Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

Ще трохи про літературу і дійсність

Ще однією дуже серйозною проблемою, яку наша нестримна реальність ставить перед літературою, є невідповідність слів. Коли ми говоримо про річку, найбільше, що може зробити європейський читач, — це уявити щось таке саме велике, як Дунай, завдовжки 2 790 кілометрів. Без опису йому важко виобразити, якою насправді є Амазонка, довжина якої становить 5 500 кілометрів. Навпроти Белена, що в штаті Пара, не побачиш іншого берега, там вона ширша, ніж Балтійське море. Коли ми пишемо слово «буря», європейці думають про блискавиці і громи, проте їм нелегко уявити саме те явище, яке ми хочемо відобразити. Те саме відбувається, наприклад, зі словом «дощ». В Андах, згідно з описом, що його зробив для французів ще один француз на ім’я Ксавьє Мармьє, бувають бурі, які можуть тривати до п’яти місяців. «Той, хто не бачив цих бур, — пише він, — не зможе скласти собі уявлення про те, з яким шаленством вони розгортаються. Цілими годинами раз-у-раз спалахують блискавки, немов криваві водоспади, і атмосфера дрижить від безперервних поштовхів грому, рокіт якого розноситься громаддям гір». Цей опис — далеко не шедевр, але його досить, аби нагнати жаху на найменш легковірного європейця.

Тож треба було б створити цілу систему нових слів для розмаху нашої дійсності. Приклади такої потреби є нескінченними. Голландський дослідник Фріц В. Ап де Ґрефф, який на початку сторіччя обслідував верхів’я Амазонки, каже, що знайшов струмок з киплячою водою, в якому яйця за п’ять хвилин варилися на круто, і побував у місцині, де не можна було говорити на повен голос, бо починали періщити страшні зливи. Десь на карибському узбережжі Колумбії я бачив чоловіка, який проказував таємну молитву перед коровою з червами у вухах, і бачив, як падали мертві черви, поки тривала молитва. Той чоловік запевняв, що може провести таке саме зцілення звіддалік, аби лиш йому описали тварину і вказали місце, де вона. 8 травня 1902 року вулкан Монтань-Пеле на острові Мартиніка за лічені хвилини зруйнував порт Сен-П’єр, убив і поховав під лавою все його населення у 30 тисяч мешканців. За винятком одного: Людгера Сильбаріса, єдиного у місті в’язня, який був захищений невразливою спорудою одиночної камери, яку для нього збудували, аби він не міг утекти.

Лише в Мексиці треба було б написати багато томів, аби зобразити її неймовірну дійсність. Після майже двадцятирічного перебування тут я й досі можу годинами споглядати (як робив це не раз) посудину зі стрибаючою квасолею. Дружелюбні патріоти пояснили мені, що її стрибучість зумовлена личинкою, яка живе всередині неї, але це пояснення здається жалюгідним: дивовижним є не те, що квасоля скаче, бо має всередині личинку, а те, що має в собі личинку, щоб скакати. Ще однією дивною подією в моєму житті була моя перша зустріч з аксолотлем. В одному зі своїх оповідань Хуліо Кортасар розповідає, що познайомився з аксолотлем в паризькому Саду рослин одного дня, коли хотів побачити левів. Проходячи повз акваріуми, розповідає Кортасар, «я проминув банальних риб і натрапив на аксолотля». І завершує: «Я дивився на нього годину і вийшов, не здатний ні на що інше». Те саме сталось зі мною в Патцкваро, от тільки я споглядав його не годину, а ціле пообіддя, і кілька разів вертався. Але була там річ, яка вразила мене більше, ніж сама тварина — то було пришпилене до дверей оголошення: «Продається сироп з аксолотля».

Ця неймовірна дійсність досягає своєї максимальної насиченості на Карибах, які, строго кажучи, простягаються (на півночі) до півдня Сполучених Штатів, а на півдні — до Бразилії. Не думайте, що це експансіоністська маячня. Ні, Кариби — це не лише географічна область, як, звісно, думають географи, це дуже однорідна культурна територія.

На Карибах до споконвічних елементів первісних вірувань і магічних уявлень, що передували відкриттю, додалось рясне розмаїття культур, які в подальші роки злилися в магічному синкретизмі, мистецьке значення і власний творчий потенціал якого є невичерпними. Африканський внесок був примусовим і обурливим, але щасливим. На цьому перехресті світу викувалось відчуття свободи без меж, дійсності без Бога і закону, де кожен відчував, що може робити, що захоче без жодних обмежень: розбійники на ранок ставали королями, дезертири — адміралами, повії — жінками губернаторів. І навпаки.

Я народився і виріс на Карибах. Я знаю тут кожну країну, кожен острів, і, може, звідси моя фрустрація через те, що ніколи я не придумав і не спромігся зробити нічого, що було б дивовижнішим, ніж сама дійсність. Найбільше, що я міг зробити — це транспонувати її поетичними засобами, але немає жодної лінії у жодній із моїх книжок, яка б не коренилася в реальній події. Однією з цих транспозицій є тавро свинячого хвостика, яке так непокоїло родину Буендія в романі «Сто років самотності». Я міг би вдатись до якогось іншого образу, але подумав, що страх перед народженням дитини зі свинячим хвостиком мав би мати найменшу ймовірність збігу з реальністю. Утім, щойно роман почав робитися відомим, у різних місцях Америки з’явилися сповіді чоловіків і жінок, які мали щось схоже на свинячий хвостик. У Барранкільї в газетах з’явився юнак: він народився і виріс з таким хвостиком, але ніколи цього не розказував, доки не прочитав «Сто років самотності». Його пояснення було ще дивовижнішим, ніж хвостик. «Ніколи не хотів казати, що я його маю, бо соромився, — сказав він, — але тепер, читаючи цей роман і слухаючи людей, які його прочитали, я зрозумів, що це щось природне». Трохи пізніше один читач прислав мені вирізку з фотографією дівчинки з Сеула, столиці Південної Кореї, яка народилася зі свинячим хвостиком. Всупереч тому, що я думав, коли писав роман, дівчинці з Сеула відрізали хвостик і вона вижила.

Проте найважчим моїм досвідом письменника була підготовка «Осені патріарха». Майже десять років я читав усе, що потрапляло мені до рук, про диктаторів Латинської Америки, і зокрема Карибського регіону, для того, аби книжка, яку я збирався написати, якнайменше нагадувала реальність. Кожен крок був розчаруванням. Інтуїція Хуана Вісенте Ґомеса була значно проникливішою, ніж справжня здатність передбачення. Доктор Дювальє на Гаїті наказав винищити в країні чорних псів, бо один із його ворогів, намагаючись порятуватись від переслідування тирана, вислизнув зі своєї людської подоби і обернувся на чорного пса. Доктор Франсія, авторитет якого як філософа був настільки великим, що він удостоївся монографії Карлайла, зачинив Республіку Параґвай, наче то був дім, і залишив відчиненим тільки одне вікно, через яке надходила пошта. Антоніо Лопес де Санта Анна поховав свою власну ногу на пишному похороні. Відрубана рука Лопе де Аґірре декілька днів пливла униз рікою, і ті, хто бачив, як вона пропливає, тремтіли від жаху, гадаючи, що навіть у такому стані ота смертоносна рука може розмахувати кинджалом. Анастасіо Сомоса Ґарсія в Нікарагуа мав на подвір’ї свого дому зоопарк з клітками на два переділи: в одному були дикі звірі, а в іншому, відділеному лише залізними ґратами, сиділи під замком його політичні вороги.

Диктатор-теософ Сальвадору Мартінес наказав обтягнути червоним папером усі вуличні ліхтарі в країні, аби здолати епідемію кору, і придумав вагадло, яке звішував над їжею, аби упевнитись, що її не отруєно. Пам’ятник Морасану, який досі стоїть у Теґусіґальпі, насправді є пам’ятником маршалу Нею: офіційна комісія, що їздила по нього до Лондона, вирішила, що дешевше купити цю забуту на складі статую, ніж замовляти виготовлення справжньої статуї Морасана.

Загалом кажучи, ми, письменники Латинської Америки і Карибів, мусимо визнати, поклавши руку на серце, що дійсність є кращим письменником, ніж ми. Нашим призначенням, і, можливо, нашим блаженством, є намагатись скромно її наслідувати — так добре, як тільки ми можемо.

1 липня 1981 року,

«Ель Паїс», Мадрид