Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

Найчудовніший на світі рік

Міжнародний 1957 рік розпочався не першого січня. Він почався у середу 9-го, о шостій вечора, в Лондоні. О тій порі британський прем’єр-міністр, вундеркінд міжнародної політики, сер Ентоні Іден, найкраще на світі вбраний чоловік, відчинив двері своєї офіційної резиденції під номером 10 на Даунінґ-стріт, і то було востаннє, коли він відчинив їх яко прем’єр-міністр. Одягнутий в чорне пальто з плюшевим коміром, з циліндром для урочистих подій в руці, сер Ентоні Іден щойно відбув бурхливе засідання кабінету міністрів, останнє в його каденції і останнє в його політичній кар’єрі. Того дня за неповні дві години сер Ентоні Іден зробив більше остаточних речей, ніж може собі дозволити за дві години людина його значущості, зросту, освіти: він розстався зі своїми міністрами, востаннє наніс візит королеві Єлизаветі, подав заяву про відставку, склав валізки, звільнив дім і відійшов у приватне життя.

Сер Ентоні Іден більше, ніж котрийсь інший чоловік, був народжений з номером 10 на Даунінґ-стріт, закарбованим в його серці, вписаним у лінії його руки. Тридцять років зачаровував він салони Європи, міністерства закордонних справ по всій землі і відігравав помітну роль у найбільших політичних справах світу. Він створив собі репутацію фізичної і моральної вишуканості, непорушності принципів, політичної відваги, які приховували від широкої публіки певні слабкості його характеру, його примхи, його неорганізованість і оту схильність до нерішучості, які за певних обставин могли привести його до занадто поспішних рішень, занадто серйозних, які він приймав сам і всупереч усім. Трьома місяцями раніше, 2 листопада 1956 року, сер Ентоні Іден виявився настільки нерішучим супроти таємної пропозиції Франції взяти штурмом Суецький канал, що вирішив занадто поспішно, занадто серйозно, супроти думки більшості його міністрів, архієпископа Кентерберійського, преси і навіть лондонського люду, який висловив свою незгоду в найбільшій народній маніфестації, яку Трафальгарська площа бачила в нинішньому сторіччі. Внаслідок цього одинокого і поквапного рішення він змушений був у ці дві сумні години 9 січня рішитися — і цього разу зі згоди своїх міністрів, зі згоди переважної більшості Британської імперії — на найважливіший вчинок в його житті: відставку.

Того ж вечора, поки сер Ентоні Іден у товаристві своєї дружини леді Клариси, небоги Вінстона Черчилля, переїздив в своєму довгому чорному автомобілі в свою особисту резиденцію на околиці Лондона, такий самий високий, як він, чоловік, так само добре вбраний, перейшов з номера 11 до номера 10 на Даунінґ-стріт. Пану Гарольду Макміллану, новому прем’єр-міністру, треба було пройти лише 15 метрів, аби взяти на себе делікатні справи Британської імперії.

Ця новина, що вибухнула, як торпеда, на перших шпальтах усіх газет світу, мабуть, дійшла, як безглуздий гомін, до щільного натовпу з 4 тисяч осіб, який кілька годин по тому зібрався по інший бік Атлантики перед невеличким протестантським храмом в Лос-Анджелесі, штат Каліфорнія, на похорон Гамфрі Богарта, який в неділю 6 січня помер від раку горла. «Повірте, — сказав якось Гамфрі Богарт, — в мене є більше прихильників, старших восьми і молодших сімдесяти років, ніж в будь-кого іншого у цій країні, і тому я заробляю 200 тисяч доларів за стрічку». За кілька годин до смерті найулюбленіший кіноґанґстер, голлівудський ніжний вбивця сказав Френку Сінатрі, з яким дружив усе життя: «Єдине, з чим усе гаразд, — це мій банківський рахунок».

Великий кіноактор був третім з видатних небіжчиків січня: того ж місяця померли чилійська поетеса Ґабріеля Містраль та італійський диригент оркестру Артуро Тосканіні (один із найвідоміших в історії музики і один із найбагатших), в той час як польський народ засвідчував на виборах свою довіру Владиславові Гомулці, а французькі автомобілісти ставали в чергу до бензозаправок. Від Суецької авантюри Франції лишилось тільки глибоке розчарування і серйозна криза пального. У перебоях транспортного руху, спричинених обмеженням, одна з небагатьох, що прибули вчасно, 23 січня, були три кілограми і 25 грамів Кароліни Луїзи Маргарити, принцеси Монако, доньки Реньє III і Ґрейс Келлі.

У лютому згубилась новина року

Лондонська молодь за тридцять днів розкупила мільйон платівок «Rock around the clock» — найбільший рекорд після «Третьої людини» — того ранку, коли англійська королева Єлизавета сіла в літак, який доставив її у Лісабон. Політична ціль цього візиту обачному і патерналістському президентові Португалії Олівейра Салазару видалась настільки незбагненною, що її було інтерпретовано як простий привід для володарки Англії перехопити свого чоловіка, принца Філіпа Единбурзького, який вже чотири місяці на яхті, набитій чоловіками, волочився далекими морями Британської імперії. То був тиждень незбагненних новин, невдалих прогнозів, сподівань, що сконали в серцях журналістів, які сподівалися того, що, без сумніву, мало стати сентиментальною подією року: розриву між королевою Єлизаветою і принцом Філіпом. На чистому і заплутаному лісабонському аеродромі, куди герцог Единбурзький прибув з п’ятихвилинним запізненням — по-перше, тому що він не англієць, а грек, а по-друге, йому треба було зголити бороду, аби поцілувати свою дружину, — очікуваної події не скоїлось, і це було те, що в 1957 році могло стати великою новиною, але не стало.

Натомість у тому ж лютому, коли Бріжіт Бардо на карнавалі в Мюнхені опустила декольте до неймовірної межі, а французький прем’єр-міністр пан Ґі Молле перетнув Атлантику, аби помирити свою країну зі Сполученими Штатами після Суецького фіаско, Москва видала перший сюрприз року, який мав стати найнапруженішим, найбентежнішим і найпродуктивнішим для Радянського Союзу. Цим сюрпризом, представленим газетою «Правда» як другорядна подія, стала заміна шостого радянського міністра закордонних справ Дмітрія Шепілова новою скороспілкою світової дипломатії Андрєєм Громико.

Шепілов, колишній редактор «Правди», був призначений в червні 1956 року. Його алюр міністерством закордонних справ становив рекорд швидкості: всі його попередники залишались на цьому посту в середньому вісім років. Шепілов протримався вісім місяців. У Заходу, який не міг збагнути складні політичні шахи Кремля, були причини думати, що Громико протримається лише вісім днів.

О 8:33 ранку, в тумані і холоді нерішучої вашингтонської весни, віце-президент Сполучених Штатів пан Річард Ніксон вирушив у сімнадцятиденну подорож Африкою. Так почався третій місяць, березень, місяць мандрівок. З 15 тисячами кілометрів, що їх за кілька днів у три етапи подолав з Австралії до Нью-Йорка державний секретар Сполучених Штатів пан Фостер Даллес, він, відколи займає цей пост, пройшов повітряний шлях, що дорівнює 16 кругосвітнім подорожам: загалом 380 тисяч кілометрів. Того ж тижня президент Сполучених Штатів генерал Ейзенхауер на борту лінкора «Канберра» поплив до ідилічного британського володіння на Бермудах, де мав зустрітися з англійським прем’єр-міністром паном Гарольдом Макмілланом, який за одну ніч перестрибнув Атлантику, аби впорядкувати певні речі, які залишив незавершеними його попередник, пан Іден.

Ізраїльський міністр Ґолда Меїр взяла участь у цій гонці проти часу в рекордній подорожі з Тель-Авіва до Вашингтона, де мала намір нагадати панові Фостеру Даллесу про виконання американських обіцянок, «гарантію того, що сектор Газа не буде знову окупований єгипетськими військами і упевненість в тому, що Сполучені Штати не дозволять ще раз перекрити Берингову протоку». У цій мішанині мандрівок, поїздок туди-сюди довкола світу президент Філіппін пан Магсайсай піднявся на борт C-47, нового і справного літака, який через кілька годин після злету впав на землю, охоплений полум’ям. Цей нещасний випадок, про який точно нічого невідомо, навіть те, чи був то насправді нещасний випадок, виявився єдиним у місяці, в якому проста несправність двигунів могла б повернути навспак (чи направо) історію світу. Філіппінський діяч пан Нестор Мато, який летів у тому самому президентському літаку і дивом вижив у катастрофі, повідомив, що до лиха призвів сильний вибух на борту. Поки рятувальні команди марно шукали тіло президента Магсайсая, а в політичних колах західного світу катастрофу пояснювали замахом комуністів, президент Ейзенхауер, готуючи валізки до подорожі в Нассау, зняв піджак перед відчиненим вікном і підхопив застуду. В той час в дрімоті африканської весни пан Ніксон сильними щелепами школяра перемелював зерна диких рослин — як доказ приязного ставлення його країни до сяючих і прикрашених пір’ям громадян Уганди.

Педро Інфанте відходить. Батіста залишається

Ця невчасна мандрівна гарячка політиків мала на меті виправити всі хиби Суецької авантюри, яка й через чотири місяці залишалася головним болем західників — попри те, що війська ООН вже стояли між Єгиптом та Ізраїлем, а техніки почали витягати з каналу затоплені в листопаді генералом Насером судна. Насправді, якщо віце-президент Ніксон поїхав до Африки, якщо завдав собі труду з’їсти і випити стільки дивних речей, що їх йому піднесли примітивні монархи чорного континенту, він не втратив натомість нагоди випити м’ятного чаю в Марокко, яким його пригостив Мулай Хасан, принц з кольорового кіно, який є одним з трьох стовпів арабського світу. Пан Гарольд Макміллан, зі свого боку, спробував переконати президента, аби він не перекладав повністю проблеми Сходу на ООН. Президент вислухав його з великою увагою попри застуду і попри те, що (з причин, які протокол так і не зміг пояснити) під час розмови мав заткнуті ватою вуха.

Дуже близько від місця, де відбувалась ця розмова, на Кубі, де президент Батіста починав губити сон через проблеми з громадським порядком в провінції Ор’єнте, танець року, музика, яка менш ніж за три місяці заразила молодь всього світу, від Парижа до Токіо, наразилась на першу перешкоду: на телебаченні Гавани заборонили rock’n’roll. «Йшлося, — говорила заборона, — про аморальний і ганебний танець, чия музика сприяє засвоєнню дивних рухів, які ображають мораль і добрі звичаї». За цікавим збігом, того самого тижня на святі в Палм-Біч шведська актриса Аніта Екберг і її чоловік Ентоні Стіл фізично побились з кубинським скульптором Джозефом Добротним, бо той показав скульптуру цілком оголеної жінки, як модель для скульптури, за його словами, йому правила шведська актриса. В ім’я моралі і добрих звичаїв остання накинулась на нього з копняками. Інша шведська актриса, Інґрід Берґман, того самого тижня з’явилась у міжнародних новинах, коли їй вручили Оскар за її гру в фільмі «Анастасія». Цей факт було розцінено як примирення Інґрід Берґман з публікою Сполучених Штатів, яка протягом восьми років ставилась до неї несхвально через її шлюб з італійським режисером Роберто Росселліні.

Дослідник Річард Берд, мандрівник до Південного полюсу, помер на кілька днів раніше, ніж французький політик Едуар Ерріо. Франція заледве викроїла час на двадцятичотиригодинний траур, заклопотана війною в Алжирі і підготовкою до прийому англійської королеви Єлизавети.

Молодий кубинський адвокат, який одного разу в Мексиці витратив останні двадцять доларів на видання промови, висадився на Кубі з групою супротивників президента Батісти. Адвоката звуть Фідель Кастро, і стратегію він знає краще, ніж кодекси. Президент Батіста, якому нелегко пояснити, чому його збройні сили не змогли прогнати Фіделя Кастро з острова, виголошує запальні промови, аби сказати, що «на фронті все спокійно», але фактом є те, що неспокій продовжувався навіть у квітні. Вороги уряду з’являлися повсюди: в Кальсада-де-Пуентес-Ґрандес, 3215 (Гавана), де на початку місяця кримінальна поліція виявила склад сучасної зброї; на сході країни, де є серйозні ознаки того, що цивільне населення покриває і допомагає людям Фіделя Кастро, а також в Маямі, в Мехіко, у ключових пунктах бунтівного поясу Карибів. Проте громадськість цього крихітного і конфліктного закутка світу, який ніколи не лишався байдужим до політичних інтриг, забула про проблеми Куби, вражена смертю мексиканського співака Педро Інфанте, який загинув в авіакатастрофі.

Завершується «Скандал сторіччя». Результату — нуль

За 11 тисяч кілометрів від місця, де розбився літак, в якому летів поп-ідол, довга і складна драма набувала ознак комедії: справа Монтезі, яку розглядали у Венеції з повним комплектом звинувачуваних і свідків, суддів і адвокатів, журналістів і простих зівак, які прибували на судові засідання в гондолах, розпалась на безглузді припущення. Злочин проти Вільми Монтезі, простої дівчини з вулиці Тальяменто, який вважався скандалом сторіччя, залишився безкарним і, схоже, назавжди.

Тим часом мешканці Парижа, кидаючи виклик останнім холодним вітрам весни, вийшли на вулиці, аби в нападі монархічного запалу привітати англійську королеву Єлизавету, яка перелетіла через Ла-Манш на своєму особистому «Віконті», аби французькою мовою сказати президентові Коті, що обидві країни після спільного суецького краху є дружними й близькими, як ніколи. Французи, які люблять англійську королеву майже так само, як президента Коті, попри те, що запевняють в протилежному, вже давно не завдавали собі клопоту чотири години стояти за поліцейським кордоном, аби привітати гостя. Цього разу вони це зробили, і їхні привітальні вигуки протягом трьох днів маскували жахливу економічну кризу Франції, яку прем’єр-міністр пан Ґі Молле намагався відчайдушно залатати в ту мить, коли англійська королева в Орлі вийшла з літака, в якому забула свою парасольку.

Потай, аби ніхто не посмів на нього натякнути, вулицями Парижа ширився страх, коли відкритий автомобіль британської монархині проїздив Єлисейськими Полями: то був страх, що алжирські повстанці, що просочилися всюди, які в своїй країні протистоять групам десантників, а в Парижі грають в хованки з поліцією, кинуть бомбу на шляху королівського авто. То був би найбільш вражаючий епізод анонімної війни, майже підпільної війни, що триває вже три роки і яка в 1957 році також не мала рішення, якого з нетерпінням чекає увесь світ.

Боготанці в піжамах скидають Рохаса

Мешканці Боготи, багато — в піжамах, 10 травня, о четвертій ранку, вийшли на вулиці, аби відсвяткувати падіння генерала Ґуставо Рохаса Пінільї, який був при владі з 13 червня 1953 року. Від 7 травня (за три дні до того) країна була практично паралізована на знак протесту проти президентського маневру скликати Конституційну національну асамблею, щоби бути переобраним на новий термін. Банки, торгівля, промисловість зачинили свої двері на сімдесят дві години, виражаючи пасивний спротив, який підтримали всі сили країни. Коли 10 травня, о четвертій ранку, столиця Колумбії висипала на вулиці, аби відсвяткувати падіння Рохаса Пінільї, той перебував у президентському палаці, в оточенні своїх найвірніших співробітників, і напевне мусив запитати когось із них, що це коїться у місті. Насправді Рохас Пінілья, який полетів в Іспанію з 216 валізками, зрікся влади тільки через чотири години: о восьмій ранку. Того ж ранку впав іще один уряд, уряд Ґі Молле у Франції, який протримався п’ятнадцять місяців, найдовше з усіх французьких урядів після уряду Пуанкаре. Хоча пан Молле викрутився, що це сталося «з економічних причин», оглядачі французької політики знали, що справжня причина інша: війна в Алжирі, яка знекровила фінанси країни і стала справжнім мотивом двох криз 1957 року.

У Римі клуб Джеймса Діна, який підлітки, що ганяють на швидкості 120 кілометрів на годину в автомобілях без гальм, створили на честь актора, який минулого року загинув в автомобільній катастрофі, продовжує таємно збиратись після того, як у травні, на прохання батьків родин, втрутилась поліція, аби покласти край його діяльності. Жоден з членів клубу не зазнав бодай найменшої аварії, тоді як французька романістка Франсуаза Саган (яка страшенно не любить, коли її називають «Джеймсом Діном французької літератури») втрапила в аварію на своєму автомобілі поблизу Парижа. Тиждень двадцятидворічна письменниця, яка сорок місяців тому обурила добрих буржуа Франції своїм першим романом «Bonjour, печале!», перебувала між життям і смертю. Коли через місяць вона вийшла з лікарні, друкувалась її нова книжка «За місяць, за рік». То був рекорд з продажів: перше видання розкупили ще до того, як впав новий французький уряд, що його очолив пан Буржес Монурі. У ці два тижні все відбувалось настільки швидко, що багато прихильників Джеймса Діна вирішили піти у перукарню і без проміжних етапів перейти на моду голомозих, запроваджену Юлом Бріннером.

Пропозиція, найкращий жарт Мао

Непримітна з вигляду жінка, пані Лю Чи-Джин, одного червневого ранку з’явилась на порозі посольства Сполучених Штатів у Формозі з плакатом, написаним англійською і китайською мовами, який називав американського сержанта Роберта Рейнольдса вбивцею і закликав населення острова вийти на демонстрацію проти рішення суду, який визнав його невинним. Кілька тижнів тому дружина цього сержанта Роберта Рейнольдса, якого пані Лю Чи-Джин називала вбивцею, брала душ в своєму домі в Тайбеї. Раптом вона вибухнула криками протесту, бо, за її словами, якийсь чоловік дивився на неї через шпару вікна. Чоловік пані Рейнольдс, який у вітальні читав газету, вийшов на подвір’я з револьвером, аби — як він сказав на суді — «тримати в границях того типа, доки не приїде поліція». Наступного ранку в саду з’явився труп, продірявлений кулями з револьвера сержанта Рейнольдса. То був труп чоловіка пані Лю Чи-Джин. Суд, що складався з трьох сержантів і трьох полковників, судив американського сержанта і видав вердикт: «Законна оборона».

Маніфестації, спричинені цим фактом, що його населення Формози вважало простою судовою комедією, стали першим серйозним інцидентом між республіканським Китаєм і Сполученими Штатами, відколи пана Чана Кайші, президента Китайської Республіки, комуністи вигнали з континенту і він поселився на Формозі — зі схвалення і при фінансовій підтримці Вашингтона. Протести пані Лю Чи-Джин підняли на Формозі цілу бурю антиамериканських виступів, які прем’єр-міністр червоного Китаю Чжоу Еньлай зумів точно оцінити. Переконавшись, що між Формозою і Сполученими Штатами не все йде добре, керівники комуністичного Китаю зробили Чану Кайші пропозицію: нехай він залишається на Формозі, зі своєю армією, своїм населенням і 92 особистими автомобілями, але в ролі управителя острова від імені уряду Мао Цзедуна. Чан Кайші, який, мабуть, сприйняв цю пропозицію за жарт поганого смаку, навіть не завдав собі труду відповісти. Мао Цзедун здвигнув плечима. «У кожному разі, — сказав він, — час вирішить проблему Формози: війська Чана Кайші старіють. Через десять років їхній середній вік становитиме сорок п’ять років. Через двадцять років — п’ятдесят п’ять. Комуністичний Китай має терпіння і воліє почекати, коли війська республіканського Китаю помруть від старості на Формозі».

Хрущов, зірка американського телебачення

Щойно телеглядачі Сполучених Штатів побачили на домашніх екранах новини про події на Формозі, коли з’явилась цілком лиса голова і стала говорити російською якусь тарабарщину, яку за мить диктор почав перекладати англійською. Цією незнаною на американському телебаченні зіркою був чоловік, про якого найбільше говорили в 1957 році, людина року: Нікіта Хрущов, секретар комуністичної партії Радянського Союзу. Те, що Нікіта Хрущов зміг показатися в усіх домівках Сполучених Штатів, аж ніяк не було маневром, підготованим радянськими шпигунами. Цього добилася, після року дипломатичних перемовин, Сі-Бі-Ес, фільм було знято в Кремлі, в самому кабінеті Хрущова, який пристав на все, чого від нього вимагали американські журналісти, крім одного: аби йому робили макіяж. «В цьому немає потреби, — заявив офіційний радянський речник. — Пан Хрущов щодня голиться і користується порошком з тальку». В самих американських домівках голос Хрущова розпочав атаку роззброєння, перший серйозний крок в кампанії, яка мала тривати цілий рік і, без сумніву, була суттю дипломатичної і політичної діяльності Радянського Союзу в 1957 році.

Після інтерв’ю Хрущова світова увага конче мала звернутися до соціалістичної півкулі. У приготуваннях до святкування сорокової річниці революції загадковий пан Хрущов (не минало практично ні дня, аби його голос не чули на Заході) розгорнув колосальну діяльність — як щодо внутрішніх проблем, так і в зовнішній політиці. За один день, після бурхливого засідання центрального комітету радянської Комуністичної партії, чотири високопосадовці Радянського Союзу були виведені з гри: Молотов, Маленков, Шепілов і Каганович. Через кілька днів, у мить, коли прем’єр-міністр Тунісу пан Бурґіба, своєю чергою, виводив з гри немічного і закостенілого монарха і проголошував наймолодшу на світі республіку, представники чотирьох наддержав обговорювали в Лондоні основи світового роззброєння. Представник Сполучених Штатів пан Сассен мусив покинути нараду, аби терміново побувати на шлюбі свого сина. Він якраз пив своє перше весільне віскі, коли дізнався, що конференція із роззброєння зайшла в глухий кут, але пан Хрущов видав новину найбільшого калібру: Радянський Союз має в своєму розпорядженні «абсолютну зброю», керовану ракету великого радіусу дії, яка може досягнути будь-якої цілі на планеті. Захід, в очікуванні близького народження первістка Джини Лоллобриджиди, не дуже повірив у цю новину. Але вона виявилась достовірною. З того моменту наступальна перевага Радянського Союзу сприймалась як незаперечний факт. Захід намагався проковтнути цю гірку пілюлю, втішаючись тим, що Джина Лоллобриджида народила цілком здорову дівчинку: 6 фунтів 99 грамів.

Азіатський грип: світ з гарячкою 39 градусів

Невеличкий і рудий Джон А. Гейл, професор Малайзійського університету із Сингапуру, 4 травня попри убивчу сорокаградусну спеку зазирнув у свій мікроскоп, аби дослідити взірець мікробів, який надійшов йому того ранку з Гонконга. Через п’ять хвилин, наляканий, професор зателефонував в авіакомпанію BOAC і йому сказали, що через п’ятнадцять хвилин вилітає літак до Лондона. Професор Гейл терміново відіслав цим літаком у Лондон професорові Крістоферу Ендрюсу, директорові світового центру грипу, старанно убезпечений скляний циліндр. У ньому були зразки рідкісного мікроба, що його наляканий дослідник із Сингапуру щойно ідентифікував і який, попри засоби безпеки, мав спровокувати хворобу року: азіатський грип. Коли літак компанії BOAC приземлився в Лондоні, декілька моряків з корабля, який сорок вісім годин тому вийшов із Сингапуру, почали чхати. Через годину їм стало ломити кості. Через п’ять годин — сорокаградусна гарячка. Один із них помер. Інші, госпіталізовані на Формозі, заразили лікарів, медсестер та інших пацієнтів. Коли світовий інститут грипу в Лондоні забив тривогу, азіатський грип вже дістався Європи. Через чотири місяці, коли в Лондоні відбулася прем’єра останнього фільму Чарлі Чапліна «Король у Нью-Йорку», він обійшов увесь світ.

Президент Ейзенхауер був надто заклопотаний у ті дні, щоб думати про небезпеку мікробів. Йому треба було вивчити вибухові проблеми Сходу, подумати над компромісними рішеннями, які б дозволили йому зберегти добрі стосунки з арабським світом, не розсердивши його союзників в Європі, спробувати розшифрувати незбагненні дотепи незбагненного пана Хрущова, і у нього заледве лишалися три дні, щоби поїхати пограти в гольф під негарячим весняним сонцем Нової Англії, в його літній резиденції в затоці Наррагансетт. Не встиг він зійти зі свого особистого літака Columbine III, коли прийшов його секретар Гаґерті, щоби сказати, що в Літл-Рок, штат Арканзас, де губернатор Фаубс опирається шкільній інтеграції — відвідуванню чорношкірими школярами шкіл, де вчаться білі, — ситуація стала набирати обертів серйозної небезпеки. Проблема почалася за тиждень до того: всупереч рішенню Верховного суду Сполучених Штатів губернатор Фаубс поставив Національну гвардію штату Арканзас при вході до центральної середньої школи — під тим приводом, що присутність чорношкірих учнів призведе до заворушень серед населення. Расистське населення, явно незначна меншість, згромадилося в дверях школи і запальними вигуками і подекуди фізичними діями дало зрозуміти, що губернатор Фаубс має рацію. Президент Ейзенхауер, противник застосування сили, спробував всіляко умовити бунтівного губернатора. Але той, попри розмову, яку він мав з президентом, залишився на своїй позиції. Чутки про слабкість генерала Ейзенхауера облетіли світ значно швидше, ніж азіатський грип. Ситуацією скористався соціалістичний світ. «У Білому домі бракує Трумена», — сказали в Сполучених Штатах, передусім на Півночі, де енергійність, динамізм і рішучий дух колишнього президента не забули. Під тиском серйозних обставин, побачивши небезпеку для свого авторитету, президент Ейзенхауер в середу 24 вересня, о 12:30 ранку, вирішив відправити у Літл-Рок тисячу елітних десантників, які б змусили виконати припис Верховного суду. О 15:15 того ж дня проблему було вирішено: під охороною терміново присланих з Вашингтона солдатів п’ятнадцятеро чорношкірих учнів в центральній середній школі сіли за парти разом з білими і не сталось абсолютно нічого.

Супутник: світ вивчає астронавтику

Софі Лорен в Голлівуді вбралась у весільну сукню для зйомок у сцені одного фільму — 21 вересня, коли суд Мексики, на відстані 5 тисяч кілометрів, оголосив про її одруження за дорученням з італійським продюсером Карло Понті, який в ту мить перебував у Лос-Анджелесі, телефоном розмовляючи про справи з імпресаріо з Нью-Йорка. Цей шлюб, в якому було щось футуристичне, щось від міжпланетної легенди, не пробудив в Італії сподіваного інтересу. Як і в Сполучених Штатах, де італійська актриса не зуміла серйозно зацікавити публіку бейсбольних стадіонів. Нью-йоркські фанати прокладали собі шлях ліктями, аби 4 жовтня зайняти місце на трибунах на найбільш очікуваному матчі сезону, коли світ вже перестав обговорювати: законним чи незаконним є шлюб Софі Лорен. В ту саму мить «десь в Радянському Союзі» анонімний вчений натиснув кнопку: довкола земної кулі став обертатися перший штучний сателіт Землі, Sputnik 1 (що російською означає «супутник»). Сферу, сконструйовану із досі невідомого матеріалу, проте здатну витримати надзвичайно високу температуру, спричинену швидкістю запуску, масою 83,4 кілограми, діаметром 58 сантиметрів, з чотирма антенами і двома радіопередавачами вивели на її орбіту на висоті 900 тисяч метрів і на швидкості 28800 кілометрів на годину при допомозі керованої з неймовірною точністю ракети, яка приводилась в рух несподіваною силою. Через надзвичайний розголос, що його отримала ця подія, одна з найважливіших в історії людства з наукового погляду, читачі усіх газет світу за чотири дні пройшли інтенсивний і повний курс астронавтики. Єдине, чого досі не знають щодо Супутника-1, окрім матеріалу, з якого він був сконструйований, це паливо, яке було використане під час запуску, і точний час, коли він з’явився на своїй орбіті. Росіяни мали причину берегти цю таємницю: виходячи з часу запуску, вчені Сполучених Штатів могли б вирахувати точне місце, звідки його було запущено.

«Це нічого не варта залізяка», — заявив один американський військовий, коли дізнався, що Земля має сателіт радянського виробництва. Але ця «нічого не варта залізяка», наукова важливість якої є неоціненною, водночас була демонстрацією того, що Хрущов не збрехав, коли сказав, що його країна має ракету, здатну досягнути будь-якої цілі на планеті. Якщо росіяни могли запустити Супутник-1, то вони справді володіють суперракетою, якою Хрущов лякав Захід два місяці перед тим.

Остання канаста Крістіана Діора

Один чоловік знайшов спосіб пройти газетний курс з астронавтики, не занедбуючи своїх численних занять: модельєр Крістіан Діор, який в своєму велетенському закладі на проспекті Монтеня в Парижі працював п’ятнадцять годин щодня перед тим, як поїхати на свої щорічні канікули. 18 жовтня Крістіан Діор завершив свої роботи і переїхав у своєму авто на італійський курорт Монтекатіні у супроводі сімнадцятирічної дівчини Марії Колле і пані Раймендо Занекер, своєї найближчої співробітниці. Найбільш цінним предметом в його багажі з семи валізок був саквояж з конче необхідними медикаментами, до яких модельєр, який заробив найбільше грошей в 1957 році, мав удатись у разі конечної необхідності. 23 числа, о 10:35 вечора, після гри в канасту з групою друзів в готелі «Ла Паче» Крістіан Діор почувався втомленим і пішов до себе в кімнату. Через годину, пробуджена якимось передчуттям, пані Занекер із саквояжем медикаментів тричі постукала в його двері. Було занадто пізно. Французький лікар в піжамі, який мешкав у тому самому готелі, об одинадцятій двадцять три засвідчив, що Крістіан Діор, чоловік, який одинадцять років тому не вмів нічого робити, а тепер був найзнаменитішим і найбагатшим на світі модельєром, помер від колапсу.

У Москві, де відповідальні за моду шість місяців тому вирішили зробити все можливе, аби радянський народ (одягнутий дуже погано) вдягався краще, чекали візиту Крістіана Діора на початку прийдешнього року. Новина про його смерть надійшла тоді, коли радянський народ готувався відзначити сорокову річницю революції. Своєю чергою, західний світ готувався до грандіозної прояви. Він знав, що радянці, запустивши перший Супутник, зробили лише репетицію, безкоштовний показ таємничої і колосальної події, яку приберігали на 4 листопада. В її очікуванні, немов для того, аби увага світу залишалась неослабною, радянці відправили міністра оборони маршала Жукова, який взяв Берлін і є особистим другом президента Ейзенхауера, на безстроковий спочинок. «Я щойно бачив Жукова, — сказав Хрущов, заходячись сміхом, на прийомі в турецькому посольстві в Москві. — Ми шукаємо для нього новий пост, який відповідав би його здібностям». Через сімдесят дві години, у такт з військовими гімнами, якими Радянський Союз відзначав переддень річниці революції, другий Супутник — такий великий і важкий, як автомобіль, — зробив перший оберт довкола Землі.

Айк втрачає «Венгард», але не гумор

Сполучені Штати, в яких був час відреагувати на потрясіння, яке пережила громадськість через перший супутник, цього разу парирували удар майстерним жартом: у майже офіційному тоні, але так, щоб ніхто не відповідав за її достовірність, була опублікована версія, що 4 листопада, о дванадцятій дня, радянська ракета досягне Місяця. Цей пропагандистський маневр добився того, що 4 листопада, поки перше живе створіння, собака Лайка, кожних дев’яносто шість хвилин робило оберт довкола Землі, Захід почувався дещо розчарованим: було враження, що не сталось абсолютно нічого.

5 листопада в своєму рожевому кабінеті Білого дому президент Ейзенхауер, строго вбраний у сіре, прийняв мудреців Сполучених Штатів. На цій зустрічі, яка тривала рівно годину і сорок три хвилини, більшу частину часу говорив чоловік, що створив першу ракету далекого радіуса дії: Вернер фон Браун, німець, який отримав американське громадянство. У 1932 році, коли йому було заледве вісімнадцять, фон Браун був призначений Гітлером створити примітивну ракету, попередницю знаменитої Фау-2 і поважну бабусю Супутника. Цей натхненний чоловік, лисий і з округлим черевцем, який поділяє з президентом Ейзенхауером захоплення бандитськими романами, переконав главу держави в тому, що Сполучені Штати мають кращу, ніж Радянський Союз, систему захисту і нападу, конкретно у сфері ракет далекої дії. Однак президента це не надто заспокоїло. Через кілька тижнів — коли Інгрід Бергман і Роберто Росселліні розірвали зі спільної згоди свої ненадійні шлюбні узи — президент пережив колапс, повертаючись із Вашингтонського аеродрому, де зустрічав короля Марокко. В Парижі група детективів з ФБР вивчала кожен квадратний сантиметр різнорідного палацу Шайо, аби упевнитися, що ніхто не зможе вистрілити в пана Ейзенхауера з-за численних і блідих статуй під час майбутньої конференції НАТО. Дізнавшись новину про хворобу президента, детективи вернулись до Вашингтона, впевнені, що згаяли час. Оточений найкращими лікарями Сполучених Штатів, готовий побороти слабість, аби конче бути присутнім на конференції НАТО, пан Ейзенхауер пережив новий удар. Цього разу удар був спрямований не проти його мозку, а проти серця, а точніше, проти серця американської нації: крихітний супутник Сполучених Штатів, помпельмус із тугоплавкого металу, фотографія якого вже була опублікована у всіх газетах світу, сумно прокотився сухими кам’янистими ґрунтами мису Канаверал, після того як велетенський і дорогий пристрій із запуску ракети «Венгард» розірвався у голосному крахові гордощів і надій. Через кілька днів президент Ейзенхауер, з його надзвичайною здатністю приймати удари, його широкою усмішкою доброго гравця і широкою і впевненою ходою Джонні Вокера, висадився в Парижі, аби відкрити останню міжнародну подію року: конференцію НАТО.

3 січня 1958 року,

«Моменто», Каракас