Щоденники принцеси

Після півночі, неділя, 12 жовтня

Вона досі не дзвонила.

Боже мій. Мені так соромно. Якби я могла зникнути. Ви не повірите, що трапилося щойно.

Я виходжу з кімнати поснідати, а за столом сидять мама та містер Джаніні і їдять млинці.

Містер Джаніні був у футболці й сімейних трусах!! А мама в своєму кімоно!!! Коли вона мене побачила, то мало не похлинулася апельсиновим соком. А потім сказала:

— Міє, а ти чого тут? Я думала, ти заночуєш у Лілі.

Якби ж то. Якби я не вирішила вчора бути наполегливою, то залишилася б у Московіців і ніколи б не побачила містера Джаніні у трусах. І жила б повноцінним і щасливим життям, якби не він.

А він би не побачив мене у яскраво-червоній фланелевій нічнушці.

Як я зможу тепер ходити на додаткові заняття?

Це так жахливо. Якби ж я могла подзвонити Лілі, але, гадаю, ми зараз у сварці.

Ну добре. Щойно мама прийшла до моєї кімнати і сказала, що містер Джаніні ночував на канапі. Поїзд, яким він зазвичай їде додому, в Бруклін, зійшов з колії, і кілька годин його мали ремонтувати, тому вона запросила його залишитися в нас переночувати.

Якби я досі дружила з Лілі, вона б, напевно, сказала, що мама бреше, аби компенсувати травму, яку вона завдала моєму сприйняттю її як істоти материнської, а тому несексуальної. Таке Лілі каже завжди, коли чиясь мама проводить з кимсь ніч, а потім про це бреше.

Хоча мені краще вірити в мамину брехню. Єдиний спосіб узагалі колись скласти алгебру — це повірити в мамину брехню. Інакше я ніколи не зможу сконцентруватися на багаточленах, якщо знатиму, що чоловік, який переді мною, не тільки запихав свого язика в мамин рот, а й, можливо, бачив її голою.

Після того, як прийшла мама і набрехала мені, я вдяглася і вийшла на кухню зробити собі сніданок. Треба ж було щось поїсти, бо мама не принесла мені сніданок в кімнату, як я її попросила. Навпаки, вона спитала:

— За кого ти себе маєш? За принцесу Женовії?

Вона, певно, вважає, що це смішно до істерики, а насправді — зовсім не смішно.

Коли я вийшла з кімнати, містер Джаніні був уже одягнений. Він намагався приколюватися з приводу того, що сталося. Мабуть, у подібних випадках тільки так і роблять.

Спершу мені було не дуже смішно. Але потім містер Джі почав говорити про те, як було б прикольно побачити деяких людей зі школи імені Альберта Ейнштейна в піжамах. Наприклад, директорку Гупту. Містер Джі думає, що вона вдягає на ніч чоловіковий футбольний реглан і спортивні штани. Я почала хихикати, уявивши директорку Гупту в спортивних штанях. Б’юся об заклад, кажу, що місіс Гілл вдягає дамський халат, такий гарненький, з пір’ячком та іншими прибамбасами. Але містер Джі думає, що місіс Гілл швидше любить фланель, а не пір’я. Звідки він знає? Він і з місіс Гілл зустрічався? Для нудного чоловіка з тисячею ручок у кишені на сорочці він надто спритний.

Після сніданку мама й містер Джаніні запрошували мене піти з ними до Центрального парку, бо надворі так хороше і пташки співають. Але я сказала, що мені ще треба робити багато домашки. Майже так воно й було. Мені справді треба було робити домашку — містер Джі знає це як ніхто — але не так уже й багато. Я просто не хотіла гуляти з цією парочкою. Це схоже на те, як у сьомому класі Шаміка почала зустрічатися з Ероном Бен-Саймоном. Тоді вона просила нас ходити з ними в ьсіно і всюди, бо тато не дозволяв їй гуляти з хлопцями самій (навіть з таким хлопцем, як Ерон Бен-Саймон, який і мухи не скривдить і чия шия завтовшки з мою руку). Але коли ми з нею ходили, вона на нас зовсім не зважала, от у чім річ. Ті два тижні, поки вони зустрічалися, з Шамікою просто розмовляти було неможливо, бо вона могла говорити лише про свого Ерона.

Не те щоб мама весь час говорила про містера Джаніні. Вона не така. Але в мене було таке відчуття, що, якщо я піду з ними гуляти до Центрального парку, то побачу, як вони цілуються. Звісно, я не вважаю, ніби поцілунки — це щось погане, коли їх, наприклад, по телеку бачиш. Але якщо твоя мама цілується з учителем алгебри, то…

Ну, ви розумієте, про що я, правда?

Я щойно увімкнула комп’ютер, щоб знайти в інтернеті якусь інформацію про Афганістан (мені потрібно написати доповідь на урок світових цивілізацій про поточні події), а потім побачила, що хтось без упину посилає мені повідомлення. Я дуже рідко отримую багато повідомлень, тому мені стало цікаво.

І тут я побачила, від кого вони були: КрекКінг.

Майкл Московіц? Що йому треба?

Ось що він написав:

КрекКінг: Гей, Термополіс. Яка муха тебе вчора вкусила? У тебе негаразд із головою чи що?

У мене? З головою???

ТовстЛуї: Щоб ти знав, у мене з головою все гаразд. Я втомилася від того, що твоя сестра завжди командує мною. І взагалі це не твоя справа.

КрекКінг: Чому ти така лиха? Звісно, це моя справа. Це ж я з нею живу, розумієш?

ТовстЛуї: А що? Вона про мене щось говорить?

КрекКінг: Ще б пак.

Повірити не можу, що вона про мене говорить. І напевне вже нічого хорошого вона про мене не скаже.

ТовстЛуї: І що вона говорить?

КрекКінг: Я думав, це не моя справа.

Яка я рада, що в мене немає брата.

ТовстЛуї: Не твоя. То що вона про мене говорить?

КрекКінг: Що вона не знає, що з тобою останнім часом діється, але відтоді, як до тебе приїхав тато, ти поводишся, мов очманіла.

ТовстЛуї: Я? Мов очманіла? Нехай на себе подивиться. Це вона мене завжди критикує. Мене це вже до печінок дістало!! Раз вона хоче бути моєю подругою, то чому не може сприймати мене такою, яка я є???

КрекКінг: А чого так кричати?

ТовстЛуї: Я не кричу!!!

КрекКінг: Якщо ти ставиш зайві знаки оклику в он-лайні, це означає, що ти кричиш. До того ж не лише вона тебе критикує, а й ти її. Вона каже, що ти не підтримуєш її бойкот проти гастроному «Хо».

ТовстЛуї: Ну, тут вона права. Не підтримую. Це тупо.

Тобі не здається, що це тупо?

КрекКінг: Звісно, тупо. Ти й досі нуль в алгебрі?

Це було наче грім з чистого неба.

ТовстЛуї: Гадаю, що так. Але якщо врахувати, що сьогодні в нас ночував містер Джі, може, він зжалиться наді мною і витягне мене на трійку. А що?

КрекКінг: Що? Містер Джі у вас ночував? У вас вдома?

Як це було?

Навіщо я йому це сказала? Завтра вся школа буде знати. Можливо, містера Джі звільнять! Не знаю, чи дозволено вчителям зустрічатися з мамами їхніх учнів. Навіщо я сказала це Майклові?

ТовстЛуї: Жахливо. Але потім він ніби віджартувався, і все було добре. Не знаю. Мені, мабуть, слід було більше злитися, але коли мама така щаслива, це дуже важко.

КрекКінг: Твоя мама могла б вибрати і когось гіршого за містера Джі. Уяви, якби вона зустрічалася з містером Стюартом.

Містер Стюарт викладає охорону здоров’я. Він вважає себе подарунком з небес для кожної жінки. В нас його предмету ще не було, бо охорону здоров’я викладають лише у випускному класі. Але навіть я знаю, що не можна ходити близько до столу містера Стюарта. Варто наблизитися, як він одразу вхопиться за тебе і почне терти тобі плечі, наче хоче зробити тобі масаж, а насправді він так перевіряє, носиш ти бюстгальтер чи ні.

Якби мама пішла на побачення з містером Стюартом, я б утекла до Афганістану.

ТовстЛуї: Ха-ха-ха. Навіщо тобі знати, нуль я в алгебрі чи ні?

КрекКінг: Ну, тому що я вже впорався з оновленням «Крекхеду» в цьому місяці й подумав, якщо ти хочеш, то я міг би тобі допомогти на Т і О. Якщо хочеш.

Майкл Московіц пропонує мені допомогти? Неймовірно! Я ледь не впала зі стільця.

ТовстЛуї: Ух ти, було б класно! Дякую!

КрекКінг: Не варто. Бувай, Термополіс.

І від’єднався.

Це ж треба таке. Як мило. Цікаво, що на нього найшло?

Треба частіше сваритися з Лілі.

Щойно я подумала, що не так в житті все й погано, як подзвонив тато. Він сказав, що посилає Ларса за мною і він, я та Grandmère вечеряємо разом у «Плазі».

Зверніть увагу, в запрошенні про маму ані слова.

Але, гадаю, це навіть добре, бо мама все одно не хотіла нікуди їхати. І коли я сказала їй, що їду, вона насправді дуже зраділа.

— Гаразд, іди, — сказала вона, — а я залишуся вдома, замовлю тайської їжі й подивлюся новини.

Вона повернулася з Центрального парку така щаслива. Сказала, що вони з містером Джі каталися в отій роздовбаній кареті, запряженій кіньми. Я була в шоці. Ті ж кучери геть не дбають про своїх коней. В такі карети зазвичай запрягають якихось старезних шкап, які через спрагу ледве тримаються на ногах. Я на все життя зареклася кататися на тих шарабанах. Принаймні доти, доки коням не нададуть бодай якихось прав. І завжди гадала, що мама дотримується такої ж думки.

Кохання робить з людьми дивні речі.

Цього разу в «Плазі» все пройшло не так погано. Гадаю, я поступово до неї звикаю. Портьє вже мене знають — принаймні знають Ларса, — тому не влаштовують мені більше сцен. А от Grandmère з татом були не в гуморі. Не знаю чому. Гадаю, їм, на відміну від мене, не платять за те, що вони проводять час одне з одним.

Вечеря була дуже нудна. Grandmère все торочила, якою виделкою яку страву треба їсти. А страви все подавали і подавали. І більшість із них були м’ясні. Хоча ні, була одна рибна, і я її з’їла, ще я з’їла класний десерт у формі величезної фортеці з шоколаду. Grandmère намагалася втовкмачити мені, що, коли я буду представником Женовії на різних прийомах, мені доведеться їсти все, що покладуть на тарілку, інакше я ображу господарів і, цілком можливо, спричиню міжнародний скандал. Але я відповіла, що накажу своїм підлеглим завчасно попередити господарів, що я не їм м’яса і щоб мені його не подавали.

Grandmère розлютилася, як вовк. Мабуть, їй ніколи не спадало на думку, що я дивилася по телеку фільм про принцесу Діану. І дуже добре знаю, як відмовитися від якоїсь страви на прийомах, знаю, як виблювати те, що вже з’їла (тільки я цього ніколи не робитиму).

Протягом усього обіду тато ставив мені різні дивні запитання про маму. Наприклад, чи почуваюся я незручно через її стосунки з містером Джаніні, чи хочу я, щоб він поговорив про це з мамою. Певно, він хотів витягти з мене, чи серйозні між ними стосунки, — тобто між мамою і містером Джаніні.

Думаю, якщо він провів у нас ніч — стосунки серйозні.

В мами ночують лише ті чоловіки, які їй справді дуже, дуже подобаються. Але за останні роки таких чоловіків, включаючи містера Джаніні, було лише троє: Вольфганг, він виявився «голубим»; такий собі Тім, він виявився республіканцем; і от тепер мій учитель алгебри. Негусто. Виходить десь один чоловік на кожні чотири роки.

Десь так.

Звісно, я не могла розповісти татові, що в нас ночував містер Джаніні, бо з ним би стався серцевий напад. Він такий шовініст — щоліта тягає за собою дівчат до Міраньяку, а іноді нову дівчину кожні два тижні! — і очікує, щоб мама залишалася незайманою, як перший сніг.

Якби Лілі зі мною розмовляла, я впевнена, вона сказала б, що всі чоловіки лицеміри.

Десь у глибині душі мені кортить розповісти татові про містера Джі, щоб він не був такий самовдоволений. Проте, з іншого боку, не хотілося, аби Grandmère була ще більше налаштована проти мами, — Grandmère каже, що у мами «вітер у голові», — тому я просто вдала, ніби нічого не знаю.

Grandmère каже, що завтра ми попрацюємо над моєю мовою. Як на неї, моя французька жахлива, а англійська ще гірша. Вона каже: якщо ще раз почує «до лампочки», то вимиє мені рота з милом.

Розумієте, я сказала: «А мені до лампочки, Grandmère», і вона подивилася на мене так злісно, як вона вміє. Я зовсім не хотіла здатися нахабою. Я просто забула, що так не можна говорити.

За сьогодні я заробила 200 баксів для Грінпісу. Я, мабуть, увійду в історію як дівчина, що врятувала всіх китів.

Коли я прийшла додому, то в кошику для сміття помітила дві коробочки з-під тайської їжі. Також у контейнері, де було сміття, що підлягає повторній переробці, побачила дві пари пластмасових паличок і дві пляшки з-під пива «Хайнекен». Я запитала в мами, чи приходив містер Джі на обід, — Боже, вона з ним провела цілісінький день! — а вона відповіла:

— Та ні, люба. Просто я була дуже голодна.

За сьогодні вона мені збрехала вже двічі. Мабуть, їхні стосунки з містером Джі таки серйозні.

Лілі досі не дзвонила. Я починаю думати, що, може, мені слід їй подзвонити. Але що я їй скажу? Я ж нічого не зробила. Ну, так, це я сказала їй «заткни пельку», але ж вона перша почала. Це ж вона бовкнула, що я перетворююся на Лану Вайнберґер. Я мала повне право наказати їй заткнути пельку.

А може, не мала? Може, ні в кого немає права нікому говорити «заткни пельку»? Може, саме так і починаються війни, бо хтось говорить комусь «заткни пельку», а потім ніхто не вибачається.

Якщо так піде далі, з ким же я завтра обідатиму?