Янош Кадар, прем’єр-міністр Угорщини, 20 серпня з’явився на публіці, виступивши перед 6-ма тисячами селян, які згромадилися на футбольному полі в Уйпешті, за 132 кілометри від Будапешта, з нагоди річниці соціалістичної конституції. Я був там, на тій самій трибуні, що й Кадар, разом з першою делегацією західних спостерігачів, яка прибула до Будапешта після жовтневих подій.
Протягом десяти місяців Будапешт був забороненим містом. Останній західний літак, що злетів з його аеродрому — це відбулося 6-го листопада 1956 року, — був австрійським двомоторним літаком, що його журнал «Матч» найняв, аби евакуювати свого спеціального кореспондента Жана-Карлеса Педрацціні, смертельно пораненого у битві за Будапешт. Відтоді Угорщина закрилась і знову відчинилася лиш через десять місяців для нас під впливом підготовчого комітету Московського фестивалю, який добився від угорського уряду запрошення до Будапешта для делегації з 18 спостерігачів. У ній було два архітектори, один німецький адвокат, норвезький чемпіон з шахів і ще тільки один журналіст: Моріс Мейєр, бельгієць із рудими вусами, з біса симпатичний пиворіз і оповідач дурних жартів, який почав свою кар’єру на іспанській громадянській війні і був поранений під Льєжем під час німецької окупації. Жодного з них я не знав. На угорському кордоні, після того, як митники три години перевіряли наші документи, перекладач зібрав нас у вагоні-ресторані, представив і виголосив коротку вітальну промову. Потім прочитав програму на наступні два тижні: музеї, обіди з молодіжними організаціями, спортивні видовища і тижневий відпочинок на озері Балатон.
Моріс Мейєр від імені усіх подякував за запрошення, але дав зрозуміти, що туристичний досвід мало нас цікавить. Ми хотіли чогось іншого: знати, що сталось в Угорщині — достеменно і без політичних містифікацій, і зрозуміти поточну ситуацію в країні. Перекладач відповів, що уряд Кадара зробить усе можливе, аби вдовольнити нас. То була третя по обіді 4 серпня. О 10:30 ночі ми прибули на безлюдний будапештський вокзал, де на нас чекала група збуджених, енергійних чоловіків, що супроводжувала нас упродовж двох тижнів і зробила все можливе, аби завадити нам скласти конкретну думку щодо ситуації.
Не встигли ми знести наші валізки, коли один з цих чоловіків (він представився перекладачем) зачитав офіційний список з нашими іменами і національностями і змусив відкликатись на нього, як у школі. Потім він запросив нас сісти в автобус. Мою увагу привернули дві деталі: кількість наших супутників (одинадцять для такої нечисленної делегації) і той факт, що всі вони представилися перекладачами попри те, що більшість з них розмовляла лише угорською. Ми перетнули місто темними, безлюдними вулицями, що їх мряка робила ще сумнішими. За мить ми в готелі «Свобода» (одному з найкращих у Будапешті) сиділи за банкетним столом, який займав усю їдальню. Дехто з них погано орудував виделкою та ножем. Їдальня із дзеркалом, великими люстрами та оббитими червоним плюшем меблями здавалася зробленою з нових речей, але зі старомодним смаком.
Під час вечері розпатланий чоловік із деякою романтичною погордою в погляді виголосив угорською промову, яку синхронно перекладали трьома мовами. То було коротке, цілком традиційне привітання, а потім ціла низка конкретних вказівок. Нам радили не виходити на вулицю, завжди мати із собою паспорт, не розмовляти з незнайомцями, віддавати ключ на рецепцію щоразу, як ми покидатимемо готель, і пам’ятати, що «в Будапешті воєнний стан, тому фотографувати заборонено». На той момент з’явилось ще семеро перекладачів. Вони безцільно ходили довкола столу, тихо перемовлялися угорською мовою, і в мене склалося враження, що вони налякані. То було не тільки моє судження. За якусь мить Моріс Мейєр нахилився до мене і сказав: «Ці люди вмирають зі страху».
Перед тим, як ми полягали спати, зібрали наші паспорти. Стомлений від подорожі, безсонний і трохи пригнічений, я спробував розгледіти шматок нічного життя міста з вікна своєї кімнати. Сірі й обдерті будівлі на проспекті Ракоці здавалися нежилими. Тьмяне вуличне освітлення, мжичка на порожній вулиці, трамвай, що проїздив, скрегочучи серед блакитних іскор — усе це разом створювало сумну атмосферу. Лягаючи спати, я звернув увагу, що на внутрішніх стінах мого номера досі виднілися сліди від снарядів. Я не міг спати, вражений думкою, що та кімната з жовтуватими портьєрами, зі старовинними меблями і сильним запахом дезінфікуючого засобу ще в жовтні була барикадою. Так закінчився мій перший вечір у Будапешті.
Більші черги за лотерейними білетами, ніж за хлібом
Зранку видовище було менш похмурим. Намірившись обманути нагляд перекладачів (які мали прийти аж о десятій), я поклав ключі до кишені і спустився у вестибюль сходами. Я не скористався ліфтом, бо той був просто навпроти рецепції, і я не зміг би вийти так, щоб мене не побачив адміністратор. Скляні обертові двері виходили просто на проспект Ракоці. Не тільки готель, але й усі будівлі на проспекті — від прикрашеного квітами фронтону станції до берегів Дунаю — були вкриті будівельними риштованнями. Визначальним є враження, що його створює торговий проспект, по якому натовп рухається поміж дерев’яними скелетами. Мимолітне враження, бо заледве я ступив два кроки поза готелем, на плече мені опустилась чиясь рука. То був один із перекладачів. Дуже приязно, але не відпускаючи мою руку, він відвів мене назад до готелю.
Решта делегації спустилася о десятій, як і передбачалось. Останнім прийшов Моріс Мейєр. Він увійшов до їдальні в чудовому спортивному піджаку, з розпростертими руками, співаючи міжнародний гімн молоді. Із перебільшеною сердечністю, не припиняючи співу, він обійняв одного по одному всіх перекладачів, які відповіли йому із ніяковою радістю. Потім сів обіч мене, пов’язав довкола шиї серветку і зробив мені знак коліном під столом.
— Мені це спало на думку ще вчора ввечері, — процідив він крізь зуби. — Усі ці неотеси озброєні.
З того моменту ми знали, як нам триматися. Наші ангели-хранителі супроводжували нас у музеї, до історичних пам’яток, на офіційні прийняття, ревниво перешкоджаючи нам увійти в контакт із людьми на вулиці. Одного дня — четвертого в Будапешті — ми пішли подивитися гарну панораму міста з Рибальського бастіону. Там поруч є стара церква, перетворена на мечеть турецькими завойовниками і досі прикрашена арабесками. Частина делегатів відділилася від перекладачів і зайшла в ту церкву. Вона була велетенська і підперта опорами, з невеличкими віконцями угорі, через які проникали струмені літнього жовтого світла. На одній із передніх лав сиділа старенька в чорному і самозаглиблено їла хліб з ковбасою. За мить до церкви увійшли два перекладачі. Вони тихо йшли за нами через нефи, нічого не кажучи, але жінку змусили вийти.
На п’ятий день ситуація зробилася нестерпною. З нас уже було досить оглядати древності, історичні громаддя і бачити, що місто, люди, які ставали в чергу, аби купити хліб, сісти в трамвай, за вікнами автобуса здавалися недосяжними об’єктами. Рішення я прийняв після обіду. Попросив ключ на рецепції, де попередив, що я дуже втомлений і думаю проспати увесь день, тоді піднявся ліфтом і негайно спустився сходами.
На першій зупинці я сів у трамвай, що їхав невідомо куди. Натовп, стиснений у ньому, подивився на мене як на пришельця з іншої планети, але в їхньому погляді не було ні цікавості, ні здивування, а тільки недовірлива замкнутість. Поруч мене якась старенька у древньому капелюшку зі штучними фруктами читала угорською мовою роман Джека Лондона. Я звернувся до неї англійською, потім французькою, але вона навіть на мене не глянула. Вийшла на першій зупинці, прокладаючи собі шлях ліктями, і в мене склалося враження, що вийти вона мала не там. І що вона була налякана.
Кондуктор говорив зі мною угорською. Я дав йому зрозуміти, що не знаю цієї мови, а він, своєю чергою, запитав, чи розмовляю я німецькою. То був старий черевань з носом пиворіза і в скріплених дротом окулярах. Коли я йому сказав, що говорю англійською, він кілька разів повторив мені фразу, яку я не міг зрозуміти. Здавалося, він був у розпачі. В кінці лінії, коли всі виходили, він мимохідь сунув мені папірець, на якому англійською мовою було написано речення: «Нехай Бог рятує Угорщину».
Майже через рік після подій, які потрясли світ, Будапешт залишався тимчасовим містом. Я бачив обширні райони, де трамвайні лінії не були відновлені і залишалися закритими для руху. Погано вбраний, сумний і щільний натовп стоїть у нескінченних чергах за товарами першої необхідності. Магазини, які були зруйновані і пограбовані, досі на реконструкції.
Попри шумний розголос, що його західні газети дали будапештським подіям, я не думав, що руйнування настільки жахливі. Дуже мало центральних будівель мають неушкоджені фасади. Згодом я дізнався, що населення Будапешта ховалося в них і чотири дні і чотири ночі чинило опір російським танкам. Радянські війська — 80 тисяч осіб, що мали наказ придушити повстання — застосували просту та ефективну тактику розміщувати танки перед будинками і руйнувати фасади. Та опір був героїчним. Діти виходили на вулиці, вилазили на танки і кидали всередину пляшки з палаючим бензином. За офіційною інформацією, у ті чотири дні було п’ять тисяч загиблих і двадцять тисяч поранених, але масштаб руйнувань дає підстави думати, що кількість жертв була значно більша. Радянський Союз не подав кількість своїх жертв.
Ранкова зоря 5 листопада встала над розгромленим містом. Країна була буквально паралізована впродовж п’яти місяців. Населення в той час виживало завдяки потягам з поставками з Радянського Союзу і народних демократій. Зараз черги не такі довгі, починають відчиняти свої двері магазини з продовольством, але мешканці Будапешта і досі страждають від наслідків катастрофи. В місцях продажу лотерейних білетів (які є джерелом прибутків режиму Кадара) і в ломбардах (які є власністю держави) черги є довшими, ніж у хлібних магазинах. Один державний чиновник говорив мені, що насправді лотерея є чимось недопустимим при соціалістичному режимі. «Але ми не можемо чинити інакше, — пояснював він. — Це щосуботи розв’язує нам проблему». Те саме відбувається з ломбардами. Я бачив перед одним із них жінку, яка стояла в черзі з дитячим візочком, наповненим кухонним начинням.
Недовіру і страх видно повсюди — як у владі, так і серед населення. Є певна кількість угорців, які до 1948 року жили за кордоном, і як самі вони, так і їхні діти розмовляють усіма мовами світу. Але поговорити з ними іноземцеві нелегко. Вони думають, що на тепер в Будапешті не може бути іноземця, який би не був запрошений офіційно, і тому не наважуються вступати з ним в розмову. Усі — на вулицях, в кав’ярнях, у тихих садах на острові Маргарита — не довіряють владі та її гостям.
Своєю чергою, влада відчуває постійну незгоду. На мурах Будапешта є грубо зроблені написи: «Прихований контрреволюціонере, бійся народної влади». Інші в жовтневій катастрофі звинувачують Імре Надя. Це офіційна нав’язлива ідея. Поки Імре Надь перебуває у вимушеному вигнанні в Румунії, уряд Кадара обмальовує стіни, видає брошури і організовує проти нього маніфестації. Однак всі люди, з якими нам вдалося поговорити — робітники, службовці, студенти і навіть деякі комуністи — чекають повернення Надя. Надвечір, обійшовши все місто, я опинився на Дунаї, перед руїнами моста Ержебет, підірваного німцями. Там був пам’ятник поетові Петефі, який від університету відділяла невеличка площа, повна квітів. Десять місяців перед цим, 28 жовтня, група студентів перетнула цю площу, на повен голос вимагаючи виведення радянських військ. Один з них виліз на пам’ятник з угорським прапором і дві години виголошував промову. Коли він спустився, увесь проспект був заповнений мешканцями Будапешта, чоловіками і жінками, які співали гімн поета Петефі під деревами, з яких осінь обірвала листя. Так почалося повстання.
За кілометр від острова Маргарита, нижче по Дунаю, є густонаселений пролетарський район, де будапештські робітники живуть і вмирають скопом. Там є закриті бари, клієнти яких споживають велетенські кухлі пива серед безперервного стрекотання кулемета, яким є бесіда угорською мовою. 28 жовтня по обіді ці люди були тут, коли дійшов поголос про те, що студенти підняли повстання. Тоді вони облишили свої кухлі з пивом, піднялися берегом Дунаю до площі поета Петефі і приєдналися до руху. Я обійшов ті бари надвечір і пересвідчився, що попри тиранію, радянську інтервенцію і позірний спокій, який панує в країні, зародок повстання і досі живий. Коли я заходив у бари, стрекотання перетворювалося на приглушений гомін. Ніхто не хотів розмовляти. Та коли люди мовчать — через страх або упередження — треба зайти в убиральню, аби знати, що вони думають. Там я знайшов те, що шукав: серед порнографічних малюнків, вже класичних у всіх нужниках світу, були написи з іменем Кадара, в анонімному, але напрочуд виразному протесті. Ці написи становлять дуже вагомі свідчення щодо угорської ситуації: «Кадар — вбивця народу», «Кадар — зрадник», «Кадар — прип’ятий пес росіян».
15 листопада 1957 року,
«Моменто», Каракас