Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

«Дорожні байки»

Багато років тому на центральному проспекті Мехіко в білий день чекав я на таксі, коли побачив, що над’їхало одне, яке я не хотів спиняти, бо біля водія хтось сидів. Проте, коли воно під’їхало ближче, я зрозумів, що то була оптична ілюзія: таксі — вільне.

Через кілька хвилин я розповів водієві про те, що бачив, і він цілком невимушено сказав, що це аж ніяк не моя оптична ілюзія. «Завжди так буває, особливо вночі, — сказав він. — Іноді я цілими годинами намотую кола містом і ніхто мене не зупиняє, бо завжди бачать людину на сусідньому сидінні». На тому зручному і небезпечному сидінні, яке в деяких країнах називають «місцем небіжчика», бо його найбільше зачіпають під час аварій, і яке ще ніколи так не заслуговувало своєї назви, як у тому випадку з таксі.

Коли я розповів той епізод Луїсові Бунюелю, він з великим ентузіазмом сказав: «Це може бути початком чогось дуже гарного». Я завжди думав, що він мав рацію. Бо епізод сам по собі не є цілим оповіданням, але, без сумніву, прекрасною відправною точкою для писаної чи кінематографічної оповіді. Із серйозною перечіпкою, ясна річ, яка полягає в тому, що все, що станеться опісля, має бути кращим. Можливо, саме тому я ніколи ним не скористався.

Втім зараз, через стільки років, вражає мене те, що хтось іще раз переповів мені його так, немов це нещодавно сталось із ним самим у Лондоні. І цікаво, що саме там, бо лондонські таксі відрізняються від таксі у решті світу. Вони схожі на похоронні катафалки — з мереживними фіранками і фіалковими килимками, з м’якими шкіряними сидіннями і додатковими ослонами для семи осіб, і нутряною тишею, в якій є щось від погребального забуття. Але на місці небіжчика, яке міститься не справа, а зліва від водія, немає крісла для пасажира, там простір, призначений для багажу. Однак приятель, який розповів мені це в Лондоні, запевняв, що саме на тому місці він побачив неіснуючу людину, але водій — на противагу тому, що сказав таксист у Мехіко, — сказав йому, що це, либонь, галюцинація. Так от: вчора я розповів усе це своєму паризькому другові, і той був упевнений, що я з нього підсміююся, бо, як він каже, саме з ним стався такий випадок. Крім того, за його словами, випадок був серйозніший, бо він розповів водієві таксі, яким саме був той чоловік, якого мій друг бачив побік нього, описав форму його капелюха і колір його краватки-метелика, і водій опізнав його як привида свого брата, що загинув від рук наці в роки німецької окупації Франції.

Не думаю, що хтось з цих моїх друзів бреше, як і я не брехав Луїсові Бунюелю, мені просто цікаво відмітити той факт, що є історії, які переказують по цілому світові, завжди однаково, і ніхто й ніколи не може точно встановити, є вони правдою чи вимислом, ані розшифрувати їхню загадку. З усіх них найдавнішою і найповторюванішою є та, яку я вперше почув у Мексиці.

Це ціла оповідь про родину, в якій під час відпочинку на морі помирає бабуся. Мало які процедури є такими складними і дорогими, і вимагають стільки формальностей і паперової тяганини, як перевезення трупа з одного штату в інший. Хтось у Колумбії розповідав мені, що мусив посадити свого мерця серед двох живих пасажирів на заднє сидіння автомобіля і навіть запхав йому до рота запалену сигару в момент дорожнього контролю, щоб обійти незліченні бар’єри законного перевезення. Тож мексиканська родина загорнула мертву бабцю у килим, обв’язала мотузками і помістила, добре прив’язавши, в багажник на даху автомобіля. На одній зупинці в дорозі автомобіль із мертвою бабцею нагорі вкрали, і жодного їх сліду так і не знайшли. Зникнення пояснювалось тим, що злодії, мабуть, поховали труп десь на безлюдді, а машину розібрали, аби, в буквальному значенні, скинути з себе тягар.

Якийсь час цю історію переповідали в Мексиці повсюди і завжди з різними іменами. Та різні версії мали дещо спільне: той, хто її розповідав, завжди казав, що є приятелем її головних героїв. Дехто ще й називав їхні імена й адреси. Через багато років я знову чую цю історію у найвіддаленіших місцях світу, навіть у В’єтнамі, де мені її переказав перекладач — буцім вона трапилась з його другом в роки війни. У кожному разі обставини ті самі, а якщо наполягаєш, тобі назвуть імена й адресу її персонажів.

Третю поширену оповідку я почув не так давно, як інші, і ті, кому вистачає терпцю щотижня читати цю колонку, можливо, її пам’ятають. Це жаска історія про чотирьох французьких юнаків, які минулого літа підібрали на шосе до Монпельє жінку в білому. Раптом жінка злякано показала вказівним пальцем вперед і скрикнула: «Вважайте, це небезпечний поворот!» І в одну мить щезла. Я дізнався про цей випадок з публікацій у різних французьких газетах, і він так мене вразив, що я написав про нього замітку. Мені здавалося дивним, що французька влада не звернула уваги на подію такої літературної краси, і до того ж здала її в архів, бо не знайшла для неї раціонального пояснення. Проте кілька днів тому в Парижі один мій друг-журналіст розповів мені, що причина офіційної байдужості є іншою: у Франції цю історію стали розповідати і переповідати вже віддавна, ще задовго до винайдення автомобіля, коли блукаючі привиди нічних доріг просили підвезти їх у диліжансі. Це змусило мене пригадати, що й, справді, серед оповідок про завоювання американського заходу також повторювалася легенда про самотнього подорожнього, який усю ніч їхав в пасажирському екіпажі разом зі старим банкіром, новоспеченим суддею і вродливою дівчиною з півночі, яку супроводжувала її гувернантка, а на ранок його місце виявлялось порожнім. Та найбільше я здивувався, коли виявив, що розповідь про даму в білому, так, як я її прочитав у французьких газетах і розповів у цій колонці, уже розповідав найплідніший з усіх нас, Маноло Васкес Монтальбан, в одній з небагатьох своїх книжок, яких я не читав: «Самотність менеджера». Я довідався про цей збіг із ксерокопії, що її мені прислав один приятель, який дізнався про ту історію вже якийсь час тому і з різних джерел.

Проблема авторського права з Васкесом Монтальбаном мене не турбує: у нас обох один літературний агент усіх els altres catalans[19], і вже він займеться належним розподілом прав на оповідання. Мене ж турбує інший збіг: що цей поширений епізод (вже третій, який я виявляю) також є дорожнім епізодом. Я завжди знав вираз, якого тепер не можу знайти у стількох негодящих словниках, як ті, що в моїй бібліотеці, і це вираз, який точно має щось спільне з такими історіями: «Це дорожні байки». Погано те, що цей вираз означає, що то побрехеньки, а оці три, які мене переслідують, є, без сумніву, цілком правдивими і раз у раз повторюються в різних місцях і з різними персонажами, щоб ніхто не забував, що література також має свої неприкаяні душі.

27 січня 1982 року,

«Ель Паїс», Мадрид