Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

Моє інше «я»

Недавно, прокинувшись у себе в ліжку в Мехіко, в одній газеті я прочитав, що напередодні виступив з літературною лекцією у Лас-Пальмас-де-Гран-Канарія, на іншому боці океану, і розторопний кореспондент підготував не тільки детальну розповідь про ту подію, але й пречудове узагальнення мого виступу. Найвідраднішим для мене було те, що теми того резюме були набагато розумнішими, ніж ті, що могли прийти мені на розум, а форма їхнього викладу була набагато блискучішою, ніж та, на яку я був здатен. Був тільки один промах: я не був у Лас-Пальмасі ані вчора, ані двадцять два попередні роки, і ніколи не читав жодної лекції на жодну тему у жодній частині світу.

Часто трапляється, що про мою присутність сповіщають у місцях, де мене нема. У всіх медіа я сказав, що не беру участі в публічних заходах, не проповідую з кафедри, не виставляюсь напоказ на телебаченні, не буваю на промоакціях своїх книжок, не погоджуюсь на жодну ініціативу, яка могла би зробити з мене видовище. Я роблю це не зі скромності, а через дещо гірше: сором’язливість. І мені це зовсім не важко, бо найважливіше, що я навчився робити після сорока років, це казати «Ні», коли «Ні». Однак завжди знайдеться шельмуватий організатор, який оголошує в пресі, чи в особистих запрошеннях, що наступного вівторка о шостій вечора я буду на якомусь заході, про який я не маю поняття. В момент істини організатор вибачається перед присутніми за недбальство письменника, який обіцяв прийти і не прийшов, додає кілька їдких крапель про дітей телеграфістів, яким слава ударила в голову, і врешті-решт завойовує прихильність публіки, аби робити з нею те, що забажається. На початку цього нещасного життя митця отой паскудний трюк допікав мене до живих печінок. Але я трохи заспокоївся, читаючи спогади Ґрема Ґріна, який у забавному фінальному розділі нарікає на те саме і який змусив мене зрозуміти, що ради на це нема, що чиєїсь провини тут нема, бо існує інше «я», яке блукає собі світом без жодного контролю і робить те, що мав би робити ти і не наважуєшся.

У цьому сенсі найкурйозніше, що зі мною трапилось, була не вигадана лекція на Канарських островах, а неприємні миті, які я пережив з «Ер Франс» через листа, якого ніколи не писав. Насправді «Ер Франс» отримала витіюватий і гнівний протест за моїм підписом, в якому я скаржився на погане поводження, жертвою якого став під час регулярного рейсу цієї компанії з Мадрида в Париж в конкретну дату. Після ретельного розслідування, компанія наклала на стюардесу стягнення, а служба зв’язку з клієнтами надіслала мені у Барселону дуже люб’язного і покаянного листа із вибаченнями, від якого я сторопів, бо насправді ніколи не летів тим рейсом. Ба більше: я завжди літаю такий переляканий, що навіть не помічаю, як до мене ставляться, а всі мої сили йдуть на те, аби тримати руками моє крісло, для того, щоб допомогти літакові втриматись в повітрі, чи старатись, аби діти не бігали проходами через страх, що вони проб’ють підлогу. Єдиний неприємний інцидент, який пригадую, стався під час польоту з Нью-Йорка в настільки переповненому і тісному літаку, що було важко дихати. Під час польоту стюардеса дала кожному пасажирові червону троянду. Я був настільки переляканий, що відкрив їй своє серце. «Було би краще, — сказав я їй, — якби замість троянди нам вділили ще п’ять сантиметрів простору для колін». Гарна дівчина, що походила зі сміливого роду конкістадорів, зухвало відповіла: «Якщо вам не подобається, то висідайте». Мені, ясна річ, і на думку не спало писати жодного листа з протестом в компанію, назви якої я не хочу згадувати, я лиш потроху їв троянду, пелюстку за пелюсткою, неспішно жуючи її цілющі пахощі проти страху, доки не відновив дихання. Тож коли я отримав листа від французької компанії, то почувався таким засоромленим через те, чого не робив, що особисто пішов в їхній офіс, аби все з’ясувати, і там мені показали листа з протестом. Я не міг би його дезавуювати, і не тільки через його стиль, але й тому, що мені самому було б нелегко виявити, що підпис підроблений.

Чоловік, що написав того листа, без сумніву, той самий, що читав лекцію на Канарах, і той, хто робить усе те, про що я довідуюсь тільки випадково. Часто, коли приходжу до когось зі своїх друзів, я з розсіяним виглядом шукаю в бібліотеці свої книжки і пишу посвяту їм так, щоб вони не помітили. Та вже не раз мені трапилось виявити, що книжки вже підписані — моєю власною рукою, тим самим чорним чорнилом, яким я завжди користуюсь, і в такій самій короткій манері, і підписані автографом, якому для того, щоби бути моїм, бракує лиш одного: аби його написав я.

Такою ж несподіванкою для мене було читати в немислимих газетах якесь своє інтерв’ю, якого я ніколи не давав, але від якого не міг би чесно відмовитись, бо у кожному своєму рядку воно збігається з моїми думками. Ба більше: найліпше з наразі опублікованих моїх інтерв’ю, яке найкраще і найясніше виявляло найбільш заплутані завулки мого життя, і не лише в літературі, але також в політиці, в моїх особистих смаках, а також радощах і сумнівах мого серця, з’явилось років два тому в якомусь другорядному каракаському журналі і було вигадане від початку і до кінця. Воно мене дуже повеселило, і не лише тому, що було таким достовірним, а ще й тому, що було підписане повним ім’ям жінки, якої я не знаю, але яка мусить сильно мене любити, аби так добре мене знати хоча б через посередництво мого іншого «я».

Щось схоже трапляється у мене із захопленими і добрими людьми, яких я зустрічаю по усьому світові. Завжди є хтось, хто був зі мною там, де я ніколи не бував, і хто зберігає приємний спогад про ту зустріч. Чи той, хто є другом когось із членів моєї родини, якого насправді не знає, бо в іншого «я», здається, стільки ж родичів, скільки у мене, хоча вони також несправжні, а є двійниками моїх родичів.

У Мексиці я часто здибую когось, хто розповідає мені про бучні гулянки, які він влаштовує з моїм братом Умберто в Акапулько. Востаннє, коли я його бачив, він подякував мені за послугу, яку я йому зробив через брата, і я не мав іншої ради, як сказати йому «будь ласка, чоловіче, нема за що», бо я ніколи не був настільки безсердечним, аби зізнатись йому, що я не маю брата, який би звався Умберто чи жив в Акапулько.

Три роки тому я саме пообідав у себе вдома в Мехіко, коли подзвонили у двері, і один з моїх синів, вмираючи зі сміху, сказав: «Батьку, ти там сам про себе питаєш». Я скочив з крісла, думаючи з непогамовним хвилюванням: «Нарешті він тут». Однак це був не той, інший, а молодий мексиканський архітектор Ґабріель Ґарсія Маркес, спокійний і скрупульозний чоловік, який з великим стоїцизмом переносить нещастя фігурувати в телефонному довіднику. Він мав люб’язність з’ясувати мою адресу, аби принести мені кореспонденцію, що роками накопичувалась в його офісі.

Недавно хтось, хто був проїздом у Мехіко, знайшов в довіднику наш телефон, і йому відповіли, що ми у клініці, бо пані щойно народила дівчинку. Чого мені іще бажати! Фактом є те, що дружина архітектора, мабуть, отримала букет чудових троянд, і то дуже заслужених, на відзначення щасливої появи доньки, про яку я мріяв усе життя, але ніколи не мав.

Ні. Молодий архітектор також не був моїм іншим «я», а кимось значно поважнішим: повним тезком. Натомість інший «я» не знайде мене ніколи, бо не знає ні де я живу, ані який я, і не зміг би виобразити, що ми є такими різними. Він і далі насолоджуватиметься своїм ілюзорним існуванням, яскравим і чужим, із власною яхтою, приватним літаком та імператорськими палацами, де купає в шампанському своїх розкішних коханок і в кулачному бою перемагає своїх найголовніших суперників. Він і далі живитиметься моєю легендою, донезмоги багатий, довіку молодий і вродливий, до останньої сльози щасливий, тоді як я знай старію без терзань за друкарською машинкою, далекий від його маячні і безчинств, і шукаю щовечора моїх друзів на все життя, аби перехилити звичну чарку і безутішно тужити за запахом ґваяви. Бо найбільш несправедливим є це: що славою насолоджується інший, а життям караюсь я.

17 лютого 1982 року,

«Ель Паїс» Мадрид