтайм». Леола була медсестрою Повітряних сил. Вона потрапила в аварію, і нижня частин її обличчя була спотворена. Але потім Арман Ассанте, який грає пластичного хірурга, сказав, що зможе це виправити. Леола мала годинами терпіти жахливий біль відновлювальної операції, а тим часом чоловік її покинув, тому що в неї більше не було губів (може, тому фільм називається «Чому це сталося зі мною?»). Арман Ассанте сказав, що може зробити їй ще одні губи, але іншим лікарям Повітряних сил не сподобалося, що він хоче зробити їх зі шкіри Леолиної піхви. Але він усе одно їх зробив, і вони з Лео- лою одружилися і разом допомагали жертвам нещасних випадків, які залишилися без губів. І виявилося, що цей фільм знято за реальними подіями.

Жанна з родини Арк. Жанна д’Арк — так її називають у Франції — жила десь у дванадцятому столітті і одного дня, коли їй було стільки ж років, скільки мені, вона почула голос янгола, який сказав їй узятися до зброї і прийти на допомогу французькій армії у війні проти британців. (Французи завжди воювали з британцями аж до війни з нацистами, і тільки тоді вони схаменулися і заволали: «Гей, хлопці, допоможіть!». Тоді британцям довелося іти й рятувати їхні ледачі дупи, а ті французи — ото вже невдячний народ — навіть власні дороги не можуть підтримувати у людському стані; див. вище — смерть принцеси Діани). Так от, Жанна відрізала собі волосся, роздобула лати, просто як Мулан в діснеївському мультику, і під її проводом французькі війська здобули перемогу в багатьох битвах. Але потім, як це часто буває в політиці, французький уряд вирішив, що Жанна надто сильна, тож її звинуватили у відьомстві і спалили на вогнищі. На відміну від Лілі, я НЕ вірю, що в Жанни були юнацькі напади шизофренії. Я думаю, що янголи СПРАВДІ з нею розмовляли. Ніхто з шизофреників у нашій школі ніколи не говорив, що їх голоси казали їм зробити щось путнє, наприклад, очолити військо своєї країни у війні. Голоси Брендона Гертзенбаума сказали йому піти до чоловічого туалету та вирізати транспортиром слово «сатана» на дверях кабінки. От тобі й маєш.

Крісті. Взагалі-то Крісті — це не людина. Це вигадана героїня моєї улюбленої книжки всіх часів і народів під назвою «Крісті», яку написала Кетрін Маршалл. Крісті — це молода дівчина, яка наприкінці нашого століття їде до школи у Великі Димні гори працювати вчителькою, бо думає, що зможе там щось змінити. Всі найкрутіші хлопці закохуються в неї, і вона дізнається про Бога, про тиф і таке інше. Тільки я нікому не кажу, що це моя улюблена книжка, тому що вона трохи сентиментальна та релігійна, до того ж у ній немає ніяких космічних кораблів та серійних убивць.

Жінка-поліцейський, яку я колись бачила. Вона виписувала штраф водію вантажівки за те, що він сигналив жінці, яка переходила дорогу (в неї була дещо закоротка спідниця). Жінка-поліцейський сказала водієві, що в цій зоні не можна сигналити, а коли він почав сперечатися, вона виписала йому ще один штраф за те, що він сперечався з представником закону.

Лілі Московіц. Хоча Лілі Московіц ще не жінка, я нею дуже захоплююся. Вона дуже, дуже розумна, але, на відміну від інших розумних людей, вона не торочить увесь час про те, що набагато розумніша за мене. Якщо і торочить, то дуже рідко. Лілі завжди вигадує для нас смішні заняття. Наприклад, якось ми пішли до книжкового магазину «Барнс і Нобель» і потайки зняли, як я запитую доктора Лауру, що підписує там книжки, як так вийшло, що вона, така розумна, — і розлучилася. Потім це показали у телешоу Лілі, включаючи ту частину, де нас викидають з магазину і забороняють заходити туди до кінця життя. Лілі моя найкраща подруга, я їй усе розповідаю, окрім того, що я принцеса, бо сумніваюся, що вона зрозуміє.

Гелен Термополіс. Окрім того, що Гелен Термополіс моя мама, вона ще й дуже талановита художниця. Нещодавно в журналі «Мистецтво в Америці» писали, що вона одна з найвизначніших художниць нового тисячоліття. Її картина «Жінка чекає на чек у Ґранд Юніон» виграла велику національну нагороду, і її продали за 140 тисяч доларів, але тільки частину цих грошей мамі вдалося залишити собі, бо 15 відсотків пішло галереї, а половина з того, що залишилося, — на податки. Це, на мою думку, чистісінький грабунок. Але у мами, хоч вона така видатна художниця, завжди є на мене час. Я також її поважаю за те, що вона дуже принципова. Вона каже, що ніколи не нав’язуватиме свою думку іншим людям і хоче, щоб люди віддячували їй тим самим.

Уявляєте, Grandmère це порвала? Кажу вам, такий твір міг би поставити всю країну на коліна.