Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

Скандал сторіччя

Увечері четверга 9 квітня 1953 року столяр Родольфо Монтезі чекав у себе вдома на повернення дочки Вільми. Столяр жив під номером 76 на вулиці Тальяменто в Римі зі своєю дружиною Петті-Марією, сімнадцятирічним сином Серджіо і ще одною незаміжньою двадцятип’ятирічною донькою Вандою. Це величезний триповерховий дім початку сторіччя, з 400 помешканнями, спорудженими довкола гарного круглого двору, засадженого квітами і з невеличним фонтаном у центрі. До будинку веде лише один вхід: велетенська брама зі склепінням з розбитого і запилюженого скла. Зліва від входу в будинок є кімната консьєржки, над нею — образ Найсвятішого Серця Ісуса, підсвічений електричною лампочкою. Від шостої ранку до одинадцятої ночі консьєржка строго пильнує вхід до будинку.

Перший крок

Родольфо Монтезі чекав свою двадцятиоднорічну доньку Вільму до 8:30. Тривала відсутність викликала тривогу, бо дівчина вийшла ще по обіді. Стомившись від чекання, столяр перш за все пішов у найближчу поліклініку, де не було відомо про жоден нещасний випадок, що стався того дня. Опісля він пішки попрямував до набережної Тибру, де шукав свою дочку впродовж двох годин. О 10:30, стомившись від безплідних пошуків і боячись, що сталося нещастя, Родольфо Монтезі пішов в управління поліції громадської безпеки на вулиці Саларія за кілька кварталів від його дому — попросити про допомогу у пошуках Вільми.

«Мені це кіно не подобається»

Черговому офіцеру Андреа Ломанто столяр заявив, що того дня після обіду, приблизно о першій дня, він, як звикло, вернувся в свою столярну майстерню, розташовану на вулиці Себіно під номером 16. Сказав, що залишив вдома всю свою родину, а коли повернувся, то його дружина і дочка Ванда заявили йому, що Вільма досі не прийшла додому. За словами столяра, вони сказали йому, що ходили в театр «Ексельсіор» в сусідній долині Леджі — подивитись фільм під назвою «Золота карета». Вийшли з дому о 16:30, але Вільма не захотіла з ними піти, бо сказала, що їй не подобається кіно такого штибу.

О 17:30 (як сказав Родольфо Монтезі в комісаріаті) консьєржка дому бачила, як Вільма вийшла, одна, з чорною шкіряною сумкою. Всупереч своїй звичці, Вільма не мала на собі сережок і намиста з перлів, які за кілька місяців до того їй подарував наречений. Нареченим Вільми був Анджело Джуліані, агент поліції з Потенци.

Дзвінок невідомого

З огляду на те, що його дочка вийшла не прибравшись, що суперечило її звичці, а також без грошей і документів, Родольфо Монтезі висловив в комісаріаті гіпотезу, що Вільма наклала на себе руки. За словами батька, донька мала причину бажати смерті: була у відчаї від перспективи, що мусить покинути свою родину і перебратися в Потенцу після скорого шлюбу з агентом поліції.

Утім Ванда, сестра Вільми, була іншої думки: вона заявила, що дівчина вийшла не прибравшись попросту тому, що не мала часу. Можливо, думала вона, їй треба було покидати дім бігом після нагального телефонного дзвінка.

Проте була й третя гіпотеза: Вільма втекла зі своїм нареченим і тієї ж ночі виїхала в Потенцу. Аби встановити цей факт, Родольфо Монтезі у п’ятницю, 10 квітня, о сьомій ранку зателефонував Джуліані. Однак знервований столяр тільки і почув від свого майбутнього зятя вражаючу відповідь. Джуліані не мав від Вільми жодної вістки, за винятком листа, якого отримав напередодні. Той лист не давав жодного сліду. То було звичне любовне послання.

Стурбований зникненням своєї нареченої, Джуліані зібрався негайно їхати до Риму. Але потребував термінової підстави, аби представити її своєму начальству. Тому сказав по телефону Родольфо Монтезі, аби той дав йому телеграму. І Родольфо Монтезі ополудні відіслав йому телеграму. У чотирьох словах в ній було сказано, що Вільма наклала на себе руки.

Труп на пляжі

У ніч 10 квітня родина Монтезі і римська поліція продовжували розшук. То були марні пошуки, до яких після опівночі приєднався наречений Вільми, який негайно приїхав з Потенци. Нічого не вдалось з’ясувати до сьомої ранку наступного дня, суботи, коли муляр Фортунато Беттіні приїхав на велосипеді у поліцейський відділок, аби сказати, що на пляжі біля Торваяніки, за 42 кілометри від Риму, лежить мертва жінка. Беттіні розповів поліції, що коли їхав на роботу, то побачив на пляжі тіло, що лежало майже паралельно до берега, з головою, схиленою на праве плече, а права рука піднята так, що долоня була на рівні підборіддя. Ліва рука була витягнута вздовж тулуба. На тілі не було спідниці, черевичків і панчіх. Воно було вбране лише в мереживну комбінацію кольору слонової кістки, облягаючі трусики з білого піке з маленькою вишивкою і легкий светр. Дівчина мала на собі застібнутий лише на один верхній ґудзик жакет на темно-жовтій підкладці в зелені шестикутники. Жакет майже увесь був у піску, з полами розгорнутими, як крила, у напрямку хвиль.

Мертві змінюють положення

Про знахідку Беттіні було повідомлено чергового агента Андреоцці Джино. Вранці о 9:30 на місці страшної знахідки перебували карабінер Амадео Тонді, сержант Алессандро Кардуччі і місцевий лікар Аґостіно ді Джорджіо. Вони виявили, що труп лежить не в тому положенні, в якому, за словами муляра, той його знайшов: він лежав майже перпендикулярно до берега, головою до моря і ногами до пляжу. Але подумали, що це не муляр збрехав, а що хвилі змінили позицію тіла.

Після короткого обстеження трупа лікар Ді Джорджіо ствердив:

а) що тіло знаходиться в стані прогресуючого задубіння.

б) що його зовнішні характеристики дають змогу припускати, що смерть настала внаслідок утоплення, яке трапилось приблизно за шістнадцять годин до того, як знайшли труп.

с) що стан одягу і зовнішній вигляд тіла є підставою, яка виключає ймовірність довгого перебування у воді.

«Це вона!»

Об 11:30 сержант Кардуччі відправив телеграму генеральному прокуророві республіки, повідомляючи про знахідку. Але о сьомій вечора, з огляду на те, що не отримав жодної відповіді, вирішив зробити телефонний дзвінок. Через півгодини було віддано наказ підняти труп і перевезти його у римський анатомічний амфітеатр. Туди він прибув опівночі.

Наступного дня, в неділю, о десятій ранку Родольфо Монтезі та Анджело Джуліані приїхали в амфітеатр побачити труп. Упізнання негайно виявило: то було тіло Вільми Монтезі.

а) що консьєржка бачила, як Вільма вийшла о 17:30, як вона сказала Родольфо Монтезі, а той заявив поліції.

б) що вночі 9 квітня ніхто в домі родини Монтезі не говорив про можливу поїздку дівчини в Остію.

в) що Ванда Монтезі говорила про загадковий телефонний дзвінок.

У своєму звіті за 12 квітня сержант Кадуччі висловив думку, опираючись на висновки лікаря Ді Джорджіо, що смерть Вільми Монтезі настала внаслідок асфіксії від утоплення і що не було знайдено спричинених насильницькими діями уражень. Також він заявив, на основі того ж звіту, що можна висунути три гіпотези: нещасний випадок, самогубство і вбивство. Також він висловив думку, що труп з району Остії віднесло морем і викинуло на пляж у перші години ночі 10 квітня. Той самий інформатор заявив, що вночі 10 квітня у тому районі здійнявся сильний шторм, після якого море лишалося неспокійним через вітер, який продовжував дути в північно-західному напрямку.

Важливі півгодини

Своєю чергою, 14 квітня управління поліції громадської безпеки на вулиці Саларія представило свій звіт про родину Монтезі. Згідно з цим звітом, родина столяра мала добру репутацію. Вільму знали як серйозну і стриману дівчину, в якої не було друзів, з вересня 1952 року вона була офіційно заручена з агентом Джуліані, якого за кілька місяців перед смертю його нареченої перевели з Марино до Потенци.

Згідно з цим звітом, поводження Вільми з її родиною завжди було чудовим. Вона часто писала своєму нареченому, і останній з цих листів, датований 8 квітня, переписаний нею до зошита, який було вилучено поліцією, свідчив про спокійне і стримане почуття.

Відповідно до цього звіту, консьєржка дому погоджувалася з тим, що сказав Родольфо Монтезі щодо виходу дівчини з дому, за винятком одного пункту: консьєржка запевняла, що бачила, як Вільма вийшла о п’ятій. Родольфо Монтезі запевняв, що то було о п’ятій тридцять.

Ця різниця у півгодини була важливою, бо в Італії поїзди — транспорт пунктуальний. І пані Пассареллі, серйозна і відповідальна службовка міністерства оборони, запевняла, що бачила Вільму Монтезі по обіді 9 квітня в поїзді до Остії. А 9 квітня поїзд до Остії виїхав рівно о пів на шосту.

Ключі від дому

Пані Пассареллі, побачивши в газетах новину про смерть і фотографії Вільми Монтезі, в понеділок 13 квітня рано-вранці прийшла у дім родини розповісти, що вона бачила в четвер. Вона сказала, що Вільма їхала із нею до Остії, у тому самому купе поїзда, і що дівчину ніхто не супроводжував. Ніхто до неї не підходив і не розмовляв із нею під час поїздки. За словами пані Пассареллі, Вільма не кваплячись вийшла на пляжі Остії, щойно поїзд зупинився.

Поліція разом з родиною з’ясувала, якими були інші предмети одягу, що їх мала на собі Вільма, коли вийшла з дому, окрім тих, що були знайдені на трупі. На ній були панчохи і черевички з оленячої шкіри на високих підборах. А ще коротка вовняна спідниця, з такої самої тканини, що й жакет, що був на трупі, та еластичні підв’язки. Родина підтвердила, що, виходячи з дому, вона не тільки залишила всі золоті речі, подаровані їй нареченим, але і його фотографію. Також підтвердила те, що сказала консьєржка: Вільма мала з собою чорну шкіряну сумку кубічної форми з ручкою із позолоченого металу. Всередині торбинки містилися білий гребінець, маленьке дзеркальце і біла хустинка. А також ключі від дому.

Ніхто нічого не знає

Цей перший звіт поліції показав, що не можна вимислити жодної причини для самогубства. З іншого боку, в листі, який вона написала своєму нареченому напередодні, не було жодної вказівки на те, що вона задумувала прийняти подібне рішення. Також було встановлено, що жоден член родини, ні з боку матері, ні з боку батька, не страждав на психічні розлади. Вільма пишалася дуже добрим здоров’ям. Але був факт, що міг бути надзвичайно важливим у розслідуванні: 9 квітня Вільма перебувала у безпосередній постменструальній фазі.

Попри численні розслідування не змогли встановити, що родина Вільми знала щось про її ймовірну подорож в Остію. Батько наполегливо шукав її на набережній Тибру, думаючи, що вона кинулася в річку, але не міг це пояснити нічим іншим, окрім як передчуттям. Було чітко встановлено, що родина не знала, що дівчина мала в Остії знайомого. Навіть стверджувалося, що вони не знають дороги і сполучення автобусів чи трамваїв, у які треба сідати, аби потрапити на вокзал Сан-Пабло, звідки відправляються поїзди на Остію.

Загадка для експертів

По обіді 14 квітня в Інституті судової медицини професори Фраке і Карелла з того самого інституту робили розтин Вільми Монтезі. Поліція вручила експертам анкету з метою встановити точні дату і причини смерті. Зокрема на них покладалася місія визначити, чи смерть справді настала внаслідок утоплення чи дівчина вже була мертва, коли її кинули у воду. Також треба було встановити природу анатомічних відхилень, виявлених у тілі, і ймовірну наявність у внутрішніх органах отруйних чи снодійних речовин.

Також експертів просили визначити (в тому випадку, якщо смерть справді настала внаслідок утоплення), на якій віддалі від пляжу Вільма впала у воду. Водночас їх просили встановити, чи смерть могла бути наслідком специфічних фізіологічних особливостей чи стану травлення їжі. Ця перевірка була важливою, бо тут міг бути зв’язок з тим фактом, що Вільма могла захотіти помити ноги в морі під час процесу травлення їжі.

Шість речей, які треба пам’ятати

2 жовтня 1953 року експерти дали такі відповіді на запитання:

1. Смерть Вільми Монтезі настала «9 квітня», через чотири-шість годин після останнього прийому їжі. Згідно з обстеженням, востаннє вона їла між 14:00 і 15:30 дня. Тож смерть мала настати між шостою і восьмою вечора, бо процес травлення був цілком завершений. Експертиза встановила, що незадовго перед смертю Вільма Монтезі з’їла морозиво.

2. Смерть настала внаслідок асфіксії через повне занурення, а не через зомління у воді. У внутрішніх органах не було знайдено отруйних чи снодійних речовин.

3. На момент смерті Монтезі перебувала у безпосередній постменструальній фазі, тобто в ситуації найбільшої чутливості в нижніх кінцівках до непередбаченої купелі в холодній воді.

4. Наявність піску в легенях, в шлунково-кишковому тракті повинна тлумачитися як доказ того, що асфіксія настала поблизу пляжу, де морська вода має значну кількість піску в суспензії. Водночас вміст заліза у цьому піску не такий, як у піску на пляжі Торваяніки, а такий, як в піску в іншому місці поблизу.

5. Поміж іншим була помічена наявність невеличких синців майже круглої форми на боковій поверхні правого стегна і у верхній передній частині лівої гомілки. Подумали, що ті синці були заподіяні перед смертю, але не надали їм жодного медично-юридичного значення.

6. Не було знайдено доказів, які б дали змогу встановити, чи йшлося про «неумисний нещасний випадок», самогубство чи вбивство. Гіпотеза про нещасний випадок ґрунтувалася виключно на ймовірності того, що Вільма Монтезі знепритомніла, коли мила ноги в особливому фізіологічному стані, в якому перебувала того дня.

Через чотири дні після ідентифікації трупа Вільми Монтезі, 16 квітня, розслідування визнали остаточно завершеним, розцінивши подію як «нещасний випадок». Родина жертви, яка у день її зникнення засвідчила поліції достатньо доказів на підтримку гіпотези про самогубство, в наступні дні після опізнання трупа посприяла руйнуванню цієї гіпотези.

Усупереч всьому, що вона сказала першого дня, Ванда Монтезі заявила слідчим, що покійна сестра запросила її в Остію зранку 9 квітня, «всього лише» для того, аби помочити ноги. За словами Ванди, йшлося про те, аби помити в морській воді садно на п’ятках, натерте черевичками. На підтвердження цієї заяви Ванда в останню хвилину згадала, що того ранку вона за дорученням Вільми ходила в майстерню батька за зручнішою парою черевичків. Вона сказала, що перед тим обох їх натерли черевички і вони намагались лікувати садна розчином йоду. Потім, позаяк денатурований спирт не дав результату, вони вирішили «на днях» поїхати на пляжі Остії, сподіваючись, що природний йод морської води принесе їм бажане покращення. Та більше вони про цю поїздку не говорили. Лише вранці 9 квітня, за словами Ванди, її сестра знову згадала про цю подорож. Але Ванда відмовилася їхати, бо її цікавила «Золота карета».

Сказане раніше

Ванда сказала, що через її відмову Вільма більше не говорила про поїздку в Остію, а воліла лишитися вдома, коли вони з мамою пішли в кіно. І всупереч тому, що вона сказала першого разу, Ванда пояснила поліції, що її сестра залишила вдома золоті прикраси, бо їхня мати просила про це не раз — щоб запобігти їхній згубі чи ушкодженню. Також вона заявила, що сестра не мала з собою фото нареченого, бо не мала звички брати його з собою на вулицю. Й нарешті вона повідомила два важливі факти, аби відкинути гіпотезу про самогубство: по-перше, Вільма виглядала дуже спокійною вранці 9 квітня. А, по-друге, перед виходом з дому вона випрала свою спідню білизну, після того як переодягнулася в чисту змінну.

Таємниця поясу для панчіх

Коли опитали родичів, сусідів і знайомих Вільми, було встановлено ще один важливий факт: Вільма не вміла плавати. Через це минулого року, коли була на відпочинку в Остії разом родиною, обмежувалася тим, що лежала в купальнику на пляжі і мила ноги в морі.

Батько Вільми також відступив від своєї початкової версії про те, що дівчина наклала на себе руки. Родольфо Монтезі виправдав своє перше враження про те, що Вільма відібрала у себе життя, дуже зручним поясненням: він сказав, що коли вийшов шукати її о дев’ятій вечора, то не знав, що вона кликала сестру їхати з нею в Остію помити ноги в морі. І пояснив, що драматичну телеграму, яку він дав Джуліані, той нарадив йому в телефонограмі: тільки в такий вражаючий спосіб він міг швидко отримати дозвіл тієї ж ночі виїхати до Риму.

Залишалось з’ясувати одне: думку Родольфо Монтезі про те, що труп його дочки знайшли без поясу для панчіх, який є інтимною частиною одягу і який не конче треба було знімати, щоби помити ноги. Родольфо Монтезі пояснив: Вільма була дівчиною пишних форм і не володіла достатньою свободою рухів, коли її стискав пояс для панчіх.

Пара рукавичок

Пані Монтезі також відкинула гіпотезу, що її дочка наклала на себе руки. І висунула сильний аргумент: Вільма взяла із собою ключі від дому, що вказувало на те, що вона збиралася вернутись. Але натомість вона не була згодна з гіпотезою про нещасний випадок, а спробувала підкріпити гіпотезу про вбивство. На думку пані Монтезі, її дочка стала жертвою спокусника, якому треба було звільнити її від пояса для панчіх, аби здійснити свої звірячі наміри. Аби продемонструвати, наскільки важко зняти пояс із жінки, вона представила слідчому пояс Ванди, схожий на той, що носила Вільма, і якого не було виявлено на її тілі. То був пояс із чорного атласу, довжиною двадцять сантиметрів спереду, що звужувався ззаду, з металевою защіпкою на гачки. А ще вона звернула увагу поліції на те, що зникли не лише пояс, спідниця і черевички. Зникла також чорна шкіряна торбинка.

а) що зошит, в який Вільма переписала листа, якого відіслала своєму нареченому, було вилучено.

б) що в звіті комісаріату Саларії стверджувалося, що консьєржка бачила, як Вільма вийшла о п’ятій, а не о пів на шосту, як сказав Родольфо Монтезі.

в) що експерти помітили невеличкі синці, але не висунули гіпотезу, що Вільму тримали силоміць.

г) що аналіз, аби встановити наявність отруйних чи снодійних речовин, було зроблено лише у внутрішніх органах.

д) свідчення пані Пассареллі.

Цього разу пані Монтезі поповнила опис вбрання своєї дочки іншими предметами. За її словами, Вільма мала на собі чорні «мушкетерські» рукавички і наручний позолочений годинник.

Безмовний шанувальник

Проте аргументи пані Монтезі не визнали достатньо сильними, важливішими признали доводи, висунуті Вандою, аби відкинути гіпотезу про самогубство. Ванда пояснила, що коли вона сказала поліції, що її сестра вийшла після термінової телефонограми, то забула про дві речі: розмову про поїздку в Остію і ту обставину, що в житті Вільми не було нічого, про що вона не знала б. І одразу ж згадала нещодавній випадок, який стався за п’ять днів до смерті. Вільма розповіла їй, що якийсь юнак їхав за нею на своєму автомобілі від площі Квадрата аж до її дому, але не промовив до неї ні слова. На думку Ванди, її сестра відтоді не бачила свого безмовного шанувальника, бо точно розповіла би їй про це.

Ніхто не надсилав їй квітів

Після цього розслідування, проведеного за чотири дні, поліція дійшла висновку, що Вільма була винятково серйозною і замкнутою дівчиною, в житті якої не було іншого кохання, крім Джуліані. Прийняли як факт, що вона виходила з дому лише у супроводі матері чи сестри, хоча обидві визнали, що в останні місяці (після того, як її нареченого перевели в Потенцу) Вільма набула звички виходити сама майже щодня і завжди о тій самій порі: від пів на шосту до пів на восьму вечора.

Консьєржка дому Адальджіза Рошіні, своєю чергою, згадала, що ніколи не отримувала жодного букету квітів для Вільми. І запевнила, що дівчині ніколи не надходили листи, які не були би від нареченого.

Тут нічого не сталося

На основі цих свідчень роблять висновок (у звіті, датованому 16 квітня), що через відсутність мотивів ставити під сумнів свідчення родини Монтезі, мусить вважатися безсумнівним те, що Вільма і справді поїхала в Остію, аби помити ноги в морі. Припускали, що дівчина вибрала те місце на пляжі, яке знала ще з минулого року, і почала роздягатися, впевнена, що її ніхто не бачить. Дівчина втратила рівновагу через виїмку у піщаному дні і випадково втопилася. В кінці звіту говорилося, що смерть мусила настати між 18:15 і 18:30, бо Вільма (яка ніколи не приходила додому після восьмої) мала сісти у поїзд о 19:30.

«Скандал сторіччя»

Таким би був понурий фінал справи Монтезі, якби на вулиці не було газет, які розповідали людям, що тут щось явно не так. Усе почалося того самого дня ідентифікації трупа, коли наречений Вільми Анджело Джуліані помітив на тілі невеличкі синці, про які згодом говорили газети, не надавши їм жодного значення. Вийшовши з анатомічного театру, Джуліані розповів про помічене одному журналістові і висловив впевненість, що Вільму було вбито.

У той час, як поліція вважала, що Вільма Монтезі загинула через нещасний випадок, преса і далі вимагала правосуддя. 4 травня «Іль Рома», газета, що виходить в Неаполі, кинула динамітну бомбу, яка поклала початок «скандалові сторіччя». Згідно з опублікованою у цій газеті статтею, предмети одягу, яких бракувало Вільмі Монтезі, були доставлені в головне управління поліції Риму, де їх було знищено. Приніс їх туди молодий чоловік, в товаристві якого Вільму Монтезі бачили у першій декаді березня — в салоні авто, яке зав’язло у піску поблизу пляжів Остії. Ім’я юнака було опубліковане: Джан-П’єро Піччоні. Не хто інший, як син міністра закордонних справ Італії.

Вражаючу публікацію в «Іль Рома», несамовито монархічній газеті, підхопили, прикрасили і розмножили усі газети країни. Але поліція зайшла з іншого боку. 15 травня карабінери з узбережжя Остії представили звіт про єдині знайдені ознаки присутності Вільми Монтезі в Остії по обіді 9 квітня. Йшлося про свідчення няні Джованни Карпи і працівниці газетного кіоску на станції в Остії П’єрини Ск’яно.

За словами няні, 9 квітня о шостій вечора вона бачила, як до населеного пункту Марек’яро прямувала дівчина, схожа на Вільму Монтезі — згідно із фото, опублікованими в газетах. Але вона не звернула уваги на колір жакета.

Працівниця газетного кіоска сказала поліції, що Вільма Монтезі купила на станції в Остії поштову листівку, там же підписала її та опустила в поштову скриньку. Потім, згідно з цим свідченням, Вільма попрямувала, і далі одна, до каналу водосховища. Підписана Вільмою листівка була адресована «військовослужбовцю з Потенци».

Листівка так і не дійшла

Слідчі допитали цих двох свідків і відкинули їхні показання. Та коли перша не згадала жодної з особистих рис дівчини, яку вона бачила на пляжі Остії, друга без вагань заявила, що та була вбрана у білий светр. Працівниця газетного кіоску підтвердила, що листівка була адресована «військовослужбовцю з Потенци», але не могла навести жодних даних щодо адреси.

На новому допиті Джуліані поліція упевнилася, що той не отримував жодної поштової листівки. А мати і сестра Вільми підтвердили, що дівчина не носила в торбинці авторучки. І нарешті було встановлено, що те місце, де няня, за її словами, бачила Вільму о шостій, і газетний кіоск на станції в Остії — на віддалі три з половиною кілометри.

Дівчина в автомобілі

Та поки поліція продовжувала розбивати свідчення, газети і далі роздували скандал. Вдалося з’ясувати, що 14 квітня, через два дні після того, як знайшли труп Вільми, механік з Остії прийшов в інспекцію поліції, аби розповісти історію про застряглий у піску автомобіль, про який писала «Іль Рома» в своїй сенсаційній публікації. Механіка звали Маріо Піччіні. Він розповів поліції, що в першу декаду березня, коли він обслуговував залізничну станцію Остії, незадовго перед світанком його покликав молодий чоловік, аби він допоміг йому відбуксирувати його автомобіль. Піччіні каже, що залюбки погодився і що під час маневру зауважив присутність дівчини в салоні автомобіля, що застряг. Та дівчина була дуже схожа на Вільму Монтезі на фотографіях, опублікованих у газетах.

У справі з’являються принци

Поліцію Риму ніяк не зацікавило добровільне свідчення механіка. Але судова поліція провела швидке розслідування і виявила дещо інше. Вона виявила, що 9 чи 10 квітня о шостій вечора через те саме місце проїздив автомобіль, за кермом якого сидів молодий італійський аристократ, принц Мавріціо Д’Ассія. Згідно з цим розслідуванням, благородного кабальєро супроводжувала дівчина, але то була не Вільма Монтезі. Згаданий автомобіль бачили поліціантка Анастасія Ліллі, карабінер Літурі і робітник Дзільянте Тріффеллі.

Бомба!

Поліція Остії визнала свою поразку в пошуку предметів одягу, яких не було на трупі. 30 квітня адвокат Скапуччі і один з його синів, прогулюючись околицями Кастельпорціано, знайшли пару жіночих туфель. Гадаючи, що це туфлі Вільми Монтезі, вони прийшли з ними в поліцію. Але родичі жертви заявили, що то не ті туфлі, в які була взута дівчина, коли востаннє вийшла з дому.

З огляду на те, що там не було що робити, генеральна прокуратура республіки готова була завершити слідство, затвердивши гіпотезу про випадкову смерть. І саме тоді скромний і скандальний щомісячний журнал «Актуалідад» у своєму жовтневому випуску підклав іще одну динамітну шашку під розслідування. Цей журнал опублікував підписану головним редактором сенсаційну хроніку: «Правда про смерть Вільми Монтезі».

Головним редактором журналу є Сільвано Муто, сміливий тридцятирічний журналіст з обличчям кіноактора і вбраний, як кіноактор: шовкове кашне і чорні окуляри. Кажуть, що його журнал був найменш читаним в Італії, а отже — найбіднішим. Муто писав його від першої до останньої сторінки. Він сам роздобував рекламні оголошення і тримався за нього кігтями — попросту через бажання мати журнал.

а) що Ванда Монтезі згадала про те, що Вільма запросила її в Остію, лише через кілька днів після її зникнення.

б) що поліція не допитала механіка Маріо Піччіні.

в) свідчення карабінера Літурі щодо проїзду автомобіля принца Д’Ассії.

г) ім’я Андреа Бізачча.

Та після випуску за жовтень 1953 року журнал «Актуалідад» перетворився на велетенського монстра. Читачі товклися в дверях його офісів, аби роздобути примірник.

Ця несподівана популярність була зумовлена скандальною статтею про справу Монтезі, яка стала першим рішучим кроком, що його зробила громадськість задля пошуку правди.

Без імені

У своїй статті Муто стверджував:

а) винуватцем смерті Вільми Монтезі є молодий музикант італійського радіо, син видатного політичного діяча.

б) через політичні зв’язки розслідування провадилося так, що його стали потроху замовчувати.

в) підкреслювалася скритність, що зберігалась довкола результатів розтину.

г) звинувачувалося владу в небажанні встановити винного.

д) смерть Вільми Монтезі пов’язувалася з торгівлею наркотичними речовинами, до якої вона була причетна; також говорилося про місцеві оргії зі зловживанням наркотиками, що відбувалися в Кастельпорціано і Капакотті, на одній з яких померла Монтезі, бо не була призвичаєна до наркотичних речовин.

е) присутні на забаві особи перевезли тіло на сусідні пляжі Торваяніки, аби запобігти скандалу.

Справу здано в архів

24 жовтня 1953 року Сільвано Муто викликали в прокуратуру Риму, аби він склав звіт за свою статтю. Муто спокійно заявив, що все, що він стверджував, є неправдою, що він написав статтю тільки для того, аби збільшити тираж свого журналу, і визнавав, що поводився несерйозно. З огляду на таку приголомшливу відмову від своїх слів, Муто викликали в суд за «розповсюдження неправдивих і тенденційних новин і порушення громадського порядку». А слідчу справу Монтезі у січні 1954 року було здано в архів — за наказом прокуратури.

Знову?

Проте, коли Сільвано Муто постав перед судом, аби відповісти за свою скандальну статтю, він знову став говорити те, що написав, і додав дещо нове. І вперше назвав імена; сказав, що матеріал для його статті йому надав Орландо Тріффеллі, який сказав, що його брат впізнав Монтезі в автомобілі, що 9-го чи 10 квітня 1953 року стояв перед будинком попечителя Капакотти. А ще він сказав, що отримав конфіденційне свідчення від двох присутніх на оргіях зі спиртним і важкими наркотиками: Андреа Бізачча і телеакторки Анни-Марії Кальйо.

Починається бал

Андреа Бізачча викликали до суду. Страшенно нервуючи, вона заперечила, що щось говорила Сільвано Муто. Сказала, що це вигадка, придумана для того, аби розладнати її тісну дружбу з Джаном-П’єро Піччоні, сином міністра закордонних справ і відомим автором популярної музики. На завершення вона сказала, що страшні вигадки Сільвано Муто так її вразили, що 9 січня вона намагалася накласти на себе руки.

Муто лишалася одна дорога — у в’язницю, а справі Монтезі — остаточно залишитись в курних судових архівах міста Рим. Але 6 лютого в поліцію прийшла Анна-Марія Кальйо і дуже спокійно, голосом професійної дикторки, розповіла драматичну історію свого життя.

Анна-Марія Кальйо була коханкою Уґо Монтаньї, заможного кабальєро, друга видатних діячів, відомого своїми галантними пригодами. Він казав називати себе «маркіз Монтанья», і як маркіза його знали і трактували в усіх колах. Анна-Марія Кальйо сказала поліції, що вона не була знайома з Вільмою Монтезі. Але бачила її фото в газетах і впізнала у ній чорняву дужу та елегантну дівчину, яка по обіді 7 січня 1953 року вийшла з одного з помешкань Монтаньї в Римі у супроводі останнього. Обоє сіли в авто, яке вів маркіз.

Тієї ночі, коли її коханець вернувся додому, Анна-Марія розіграла, як вона сказала поліції, шалену сцену ревнощів.

«Тут щось не так»

Коли Марія Кальйо прочитала статтю в журналі «Актуалідад», то подумала, що впізнала у панові Х, про якого мовилося в тій статті, свого власного коханця, маркіза Монтанью. Тому вона зв’язалась із журналістом і сказала йому, скільки з того, що говорилося в його статті, є правдою. Вночі 26 жовтня вона була зі своїм коханцем в його автомобілі. Вона, як сказала поліції, попросила пояснень. І маркіз, роздратований і трохи знервований, пригрозив, що викине її з автомобіля.

Аби заспокоїти свого коханця, Анна-Марія Кальйо запросила його додому, аби спокійно прочитати статтю Муто; Монтанья прочитав статтю Муто і нічого не сказав. Та коли Анна-Марія Кальйо пішла покласти журнал в шухляду нічного столика, то побачила там пачку з двома позолоченими сигаретами і попільничку, прикрашену коштовним камінням. Це відкриття посилило в дівчині підозру, що її коханець пов’язаний із бандою наркоторговців.

Таємнича зустріч

Кальйо в поліції наполягала, що 7 квітня поїхала в Мілан, своє рідне місто, і повернулася 10 квітня. Коли вона приїхала до Риму, її коханець був помітно знервований і роздратований її несподіваним поверненням. Проте привіз її у свій дім, де тієї ночі Монтанья отримав телефонний дзвінок від сина міністра закордонних справ Джана-П’єро Піччоні, який готувався до подорожі.

Згодом Анна-Марія Кальйо дізналась, що в листопаді минулого року така собі «Джобенджо» спустила 13 мільйонів лір, граючи в карти в Капакотті з Монтаньєю, Піччоні і якимсь високим поліцейським чиновником.

Вночі 29 квітня

Анна-Марія Кальйо вечеряла зі своїм коханцем в його розкішному помешканні, потім вони збиралися піти в кіно, а саме в «Суперсінема». За кілька днів до того Монтанья, за словами Кальйо, сказав їй, що Піччоні — «бідний хлопець, якому треба було допомогти, бо він втрапив у халепу». Того вечора, надягаючи пальто перед виходом, Анна-Марія Кальйо почула, що Піччоні зателефонував Монтаньї і сказав, що мусить негайно піти поговорити з шефом поліції Риму. Монтанья прожогом вийшов і зустрівся з Піччоні в міністерстві внутрішніх справ.

а) заяву Анни-Марії Кальйо про те, що Монтанья і Піччоні 29 квітня 1953 року відвідали міністерство внутрішніх справ.

б) папірець, на якому написано: «Їду в Капакотту і проведу там ніч. Що зі мною буде?»

в) таку собі «Джобенджо», яка програла в карти 13 мільйонів лір.

«Летіти»

Через півтора години, коли Монтанья повернувся в автомобіль, де його чекала Анна-Марія Кальйо, він сказав, що вони намагалися призупинити розслідування смерті Вільми Монтезі. Анна-Марія Кальйо сказала йому, що це ганьба, бо винуватець злочину мусить за нього розплатитись, навіть якщо це син міністра. Монтанья відповів їй, що Піччоні невинен, бо у день злочину перебував в Амальфі. Тоді дівчина запитала в Монтаньї:

— А коли Піччоні повернувся до Риму?

І Монтанья, розгнівавшись, не відповів на її питання. Глянув їй у вічі і сказав:

— Дівчинко, ти надто багато знаєш. Тобі краще змінити обстановку.

«Ti butto a mare»

І справді, Анна-Марія Кальйо довела, що наступного дня її знову відіслали в Мілан, зі спеціальним листом для директора телебачення. Повернулася вона до Риму 22 числа того ж місяця, аби відсвяткувати першу річницю їхньої з Монтаньєю зустрічі. 27 липня вони роз’їхались жити кожен до себе, але продовжували зустрічатися в помешканні на вулиці Дженардженту. Наприкінці листопада вони розійшлися остаточно — після інцидентів, зумовлених статтею Муто.

Анна-Марія Кальйо заявила поліції, що то були для неї жахливі дні. Її коханець ставав щораз загадковішим. Отримував дивні телефонні дзвінки, і, здавалося, був уплутаний в темні справи. Якось увечері, виснажена нервовим напруженням, Анна-Марія Кальйо поставила своєму коханцю пов’язане з його справами питання і Монтанья відповів їй погрозливим тоном:

— Якщо ти не поводитимешся добре, я кину тебе в море.

Заповіт

Анна-Марія Кальйо в своїй драматичній розповіді поліції сказала, що з тієї ночі здобула певність, що її уб’ють.

22 листопада, повечерявши з Монтаньєю в ресторані «Матрічана», що на вулиці Гракха, вона відчула, що її отруїли. Самотою в своїй квартирі вона пригадала, що її коханець особисто ходив на кухню, аби долучитися до приготування вечері.

Нажахана, Анна-Марія Кальйо наступного дня виїхала до Мілану. Вона була украй знервована. Не знала, що робити, але мала певність, що треба щось робити. Тому пішла до священика-єзуїта Далль’Оліо і розповіла йому усю історію свого життя з Монтаньєю. Священик, дуже вражений розповіддю дівчини, переповів цю історію міністрові внутрішніх справ. Мордована відчуттям, що її переслідують, Анна-Марія Кальйо сховалася в монастирі на вулиці Луккезі. Та було щось, чого вона не сказала поліції: перед виїздом до Мілану вона вручила господині пансіону, в якому жила в Римі, запечатаного листа з такою порадою: «У випадку моєї смерті доставте цього листа генеральному прокуророві Республіки».

«Що зі мною буде?»

Господиню пансіонату Адельміру Б’яджоні, якій віддала листа на зберігання Анна-Марія Кальйо, викликали для дачі свідчень. Вона прийшла в поліцію з трьома листами, написаними Кальйо від руки, і папірцем, який дівчина засунула їй під двері перед виходом з дому 29 жовтня 1953 року. У папірці було написано: «Я їду в Капакотту і проведу там ніч. Що зі мною буде?»

Від Адельміри Б’яджоні дізналися, що в той вечір, коли Анна-Марія Кальйо подумала, що Монтанья її отруїв, вона написала лист-заповіт, який вручила їй наступного дня, перед виїздом до Мілану, доручивши доставити його прокуророві республіки, якщо її знайдуть мертвою. Господиня пансіонату зберігала цей лист декілька днів. А потім, не бажаючи нести за нього відповідальність, поклала його в іще один конверт і відіслала Анні-Марії Кальйо в монастир, де та переховувалась.

Поліція наказала вилучити цього листа і знову викликала Анну-Марію Кальйо, аби та опізнала у ньому свій. Серед багатьох інших речей в листі мовилося: «Бажаю, аби всі знали, що я ніколи не була в курсі справ Уґо Монтаньї […] Але я до того ж переконана, що відповідальним є Уґо Монтанья (у співпраці з багатьма жінками […]) Він є мозком організації, тоді як П’єро Піччоні є вбивцею».

Драматичний заповіт Анни-Марії Кальйо спричинив землетрус серед громадськості. Преса, особливо опозиційні газети, розпочала атаку важкої артилерії проти судочинства, проти поліції, проти усього, що мало щось спільне з урядом. Серед гуркоту вибухів Уґо Монтанью і Джана-П’єро Піччоні викликали для дачі свідчень.

Гарно вбраний, у темному костюмі в смужку, Уґо Монтанья відповідав на допиті з усміхненою серйозністю. Він сказав, що ніколи не знав Вільми Монтезі. Заперечив, що саме вона була тією дамою, з якою його бачила Анна-Марія Кальйо 7 січня 1953 року в його автомобілі, біля дверей до його помешкання. Рішуче заперечив, що в Капакотті мали місце вже згадувані «сласні забави». Сказав, що то неправда, що Піччоні телефонував йому вночі 10 квітня. Наприкінці, не втрачаючи самовладання, впевненим і переконливим голосом, він сказав, що не пригадує, щоби був присутній на зустрічі з шефом римської поліції в міністерстві внутрішніх справ, як стверджувала Анна-Марія Кальйо і що є абсолютною неправдою те, що колись він перебував у контакті з торговцями наркотичними речовинами.

Він також зауважив, що Піччоні і шеф поліції є давніми друзями, тож не було ні потреби, ні причини йому слугувати між ними посередником.

Фатальна дата

Не такий спокійний, як Монтанья, вбраний трохи по-спортивному, дзвінкою італійською мовою з римським акцентом Джан-П’єро Піччоні заявив, що зовсім не причетний до справи Монтезі. За його словами, у день її смерті він перебував на короткому відпочинку в Амальфі, звідки повернувся автомобілем до Риму 10 квітня о 15:30 дня. Далі він заявив, що того ж дня мусив лягти у ліжко із сильним тонзилітом. Аби довести це, він пообіцяв показати рецепт від професора Ді Філіппо, лікаря, який відвідав його того дня.

Щодо гаданого його візиту до шефа римської поліції в компанії Монтаньї, Піччоні заявив, що він не був здійснений так зловмисно, як це оповіла Анна-Марія Кальйо. За його словами, кілька разів він приходив до нього один чи разом з Монтаньєю, але тільки для того, аби попросити втрутитися в процедуру, оскільки преса вплутувала його ім’я в справу Монтезі. «Ті нападки преси, — сказав він, — мають лише політичну мету: дискредитувати мого батька».

В архів!

З огляду на те, що звинувачення не мали жодної перспективи і не здавалися достатньо переконливими для того, аби зруйнувати гіпотезу про випадкову смерть, коли дівчина мила ноги в морі, 2 березня 1954 року справу Вільми Монтезі вдруге закрили. Але преса не закрила свою кампанію. Процес проти журналіста Муто тривав, і щоразу, коли хтось давав свідчення, справу Монтезі знову починали ворушити.

а) дату, коли за словами П’єро Піччоні він повернувся з Амальфі.

б) рецепт професора Ді Філіппо, який П’єро Піччоні пообіцяв показати поліції.

Серед багатьох інших покази давав художник Франчімеї, який один тиждень жив з Андреа Бізачча, однією з двох жінок, на яких Муто вказав як на джерело своєї інформації. Франчімеї розповів поліції захопливу історію. Андреа Бізачча, сказав він, страждала кошмарами. Уві сні вона тривожно говорила. Під час одного з цих кошмарів, вона стала нажахано кричати: «Вода!.. Я не хочу втопитися… Не хочу померти так само… Відпусти мене!»

Поки художник робив свою драматичну заяву, якась жінка, одуріла від зловживання наркотиками, викинулася з третього поверху готелю в Алессандрії. В її торбинці поліція знайшла записані на папірці два телефони, яких не було в телефонному довіднику міста Рим. То були приватні телефони. Один належав Уґо Монтаньї. Інший — П’єро Піччоні.

Усе життя

Жінкою, що викинулася з третього поверху, була Корінна Версолатто, авантюристка, яка за неповний рік ким тільки не працювала. Була доглядальницею в поважній клініці, гардеробницею в нічному клубі «Пікколо Слам», який згодом закрила поліція; у миті дозвілля — підпільною проституткою.

В момент спроби самогубства Версолатто була особистою секретаркою Маріо Амелотті, мандрівного венесуельця, якого підозрювали в контрабанді наркотиків і торгівлі «білими рабинями». У мить прояснення, в присутності лікаря клініки, в яку її відвезли, і службовця поліції Алессандрії, Корінна заявила журналістам, що в останні місяці вона впала в немилість в Амелотті, свого шефа, бо відмовилася брати участь в його незаконних справах. Вона сказала: «Це все, що я можу сказати. Маріо — безчесна людина. Він підкупив поліцію і дружить із багатьма впливовими людьми».

Насамкінець Корінна повідомила, що її шеф є другом когось, хто курить цигарки з марихуаною. І що у спілці з фотографом, своїм другом, він керував фабрикою порнографічних листівок.

Це схоже на кінострічку

Поки це діялося, преса не вгамовувалась. А поліція продовжувала отримувати анонімки. Коли справу Вільми Монтезі вдруге закрили, було отримано понад 600 анонімок. В одній з них, підписаній Рудою Джанною, мовилося дослівно таке: «Я в курсі усіх подій, що сталися в квітні 1953 року, пов’язаних зі смертю Вільми Монтезі. Я нажахана безсердечністю Монтаньї і Піччоні, які намагалися звести її з торговцями наркотиками в провінції Парма, а саме в Траверсетоло. Свого часу я зробила відповідну заяву в поліцію Парми, але її поклали під сукно. Кілька місяців тому я відправила другого листа одному парафіяльному священику, в містечко в околиці Траверсетоло. Я відправила того листа, бо була переконана, що мене спіткає така сама доля, що й Вільму Монтезі. Парох віддасть листа тому, хто пред’явить йому половинку білета, який додається. Інша половинка у нього».

Руда Джанна продовжувала свого листа, пояснюючи причини, через які воліла сховатись за псевдонімом. Лист закінчувався так: «Моя шкура нічого не варта, але так сталося, що це єдине, що в мене є».

Де протікає?

Поліція провела швидке розслідування двох попередніх справ. Щодо минулого самогубці було встановлено, що в Римі вона вчащала до клубу «Віктор» і що в готелі, де жила, влаштовувала шумні сласні забави, на яких бували видатні діячі і дві кіноакторки. Однією з них була Аліда Валлі.

У готелі, де Корінна жила в Алессандрії і з вікна якого викинулась на вулицю, поліція провела обшук. У кімнаті самогубці знайшли дві газетні вирізки. Одна була з повідомленням про закриття клубу «Пікколо Слам». Інша — про справу Монтезі.

«Подивимось, падре»

Стосовно листа Рудої Джанни, поліція з’ясувала, що парохом є Тонніно Онніс, парафіяльний священик з Банноне ді Траверсетоло та студент інженерії. До священика поїхали, разом з половинкою вкладеного у лист білета, то був квиток, що давав право входу в головне управління пам’яток старовини і красних мистецтв міністерства освіти. Парох показав листа, на конверті якого було написано його рукою: «Відданий мені у руки 16 травня 1953 року, аби вручити його виключно тому, хто пред’явить другу половину білета з номером A.N.629190». На звороті конверта було зроблено другу помітку: «Запечатаний мною. Не знаю ні імені, ні адреси людини, яка його написала».

Листа розпечатали і прочитали його приголомшливий текст.

Лист, що його парох вручив поліції, був датований 16 травня і серед іншого говорив таке: «Коли читатимуть цього листа, я буду мертва. Але хочу, щоб знали, що померла я не природною смертю. Мене вивели з гри маркіз Монтанья і П’єро Піччоні… Останні місяці я жила під страхом померти такою ж смертю, як Вільма Монтезі… Я впроваджую в життя план, що має на меті викрити банду торговців наркотиками… Якщо цей план провалиться, мене спіткає така сама доля, що й Вільму… Цього листа віддадуть лише тому, хто матиме особливу контрамарку…»

Пастка

Але падре Онніс не вдовольнився тим, аби показати поліції листа, він скористався нагодою, аби розповісти історію, що схожа на бандитський фільм. Сказав, що в серпні чи вересні 1953 року, якоїсь п’ятниці, коли він збирався покинути Парму на своєму мотоциклі, до нього підійшли двоє чоловіків, що вийшли з автомобіля з французькими номерами. Імітуючи іноземний акцент, за яким парох, здається, почув акцент південної Італії, незнайомці попросили його відвезти якийсь пакунок. Він відмовився, завів двигун свого мотоцикла і чимдуж рвонув з місця. Та коли він приїхав у сусіднє містечко, його затримала поліція і відвезла в комісаріат. Чергові службовці перевірили пакунок, що його парох віз на задньому сидінні. То було радіо, що потребувало ремонту.

Відтак поліція показала йому анонімку, яку отримали кількома годинами раніше, в якій було зазначено номер його мотоцикла, час, коли він проїздитиме через містечко, і висловлювалось звинувачення у тому, що падре Онніс зв’язаний з бандою наркоторговців.

Аліда Валлі біля телефона

Слідчі відразу ж з’ясували дещо вкрай важливе: лист, представлений падре Оннісом, був датований 16 травня, то був час, коли ім’я П’єро Піччоні ще не пов’язували з іменем Монтаньї. Заяви Анни-Марії Кальйо були зроблені у жовтні.

У той самий час газети взялися за іншу важливу подію у справі Монтезі: телефонний дзвінок, який з Венеції актриса Аліда Валлі зробила П’єро Піччоні, з яким підтримувала тісну дружбу. Аліда Валлі була з Піччоні в Амальфі, у поїздці, про яку останній розповів поліції, аби відвести від себе підозри. Потім акторка поїхала до Венеції, аби працювати на зйомках фільму «La mano dello straniero»[5]. Через два дні після приїзду Аліди Валлі до Венеції розгорівся скандал Монтезі. Один журналіст, один актор, один кінорежисер і один депутат заявили, що актриса телефонувала Піччоні з венеційської тютюнової крамниці. Акторка заперечила розмову.

Немає місця сумнівам

За словами тих, хто давав свідчення, Аліда Валлі у явно збудженому стані сказала Піччоні:

— Що ти до біса зробив? Що в тебе сталося з тією дівчиною?

Актриса вела діалог голосно, бо то був міжміський дзвінок.

То було громадське місце. Коли розмова закінчилась, вона була настільки збуджена, що голосно сказала, наче й далі говорила по міжміському зв’язку: «Ти подивись, в яку халепу вскочив той ідіот».

а) телефонний дзвінок, який Аліда Валлі зробила П’єро Піччоні з Венеції.

б) результати першого розтину, який зробили Вільмі Монтезі, опубліковані у другій хроніці цієї серії.

в) свідчення родини Вільми Монтезі після того, як на пляжах Торваяніки знайшли її труп.

г) предмети одягу, знайдені на трупі.

Орган комуністичної партії Італії, газета «Луніта», взялася за скандал з телефонограмою. За даними цієї газети, дзвінок було зроблено 29 квітня 1953 року. Актриса написала в редакцію листа, протестуючи проти «легковажності», з якою поширюють «фантастичні і тенденційні новини». І заявила, що 29 квітня вона перебувала в Римі. Але поліція вилучила зошит з її телефонограмами і встановила, що дзвінок і справді було зроблено.

Темні історії

Інше свідчення було отримане на процесі проти журналіста Муто: то було свідчення Джобенджо, яка, за словами Анни-Марії Кальйо, спустила 13 мільйонів лір, граючи у Капакотті в карти в компанії з Монтаньєю, Піччоні і високим чином поліції. Джобенджо заявила, що один її знайомий, Джанні Кортессе, який емігрував до Бразилії, звідки написав, що «дуже добре влаштувався», кілька років тому був «бортовим уповноваженим» в Генуї і відомим торговцем наркотиками. Вона сказала, що згаданий Кортессе постачав своєму другові-дантисту кокаїн у великих кількостях. За словами Джобенджо, той друг познайомив його з Монтаньєю, близьким другом якого був.

Ще один свідок врешті заявив, що кілька років тому гостював у Монтаньї. Був адвокат, спільний друг обох, відомий своїм захопленням наркотиками, який внаслідок зловживання наркотичними речовинами навіть страждав нападами delirium tremens. За словами свідка, у квітні чи червні 1947 року Монтанья, друг-адвокат і одна жінка цілком голі явилися в його кімнату і розбудили його непристойними фразами і незрозумілими словами.

Кому вірити?

Процес журналіста Муто і справді перетворився на тварину з багатьма лапами. Щоразу, коли когось викликали давати свідчення, треба було викликати інших свідків, аби перевірити правдивість показань. Це було схоже на гру «передай іншому». З’являлись нові імена. Преса, зі свого боку, проводила спонтанні розслідування і наступний ранок стрічала з новими викриттями. Серед осіб, які складали свідчення на процесі Муто, був Вітторіо Ферольді де Роза, який, за його словами, в липні чи серпні 1953 року здійснив автомобільну подорож з Риму в Остію в товаристві кількох осіб, серед яких була Андреа Бізачча. За словами Ферольді, Бізачча сказала тому, хто сидів із нею поруч, що на узбережжі Остія-Торва торгують наркотиками; що вона знала Вільму Монтезі; що брала участь в одній з «вечірок насолоди» в Кастельпорціано і що бачила пояс Монтезі «в руках однієї людини».

Коли викликали для дачі показань інших пасажирів того авто, то одна з них, Сільвана Ізола, заявила, що нічого не чула, бо під час подорожі міцно спала. Та інший пасажир, Ґастоне Преттенаті, визнав, що й справді Андреа Бізачча звірилась йому у дечому під час тієї поїздки. Серед іншого вона сказала йому, що з Монтезі під час однієї «вечірки насолоди», на якій вона була присутня і де курили «певні цигарки», стався колапс. Відтак її покинули на пляжі, бо інші присутні подумали, що вона померла.

Інший свідок, Франко Маррамеї, урешті заявив, що якоїсь ночі він був у невеличкому барі на вулиці Бабуїно і чув, як Андреа Бізачча голосно сказала: «Монтезі не могла померти випадково, бо я її дуже добре знала».

Усе спочатку

З огляду на страшенний ґвалт преси і очевидний осуд громадськості, римський апеляційний суд затребував від генеральної прокуратури республіки двічі закриту справу. 29 березня 1954 року — майже через рік після смерті Монтезі — слідчий відділ зайнявся безладною пакою паперів і розпочав формальне слідство у справі Монтезі.

Упродовж року опасистий і усміхнений начальник відділу Рафаелле Сепе, працюючи вдень і вночі, навів лад у тій страшній купі протиріч, помилок і фальшивих свідчень. Труп Вільми Монтезі ексгумували для нового розтину. Начальник Сепе упорядкував колоду із картами лицем донизу.

Оскільки йшлося про те, щоби почати спочатку, начальник Сепе почав з того, що спробував встановити точний час, коли Вільма Монтезі вийшла з дому вдень 9 квітня. До цього часу були два різні свідчення: свідчення батька жертви, який увечері 9 числа сказав поліції, що консьєржка Адальджіза Рошіні сказала, що Вільма вийшла о 17:30; і поліцейського Саларії, який в своєму першому звіті за вівторок 14 квітня заявив, що та сама консьєржка вказала йому інший час: рівно п’яту.

Слідчий викликав безпосередньо Адальджізу Рошіні, і та без вагань заявила, що Вільма не виходила з дому до 17:15. У консьєржки була причина робити таке категоричне твердження. У дні, коли сталися ті події, в будинку працювала група робітників, які припиняли роботи рівно о п’ятій. Тоді йшли до водопровідної раковини в подвір’ї і милися там не менше десяти хвилин. Коли робітники завершили свою роботу 9 квітня, Вільма ще не вийшла. Коли помилися і покинули будинок, вона й тоді не вийшла. Адальджіза Рошіні побачила, як вона виходить через кілька хвилин після робітників. Трохи після 17:15.

«Міцний горішок»

На цьому допиті консьєржка з вулиці Тальяменто, номер 76, зробила іще одне викриття, яке кинуло тінь сумніву на поведінку родини Монтезі. Насправді позиція родичів жертви докорінно змінилася з того дня, коли було опізнано труп. Адальджіза Рошіні заявила, що через кілька днів після смерті Вільми мати останньої умовляла її змінити свою першу заяву про те, що дівчина вийшла о 17:30. Консьєржка відмовилася. Тоді мати Вільми сказала їй:

— Тоді як пані Пассареллі могла їхати з нею в поїзді в той самий час?

Консьєржка свідчила, що тоді відповіла:

— Мабуть, вона погано дивилась на годинник.

І відтак, обурена тиском, який намагались на неї чинити, вигукнула:

— Вам трапився міцний горішок, бо я годину не міняю!

Пані Пассареллі

Аби добре почати спочатку, пані Пассареллі викликали знову. Вона прийшла в страшенно збудженому стані. Цього разу вона не була дуже впевнена, що бачила Вільму в поїзді. «Мені здалося, що я її бачила», — ото й усе, що вона сказала. І знову описала дівчину. Молода жінка між двадцять вісім і тридцять років. Мала «зачесане спереду догори волосся, гладке з боків і зібране у велетенський вузол на потилиці». Рукавичок на ній не було. Взута була у мокасини і мала на собі жакет, в якому переважав зелений колір.

Утім кілька місяців тому Вільмі виповнився двадцять один рік, і за свідченням багатьох людей вона виглядала молодшою. З іншого боку, того дня, коли вона востаннє вийшла з дому, на ній були не мокасини, а дуже ошатні легкі туфлі із золотим плетивом. Зачіска була не такою, як її описала пані Пассареллі, бо у Вільми вже кілька місяців було коротке волосся.

Заледве врятувалася

Слідчий показав пані Пассареллі знайдений на тілі жакет. Побачивши його, та розгубилася. То був жовтий жакет, яскравий і оригінальний. Вона його обернула, наче хотіла побачити, чи він зелений з іншого боку. Тоді категорично заперечила, що це той жакет, який був на дівчині з поїзда.

Начальник Сепе виявив, що пані Пассареллі не показували тіла Вільми Монтезі. Опізнання обмежилося перевіркою кількох предметів одягу. Утім, визнали за необхідне вивчити поведінку Пассареллі. Було встановлено, що вона має вищу освіту, працює в міністерстві оборони, є донькою старшого офіцера сухопутних військ і належить до однієї з шанованих римських родин. Та водночас було встановлено, що вона страждає на легку короткозорість і не носить окулярів, що має імпульсивний і не дуже розсудливий темперамент, зі схильністю до фантазій. Вона заледве врятувалася: зуміла довести, звідки взялися гроші, на які через кілька днів після свого першого і добровільного свідчення вона купила помешкання вартістю 5 600 000 лір.

«Відтепер і навіки-віків»

Відкинувши свідчення пані Пассареллі, слідчий узявся встановити, скільки часу треба, аби добратися з вулиці Тальяменто, номер 76, до вокзалу, звідки вирушають поїзди на Остію. До розслідування були залучені карабінери, працівники міського транспорту і міністерство оборони.

Починаючи з цієї хроніки в тексті будуть з’являтися відповіді на пункти розділів «читач мусить пам’ятати», опубліковані у попередніх хроніках.

З цього моменту за строгим порядком буде встановлено:

а) мниму поїздку Вільми Монтезі в Остію.

б) час і місце її смерті.

в) причину смерті і юридичне формулювання факту.

г) справжні звички, моральність і родинну обстановку Вільми Монтезі.

д) наркоторгівлю.

е) зібрання в Капакотті.

є) звинувачення проти принца Д’Асії.

ж) матеріали проти Уґо Монтаньї і П’єро Піччоні, а також проти шефа римської поліції Северо Політо.

Найкоротша відстань від номера 76 на вулиці Тальяменто до дверей вокзалу становить 6 301 метр. В ідеальних умовах вуличного руху і не беручи до уваги світлофорів, таксі цю відстань долає рівно за тринадцять хвилин. Пішки, нормальним кроком, можна дійти за годину п’ятнадцять — годину двадцять хвилин. Швидким кроком — за п’ятдесят хвилин. Цим маршрутом їздить трамвай (швидкий Б), поїздка яким зазвичай займає двадцять чотири хвилини. Припустивши, що Вільма Монтезі скористалася цим транспортним засобом, треба додати ще як мінімум три хвилини — це час, який був потрібний дівчині, аби дійти від брами свого дому до автобусної зупинки, що розташована за 200 метрів.

І ще бракує часу, аби купити квиток на вокзалі і дійти до поїзда на пероні, що розташований за 300 метрів від каси. Було зроблено важливий висновок: Вільма Монтезі не їхала до Остії поїздом о 17:30. Цілком ймовірно, вона не могла би цього зробити, навіть якби справді вийшла з дому о п’ятій.

Час смерті

Тим, хто робив перші звіти, не спало на думку щось важливе: доктор Ді Джорджіо, перший лікар, що оглядав труп на пляжі Торваяніки, заявив, що він перебував у стані прогресуючого задубіння. За якийсь час труп починає дубіти: це період, коли настає заціпеніння. Згодом відбувається протилежне явище. Лікар Ді Джорджіо встановив, що тіло Вільми Монтезі «частково заклякле». Але в нього була причина стверджувати, що процесом «прогресуючого задубіння» було заціпеніння, що спостерігалося в нижній щелепі, шиї і верхніх кінцівках. Належним чином доведений закон Ністена пояснює: «Трупне задубіння починається в м’язах нижньої щелепи, продовжується у м’язах шиї і верхніх кінцівок». На основі цього закону лікар Ді Джорджіо надав свій звіт: смерть мала настати близько вісімнадцяти годин перед обстеженням. А обстеження проводилося в суботу, 11 квітня, о 9:30 ранку.

Тут виникла помилка

Труп лежав на сонці цілий день, поки надходили вказівки з Риму. Вказівки ці прийшли вночі. Через кілька годин труп перевезли в анатомічний амфітеатр. Коли Родольфо Монтезі та Анджело Джуліані прийшли, аби його опізнати, з моменту його знахідки минуло понад двадцять чотири години. Коли зробили розтин і надали звіт, було сказано, що смерть настала вночі 9 квітня, бо труп перебував на першій стадії розкладу, а також через наявність «гусячої шкіри». Через рік після смерті група професорів з медичного факультету після ретельного обстеження трупа надала новий експертний висновок і встановила, що гниття могло бути прискореним через те, що труп довго перебував під дією сонця і вологи на пляжі Торваяніки — цілий день 11 квітня.

Що стосується явища «гусячої шкіри», то воно є звиклим для трупів потопельників, але може з’явитися навіть перед смертю — через страх чи тривалу агонію. Та у випадку Вільми Монтезі воно могло бути також спричинене тривалим перебуванням трупа в холодильнику перед проведенням розтину. Втім перший звіт, звіт лікаря Ді Джорджіо, був найважливішим: задубіння було частковим. І висновок незаперечним: Вільма Монтезі померла вночі 10 квітня, через двадцять чотири години після того, як консьєржка Адальджіза Рошіні побачила, як вона виходить з дому.

Що вона робила у ці двадцять чотири години?

Йшлося про те, аби встановити іншу важливу істину: місце, де померла Вільма Монтезі. Бо було визнано як факт те, що дівчина мила ноги на пляжах Остії, коли пережила колапс, і згодом, втопившись, була віднесена хвилями за двадцять кілометрів, на пляжі Торваяніки.

На підкріплення цієї гіпотези поліція Остії повідомила, що вночі 10 квітня в цій околиці здійнялася страшенна буря, із сильними вітрами в північно-східному напрямку. Слідчий Сепе доручив професорам метеорології та метеорологічному інститутові перевірити ці дані. У звіті зі зведеннями погоди за увесь місяць квітень 1953 року говорилося, що в околиці Остія-Торваяніка не було зареєстровано мнимої бурі. Найбільш помітне явище мало місце 11 квітня і саме о тій порі, коли було знайдено труп Вільми Монтезі: північно-східний вітер, швидкістю тринадцять кілометрів на годину.

Викривальний червоний лак

Розтин, проведений експертами, з’ясував, що на тілі нема жодного сліду від укусів морських тварин, ані укусів комах, яких є дуже багато на пляжі Торваяніки. Виходячи з цих даних, слідчий дійшов висновку, що труп недовго перебував у воді, а також на пляжі перед тим, як його знайшли. Перший умовивід вже дав початок упевненості, що треба відкинути гіпотезу про те, що тіло було віднесене хвилями на двадцять кілометрів.

Та були знайдені ще важливіші докази. Червоний лак на нігтях Вільми Монтезі був непопсований. Експерти підтвердили, що ця речовина була опірною до морської води. Але вони визначили насиченість піску в суспензії на морському відрізку Остія-Торваяніка. І дійшли висновку, що навряд чи червоний лак міг витримати тертя піску під час довгої і стрімкої подорожі у двадцять кілометрів.

Для доказу — ґудзик

Начальник Сепе був єдиним, хто зацікавився жакетом, застібнутим на ґудзик на шиї трупа. Коли тіло Вільми Монтезі знайшли на пляжі, карабінер Августо Тонді зрозумів, що цей жакет перешкоджає переміщенню трупа, тож він смикнув за ґудзик і відірвав його без особливого зусилля.

Слідчий Сепе порахував нитки, якими був пришитий ґудзик: їх було сімнадцять. Експерти довели, що ці сімнадцять ниток не витримали би морської подорожі, під час якої жакет хльостали би хвилі, якщо карабінеру треба було тільки раз смикнути, аби його відірвати.

Ці та інші висновки строго наукового характеру дозволили відкинути гіпотезу про тривалу подорож трупа від пляжів Остії до пляжів Торваяніки. Нові експерти довели, що залізовмісна щільність піску, знайденого в легенях трупа, не є вирішальним доказом для того, аби встановити місце, де вона позбулася життя. Вільма Монтезі втопилася за кілька метрів від того місця, де було знайдене її тіло.

Крім того

Проте за п’ять метрів від берега на пляжі Торваяніки немає і півметра глибини. Вільма не вміла плавати, це так. Але малоймовірно, що людина, яка не вміє плавати, втопиться на глибині півметра тільки тому, що не вміє плавати. Мали бути інші причини. І начальник Сепе взявся їх з’ясовувати.

Зажадали проведення додаткової експертизи. Лікар із бездоганною репутацією і п’ять належним чином перевірених університетських викладачів судової медицини дослідили наявність піску і планктону в легенях і нутрощах трупа. Через кількість і глибину дійшли висновку, що смерть настала не за нормальних обставин. Від першого ковтання води до моменту смерті минули, як мінімум, чотири хвилини.

Додаткова експертиза показала, що Вільма Монтезі померла внаслідок повільного і затяжного занурення — між десятьма і двадцятьма хвилинами після першого контакту з водою. Вільма була знесиленою, коли почала топитися: так пояснювалося те, що вона втопилася на півметровій глибині.

Вчинити самогубство не важко

Отримавши цей важливий висновок, начальник Сепе взявся аналізувати три гіпотези:

а) самогубство.

б) нещасний випадок.

в) убивство.

Про можливе самогубство Вільми говорилося лише у ніч 9 квітня, коли батько пішов шукати її на набережну Тибру і пізніше — коли прийшов у поліцію і відправив телеграму Джуліані. Родольфо Монтезі сказав, що його дочка хотіла накласти на себе руки, з огляду на невідворотність її шлюбу і подальшу розлуку з родиною через переїзд у Потенцу, де працював її наречений. Але шлюб Вільми не був нав’язаний її рідними. Вона була достатньо незалежною, досягла повноліття і могла розірвати свої заручини з Джуліані, коли б цього хотіла. То було слабке пояснення.

Натомість велику вагу для того, що відмести гіпотезу про самогубство, мав аргумент матері: Вільма взяла із собою ключі від дому, а це не завжди траплялося. А також аргумент сестри: перед виходом Вільма залишила в рукомийнику, у мильній воді, білизну, яку щойно із себе зняла. Й нарешті той, хто вивчав справжні обставини смерті Вільми Монтезі, заявив: «Треба було б із надлюдськими зусиллями переборювати інстинкт самозбереження, аби топитися впродовж чверті години на метровій глибині». Самогубство не коштує стількох зусиль.

Сліди великої тварини

Начальник Сепе відкинув самогубство і взявся вивчати смерть через нещасний випадок. Було визнане вагомим пояснення першого розтину: Вільма померла не через те, що перебувала у воді під час процесу травлення, оскільки цей процес вже завершився. І навіть якби не завершився, малоймовірно, що вона зазнала би колапсу через те, що занурила ноги у воду після їди.

Ту обставину, що Вільма перебувала у безпосередній постменструальній фазі, також не розглядали як вагому для пояснення колапсу. На думку експертів, будь-який розлад, якого вона могла зазнати через ці особливі обставини, не міг завадити їй виповзти на пляж. І, нарешті, після іще одного розтину, вони відкинули будь-яке нездужання такого типу: Вільма пишалася добрим здоров’ям. Але натомість її серце було маленьким щодо її зросту, так само як і калібр аорти.

Начальник Сепе також вважав за доцільне точно встановити, звідки взялась гіпотеза про миття ніг. Вона з’явилась через багато днів після смерті, коли Ванда Монтезі «згадала», що сестра говорила їй про поїздку в Остію. То було після похорону, коли вся родина стала шукати пояснення її смерті. Це здається підозрілим: родина Вільми Монтезі постійно виказувала надмірне зацікавлення у тому, аби у версію Ванди повірили. На основі цієї заяви справу перший раз передали до архіву — з тлумаченням «смерть через нещасний випадок». Проте всі показання підштовхують до того, аби визнати правду: родина Вільми нічого не знала ані про поїздку в Остію, ані про так зване миття ніг.

«Ходімо сюди»

Крім того експерти встановили, що Вільма Монтезі не мала жодного садна, подразнення чи екземи на п’ятках. Не мала слідів ороговінь чи здертої шкіри, спричинених взуттям. Начальник Сепе ретельно проаналізував підозрілу позицію родини. Батько Вільми, який несподівано висунув гіпотезу про «смерть через нещасний випадок», пояснив, що дівчина зняла пояс для панчіх для більшої свободи рухів, коли мила ноги. Але натомість не скинула із себе жакет. Треба припускати, що людина, яка хоче мати свободу рухів, аби помити ноги, радше зніме жакет, аніж пояс для панчіх. Вона скине жакет навіть для того, аби мати більшу свободу рухів, щоб зняти пояс для панчіх.

Й нарешті, важко собі уявити, що для того, аби помити ноги, Вільма Монтезі пройшла двадцять кілометрів від станції в Остії до пляжів Торваяніки, коли море починається за кілька метрів від станції. Начальник Сепе не клюнув на приманку смерті через нещасний випадок і миття ніг і продовжив розслідування.

Тепер у нього в руках був важливий факт: розмір серця Вільми Монтезі. Це могло мати якийсь зв’язок з наркотичними речовинами.

Коли Анджело Джуліані побачив труп своєї нареченої, то помітив якісь сліди на руках і ногах, що навело його на думку про вбивство. Саме він сказав про це журналістові при виході з анатомічного амфітеатру. Перший розтин підтвердив наявність цих п’яти синців, але їм не надали жодного медично-юридичного значення.

Додаткова експертиза, яку наказав зробити начальник слідчого відділу Сепе, заново ретельно дослідивши труп і навіть провівши детальне рентгенографічне обслідування, показала, що не було жодної травми кісток. Були помічені легкі подряпини на обличчі, зокрема на носі і на бровах: результати тертя трупа об пісок. Натомість обстеження підтвердило, що п’ять синців з’явилися ще при житті. Експерти вважали, що вони могли з’явитися у проміжку між початком агонії і за п’ять чи шість годин перед смертю.

Спроби зґвалтування не було

Взявши до уваги їхнє конкретне розміщення і відсутність інших характерних слідів, гіпотезу про те, що п’ять синців з’явилися в результаті сексуального насильства, відкинули. Їх було два на лівій руці, два на лівому стегні і один на правій нозі. На думку експертів, ці синці, судячи з їхнього місцезнаходження, кількості і поверховості, мали ознаки «хапання» бездиханного тіла.

То не були сліди боротьби чи спротиву, бо можна було чітко встановити, що коли вони з’явилися, тіло вже не чинило жодного опору. При спробі зґвалтування ознаки були б іншими. Іншою була би їхня кількість і дуже відмінним місцезнаходження.

Нутрощів не досить

Як ви, мабуть, пам’ятаєте, після першого розтину було проведено хімічний аналіз внутрішніх органів, щоб встановити наявність наркотичних речовин. Результат цього аналізу був негативний. Через рік нові експерти підтвердили, що «стан непритомності, що передував смерті, не був несумісний з відсутністю слідів наркотичних речовин у внутрішніх органах». Перше дослідження було неповним, бо не було з’ясовано наявність наркотичних речовин у крові, мозку чи спинному мозкові. Відповідно, негативний результат хімічного аналізу нутрощів не міг вважатися абсолютним. Вільма Монтезі могла померти від наркотиків, а хімічний аналіз її внутрішніх органів міг так і не виявити їхню наявність.

Пробиваючи собі дорогу

Могло також йтися про алкалоїд, який не лишив сліду у внутрішніх органах. Таке могло статися через виділення (при житті чи після смерті) або через перетворення, які сталися після кончини. Це твердження є значно вагомішим у царині летких речовин або таких, що швидко розкладаються.

З огляду на ці обставини, начальство визнало, що в медично-юридичному плані не було встановлено, вживала чи ні Вільма Монтезі певні дози наркотичних речовин. Отже результат дослідження не був негативним, саме дослідження було марним, оскільки обмежилося перевіркою того, чи наявні були сліди наркотиків у внутрішніх органах в момент розслідування. Ці сліди могли бути знайдені в інших органах (і навіть в тих самих нутрощах) раніше.

«Твоє маленьке серденько»

Увагу начальника Сепе привернув невеликий розмір серця Вільми Монтезі. Він запитав експертів, чи ця обставина могла би спричинити непритомність, коли дівчина мила ноги. Експерти відповіли, що ні: гіпотеза про те, що особливий фізіологічний стан, в якому перебувала Вільма, міг призвести до колапсу через малий розмір її серця, була цілком недоказовою.

Але натомість вони сказали інше: «Невеликий розмір серця міг призвести до колапсу через вживання наркотичних речовин».

Ретельне обстеження тіла дало змогу встановити, що у Вільми була нижча за нормальну статева чуттєвість. Начальник Сепе припустив, що цим можна було пояснити вживання наркотичних речовин, оскільки будь-хто міг удатися до цього засобу, аби викликати збудження, яке не проявлялося за нормальних обставин. Або для того, аби зламати опір жертви.

То вздовж, то впоперек

Треба було остаточно спростувати гіпотезу про те, що море позбавило Вільму її предметів одягу. Для того, аби це сталося, треба було б, аби тіло сильно шмагали хвилі, а цього не витримали би сімнадцять ниток, якими був пришитий ґудзик жакета. Проте на трупі не було поясу для панчіх, предмету білизни, який так щільно прилягає до тіла, що давня служниця родини Монтезі посвідчила, що не раз, аби надягнути чи зняти його, Вільма просила її про допомогу.

Необхідно було визнати, що хтось інший звільнив її від одягу, ймовірно, насильно, а може, тоді, коли вона перебувала під дією наркотиків. Натомість жакет залишався загадкою: дивно, що з неї зняли пояс для панчіх, зате не зняли річ, яку найлегше стягнути: жакет.

Чому не подумати про щось логічніше? Наприклад: Вільма була цілком роздягнена, коли зазнала колапсу. Знервований, її невідомий супутник, намагаючись знищити сліди своїх дій, спробував похапцем її одягнути. Тому і був тут жакет. Бо це предмет одягу, який найлегше зняти, але також найлегше надягнути. Через це й не було поясу для панчіх.

Формулювання

Начальник слідчого відділу Сепе, вивчивши ці та інші деталі, яких немає необхідності уточнювати, дійшов висновку, що стан непритомності, в якому перебувала Вільма Монтезі перед смертю, був результатом необережності або умисної дії. Саме такою була альтернатива. Вбивство через необережність було б доведене, якби підтвердилося, що винний не знав, що Вільма досі ще була жива, коли він її покинув на пляжі, аби позбутися тіла. Цікаво, що хтось із тих, хто першими давали свідчення, сказав, що Вільма, яка брала участь в забаві насолоди, зазнала колапсу через наркотики і була покинута на пляжі.

Два пов’язані питання

У зв’язку з такою альтернативою, в італійському праві існує те, що зветься favor rei. Полягає ця пільга в тому, що перед лицем вагань між серйозним і менш серйозним злочином підсудному треба пред’являти звинувачення за менш серйозний злочин. Перша частина статті 83 італійського кримінального кодексу гласить: «Якщо помилка у використанні засобу вчинення злочину чи якась інша причина призводять до події, відмінної від бажаної (у даному випадку — приховування гаданого трупа), винний на основі звинувачення відповідає за небажану подію, якщо вчинене передбачене законом як злочин через необережність». На основі цієї статті начальник Сепе означив смерть Вільми Монтезі як убивство через необережність. Хто вчинив це убивство?

Основний образ

Наразі начальник Сепе не міг називати імена. Але було дещо важливе: з п’яти синців можна зробити висновок, що занурення тіла у воду на пляжах Торваяніки могло бути операцією, здійсненою тоді, коли Вільма була непритомною. Тобто нещасний випадок стався в іншому місці, і жертву перевезли у безлюдне місце. У цьому місці берег моря розташований на відстані понад дванадцять метрів від асфальтованого шосе, де мусив зупинитись автомобіль, в якому привезли Вільму Монтезі. Між шосе і морем — піщана смуга, якою важко переміщатися. Взявши до уваги вагу жертви і розміщення п’яти синців, начальник Сепе дійшов висновку, що Вільму Монтезі з автомобіля на пляж перенесли як мінімум дві людини.

«Хто ці люди?», — мабуть, запитував себе начальник Сепе, чухаючи лису і сяючу голову. Наразі в руках у нього був лише один слід: ймовірність того, що Вільма Монтезі була зв’язана з наркоторговцями. Саме тоді слідчий — можливо, підскочивши на стільці, як це роблять детективи у кінострічках — поставив собі несподіване питання, яке досі ніхто не ставив: «А хто така була Вільма Монтезі?»

Із перших звітів поліції у публіки склалося враження, що родина Монтезі була взірцем скромності, поштивості і чистоти. Самі газети сприяли створенню такого враження, витворюючи ідеальний образ Вільми Монтезі: наївна дівчина, незаплямована порочністю і провиною, жертва гидких торговців наркотиками. Проте, була суперечність, що впадала в очі: важко було уявити, як обдарована такими чеснотами дівчина могла бути зв’язана з такого штибу людьми і брати участь в «забаві насолоди» (як про неї казали), що коштувала їй життя.

Начальник Сепе зрозумів, що образ створено погано, і взявся досконально розслідувати справжню родинну обстановку і таємне життя Вільми Монтезі.

Упалий ідол

«Мати Вільми, — написав слідчий після того, як завершив розслідування, — не мала доброї слави серед сусідів і свою дочку з раннього дитинства виховувала не дуже строго, не привчивши її митися і призвичаївши до показної розкоші, що не відповідала її суспільному й економічному становищу». Образ Вільми Монтезі, бідолашної невинної дівчинки, жертви торговців наркотиками, став розсипатися перед напором холодного і безстороннього розслідування. Сама мати Вільми Монтезі подала в себе вдома поганий приклад помпезної елегантності поганого смаку. «Вона поводилася, — написано в матеріалах справи, — владно з чоловіком, деспотично з усією родиною і навіть жорстоко із власною матір’ю, промовляючи під час частих сімейних сцен лайливі слова і грубі вислови».

Таємниця торбинки

Така поведінка настільки вплинула на виховання Вільми, що в нещодавній суперечці з сусідкою вона вилила на неї купу нецензурної лайки, дослівно записаної в матеріалах справи. Невдовзі після її смерті власник магазину «Ді Крема» на вулиці Націонале, почув, як дві дівчини, знайомі Вільми, особи яких потім не були встановлені, сказали, маючи на увазі жертву: «Це природно, провадячи таке життя, вона не могла скінчити інакше».

Денний заробіток Родольфо Монтезі не перевищував півтори тисячі лір. Проте в останні дні свого життя Вільма Монтезі володіла торбинкою з натуральної шкіри крокодила, яку експерти оцінили у вісімдесят тисяч лір. Походження цієї торбинки встановити не вдалося.

Звучні слова

Здавалося, усі забули про факт, який поліція з’ясувала одним із перших: після того, як її нареченого перевели в Потенцу, дівчина набула звичку щодня по обіді виходити з дому. Запевняли, що вона ніколи не поверталася після пів на восьму. Однак лікар, особу якого не встановлено, що жив в останньому будинку під номером 76 на вулиці Тальяменто, запевнив фармацевта з вулиці Себаціо, а той переказав це поліції, що якось йому довелося відчинити Вільмі вхідну браму після опівночі.

Протягом п’яти місяців Аннунціата Джонні прислуговувала в домі родини Монтезі. Служниця повідомила поліції щось цілком протилежне до того, що стверджувала сама родина: часто за відсутності Родольфо Монтезі відбувалися гучні сварки, а одного разу мати викрикнула на адресу Вільми два міцні слівця, перекласти які, трохи пом’якшивши, можна як «хвойда і стерво».

Дві сестрички

Також було доведено, що кожного ранку, близько восьмої, після того, як батько покидав дім, дві сестри кудись виходили і не поверталися до другої дня. Колишня служниця підтвердила цей факт, але сказала, що не надала цьому значення, бо думала, що дівчата працюють.

В пообідні години, навіть після заручин з Джуліані, Вільма Монтезі отримувала телефонні дзвінки. Перед тим як відповісти, вона зачиняла двері кімнати і вела розмову тихим і обережним голосом. Але ніхто не міг уточнити, чи йшлося завжди про одного і того самого телефонного співрозмовника і чи були це міжміські дзвінки. В такому разі в останні місяці це не могли бути дзвінки від Джуліані, бо на момент смерті Вільми Монтезі прямого телефонного зв’язку між Римом і Потенцою не було.

Сумнівна позиція

Що стосується поводження родини після смерті Вільми, слідчий через прослуховування телефону пересвідчився, що мати Вільми брала пожиток з публікацій газет про смерть її дочки. Вона сама отримала не одну сотню лір за свою інформацію, а «якось, — сказано в матеріалах справи, — почала нарікати на малу винагороду і намовляти журналістів написати пікантнішу статтю». З цього та інших розслідувань слідство дійшло висновку, що Вільма Монтезі вела «подвійне життя».

Змалку призвичаєна до розкошів, які не відповідали її суспільному становищу, вирісши в родинній обстановці, яку не можна назвати надмірно строгою у звичаях і традиціях, Вільма мріяла про краще майбутнє і була цілком вільна виходити з дому зранку чи вдень.

Тож не було неймовірним, що ця справжня Вільма Монтезі — така відмінна від створеної газетами — була зв’язана з торговцями наркотиками і брала участь у «вечірці насолоди».

Телефон

Відтак слідчий спохопився і згадав перше свідчення Ванди Монтезі, згодом виправлене: «Вільма вийшла з дому не прибравшись попросту тому, що не мала часу. Вона напевне вийшла після нагального телефонного дзвінка». Ця заява дає підстави думати, що Ванда була впевнена, що її сестра могла отримувати екстрені телефонограми, виходити з дому без попередження і навіть мала таємні стосунки, про які родина ніколи не розповідала поліції.

Родольфо Монтезі, єдина людина, яка могла б запровадити строгість в своєму домі, не мав часу на те, аби виконувати свої обов’язки. Робота пожирала увесь його час, і він ледве встигав піти додому пообідати.

Що зробив принц?

Та перед тим, як йти далі, треба було проаналізувати одне свідчення: хтось сказав, що 9 квітня по обіді бачив принца Д’Ассію у світлому автомобілі у супроводі дівчини в районі, де було скоєно злочин. Один адвокат, який довідався про цей факт, розповів про це адвокатові Уґо Монтаньї і той влаштував страшенний скандал: він поговорив зі свідком і той підтвердив свої показання. Коли дружина свідка дізналася, що він говорив, то скрикнула: «Недоумок! Я казала йому стулити пельку. Тією дівчиною була Вільма Монтезі».

Принца Д’Ассію, молодого італійського аристократа, ростом один метр вісімдесят шість сантиметрів, худого як граблі, викликали давати показання. Він заперечив, що його компаньйонкою була Вільма Монтезі. Але також відмовився назвати ім’я дівчини, бо принц Д’Ассія є справжнім джентльменом.

Побачимо

Однак джентльменство треба було відкласти убік, бо алібі такого типу для начальника Сепе нічого не важили. Було розкрите ім’я однієї вишуканої синьйорити з римського вищого товариства, яку викликали давати свідчення і яка підтвердила версію принца про поїздку в Капакотту 9 квітня. Крім того, квитанція за бензин доводила, що того дня принц забезпечився двадцятьма літрами пального для подорожі.

Звинувачення супроти принца Д’Ассії виявилися безпідставними. Натомість були конкретні звинувачення, які потрібно було перевірити: проти Уґо Монтаньї і П’єро Піччоні. Та перш ніж іти далі, необхідно поінформувати читача про те, що він, без сумніву, бажає знати вже кілька днів, але що тільки тепер доречно повідомити: Вільма Монтезі була цнотливою.

Слідчий у справі Монтезі встановив такі факти з життя П’єро Піччоні:

На вулиці Арчерусіо, номер 20, у нього була холостяцька квартира, у виключно його користуванні, в якій він влаштовував забави в товаристві друзів і жінок. Ця квартира не була зареєстрована у консьєржа дому. Акторка Аліда Валлі визнала, що кілька разів бувала там, «аби послухати деякі платівки».

За різними свідченнями, П’єро Піччоні є чоловіком «із витонченим смаком в коханні». З’ясувалося, що він вдається до наркотиків як стимулюючого засобу.

Було доведено, що в товаристві Монтаньї він учащав до невеличкого бару на вулиці Бабуїно, де, як ви, либонь, пам’ятаєте, хтось чув, як Андреа Бізачча сказала: «Вільма Монтезі не могла померти через нещасний випадок, бо я її дуже добре знала». Той заклад закрила поліція, оскільки там збиралися «разом з екзистенціалістами, особи, що вживають наркотики, чи принаймні люди з сумнівними моральними рисами».

«Маркіз»

Щодо життя Уґо Монтаньї, відомого як маркіз ді Сан Бартоломео, елегантного чоловіка з хорошими зв’язками, було встановлено — в буквальних термінах матеріалів справи — таке:

«Народився в Ґротте, провінція Палермо, 16 листопада 1910 року в родині, що займала дуже скромне суспільне та економічне становище, дехто з її членів не був позбавлений судимостей і знайомства з поліцією. Його батька Дієго вперше було затримано 1 квітня 1931 року в Пістої “за наказом начальника” і 27 числа того ж місяця експатрійовано. Одного з його братів було засуджено до кількарічного ув’язнення за шахрайство і покривання.

У 1930 році Уґо Монтанья переїхав зі свого рідного містечка, в Пістою, а згодом вернувся в Палермо, де його вперше заарештували за підробку векселів. Вийшовши з ув’язнення під заставу 23 травня 1936 року, він був висланий у Рим 28 числа того ж місяця».

Одружений, має дітей

«Уґо Монтанья, — мовилося далі в матеріалах справи, — 1935 року уклав у Римі шлюб з Ельзою Анібальді. Після нового ув’язнення його випустили на волю в 1937 році за амністією, коли він відбував покарання за незаконне присвоєння звання державного бухгалтера.

Після короткого періоду спільного проживання з дружиною, з якою він має сина, він розійшовся з нею через ревнощі і захоплення, та передусім тому, що розтринькуючи всі свої прибутки на жінок легкої поведінки і приємні подорожі, він не забезпечував її навіть засобами до існування.

У травні 1941 року через протести сусіда поліція порадила йому утриматися від нічних забав з танцями, співами і галасом, які влаштовувалися в його помешканні в районі Фламініо і продовжувалися після опівночі задля розваги численної юрби гостей обох статей». На тепер він є мультимільйонером.

Свідки

Механіка Піччіні, який минулого року поквапився заявити поліції про свою певність у тому, що в першій декаді березня Вільма Монтезі була з чоловіком в автомобілі, який застряг поблизу Капакотти, цього разу викликали дати формальні свідчення. Піччіні виклав те, що бачив: чоловік був приблизно його зросту, один метр сімдесят дев’ять сантиметрів, із залисинами, елегантний, без капелюха, італійською говорив грамотно з легким римським акцентом.

Проте цього разу з’ясувалося, що Піччіні пішов допомагати незнайомцю не один. З ним пішов колега по роботі на ім’я Де Франческо, який підтверджував усе крім того, що той чоловік добре говорив італійською. За словами Де Франческо, в чоловіка з авто був легкий іноземний акцент. Двоє свідків сперечалися. Піччіні тримався твердо і на формальному впізнанні ідентифікував П’єро Піччоні серед трьох типів зі схожими фізичними характеристиками. Проте, не можна було не зважати на той факт, що на той час фотографія П’єро Піччоні з’являлася незліченну кількість разів у всіх газетах.

Чоловік, що говорив по телефону

Серед усього іншого, що сказав Піччіні в своїй заяві, він згадав, що чоловік в автомобілі виявляв підозрілу нетерплячку зробити телефонний дзвінок. Не часто трапляється, щоб хтось говорив по телефону о тій порі. Слідчий зателефонував прикажчику в тютюновій крамниці на станції в Остії Ремо Більйоцці, аби той описав чоловіка, що говорив по телефону. Більйоцці, наскільки міг згадати, описав його як смаглявого чоловіка, з овальним обличчям, темним волоссям, із залисинами, якому страшенно спішилося зателефонувати. Цей свідок сказав, що як тільки він побачив фотографії П’єро Піччоні, то б розпізнав у ньому чоловіка, який телефонував з його тютюнової крамниці у першій декаді березня.

Якщо прийняти, що Вільма Монтезі була дівчиною в автомобілі — а свідки сходилися в описі її, — треба було поставити під сумнів твердження родини Монтезі, згідно з яким Вільма ніколи не перебувала поза домом допізна. Але справжня поведінка цієї родини, цілком з’ясована слідчим, і та незабута обставина, що мати Монтезі намагалася намовити консьєржку змінити свої свідчення, дають підстави думати, що родина знала про щось, про якийсь таємний зв’язок їхньої доньки, який вони хотіли будь-що приховати. Тому їхніх свідчень не взяли до уваги, аби відкинути ймовірність того, що Вільма Монтезі була дівчиною в автомобілі.

Зівак не було?

Окрім того, слідчий вирішив викликати для дачі показань кількох осіб, яких оминули увагою перед тим, як справу двічі здали в архів, і яким точно було що сказати: зівак, які ходили на пляж Торваяніки, аби побачити труп. Про них ніхто не згадав, а конкретно про Анну Сальві і Жале Баллелі. Коли їх викликали давати свідчення, вони зійшлися в тому, що впізнали у трупі Вільми Монтезі дівчину, яка 10 квітня 1953 року о 17:30 проїхала попри їхні хати в околиці Торваяніки у темному автомобілі в товаристві чоловіка. Зійшлися вони також в описі чоловіка. І заявили, що були на пляжі і дивились на труп, але згодом дізналися з преси, що дівчина померла ще 9-го, втопившись на пляжах Остії, тому цією справою вже не цікавились.

Кінці не сходяться

Однак деякі кінці не сходились. Була сумнівна заява ще одного чоловіка, який бачив труп на пляжі. Напередодні цей чоловік проходив зі своєю дружиною біля чорного автомобіля біля Капакотти і задивився на дівчину в салоні авто. Дружина сказала йому: «Безсоромнику, розглядаєш дівчину». Наступного дня, по тому, як побував на пляжі, де бачив труп, чоловік, за його словами, пішов до дружини і сказав їй: «Знаєш що? Дівчина, яку ми вчора удень бачили, світанок зустріла на пляжі, мертва». Однак його дружина не захотіла підтвердити його свідчення перед слідчим. Проте начальник Сепе ані на мить не впав духом. Намірившись довести свою роботу до щасливого кінця, він був готовий зробити наступний крок. То був вирішальний крок: очна ставка між Анною-Марією Кальйо і Уґо Монтаньєю.

Анна-Марія Кальйо відбула очну ставку з великим самовладанням. Вона підтвердила всі викладені в її заповіті звинувачення. І додала дещо нове, аби їх розширити. Сказала, що невдовзі після деяких публікацій преси про чорний автомобіль, що зав’яз у піску у першій декаді березня (свідчення Піччоні), вона бачила «Альфу 1900» при вході до помешкання П’єро Піччоні. Вона сказала, що, побачивши той автомобіль, згадала про публікації в пресі і намагалася розгледіти його номерний знак, але Монтанья розгадав її намір і дуже вправно завадив їй. Вона твердо трималася свого звинувачення, що Піччоні і Монтанья ходили до шефа поліції, поки вона чекала їх в автомобілі. Піччоні заперечив це звинувачення. Та згодом підтвердилося, що цей візит і справді мав місце.

Попри злостивість

Коли було розглянуто всі звинувачення Анни-Марії Кальйо і багато з її заяв підтвердились, слідчий у справі дійшов висновку: «Треба вважати вартими уваги різні заяви Анни-Марії Кальйо в ході формального слідства, а також зроблені перед тим, як справу вдруге було відправлено в архів, і на процесі Муто — з огляду на суттєву узгодженість її тверджень, які лишаються незмінними і надзвичайно виразними, що свідчить про рішучу переконаність, навіть під час драматичних очних ставок з Монтаньєю і Піччоні».

«Це правда, що Кальйо, — вів далі слідчий, — надихало почуття злості супроти Монтаньї через те, що той покинув її після доволі тривалого періоду інтимного життя, що породило і зміцнило в душі дівчини глибоке переживання, яке постійно проявляється в її листуванні»; але він дійшов висновку, що цим почуттям можна пояснити її поведінку, яку не треба розглядати як безпричинний плід ревнощів чи нерозважну помсту.

Погане кіно

Акторка Аліда Валлі, яку викликали дати свідчення про телефонний дзвінок з Венеції, який вона сама заперечила перед пресою, визнала, що він справді мав місце, але був цілком відмінний від того, яким його описали свідки. Вона сказала, що про ту розмову, в якій говорилося про Піччоні, вона прочитала в газетних вирізках. Ці вирізки, сказала актриса, їй на домашню адресу надіслала міланська агенція «Леко делла Стампа». Аби довести це, вона показала вирізки: одну з «Ла Нотте» за 6 травня; ще одну з «Мілано Сера» за той самий день; іншу з «Іль Моменто Сера» за 5 число і ще одну — з міланської газети «Луніта» за той самий день. Але Аліда Валлі забула основне: її телефонний дзвінок був 29 квітня. За тиждень до того, як у пресі з’явилися вирізки, які вона представила як алібі.

«Амальфійський тонзиліт»

Треба було перевірити ще одну річ: «амальфійський тонзиліт» Піччоні. Як було сказано, молодий композитор популярної музики запевнив, що перебував в Амальфі з акторкою Алідою Валлі і що повернувся до Риму 10 квітня по обіді. Того вечора обоє мали бути присутні на зустрічі. Проте з’ясувалося, що Піччоні на ній не було. Однак у нього було пояснення: того ж дня він зліг у ліжко через запалення мигдаликів і, щоб довести це, представив рецепт від лікаря Ді Філіппо, який дбайливо зберігав увесь рік. Представив він також довідку про аналіз сечі.

Минуло стільки часу, що лікар Ді Філіппо не пам’ятав точної дати, коли він виписав рецепт. Але слідчий ретельно переглянув записи лікаря і встановив, що перелік консультацій останнього не узгоджувався з датою на рецепті Піччоні.

З огляду на підозрілу відмінність, представлений Піччоні рецепт піддали технічній перевірці, і експерти-графологи дійшли згоди, що дату на рецепті було підроблено.

Ще один провал

Відтак перейшли до перевірки автентичності довідки про аналіз сечі. Професор Сальваттореллі, завідувач бактеріологічним інститутом, в якому буцімто робився аналіз, заявив, що не впізнає підпис на довідці. Окрім того, він переглянув свій щоденник-календар і пересвідчився, що ані в ньому, ані в жодному списку аналізів, зроблених інститутом, не фігурує ім’я П’єро Піччоні. Намагаючись ідентифікувати підпис, експерти-графологи приписали його лікареві Кардуччі, який працював у тому ж інституті. Лікар Кардуччі і справді впізнав свій підпис, але ні в своїх записах, ні в своїй пам’яті не знайшов помітки про аналіз сечі на ім’я П’єро Піччоні. Сам лікар Кардуччі добровільно висунув гіпотезу про те, що фальшива довідка була написана над його підписом — на чистому бланку або після того, як було стерто справжню довідку.

«Сласні забави»

Й нарешті слідчий побував у домі в Капакотті, де, як було заявлено, Джобенджо програла 13 мільйонів лір. За численними свідченнями, в тому домі влаштовували знамениті «сласні забави». Цей дім розташований недалеко від того місця, де було знайдено труп Монтезі.

Слідчому вдалося встановити, що в тому домі збиралися Монтанья і дехто з його друзів і що час від часу вони, цілком голі, купалися в морі, на сусідньому пляжі. Він з’ясував і написав у матеріалах справи, що в тому домі бували «точно частіше, ніж один раз, Монтанья і Анна-Марія Кальйо; щонайменше один раз — Монтанья і Джобенджо, і при іншій нагоді — сам Монтанья, один його друг і дві дівчини».

Безголові маріонетки

Розкладаючи карти за порядком, що було нелегким завданням, начальник Сепе перевірив одне з найсерйозніших звинувачень у справі Монтезі: знищення поліцією одягу Вільми. Коли тривав процес Муто, в редакції журналу «Актуалідад» провели обшук і знайшли записник редактора Джузеппе Парлато. В одному із записів йшлося, що під час розмови з паном де Дука останній розповів, що один поліцейський у травні 1953 року сказав йому, що у той день, коли знайшли труп Вільми Монтезі, П’єро Піччоні з’явився до шефа поліції і вручив йому одяг, якого бракувало на трупі. Після наполегливих пошуків слідчому вдалося ідентифікувати «пана де Дука». Насправді його звали Наталь дель Дука.

І Наталь дель Дука не тільки підтвердив сказане, він додав щось іще: одяг Вільми Монтезі певний час лежав схований, але потім його знищили з відома родини Монтезі. Відтак дель Дука розкрив ім’я агента поліції, який йому про це розповів. Агента викликали дати показання. Врешті-решт, з огляду на нові свідчення, в повітрі повисло нове звинувачення: не тільки було знищено одяг, але й ті його предмети, які були знайдені на трупі, згодом були замінені з відома родини — аби дати зрозуміти, що Вільма не вийшла прибрана як на побачення.

«Ти також?»

З огляду на таке страшне звинувачення, слідчий наказав зробити аналіз одягу, який зберігався, у певності, що то одяг, знайдений на трупі. Аналіз показав, що вміст виявленого на жакеті хлористого натрію був значно вищий, ніж виявлений на інших предметах одягу. Було зроблено висновок: окрім жакета, жоден з інших предметів не був просякнутий морською водою, хіба що їх випрали чи піддали якомусь іншому процесу, який ліквідував хлористий натрій. Також виявилося, що то зношений одяг, явно попсований і частково поплямлений. Слідчого здивувало, що Вільма Монтезі перед виходом з дому перевдягнулась у негодящу нижню білизну. Тому він знову викликав людей, які бачили труп на пляжі, і запитав їх: «Яким був одяг на трупі Вільми Монтезі?» Усі відповіли однаково. Опис одягу, який бачили на трупі, не збігався з характеристиками одягу, який був тоді у розпорядженні слідчого і досліджений експертами.

Слідчий Сепе висуває гіпотезу, що труп і справді роздягнули і одяг підмінили — за згоди деяких членів родини Монтезі. Римського квестора Северо Політо викликали дати відповідь на це звинувачення. А згодом і на інші.

Колишній квестор Риму Северо Політо почав свій захист зі слів, що ніколи особливо не цікавився справою Монтезі. Слідчий у справі перевірив архіви квестури і знайшов дещо, що спростовувало це твердження: наприклад, копію прес-релізу за підписом Северо Політо, датованого 5 травня 1953 року. У цьому прес-релізі, що так і не був опублікований газетами, квестор говорив: «Новина про сина високопоставленого політичного діяча, якого не назвали, але на якого явно натякнули, є безпідставною».

Того ж 5 травня пресі передали інше комюніке, в якому стверджувалося: «Жодне розслідування, проведене після знаходження трупа, не має достатньої юридичної сили для того, аби змінити результати перших дізнань і констатацій, зроблених правосуддям». То був час, коли з’явилася і відчайдушно обстоювалася гіпотеза, що Вільма Монтезі загинула випадково, коли мила ноги.

Більше доказів

Був ще й інший доказ того, що Северо Політо таки цікавився справою особисто. З’ясувалося, що 15 квітня він відправив шефу поліції доповідну записку, в якій ще раз підтверджував гіпотезу миття ніг. У цій записці не лишалось місця для сумніву у тому, що дівчина вийшла з дому рівно о п’ятій і що її бачили в поїзді, де вона «поводилася як спокійна і цілком нормальна людина». У ній же пояснювалося зникнення деяких предметів одягу: «Дівчина, мабуть, роздягнулася для того, аби зробити кілька кроків у воді, доки та не дійде їй до колін, як звикла це робити в минулому». Слідчий довів, що ця доповідна записка містила три неправдиві твердження: «в минулому» Вільма не знімала спідню білизну, щоб мити ноги: вона це робила в купальному костюмі. І не заходила в море, доки вода не досягне її колін: вона обмежувалася тим, що мила ноги на пляжі. Й останнє: вона не вийшла з дому рівно о п’ятій.

У Мілані?

На цьому етапі слідства викликали журналіста Валеріо Валеріані з «Іль Джорнале д’Італія», аби він посвідчив автентичність інтерв’ю із Северо Політо, опубліковане у згаданій газеті. У цьому інтерв’ю колишній квестор стверджував:

а) після знаходження тіла він особисто взяв на себе керівництво розслідуванням.

б) результат цього розслідування підтвердив гіпотезу про нещасний випадок, засновану на міцних аргументах.

в) Монтезі страждала на екзему на п’ятках, через що вирішила занурити ноги в морську воду.

г) що стосується звинувачень проти П’єро Піччоні, то вони неприйнятні, бо той довів, що в день, коли стались ті події, він був у Мілані.

«Я не знаю цього чоловіка»

Відповідаючи на запитання щодо його стосунків з Уґо Монтаньєю, колишній квестор Політо заявив, що познайомився з цим паном після смерті Вільми Монтезі. Проте, з різних свідчень з’ясувалось, що то була давня дружба. Крім того, колишній квестор не знав одного: у ту пору, коли телефонні дзвінки Монтаньї контролювалися, той мав розмову із тодішнім квестором, яка явно не свідчила про нещодавню дружбу. Той дзвінок був зроблений 3 червня 1953 року, якраз після того, як Монтанью вперше викликали давати показання. У ході розмови Северо Політо сказав Монтаньї (як це буквально викладено у матеріалах справи):

— Ти вільний громадянин і можеш робити те, що хочеш. Ти ж бачиш: сам Помпеї виключив дві речі — питання про наркотики і про квартиру. Побачиш…

І тоді Монтанья, можливо, хитріший, ніж квестор, сказав:

— Гаразд, гаразд. Чи можемо ми зустрітися нині ввечері об одинадцятій? Або ні, зробімо краще так: зустрінемось о дев’ятій і повечеряємо разом.

І Северо Політо відповів:

— Чудово.

Амінь

Слідчий також з’ясував, що у вилученому поліцією зошиті, куди Вільма Монтезі переписала листа, який відіслала своєму нареченому 8 квітня, бракувало кількох аркушів, напевно вирваних після вилучення зошита. Проте встановити, хто вирвав ті аркуші, коли і з якою метою, виявилось неможливо.

Северо Політо не зміг дати жодного пояснення своїм заявам, пов’язаним з перебуванням Піччоні в Мілані. Піччоні не був у Мілані, ба гірше: він ніколи не намагався виправдатись, кажучи, що був у тому місті.

«З таких первинних дій, — мовиться в матеріалах справи, — постали інші: серйозні упущення, фальшиві докази неіснуючих обставин, перекручення існуючих обставин, викривлення обтяжуючих обставин, навмисно створені двозначності — усі спрямовані на те, аби не дати з’ясувати справу і те, як померла Монтезі, а також відвести будь-яку підозру і запобігти будь-якому розслідуванню щодо особи, на яку з першої миті було вказано, як на основного винуватця злочину…»

Це ще не кінець

11 червня 1955 року, через два роки після того, як Вільма Монтезі вийшла з дому, та вже не змогла повернутись, П’єро Піччоні та Уґо Монтанью викликали до суду. Перший має відповісти за убивство через необережність. Другий — за покривання. Квестор Северо Політо має відповісти за звинувачення, дослівно викладені вище.

Але впродовж двох років розслідувань, перешкоджань, закриттів і відкриттів справи до списку додалися нові люди: до суду були викликані ще двадцять осіб, зокрема за фальшиві свідчення.

Важке розслідування, проведене начальником Сепе, чітко встановило, що Вільма Монтезі двадцять чотири години була поза домом. Що вона робила ці двадцять чотири години? Це велика лакуна у справі. Попри те, що двадцять осіб будуть судити за фальшиві свідчення, жодна з них не спробувала пояснити цю таємницю; ніхто не сказав, що був чи знав когось, хто був з Вільмою Монтезі у ніч 9 квітня, коли її батько відчайдушно шукав її на набережній Тибру. Наступного дня, коли Анджело Джуліані отримав телеграму, в якій мовилося, що його наречена наклала на себе руки, Вільма Монтезі була живою. Вона мусила їсти принаймні двічі перед смертю. Але ніхто не зумів сказати, де вона спожила цю їжу. Навіть не було когось, хто б наважився натякнути, що бачив її надвечір 10 квітня, коли вона їла морозиво. Можливо, наступного місяця, під час допиту сторін в суді, ми дізнаємось зворотний бік цієї таємниці. Але цілком можливо також і те, що не дізнаємось ніколи.

Серія хронік з Риму,

опублікованих 17, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25,

26, 27, 28, 29 і 30-го вересня 1955 року,

«Ель Еспектадор», Богота