Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

Лиш дванадцять годин на його порятунок

То був поганий суботній день. У Каракасі ставало гаряче. Проспект Уславлених, зазвичай не запруджений, був нестерпний через гудки автомобілів, тріск моторолерів, відбиті від бруківки звуки під палючим лютневим сонцем і тлум жінок з дітьми і псами, які шукали прохолоду пообіддя, не знаходячи її. Одна з них, що вийшла з дому о 15:30, аби трохи прогулятись, за хвильку, роздратована, вернулась. Наступного тижня вона мала народжувати. Через її стан, гамір і спеку у неї розболілась голова. Її старший півторарічний син, що гуляв з нею, знай плакав, бо маленький пустотливий і занадто безпардонний песик куснув його за праву щічку. Коли звечоріло, її помастили меркурохромом. Хлопчик добре поїв і пішов спати в гарному настрої.

У своєму тихому пентхаусі в будинку «Емма» пані Анна де Ґільєн того ж вечора дізналася, що її пес на проспекті Уславлених вкусив хлопчика. Вона добре знала Тоні, песика, якого сама виховала і вимуштрувала, і знала, що він ласкавий і сумирний. Тож не надала тому інцидентові значення. В понеділок, коли її чоловік повернувся з роботи, песик вибіг йому назустріч. З небувалою агресивністю, замість того, щоби махати хвостиком, він роздер йому штани. Того тижня хтось піднявся до них, аби розповісти, що Тоні на сходах намагався вкусити сусіда. Пані де Ґільєн поведінку свого пса списала на спеку. Вона на день замкнула його в спальні, щоб уникнути неприємностей із сусідами. У п’ятницю, без жодного приводу, пес спробував вкусити її. Перед сном вона замкнула його на кухні — поки їй не спаде на думку щось краще. Песик, дряпаючи двері, скімлив усю ніч. Та коли наступного ранку в кухню зайшла служниця, то застала його тихим і мирним, з ошкіреною і запіненою пащею. Він був мертвий.

Шоста ранку. Здохлий пес на кухні

1 березня для більшості мешканців Каракаса було іще однією суботою. Та для групи людей, що навіть не зналися між собою, які не страждають від суботніх забобонів і того ранку прокинулися з наміром провести звичний день в Каракасі, Чикаґо, Маракайбо, Нью-Йорку і навіть на висоті 12 тисяч футів, у вантажному літаку, який перетинав Кариби у напрямку Маямі, та дата мала стати однією з найбільш клопітних, тривожних і напружених. Пан та пані Ґільєн, яких знахідка служниці поставила лицем до лиця з реальністю, поспіхом вбралися і вийшли з дому не поснідавши. Чоловік пішов у крамницю на розі, квапливо порився у телефонному довіднику і зателефонував в Інститут гігієни на проспекті Сьюдад-Універсітарія, де, як він чув, досліджують мозок псів, що померли з невідомих причин, аби визначити, чи були вони хворі на сказ. Було ще дуже рано. Сторож заспаним голосом сказав, що до 7:30 нікого не буде.

Пані Ґільєн довелось пройти довгий і складний шлях, аби дістатись своєї мети. По-перше, о цій порі, на проспекті Уславлених, де починали снувати добрі й працьовиті сусіди, ніяк не пов’язані з її тривогою, вона мала згадати, хто сказав їй минулої суботи, що її пес вкусив хлопчика. Перед восьмою в одній крамниці вона зустріла португальську служницю, яка думала, що історію з песиком чула її сусідка. То був фальшивий слід. Але пізніше вона отримала приблизну інформацію про те, що покусаний хлопчик жив поруч з церквою Сан-Педро в Чаґварамос. О дев’ятій ранку фургончик найближчої санітарної служби забрав труп собаки на дослідження. О десятій, обійшовши один за одним найближчі до церкви Сан-Педро будинки і запитуючи, чи хтось щось знає про хлопчика, якого вкусив собака, пані Ґільєн знайшла інший слід. Італійські мулярі з будови на проспекті Сьюдад-Універсітарія чули, як на днях про це говорили. Батьки хлопчика жили за 100 метрів від того місця, яке стривожена пані Ґільєн цілий ранок досліджувала сантиметр за сантиметром: будинок «Макуто», квартира номер вісім. На дверях висіла картка вчительки піаніно. Треба було натиснути ґудзик дзвінка справа від дверей і запитати у галісійської служниці про пана Реверона.

Кармело Мартін Реверон тієї суботи, як і кожного дня, крім неділі, вийшов з дому о 7:35. На своєму блакитному Шевроле, яке він паркує при вході в будинок, він поїхав на ріг вулиці Веласкеса. Там розміщувалось підприємство молочних продуктів, де він працював вже чотири роки. Реверон — тридцятидворічний уродженець Канарських островів, який з першої миті дивує своєю невимушеністю і добрими манерами. Того суботнього ранку він не мав жодної причини для хвилювання. У нього була надійна посада, його поважали колеги по роботі. Два роки тому він одружився. Його старший син Роберто був здоровим півторарічним хлопчиком. Минулої середи він зазнав нової радості: його дружина народила дівчинку.

Як науковий представник Реверон більшу частину дня проводить поза підприємством, відвідуючи клієнтів. Приїздить він до лабораторії о восьмій ранку, вирішує найнагальніші справи і повертається аж наступного дня, о тій самій годині. Цієї суботи, бо то була субота, він, як виняток, повернувся в лабораторію об одинадцятій ранку. Через п’ять хвилин йому зателефонували.

Голос, якого він ніколи не чув, голос стривоженої жінки, чотирма словами перетворив для нього той безтурботний день на найрозпачливішу суботу в його житті. То була пані Ґільєн. Мозок пса дослідили, і результат не залишав жодного сумніву: позитивний. Дитина була покусана сім днів тому. Це означало, що на той момент вірус сказу розвинувся в його організмі. Він мав час визріти. І особливо у випадку його сина, бо укус був в найнебезпечнішому місці на обличчі.

Реверон як кошмар згадує те, що він робив після того, як повісив слухавку. Об 11:35 лікар Родріґес Фуентес з лікувального центру обстежив хлопчика, вколов йому вакцину проти сказу, але не надто обнадіяв. Вакцина проти сказу, яку виробляють у Венесуелі і яка показала тільки хороші результати, починає діяти через сім днів після її введення. Існувала небезпека, що за наступні двадцять чотири години дитина помре від сказу, хвороби, що є такою ж давньою, як людський рід, та проти якої наука досі не винайшла ліків. Все, що можна зробити — колоти морфій, аби пом’якшити жахливий біль, заки не настане смерть.

Лікар Родріґес Фуентес висловився недвозначно: вакцина може виявитись надаремною. Лишалось одне: знайти, поки минуть двадцять чотири години, 3 тисячі одиниць Iperimune, сироватки проти сказу, яку виробляють в Сполучених Штатах. На відміну від вакцини, сироватка проти сказу починає діяти з моменту першого введення. Три тисячі одиниць займають стільки ж місця і мають таку ж масу, як пачка цигарок. І мали би коштувати не більше 50 боліварів. Та більшість аптек Каракаса, в які звернулися, відповіли однаково: «Нема». Навіть деякі лікарі нічого не знали про цей продукт, попри те, що вперше він з’явився в каталогах виробника в 1947 році. У Реверона було дванадцять годин на порятунок сина. Рятівні ліки були за 5 тисяч кілометрів, в Сполучених Штатах, де офіси готувались зачинитися до понеділка.

12 хв. Віктор Сауме посилає сигнал SOS

Безтурботний Віктор Сауме перервав «Полуденне шоу» на радіо Caracas-televisión, аби передати термінове повідомлення. «Людину, яка має ампули Iperimune, сироватки проти сказу, просять негайно зателефонувати. Йдеться про те, щоб врятувати життя півторарічної дитини». У той самий момент брат Кармело Реверона посилав телеграму своєму другові Хусто Ґомесу в Маракайбо, думаючи, що якась з нафтових компаній могла мати ці ліки. Інший брат згадав про друга, що живе в Нью-Йорку (містера Роберта Гестера) і о 12:05 за каракаським часом послав йому термінову телеграму англійською. Містер Роберт Гестер збирався покинути похмуру атмосферу зимового Нью-Йорка, аби на запрошення друзів провести вікенд у передмісті. Він зачиняв офіс, коли службовець із All American Cable по телефону зачитав йому телеграму, яка в ту мить прийшла з Каракаса. Півгодинна різниця між двома містами посприяла цій гонитві проти часу.

Один телеглядач з Ла-Ґвайри, який обідав перед телевізором, скочив з крісла і зв’язався зі знайомим лікарем. Через дві хвилини він попросив з’єднати його з радіо Каракас, і те повідомлення в наступні п’ять хвилин спричинилося до чотирьох термінових телефонограм. Кармело Реверон, який не має вдома телефона, переїхав із сином на вулицю Лекуна, Кантрі клаб, номер 37, де живе один з його братів. Там о 12:32 він отримав повідомлення з Ла-Ґвайри: місцева лікарня поінформувала, що в них є Iperimune. Дорожній радіопатруль, що нагодився випадково, довіз його туди за дванадцять хвилин — через хаотичний вуличний рух полудня, проскакуючи світлофори на швидкості 100 кілометрів на годину. То були змарновані дванадцять хвилин. Байдужа медсестра, що розімліло сиділа перед електричним вентилятором, сказала йому, що йдеться про неумисну помилку.

— Iperimune в нас нема, — мовила вона. — Зате ми маємо великі запаси вакцини проти сказу.

То була єдина конкретна відповідь, отримана на повідомлення по телебаченню. Неймовірно, але у Венесуелі не було сироватки проти сказу. Те саме, що з дитиною Реверонів, години якої були полічені, могло статися будь-якої миті. Статистика показує, що кожного року реєструються смертельні випадки, коли люди вмирають внаслідок укусів скажених собак. За період з 1950 по 1952 рік понад 5 тисяч псів покусали 8 тисяч мешканців Каракаса. З 2-х тисяч тварин, яких обстежили, 500 були заражені через укуси.

В останні місяці органи санітарно-гігієнічного нагляду, занепокоєні випадками сказу, посилили кампанію щеплень. Офіційно їх робиться 500 на місяць. Лікар Брісеньйо Россі, директор Інституту гігієни і міжнародний авторитет з цього питання, піддає ретельному двотижневому обстеженню підозрілих псів. Кожен десятий виявляється зараженим. В Європі і Сполучених Штатах собаки, як і автомобілі, потребують ліцензії. Їх щеплюють проти сказу і на шию вішають алюмінієвий брелок, на якому висічено дату, коли закінчується його імунітет. У Каракасі, попри усі зусилля лікаря Брісеньйо Россі, правил щодо цього не існує. Бродячі пси гризуться на вулицях і передають вірус, який згодом передається людям. Неймовірно, що за таких обставин в аптеках не було сироватки проти сказу і що Реверон змушений був, аби врятувати свого сина, вдаватися до солідарності людей, яких він навіть не знав і не знає досі.

«У понеділок буде надто пізно»

Хусто Ґомес в Маракайбо отримав телеграму майже в той самий час, що й містер Гестер в Нью-Йорку. Того дня лише один з родини Реверонів пообідав спокійно: малюк. До того часу він пишався на вигляд добрим здоров’ям. Його мати у клініці навіть не підозрювала про те, що відбувалося. Однак у час звичних візитів занепокоїлась, бо її чоловік не прийшов. Через годину один з її шваґрів, удаючи спокій, якого не відчував, прийшов їй сказати, що Кармело Реверон прийде пізніше.

Шість телефонних дзвінків вивели Хусто Ґомеса в Маракайбо на слід ліків. Нафтова компанія, яка місяць тому змушена була привезти Iperimune зі Сполучених Штатів для одного зі своїх працівників, мала тисячу одиниць. То була недостатня доза. Сироватку призначали відповідно до маси тіла людини і тяжкості випадку. Для дитини у 40 фунтів вистачало тисячі одиниць через двадцять чотири години після укусу. Але малюка Реверона, який важив 35, вкусили сім днів тому і не в ногу, а в личко. Лікар вважав за необхідне ввести три тисячі одиниць. Та річ була не в тому, аби відмовитись від тисячі одиниць, безкоштовно наданих нафтовою компанією, а в тому, аби доставити їх, беручи до уваги відстань, у Каракас. О 1:45 дня Хусто Ґомес повідомив телефоном, що їде в Ґрано де Оро, аеропорт Маракайбо, щоби відправити ампулу. Один з братів Реверона розізнав про літаки, які прибували того дня в Майкетію[6], і дізнався, що о 17:10 приземляється літак L7 з Маракайбо. Хусто Ґомес на швидкості 80 кілометрів на годину поїхав в аеропорт і став шукати знайомого, який летів би в Каракас, але не знайшов. Оскільки в літаку було місце і не можна було гаяти ні хвилини, він купив в аеропорту квиток і повіз ампулу сам.

У Нью-Йорку містер Гестер не зачинив офіс. Він скасував вікенд, попросив його зв’язати телефоном з найбільшим авторитетом Сполучених Штатів у цьому питанні, що жив в Чикаґо, і зібрав усю необхідну інформацію про Iperimune. Там також було нелегко дістати цю сироватку. В Сполучених Штатах через контроль влади над псами сказ перебуває на шляху повного зникнення. Вже багато років не реєструються випадки сказу в людей. Минулого року на всій території було зареєстровано лише 20 випадків скажених тварин, і якраз в двох окраїнних штатах, на кордоні з Мексикою: в Техасі та Аризоні. Оскільки ці ліки не продаються, аптеки їх не замовляють. Їх можна знайти в лабораторіях, які виробляють цю сироватку. Але лабораторії зачинились ополудні. З Чикаґо містеру Гестеру телефоном повідомили, де він може знайти Iperimune в Нью-Йорку. Він роздобув три тисячі одиниць, але прямий літак до Каракаса вилетів чверть години тому. Наступний рейсовий літак, Delta 751, вилітав в неділю вночі і мав прибути в Майкетію тільки в понеділок. Однак Гестер передав вакцину під опіку капітана і відправив термінову телеграму Реверону, де подав усі подробиці, навіть номер телефону Delta в Каракасі, 55 84 88, аби той зв’язався з агентами і в понеділок на світанку забрав ліки в Майкетії.

Кармело Реверон змарнував дві безцінні години, коли прийшов, задиханий, в офіс Pan American на проспекті Урданети. Його прийняв черговий службовець у відділі перевезень Карлос Льйоренте. Була 14:35. Дізнавшись, про що йдеться, Льйоренте поставився до справи, як до власної, і твердо постановив доставити сироватку з Маямі чи Нью-Йорка менше, ніж за дванадцять годин. Перевірив графіки руху. Виклав справу завідувачу відділу сполучень компанії містерові Роджеру Джармену, який відпочивав по обіді в себе вдома і думав о четвертій поїхати в Ла-Ґвайру. Містер Джармен також сприйняв проблему як свою, порадився по телефону з медиком PA в Каркасі, лікарем Гербіґом (проспект Каврімаре, Колінас-де-Бельйо-Монте) і за три хвилини розмови англійською дізнався все, що можна знати, про Iperimune. Лікар Гербіґ, типовий європейський лікар, який зі своїми секретарками розмовляє німецькою, якраз був занепокоєний проблемою сказу в Каракасі ще до того, як дізнався про випадок малюка Реверона. Минулого місяця він мав двох хворих, покусаних тваринами. Два тижні тому на порозі його консультації здох пес. Лікар Гербіґ дослідив його із суто наукового інтересу і не мав ані найменшого сумніву, що той здох від сказу.

Містер Джармен зв’язався по телефону з Карлосом Льйоренте і сказав: «Зробіть усе можливе, аби доправити сироватку». То був наказ, якого Льйоренте чекав. По особливому каналу, зарезервованому для літаків у небезпеці, о 14:50 він передав телеграму в Маямі, Нью-Йорк і Майкетію. Льйоренте зробив це, добре ознайомлений з графіками руху. Щоночі, окрім неділі, з Маямі в Каракас вилітає вантажний літак, який прибуває в Майкетію о четвертій п’ятдесят ранку наступного дня. Це рейс 339. Тричі на тиждень, в понеділок, четвер і суботу, з Нью-Йорка вилітає рейс 207, який прибуває в Каракас наступного дня, о шостій тридцять. Як у Маямі, так і в Нью-Йорку мали шість годин, аби знайти сироватку. Поінформували Майкетію, аби там стежили за операцією. Всі службовці Pan American отримали наказ пильнувати за повідомленнями, які того дня надходитимуть з Нью-Йорка і Маямі. Вантажний літак, який летів у Сполучені Штати, прийняв повідомлення на висоті 12 тисяч футів і передав його у всі аеропорти Карибів. Цілком впевнений у собі, Карлос Льйоренте, який мав лишатись на чергуванні до четвертої дня, відіслав Реверона додому з єдиною настановою:

— Зателефонуйте мені о 22:30 за номером 718750. Це мій домашній телефон.

У Маямі Р. Г. Стюард, черговий службовець у відділі перевезень, майже миттєво отримав повідомлення по телетайпу з Каракаса. Зателефонував додому лікарю Мартіну Мангелсу, медичному директору латиноамериканського підрозділу компанії, але мусив зробити це ще двічі, поки його знайшов. Лікар Мангелс узявся за справу. В Нью-Йорку через десять хвилин після того, як отримали повідомлення, знайшли ампулу на тисячу одиниць, але о 20:35 втратили надію знайти решту. В Маямі лікар Мангелс, вичерпавши майже всі ресурси, звернувся в лікарню «Джексон Меморіал», яка негайно зв’язалася з усіма лікарнями регіону. О сьомій вечора лікар Мангелс, чекаючи вдома, ще не мав жодної відповіді з лікарні Джексона. Літак 339 вилітав через дві з половиною години. На аеродром можна було доїхати за двадцять хвилин.

Остання хвилина: півтора градуси гарячки

Карлос Льйоренте, двадцятивосьмирічний венесуелець, неодружений, о четвертій передав своє чергування Рафаелеві Карільйо і залишив йому точні інструкції щодо того, що він має робити, коли прийдуть телеграми зі Сполучених Штатів. Відвіз на мийку свій автомобіль, зелено-чорну модель 55, думаючи, що о цій порі в Маямі і Нью-Йорку вся система для порятунку малюка Реверона прийшла в рух. З автозаправки, де мили його авто, він зателефонував Карільйо і той сказав, що наразі жодних новин нема. Льйоренте занепокоївся. Поїхав додому, на проспект Ла-Флореста, Ла-Флорида, де він живе з батьками, без апетиту пообідав, думаючи, що за пару годин зателефонує Реверон, а в нього не буде жодної відповіді. Але о 20:35 Карільйо зателефонував йому з офісу, щоб зачитати телеграму, яка щойно надійшла з Нью-Йорка: рейсом 207, що прилетить в Майкетію в неділю о пів на сьому ранку, прибуде тисяча одиниць Iperimune. В той час один з братів Реверона зустрів Хусто Ґомеса, який вистрибом спустився з літака з Маракайбо з першою тисячею одиниць, які вкололи хлопчикові того ж вечора. Бракувало ще тисячі одиниць, окрім тієї тисячі, яка цілком певно мала прибути з Нью-Йорка. Оскільки Реверон не залишив жодного номера телефону, Льйоренте не ввів його в курс подій, але о дев’ятій вийшов, трохи заспокоївшись, в особистій справі. Він залишив своїй матері письмове доручення:

— О пів на одинадцяту зателефонує пан Реверон. Нехай він негайно зателефонує панові Карільйо в офіс PAA.

Перед виходом він сам потелефонував Карільйо і сказав, аби той після 22:15 за можливості не займав основну лінію, аби Реверон не застав короткі гудки. Але в той час Реверон відчував, що на нього падає світ. Малюк, після того, як йому вкололи першу дозу сироватки, не хотів їсти. Того вечора він не виказував такої жвавості, як завжди. Коли його вкладали спати, в нього трошки піднялась температура. У деяких випадках, дуже рідкісних, сироватка проти сказу становить певну небезпеку. Лікар Брісеньйо Россі з Інституту гігієни не наважився виготовляти її, поки не буде цілковито переконаний, що людина, якій її вкололи, не наражається на жоден ризик. Виготовлення звичайної вакцини не тягне за собою ускладнень: для тварин це живий вірус в курячому ембріоні, який в одній лише дозі дає імунітет на три роки. Для людей вона виробляється із мозку вівці. Виготовлення сироватки є складнішим. Реверон це знав. Коли він побачив, що в його сина гарячка, то подумав, що останню надію втрачено. Але лікар його заспокоїв. Сказав, що то могла бути природна реакція.

Налаштований не дати себе зламати обставинам, Реверон о 22:25 зателефонував Льйоренте додому. Він би цього не робив, якби знав, що на той час жодної відповіді з Маямі не надійшло. Але лікарня Джексона о 20:30 повідомила лікареві Мангелсу, що вони, провівши блискавичні заходи, роздобули 5 тисяч одиниць в сусідньому містечку. Лікар Мангелс особисто забрав ампули і чимдуж помчав з ними на аеродром, де до нічного польоту готувався DC-6-B. Наступного дня літака до Каракаса не було. Якби лікар Мангелс не приїхав вчасно, йому довелось би чекати до вечора понеділка. Тоді було б надто пізно. Капітан Ґілліс, ветеран Кореї і батько двох дітей, особисто забрав ампули та інструкції, власноруч написані лікарем Мангелсом. Вони потиснули руки. Літак злетів о 21:30, коли в малюка Реверона в Каракасі на півтора градуси піднялась температура. Лікар Мангелс зі студеної тераси аеродрому дивися, як бездоганно злетів літак. Тоді піднявся, перестрибуючи східці, на контрольну вежу і продиктував повідомлення, яке мали передати в Каракас по особливому каналу. На проспекті Урданети, в порожньому офісі, залитому неоновими вогнями реклами, Карільйо глянув на годинник: 22:20. Часу, аби впадати в розпач, в нього не було. Майже відразу почав спазматично підскакувати телетайп, і Карільйо буква за буквою прочитав, розшифровуючи в умі внутрішній код компанії, телеграму від лікаря Мангелса: «Надсилаємо через капітана Ґілліса рейс 339 п’ять ампул сироватки під супровідним номером 26-16-596787 крп одержані Джексон Меморіал Госпітал крп якщо потребуєте більше сироватки треба буде негайно просити її в лабораторіях Ледерле в Атланті, Джорджія». Карільйо схопив телеграму, побіг до телефона і набрав 718750, домашній номер Льйоренте, але він був зайнятий. Це Кармело Реверон розмовляв із матір’ю Льйоренте. Карільйо повісив слухавку. Через хвилину Реверон набирав номер Карільйо з крамниці у Ла-Флориді. З’єднання було негайним.

— Алло, — сказав Карільйо.

Зі спокоєм, що передує нервовій перевтомі, Реверон поставив питання, якого дослівно не пам’ятає. Карільйо зачитав йому телеграму, слово за словом. Літак прилетить у четвертій п’ятдесят ранку. То був чудовий час. Не було жодної затримки. Запала коротка тиша. «У мене немає слів, аби подякувати вам», — пробурмотів Реверон на іншому кінці лінії. Карільйо не знайшовся що сказати. Коли він поклав слухавку, то відчув, що коліна не витримують ваги його тіла. Він тремтів від збудження, наче щойно було врятовано життя його власної дитини. Натомість мати хлопчика спокійно спала: вона нічого не знала про драму, яку її родина пережила того дня. Вона досі цього не знає.

14 березня 1958 року,

«Моменто», Каракас